– Дідько, Мерліне, де тебе знов носило?!
Роздратований Артур міряв кроками кімнату, поки Мерлін з винуватим виразом обличчя стояв коло дверей. Чарівник не виспався і не поснідав. Іноді рятувати самовпевненого принца було важко і це заняття вимагало певних жертв.
“Чому я це роблю? Чому я так піклуюся про цього вискочку?” – думав Мерлін, неуважно слухаючи бурчання Артура. Невідомо, якого результату принц хотів добитися, адже чудово знав, що слуга не зміниться.
– Мерліне, може, розкажеш, де ти був? – допитувався Артур, шукаючи у шафі одяг. – Бо мені іноді здається, що тобі набридло бути моїм слугою.
– І як ви здогадалися? – не втримався від репліки чарівник. За це Артур кинув у нього брудні сорочки.
– Який же ти… – принц кинув на чарівника один із тих роздратованих поглядів, після яких ішла тирада на кшталт: “ти ідіот, Мерліне, і жахливий слуга”. Та, побачивши бліде обличчя і кола під очима, Артур замовк. Питання, що робить Мерлін ночами все більше не давало спокою. Артур не вірив, що Ґаус посилав підопічного за травами вночі. І відмовки, буцімто слуга заблукав… Це яким придурком треба бути, щоб усоте заблукати на околицях? Принц не вірив, що слуга настільки безмозкий. Правду кажучи, деякі події свідчили про протилежне.
– Ви хотіли мене похвалити? – поцікавився Мерлін, і та крапля співчуття, яку відчув Артур до слуги, зникла. – Що ж, дякую.
Оскільки він може жартувати, то не сильно стомлений. Артур кинув у Мерліна і свої чоботи.
– Це треба почистити і якомога швидше, – мовив принц, знімаючи нічну сорочку. Слуга ніяк не відреагував. Артур підійшов до Мерліна і продовжив: – Моя накидка вся в пилу, її теж необхідно випрати. Подивися, чи чоботи цілі, бо ти ж постійно забуваєш ловити пацюків у моїх покоях. Молися, щоб той, якого ти тоді мені згодував, був останнім і…
Артур обірвав монолог, бо Мерлін якось підозріло довго мовчав. Глянувши на слугу, принц усвідомив, що той безцеремонно витріщається на його тіло. Одяг випав з рук Мерліна, та чарівника це, схоже, не хвилювало.
Запала незручна мовчанка. Принаймні, Артуру так здалося. Не те, щоб він був проти, аби його розглядали. Мерлін дивився аж надто пильно. Через це принца охопило дивне хвилювання, а в голові промайнули недоречні думки. Артур прочистив горло і штурхнув слугу. Той аж підстрибнув від несподіванки.
– Мерліне, мої очі вище! – сказав Артур, вдоволений тим, що слуга перестав сперечатися. – І ти впустив мій одяг. Молись, аби він не забруднився ще більше.
– Так, аякже, – чарівник, присоромлений через те, що його викрили, не знав куди подіти очі. Як йому не соромно отак дивитися на принца? – А ви би вдяглися, чи що?
– Інакше знов витріщатимешся? – хмикнув принц, споглядаючи, як Мерлін топчеться на місці. Відвернувшись, принц став повільно шукати в шафі сорочку і камзол. Артур не квапився, бо знав, що Мерлін знов на нього дивиться.
І принцу це подобалося.
Додати до улюблених