Дівчина прямувала додому. Ставало все темніше та хмари пливли все нижче. Здавалося, будь-якої хвилини, небо розколеться і на місто зійде лють Зевса. По щоці потекла ледь помітна сльоза, а в горлі почало нестерпно боліти.
***
– Марусь, я хочу все закінчити.. все що між нами відбувається..
– Між нами нічого не відбувається. – криво посміхнулася Єфросиніна.
– Так.. це я хотіла почути! – вигукнула Оля та
обійняла подругу.
***
Шарф зірвався з її тендітної шиї та впав на холодний асфальт. Вона підійняла його та скрутила на руці. Телефон ледь не випав з карману, але вона вчасно вхопила його. Можливо цей момент став останньою краплею і нестримний потік сльоз, полився з червоних очей. Найважчий день з усіх.
Пальці на руках вже давно посиніли, трішки поколювали. Коли дівчина вдихнула холодне повітря через вуста, на зубах з’явилася оскома. Пронизливий біль, через який вона зморщилася та стисла губи. Вона бігла дуже довго. Здавалося вічність. Її думки прогортали згадки про Марусю. Їх перший поцілунок. Солодкий, п’яний, такий ніжний. Перша ніч разом. Вони кохалися, обіймалися, цілувалися та насолоджувалися моментом. Це був незабутній вечір.
Дивно, але вони жодного разу не сварилися. За всі роки життя, дівчата навчилися розмовляти. Конструктивно викладати свої думки. Сьогодні щось змінилося. Олі хотілось накричати на подругу. Не тому, що в неї сплеск емоцій, які вона дуже стримує разом з Марійкою, а через біль:
«Вона так легко відмовилася від моїх почуттів. Самовдовольна, пихата сучка. Я ж тебе кохаю. Як ти цього не розумієш?» – повторювала про себе співачка.
Вона прийшла на свою дачу, роздягалася, кинула речі на підлогу, та скрутилась калачиком на ліжку. Світло вимикали кожні дві години, тому генератор працював майже добу. Очі повільно закрилися та вона поринула у глибокий сон.
Пролунав телефонний дзвінок і не відкриваючи очі, старшенька взяла слухавку.
– Слухаю?
По той бік, чулися тихі схлипування.
– Ви мені відповісте?
Дівчина вже налякалась, тому подивилась на екран телефону. Контакт «Кохання». На годиннику 2:35.
– Ти бачила час? – сказала вона та продовжила, – Марусю, що трапилося?
– Мені… – нарешті почула відповідь, – Мені погано, Олюсь! Ти мені потрібна.
– Сонечко, зараз комендантська година.. я не маю змоги приїхати.
– Не потрібно, просто поговори зі мною! – промовила молодша.
– Мась, що тебе турбує? – запитала Полякова.
– Ти.. мене хвилюють наші стосунки, – почала сильніше плакати.
– Але ж ми все вирішили. Чи не так?
– Ні…– тихо прошепотіла у динамік телефону, неначе її хтось почує у порожній квартирі, – Я розумію, що ми не можемо бути разом. Тому я так сказала. Але… життя моє, я тебе кохаю!
– Чому я хочу тобі повірити? – замовкла на декілька хвилин, – Лягай спати, котику!
Кинувши слухавку, дівчина зручніше вляглася на ліжку, та обійняла подушку. Емоції змішалися.
«Наші стосунки… Я змушена повірити тобі. Навіть, якщо знову буду почуватися роздавленною власними почуттями. Я також тебе дуже люблю, Марійко!»
Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось, і через те і жалує когось дуже. […] Хтось когось дуже любить.
(Лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської.
1 серпня 1901 рік. )
Додати до улюблених