Пісні до фанфіку: “House of the Rising Sun” — The Animal та “Wicked Game” — Chris Isaak.
__________
І він знову повертається в маєток темного місяця. В будинок його батьків темних чаклунів. В чорному вбранні на фоні якого вирізнялося лиш його світле волосся і його жовті очі. Й він стоїть на порозі маєтку в якому його вже хтось чекає. Хто? Краще про це думати тому зараз він вслухається в тишу, неминучу й болючу; рідну й спокійну.
Він не стукає. Не смикає ручку. Він стоїть. Двері самі відчиняються перед ним. В середині світло та темні відтінки пожирають його сяяння лампочок. Якщо пройти трохи далі й подивитися на стіну, то можна побачити місце, де зображена вся його сім’я — рід Авінових. Спустившись очима в низ й ,натрапивши на передостанній портрет, можна побачити його фото й внизу золоту рамочку на якій викарбувано “Авінов Лев”. Так, ось так його й звали — Лев. Часом дуже важливо згадувати як тебе звуть. Тихим, помірним й напрочуд легким ходом він підійшов до сходів і ступив на першу сходинку та тихо заскрипіла… перша… друга…. третя. Далі рахувати йому набридло.
Нікого з його сім’ї вдома не було й це повністю зрозуміло — всі мертві, зосталася лиш він, та його молодша сестра, яка зараз десь далеко. В безпеці. В неї є дитина, син й чоловік. Кров Авінових тече по жилах її сина, хоч в нього буде й інше прізвище, так безпечніше. На останок він сказав їй, що щоб з ним не сталося вона не повинна вступати на поріг сімейного маєтку. І її син теж. Заведено, що вбивцю якогось члена сім’ї викликають на дуель, але цього не буде, його сестра Меліса дала присягу.
Лев знав. Знав хто зараз чекає його в батьковому кабінеті. Колись дорога йому людина — Марія. Хоча Ні, ні-і, вона не людина, аж ніяк, тепер вона була чимось мерзенним. Хоча, тут не посперечаєшся, вона виглядає, як людина, вчилася в академії, як людина та магія в неї була не людська. Й ця магія текла по кожній її жилці, перетворюючи її саму на чудовисько. Та по правді кажучи — й Леву було це несамовито тяжко признавати — це не магія змінила дівчину, а навпаки.
І ось він вже чує її тихе дихання за дверима, відчиняє їх й статечно заходить. Сідає й чекає. Коли вона підіймає голову на нього, відриваючись від книги з якимись темними закляттями — Лев відчував їх — то в ній важко було впізнати його ученицю. Волосся все ще таке ж біляве, клаптиками пробилось чорно-фіолетове. Очі колись такі зелені стали ще зеленішими, але тепер в них відливалась багрова кров. В усмішці не було нічого доброзичливого…
— Ну, от я й зруйнувала рід Авінових, — голос був власний й грубуватий. Вона не знає про Мелісу й гадає, що він останній. Чудово.
Лев мовчав.
— Пам’ятаєш, що ти мені обіцяв?
Лев мовчав.
Вона подивилась на нього з низу вверх й встала з-за столу. Тепер, коли вона стояла неймовірно близько чоловік впізнав в ній ту милу студентку, його улюбленицю… Авінов відвернувся не в змозі дивитися в ті очі.
— Я пам’ятаю.
— Повтори, — Марія сіла навпроти нього, закинувши ногу на ногу.
— Я повинен допомогти створити тобі місячний камінь й навчити користуватися ним… — Лев все ще уникав її погляду, дивлячись кудись зовсім в іншу сторону.
Марія підійшла до нього, хіхікаючи й розвернула його обличчя до себе, тільки зараз він помітив, що в неї попалене волосся, аж до плечей. На кінчиках все ще було видно вплив вогню.
— Навіщо ти провела цей ритуал? — з чи то відразою, чи то злістю запитав він.
Дівчина надула губки, а потім, збагнувши про що саме він, відповіла:
— Ти про ритуал переміщення сили? — вона театрально скорчила гримасу суму. — Тобі, що так жаль мою родину? Ну пробач, мені дуже сильно потрібна була їхній маленький внесок в мою кар’єру.
— Але для цього ритуалу треба спалювати людей заживо…
— Угу й частинку себе у вже напівзотлілому полум’ї після них. Я обрала своє волосся, мені йде ця зачіска, скажи? — дівчина тяжко видихнула повітря, — тільки не легко було це робити, ти ж знаєш, частинка повинна бути живою, тобто не відрізаною чи ще щось.
— Я… чому…. — йому здавалось, що його очі почали щипати.
— Чому я така стала? — вона зареготала. — Так це ж ти мене й напоумив до такого. — Брехня! Він ніколи їй такого не бажав. — Пам’ятаєш, як розповідав про все це мені, вважав мене своєю улюбленою студенткою?
Йому хотілось її придушити.Та він заспокоївся, не бажаючи цього, чи, скоріше, просто не в змозі цього зробити.
***
Коли вони були вже в майстерні, вона запитала і йому здалося, що він почув ці болючі нотки того ніжного голосу:
— А ти мені розповіси, як діє цей порошок?
Але він не відповів, це все була омана не більше й не менше. Він виклав все потрібне на стіл.
— Віддай камінь зі свого амулета, я ж, сподіваюсь, ти, як й треба, просиділа три дні під місячним сяйвом?
— Авжеж! Від цього ж залежить моя непереможність! — повернувшись до неї Лев знову швидко відвернувся, щоб заховати свою роздратованість. Він не міг звикнути до цих очей, волосся, голосу, до неї нової. А повинен би був, якби не ця його клята закоханість в неї він би давно міг би вбити її, наприклад, коли тільки прийшов. Але він не міг… десь всередині цієї мерзотниці ховалась справжня Марія Д’яченко, його Марія…
Коли Лев забирав з її руки камінь, то їхня шкіра доторкнулася одна до одної і її шкіра була холодна, як сніг, й він відчув до неї ще більшу відразу. Але нічого не сказав, кладучи камінь на дерев’яну дощечку й готуючись до ритуалу.
Умови були ідеальні, місяць світив прямо на каміння, свічок було не треба та й ними користуються тільки якщо пропустили повний місяць, але й ефект від них слабший — Марії, авжеж, це було непотрібно. Навколо каміння чоловік трикутником розсипав заговорену сіль, в середині трикутника теж — зверху і знизу камінця, утворюючи лінію посередині якої лежав самородок. Дівчина уважно дивилася за всім, що він робить знову й знову це нагадувало ту безтурботну студентку. Лев зиркнув на неї востаннє перед тим як прочитати заговір, набрав повні груди повітря й забобонів на латині:
— O Luna, Magna Lux,
benedicat lapis iste
Ut quisque eam ad cor suum defert
Nomen tuum laudavi
benedicat maga vel magus.
Da illi infinitam potestatem!
Gloria lunae, Caeli et Stellarum
[О Місяць, Велике Світило,
благослови цей камінь
Щоб кожен хто носить його при серці
Восхваляв твоє ім’я
Благослови чарівницю або чаклуна.
Дай йому безмежну силу!
Слава Місяцю, Небесам і Зіркам!]
Камінь засяяв фіолетовим світлом. Лев закотив рукав й ритуальним ножем порізав собі шкіру, з неї потекла кров, що масивними каплями падала прямо на камінчик й він впивав це все себе, не лишаючи ні сліду крові на дошці.
— Hanc oblationem suscipe a magistro!
[Прийми цей дар від вчителя!]
Проказав Авінов й повернувся до дівчини, схопив її за руку — дівчина знала, що її кров буде потрібна тому не пручалась, а тільки усміхалась — й різнув її руку. Камінь так само прийняв й ці краплі жагучо червоної рідини.
— Et a discipulo eius accipe sacrificium!
[І прийми цю жертву від учня!]
Після цих слів він грубо відкинув її руку й тремтячим, від надходячих сліз, голосом повів далі, закінчуючи ритуал.
— Nunc matrona es, magister es.
Tuus ergo discipulus hauriat omnem scientiam quam dedisti ei per hoc lapidem lunarem!
Ad gloriam Lunam, Coeli et Stellam!
[Тепер ти наставник, ти учитель.
Хай твій учень засвоїть усі передані тобою через цей місячний камінь знання!
На славу Місяця, Неба й Зірок!]
Камінчик раптом вибухнув яскравим світлом чаклун та чаклунка зажмурилися й відкривши очі, побачили вже не якийсь там непривабливий камінчик, а обтесаний, блискучий, тепер вже одночасно вартий всього й нічого, величний місячний камінь.
Марія підійшла і взяла його в руку. Він навіть на ній не лежав, а тільки легко погойдувався в повітрі. В дівчини по шкірі пішли мурашки, вона усміхнулася переможною усмішкою, а потім підійшла до Лева й простягнула йому камінь.
— Заверши ритуал, ти — мій вчитель й ти повинен пов’язати мені цей камінь на шию.
Лев мовчав, але взяв камінь й зачакловану ниточку яка не розв’язувалась не при яких умовах. І спочатку зав’язав у неї камінь, а потім почепив на тонку шию дівчини.
— Gloria Lunae…
[Слава Місяцю…]
Дівчина тихо прошепотіла ці слова, стоячи до нього спиною й чекаючи поки він зав’яже нитку. Потім вона знову повернулася до нього.
По обличчю Лева текли сльози й він дивлячись прямо дівчині у вічі, мокрими вустами прошепотів, й шепіт цей, здавалось, в тиші відбивався від стін кімнатки:
— Gloria lunae filiae Maria…
[Слава Марії, дочці Місяця…]
Дівчина зробила крок до Лева й стала зовсім близько, й навіть якось по-рідному та мило посміхнулася. Провела лівою рукою біля його лиця, не торкаючись мовби гладячи повітря й рука її була така холодна, що навіть так близько від неї не відчувалося тепло. Лев зробив так само. Марія наблизилась до його обличчя й він дозволив цьому монстру себе поцілувати, випити останні краплі надії й вкусити губу до крові. Цей біль була необхідна йому, як ще ніколи в житті. Лев хотів* аби ця Марія зробила йому боляче, щоб вона доламала його, щоб він більше не зміг думати про свою, рідну Марію.
І йому, мабуть, пощастило, що його біль входив в плани його колишньої студентки. Та він навіть й не уявляв як болюче насправді бува, коли ніж так легко — з характерним звуком розірвання шкіри — входить в тіло за помахом руки тієї людини, яку ще рік тому, як йому гадалося, він добре знав.
Як часом боляче дивитись в колись рідні очі.
Вона ж навіть не прикинулась, що їй жаль. Дівчина дивилася з певною цікавістю на те, як чоловік гине й не зривалася тому допомагати. Марія присіла біля чоловіка, що впав на коліна й прокрутивши ніж всередині глибокої рани, витягла його.Тепер смерть прийде скоріше.
Як боляче помирати, дивлячись, як її ноги віддаляються від тебе й бачити посмішку на її вустах.
— Прощайте, Леве Костянтиновичу.
Й вона вийшла. Зоставила його самого в компанії калюжі крові й тіні поцілунку на губах.
Часом, коханню не можна допомогти, його не можна врятувати й підкорегувати. Часом воно завдає багато болі, більше ніж слідувало б.
Як було б добре не закохуватися.
Як би Лев хотів не закохуватися в неї…
Додати до улюблених