19 днів згодом
Ван Ібо прокидається ще до загальної побудки і задумливо дивиться у білу стелю, роздумуючи про те, яким має бути прийдешній день. Добре було б, якби його ніхто не став відволікати від справ. Щоправда, він не впевнений, що екскурсію у Велике коло можна назвати словом «справа», тим не менш, відвідати Даюань хочеться не приймаючи участі у безглуздих розмовах.
У ванній, висипавши кілька пігулок на долоню, він деякий час дивиться на себе у дзеркало — пламеніюче волосся виглядає майже звично. Сам Ван Ібо вважає, що вони як би не належать йому. Чи, точніше буде сказати, належать не йому — він вірить, що це була вимушена міра, котра, втім, не виправдала себе.
На сніданок у Ван Ібо контейнер із кашею. Він кілька разів плюхає по рідкій масі ложкою і сам не розуміє природу своїх дій. Каша з горіхами, та смак не відчувається, принаймні Ван Ібо не може точно сказати, є він чи ні. Як визначити, багато у страві масла чи достатньо, думає він, а чим, скажіть будь-ласка, відрізняється недоварений рис від перетриманого? Які критерії оцінки були б у вчорашнього гостя для цієї каші? З чого б взагалі задумуватись про такі питання людям, що не пов’язані із харчовою промисловістю? Їжа — це їжа. Цією думкою Ван Ібо проганяє всі інші і завершує сніданок у блаженному «нічогонедуманні».
◍
Перед виходом з будинку старший інспектор відгортає тюль і дивиться на площу — там, ставши акуратними рядами, стоять кілька мікроавтобусів. Із дому він виходить навіть раніше належного часу і спускається донизу, змішуючись із тими, хто тримає шлях на роботу.
На стоянку інспектор приходить одним із перших, і представник райкому повідомляє йому, що буде дві групи, розсадка автобусами — відповідна.
Чим ближче вони під’їжджають до Даюаня, тим краще інспектор розуміє, що опинитись там у якості працівника з Малого кола викликає в нього дивні почуття, та їм нема коли шукати визначення. Він практично не слухає екскурсовода і займається лиш тим, що дивиться на поведінку решти членів їх маленької виїзної спілки. Спостерігання — це єдиний інструмент, який він має у своєму розпорядженні в руках, хто б що не казав.
З управління на днях прийшли додаткові документи по кільком особам, котрі переїхали в Дамен на протязі останніх років. Там знайшлися рекомендаційні листи від попередніх роботодавців і характеристики від старших по будинку. Та, на жаль, ідеальні особи поводили себе так же ідеально і в попередніх місцях проживання. Більшість крапок, помічених на карті справи, ніяк не поєднувались одна з одною. А одну — що досі була найжирнішою в сузір’ї викликаючих цікавість — й зовсім тепер вартувало виключити. Відповідь управління прийшов більш ніж зрозумілий: будь-яку згадку громадянина з табельним номером 82475 слід виключити зі звітів старшого інспектора.
Після цього з’явилось велике бажання стріляти без розбору, бо зачіпок досі не малось жодних. Тому після повернення з диспансеризації прийшла йому в голову ідея перевірити заразом всіх лікарів, тому що якщо хто й міг помітити щось дивне у поведінці чи аналізах жителів, то це були саме вони. І той факт, що від лікарів Хуаньці жодного разу не надходило подібної інформації, хоча район був єдиною каламутною плямою в загальній картині справи, наводило на неприємні думки про спільну змову. Думати про те, що слідство, котре він тут вів, було цілковито марним, все ще не хотілось.
Коли їх екскурсійна група доходить до площі перед комісаріатом, старшому інспектору доводиться прикласти певні зусилля, бо він бачить кількох своїх безпосередніх колег, і ті дивляться на нього такими очима, ніби мають намір прямо зараз потопити його заглиблений в стан ворога корабель, най він і плавав без упевненості в результаті.
Та навіть це не може відволікти інспектора від того факту, що деякі члени їх колективу надто нервують, опинившись у безпосередній близькості від управління внутрішніх справ. І саме до них СІ3726 вирішує придивитись уважніше. Бо, як відомо, якщо тобі немає що приховувати, тобі нема чого боятись. Цю істину він певною мірою довів не так давно на власній шкурі.
В будівлі горкому, котрий є апогеєм екскурсії, їх група пересікається із іншою, далі перша група повторить у зворотньому порядку їх маршрут, а вони пройдуться тими установами, які вже відвідала перша.
В якийсь момент сусіди безконтрольно перемішуються, хтось наступає інспектору на ногу, і доки він шипить, дивлячись на брудну пляму, що з’явилась на його світлих спортивних капцях, прямо перед його носом дві руки, що явно належать різним людям, на секунду зчіплюються вказівними пальцями.
Все відбувається так швидко, що спершу він думає, що йому здалось, що це прямий наслідок затору, в який їх дві групи потрапили, намагаючись проштовхнутись в не найбільшому приміщенні один повз одного. Та перед очима знову і знову прокручується картинка зплетених один із одним пальців. І він приходить до неминучого висновку, що це було зроблено навмисно.
СІ3726 підводить очі і вдивляється в людей, що навколо нього; намагається з картинки в голові вилучити якусь ще інформацію, котра б йому підказала, ким могли бути ці двоє. Та оливкові манжети піджаків, що потрапили в побачений «кадр», зовсім нічого не можуть йому повідомити — кожен із семидесяти представників Сяоюаня сьогодні вдягнений у костюм для виїзду. Перед його очима — спантеличуюче, бурхливе море оливкового кольору. Це міг бути хто завгодно, навіть він сам.
Які установи вони відвідують далі проходить повз уваги інспектора, бо єдине, чим він зайнятий, — намагається розколупати власну пам’ять, віднайти там щось цікаве. З іншого боку, він розуміє, що це абсолютно марно й взагалі не відноситься до справи. Та в степу і хрущ м’ясо, тому інспектор цією дрібною подією вибитий із колії. Однак повернутись у цю саму колію його змушують нові обставини.
На харчовому заводі їм показують невеличкий фільм про безвідходний цикл забезпечення громадян здоровим харчуванням. Він поступово вдивляється в контейнери, що біологічно розкладаються; на екрані мерехтить, як вони на конвеєрі заповнюються однаковою їжею, як руки, що ці контейнери закривають цільним вивіреним порухом, повертають їх на стрічку.
Після фільму вони наряджаються у халати, шапочки й маски. Халат виявляється інспектору злегка короткуватим, волосся вперто не хочуть заправлятись належним чином, і інспектор не впевнений, що його зовнішній вигляд відповідає стандартам і санітарним нормам. Однак сам він в результаті мовчить, лишаючи рішення на волю людей, що знаються на цьому. Його, як і всіх інших, пропускають на виробництво, де вони переміщуються по обмеженому стрічкою простору і роблять зупинки в кутках, коли запрошений технолог розказує про деякі технічні деталі і етапи виробництва і упаковки їжі.
Чим далі вони йдуть, тим вище стає температура; вони наближаються до зони, де розливається суп — сьогодні рибний із тофу, повідомляє технолог — котрий зовсім скоро почнуть доставляти по їдальням і підприємствам. Через кілька секунд після оголошення дівчина поряд із ним кашляє. Коли старший інспектор повертається до неї, вона притискає рукою маску до обличчя і мружиться. Інші члени групи теж повертаються до дівчини; СІ3726 силиться зрозуміти, як її звуть, та засоби індивідуального захисту ускладнюють цей процес, а потім вона ніби тремтить всім тілом і, розштовхуючи тих, хто замикав групу, біжить в ту сторону, звідки вони прийшли.
— У пані Цюй надто сильна алергія на рибу, — повідомляє за їх спинами представник райкому, він, певно, супроводив не одну екскурсію й безсумнівно зустрічався із самими різними ситуаціями.
Всі розуміюче кивають і повертаються назад до технолога в очікуванні, той знизує плечима:
— Шкода, що сьогодні через рибний день пані Цюй не побачить увесь процес від початку до кінця, та сподіваюсь, решта товаришів будуть так люб’язні, аби коротко переповісти побачене та почуте. Харчова промисловість Дамену заслужено пишається своїми напрацюваннями й нововведеннями.
Деякий час члени екскурсійної групи просто стоять, спостерігаючи за злагодженою роботою різних за своїм призначенням конвеєрних ліній, за рухом контейнерів і їжі, що з’являється в них, запаковкою і зведенням комплексного обіду докупи спеціальним колектором. Інспектор, як і решта, спостерігає за шляхом, який робить окремо взята коробочка, і через кілька хвилин розуміє, що інцидент і його деталі майже стерлись з його пам’яті. Він, безумовно, неодноразово бував на виробництві і не тільки в Дамені, його таким не вразиш. Тим не менш, від одного погляду на запрограмовані і тому бездоганно вибудувані процеси виробництва його накриває дивний спокій.
◍
Перш за все серед тих, хто висувається на екскурсію, Ван Ібо намагається розгледіти порушника свого особистого спокою, і відсутність даної особи змушує його якось зовсім вже малодушно порадіти тому, що в цього дня є всі шанси пройти за налагодженою екскурсійно-трудовою схемою.
Схема ця справді працює як годинник — навіть давка двох екскурсійних груп стається в тому ж самому місці, що й завжди. Не дивлячись на це знання, Ван Ібо ніяк не намагається попередити події — врешті-решт, його все одно засмоктує в цей людський вир.
Затьмарюється цей день тільки тим, що у пані Цюй виявляється алергія на рибу, причому настільки сильна, що їй доводиться покинути виробництво, хоча вони знаходились практично наприкінці екскурсійного маршруту. Ван Ібо не впевнений, до чого може призвести алергія такого ступеня, як у пані Цюй, та, видно, через турботу про власне здоров’я на обіді вона сидить осторонь — перед нею лиш фунчоза із обсмаженим у соєвому соусі салатом бок-чой і кунжутною посипкою.
Ван Ібо з нею ніколи не спілкувався, та не може не дивитись за обідом в її сторону, згадуючи питання про смаки у їжі і про алергії, що задавав йому нещодавно клопітливий сусід, котрого досі вдавалось тримати подалі від власних думок.
Після обіду вони всі миють контейнери і відправляються дивитись на те, як їх плошки щезають у пащі гігантського приймача, аби пройти стерилізацію і знову повернутись до життя, доставивши нову порцію корисної їжі комусь із жителів Дамену.
У мікроавтобусі дорогою назад громадянка Цюй знову сидить у масці і, здається, засинає, хоча їхати їм всього нічого. Везуть їх, певна річ, не додому — до завершення робочого дня ще кілька годин. Аби ніхто не витрачав дорогоцінний час, водіям мікроавтобусу виданий оптимальний маршрут промисловим районом і настільки ж чітка схема зупинок. Ван Ібо сходить на одній із останніх; у салоні лишається людей п’ять, серед них — спляча пані Цюй.
Залежно від того, як дорогою до машинобудівного корпусу повертають в свої будівлі інші екскурсанти, що вийшли з Ван Ібо на одній зупинці, приходить поступове розуміння, що він єдиний був відсутнім із інженерів-конструкторів, тому, коли він з’являється у бригадира зміни, аби завізувати свою пізню появу — про екскурсію, певна річ, той був попереджений заздалегідь, нагородою йому дістається сердитий погляд, що не обіцяє нічого доброго.
Це «нічого доброго» стається прямо перед закриттям зміни — бригадир нависає над його столом, слідом вивалюючи цілий пакет дрібної електроніки:
— Вже з бракованими катодами ви впоратись повинні, плоскогубці підходящі підберете самі. Вашому старшому по будинку я передам, що ви затримаєтесь. Дозвіл для патруля заберете в мене на столі, там же лишите тиристори. Ви мене почули, товаришу Ван?
Якщо в нього й були питання чому ніхто з цеху не записався на екскурсію, ця ситуація стає вичерпною на них відповіддю. Ван Ібо киває й сподівається, що консьєрж не забуде відкласти для нього контейнери з вечерею і сніданком. Проте — навіть якщо доведеться трохи попоститись — сьогодні він точно врятований від небажаної компанії і чужих баклажанів у власній тарілці.
Хоча вся ситуація, певна річ, дуже неправильна.
◍
Про існування певної проблеми Сяо Чжань дізнається по завершенню робочого дня.
Чжу Цзанцзінь, як і завжди, зустрічає працівників у парадному і пропонує їм забрати свої посилки. Побачивши Сяо Чжаня, домоправитель складає руки на грудях — це означає одразу кілька речей: 1) щось трапилось і вжити ряд заходів необхідно сьогодні ж; 2) після настання комендантської години в їх корпусі, коли запечатають двері і вимкнуть світло, Чжу Цзанцзінь буде чекати його біля резервного входу.
Ніяких більше деталей йому не світить, лишити вахту біля віконця доставки старший по блоку права не має, а навіть якби й міг — це лиш привернуло б до них додаткову увагу. Тому Сяо Чжань схиляє голову вправо, підтверджуючи таким чином свою присутність на вечірній зустрічі, і підіймається до себе.
Сконцентруватись на їжі так і не виходить; все, що він може робити, прокручувати в голові події дня і поведінку тих, хто поміщений в коло «не довіряти». Коли стаються такі речі — а останнім часом це відбувається все частіше — Сяо Чжань шкодує, що не погодився на те, аби телефонну лінію провели до нього в кімнату напряму. Виключно з побоювань, що це могло спровокувати непотрібні обговорення, котрі для зручності можна звести до чогось на кшталт: всі рівні, та дехто більш рівний за інших.
Знову відправляючи в холодильник практично повні контейнери, Сяо Чжань приймає рішення, яке, йому здається, має позбавити його деяких підозр. Гіршої їх частини. Для цього йому достатньо нанести один-єдиний візит.
Він шкряботить у чужу квартиру кілька хвилин підряд, та не чує жодних звуків, які б дали зрозуміти, що людина, що там проживає, знаходиться всередині. Ван Ібо вдома немає. І ситуація, можливо, гірше, ніж міг спершу оцінити Чжу Цзанцзінь.
Сяо Чжань вирішує лишитись у все ще пустій кімнаті навпроти, аби відловити підозрілого сусіда ще на підході. Він сідає прямо на підлогу у передпокої, не включаючи світло. Коли в колонках лунає мелодія, що означає початок комендантської години, Сяо Чжань вирішує зачекати ще кілька хвилин, та Ван ібо так і не з’являється.
В коридорі стоїть м’яка, огортаюча тиша, у поєднанні з нічним світлом Сяо Чжаню знову здається, ніби світ навколо нього — не більш ніж масовка, набір статичних декорацій, у яких відсутнє життя. Він веде пальцем по стіні, виходить не надто рівно — візерунок нагадує хвилі — і радіє тому, що розкатані в коридорі килими поглинають будь-який звук, який могли б видати його капці, якби він втратив пильність.
На сходах цієї ворсистої розкоші, на жаль, немає, тож тепер йому доводиться прикладати особливі зусилля, аби не чиркнути невдало капцем. Рукою він продовжує ковзати — тепер дерев’яними поруччями, які, будучи неодноразово пофарбованими у непримітний темно-бордовий колір, на дотик бугристі через виступаючі засохлі краплі фарби.
Діставшись першого поверху, він спочатку обережно виглядає з-за кутка, ніби злодій, а потім вирішує, що загублений сусід, що не повернувся з екскурсії — досить вагоме виправдання для того, аби вільно з’явитись в парадному і перевірити, що коморка консьєржа пуста, а двері опечатані. Через головний вхід Ван Ібо з’явитись точно не зможе. Сяо Чжань тимчасово позичає ключ, який зберігається під фальшивим дном одного з висувних ящиків у столі вахтера. Повернувшись до сходової клітки, він спускається нижче на півпрольота — до пожежного виходу, відкриває двері і штовхає їх від себе. Опинившись на вулиці, він як можна тихше клацає замком і хоронить ключ у нагрудній кишені.
Старший по будинку очікує його трохи далі, там, де світло від ліхтарів програє у нерівній боротьбі з непроглядною темрявою; поряд із ним — ще дві людини.
— Доброго вечора, товаришу Сяо, — по голосу Сяо Чжань розуміє, що це старший по четвертому блоку, громадянин Чжан. Отже, всі зацікавлені вже зібрались. Це добре.
Через хвилин сорок не найлегшої розмови він розрізняє самотню фігуру, що повільно бреде. Палаюча у світлі ліхтарів шевелюра не дозволяє сплутати Ван Ібо з жодним іншим. Чжу Цзанцзінь розповідає про ситуацію на виробництві, Сяо Чжань обіцяє взяти псевдопорушника комендантської години на себе — не без супротиву зі сторони старшого по будинку — і прощається зі своїми стурбованими співрозмовниками, котрі відправляються до четвертого блоку. Коли силует Ван Ібо зникає за будівлею їх гуртожитку, Сяо Чжань з усіх ніг в темряві біжить у бік дев’ятого блоку, аби з’явитися там ніби ненароком з іншої сторони вулиці. Він перевіряє час за наручним годинником, намагаючись розрахувати, скільки часу в них є, аби виловити Ван Ібо до патруля. Точного розкладу немає, тож діяти необхідно прямо зараз.
Ван Ібо його появи, здається, не помічає. Юнак стоїть справа біля парадного входу, практично притулившись до вікна й приклавши руку козирком до лоба — ймовірно, намагається роздивитись ознаки життя хоч кого-небудь, хто врятував би його від ночівлі на вулиці.
Сяо Чжань знає, що це не матиме жодного результату й доля Ван Ібо зараз повністю в його руках, тому підходить до нього зі спини зневажливо повільно — рівно настільки, наскільки може собі дозволити, аби не потрапити до рук дружини. Доки він йде вздовж будинку, дихання його встигає більш-менш відновитись.
◍
Ван Ібо заздалегідь помічає силует, що наближається, у вікні, та все одно здригається, коли глузливий голос тихо промовляє:
— Заблукали на нічній прогулянці, товаришу Ван?
— Можу спитати у вас те саме, — відбиває Ван Ібо і повертається до Сяо Чжаня, праву руку ховаючи до кишені, де намацує авторизацію, що лишив йому бригадир.
— Вам слід подумати над вашою відповіддю ще раз, доки я сходжу за добровольцями з патруля, — голос Сяо Чжаня знов віддає відчутною прохолодою. — Їм буде цікаво послухати вашу розповідь.
Ван Ібо не стримується і дивиться за спину Сяо Чжаня — мати справу ввечері з дружинниками не хочеться. Та й загалом хочеться вже покінчити із цим днем і почати новий.
— Затримався на службі, — відверто повідомляє Ван Ібо і простягає запечатаний та трохи пом’ятий конверт, котрий лишив йому бригадир на випадок перемовин, таких, як зараз.
Сяо Чжань оглядається, Ван Ібо ж прикидує імовірність того, що вони зможуть вирішити це вдвох, без зіставлення протоколу, для якого, очевидно, потрібен відповідальний секретар патруля зі всіма необхідними паперами та формами.
Та Сяо Чжань не поспішає розставляти всі крапки над «і», він відходить ближче до ліхтаря, розпечатує конверт, дістає звідти аркуш паперу і кілька секунд вглядається у зміст. Ван Ібо шкодує, що не може дізнатись, що написано у документі. Він навіть не бачить текст — багато там написано? Чи без подробиць? Судячи з того, що ніхто про його пізнє прибуття не повідомлений, бригадир, швидше за все, не надто відповідально поставився до справи. Нарешті Сяо Чжань прибирає розпакований конверт у кишеню штанів, а саму записку складає вчетверо і продовжує тримати у руці, коли підходить до Ван Ібо.
— Пройдіть за мною, пане Ван. Та не думайте, що на цьому ми завершимо, — голос Сяо Чжаня ще суворіше; думка про те, що пояснювальна йому не допомогла, а лиш нашкодила, набуває все більш чіткі обриси по мірі того, як він йде за своїм куди більш дисциплінованим соратником. У останнього навіть є власний ключ від пожежного виходу, яким Ван Ібо користується вперше і намагається прикинути, скільки б він шукав його у непроглядній темряві.
Всередині будівлі Сяо Чжань просить його стати біля сходів, а сам робить невеличку зупинку у наполовину скляній будці консьєржа. Через хвилину він знову слідує за Сяо Чжанем сходами, дивлячись на згорнутий папірець, який його вартовий цупко тримає у лівій руці, ковзаючи правою по поруччю. Ван Ібо впевнений, що ситуація врешті-решт налагодиться, якщо не зараз, то — найгіршим чином — ранком, коли вони зможуть зробити дзвінок бригадиру, аби він підтвердив його вимушену затримку через доручене завдання.
Авжеж, йдуть вони ні в яке інше місце, як до квартири Ван Ібо, де Сяо Чжань, показуючи свою панівну у даній ситуації позицію, смикає за шнурок лампу, що стоїть на тумбочці у вітальні, кладе під її світло розкритий аркуш паперу і сідає у єдине крісло у вітальні.
Доки Ван Ібо оглядає подарунок свого бригадира у вигляді абсолютно білого аркуша, Сяо Чжань промовляє добиваючу його гідність фразу. Менш за все йому хочеться виправдовуватись перед цією дивною людиною.
◍
— Тільки через повагу до вас… — неквапливо промовляє Сяо Чжань і робить паузу, додаючи про себе «і з вдячності за волокнисті баклажани, що ви з’їли», — а також із щирого бажання не робити поспішних висновків, які можуть зіпсувати вам репутацію і майбутнє, — знову пауза, — я дам вам третій і останній шанс пояснити. Що ви робили на вулиці на початку першої вночі, громадянине Ван?
— Я справді був на службі. Я, щоправда, не зовсім розумію, чому я… ми… опинились у такій ситуації і вимушені з’ясовувати це у таку годину.
— Послухайте, товаришу, за кого ви мене маєте? Мені чудово відомий регламент. По-перше, ваш керівник мав був довести це до відома старшого по гуртожитку, та я знайшов вас, коли ви найнепригляднішим чином намагались з’ясувати, чи є нічний черговий, аби, очевидно, проникнути у приміщення непомітним. Зараз мені навіть подумати страшно, що ми могли пропустити подібне вторгнення, якщо б мені не пощастило бути частиною патруля цим вечором!..
— Як, по-вашому, я міг проникнути непоміченим, якщо у мене навіть немає ключа, який би дозволив мені відчинити парадний вхід?
— Звідки ж мені знати, є він у вас чи ні? Ви вважаєте, у мене замість очей рентген?
— Ну то перевірте мене.
— Позбавте мене подібного, товаришу Ван, це не доставить мені жодного задоволення. До того ж, перевірку слід проводити при свідках, аби у вас не лишилось жодних лазівок для фокусів. Пропонуєте все ж розбудити кого-небудь із сусідів?
— Про які фокуси ви говорите? Ну хочете я витряхну свої кишені? — Ван Ібо справді починає вивертати кишені свого оливкового парадного костюму.
Сяо Чжань замість відповіді закидує ногу на ногу і розгладжує неіснуючі складки на своєму домашньому светрі.
— Тепер ви задоволені?
— Даруйте, товаришу Ван, та ні. Хіба кишені — це єдине місце, де ви могли заховати ключ?..
— Я можу роздягтись, якщо ви так наполягаєте.
— Я? Наполягаю? Облиште. Здається, на якомусь етапі вашої спроби пояснити виникло непорозуміння. Єдиний, хто на чомусь тут наполягає, це ви. Та лишіть ви вже у спокої свій піджак, я не збираюсь брати участь у цій принизливій процедурі. До того ж, навіть якщо ви не заховали ключ, ви могли легко викинути його у траву, доки ми йшли до пожежного виходу.
— У мене дійсно не було і немає ніякого ключа. Я прошу вас повірити мені. Хоча б через повагу до мене, як ви сказали раніше. Я не знаю, з якого приводу мій бригадир не сповістив старшого Чжу про те, що я затримаюсь на роботі.
— Гаразд, припустимо, я повірю вам на слово — ключа у вас дійсно немає. Та й звідки йому взятись у вас? — Сяо Чжань тішиться спектаклем і театрально сміється. — Один ключ у товариша Чжу, другий видається у випадку участі у нічному патрулі.
— Отож, — погоджується Ван Ібо, на обличчі його читається полегшення.
Юнак, імовірно, хоче сказати щось іще, та Сяо Чжань підіймає руку, змушуючи співбесідника мовчати. На кілька секунд він завмирає в такій позі, а потім почесує носа і мружиться. Коли секундна стрілка в тиші виразно робить десять кроків і пауза виходить достатньо драматичною, Сяо Чжань промовляє:
— Ні… Авжеж це неможливо, — і уважно дивиться на Ван Ібо.
Останній виглядає змученим і, насупивши брови, просто мовчить.
— З вашої розповіді виходить, що або товариш Чжу забув, що ви ще не повернулись додому, або ваш бригадир вирішив вас підставити, лишивши ночувати на вулиці і пояснювати все дружинникам. А можливо, все разом.
Видно, що Ван Ібо неприємна сама думка про такий результат.
— У старшого по будинку Чжу репутація чудового домоправителя, тому перший варіант я, з вашого, звичайно, дозволу, скину з рахунку.
— Авжеж, як вам буде завгодно, — Ван Ібо розводить руками в сторони. Сяо Чжань тріумфує, коли бачить це уособлення тотальної покірності з боку опонента.
— Тоді лишається ваш бригадир. Якщо я правильно зрозумів, ви звинувачуєте його в тому, що він спочатку змусив лишитись вас на робочому місці, видав запечатану пояснювальну записку, та вона виявилась цілковито порожньою. Все вірно?
— Виходить так.
— Дозвольте поцікавитись, що саме затримало вас в інженерному корпусі, що у гуртожитку ви були за опівніч?
— Цього я не можу вам сказати, товаришу Сяо.
— Ви пропонуєте мені написати донесення на вашого бригадира, не маючи повного розуміння всієї ситуації? Ви, можливо, погано знаєте мене, товаришу Ван, та діяти поверхнево це взагалі не в моєму характері.
— Про що ви? Яке донесення?
— Якщо ваш бригадир справді вчинив з вами так, як ви описуєте, я допоможу скласти вам офіційне звернення і навіть дозволю поставити мене як согласанта. Та для цього розкажіть мені все як є. Я обіцяв попрацювати над вашою дисципліною, та якщо ви не будете відверті зі мною, то наше співробітництво припиниться сьогодні ж.
— Стривайте, не треба жодних донесень. Якщо ви не вірите мені, достатньо зробити один дзвінок.
— І зробити ви його пропонуєте, певне, ранком, так? А доти попросите мене лишити вас у спокої, а самі скористаєтесь цим часом, аби спланувати… — Сяо Чжань змовкає і підіймає брови догори, пропонуючи Ван Ібо продовжити речення самостійно.
— Послухайте, — Ван Ібо байдуже змахує впавше пасмо і робить кілька кроків вперед, нависаючи над Сяо Чжанем. Але виглядає він скоріше благаюче-розгублено, ніж грізно. — Те, що відбувається, з кожною секундою все більше нагадує мені якийсь поганий сон. Я не можу розказати вам, чому я затримався так сильно, бо це справи моєї фабрики; у мене немає жодного права розголошувати подібну інформацію. І я — повторючись вкотре — не знаю, чому все вийшло саме так. Я не збираюсь нічого планувати. Хочете, я віддам свою ідентифікаційну карту? Чи ключ від моєї кімнати? Чи ви можете заночувати прямо тут! А ранком ми просто зателефонуємо і все це вирішиться, — Ван Ібо озирається на настінний годинник. — До підйому лишилось менше шести годин. Я стомився. Я був на пішій екскурсії в Даюані, а потім був змушений працювати понаднормово, у мене болить спина і шия від кропіткої праці з маленькими деталями. Впевнений, що ви стомились не менше мого. Я… прошу вас.
— Тільки з поваги до вас, — відповідає Сяо Чжань і підіймається.
— Тільки з поваги до мене, — відлунням повторюють за ним. — Я не знаю, чим я її заслужив, та дуже вам вдячний за розуміння.
— Я вмиваюсь першим.
— Авжеж, — в’яло відповідає Ван Ібо, розпускає волосся і проводить по ньому рукою, полегшено зітхаючи.
Сяо Чжань, всередині тріумфуючи, зникає у вбиральні на кілька секунд, радіє містким кишеням, а потім виглядає у вітальню із краплями на обличчі. Більше для вигляду, ніж для чогось ще.
— Мені потрібно сходити вниз за речами. І вам доведеться піти зі мною на випадок, якщо необхідно буде пояснювати, з чим пов’язаний мій напад сомнамбулізму.
◍
Ван Ібо, доведений вечірнім театром абсурду до абсолютної некондиції, навіть не намагається сперечатись і слухняно виходить у коридор, йдучи слідом за Сяо Чжанем.
Через сорок хвилин вони вкладаються. Ключ від кімнати він віддає Сяо Чжаню, котрого вмовляє лягти у своєму ліжку, в той час як сам розміщується на підлозі у вітальні на старому матраці, нашвидкоруч накритому простирадлом.
Вперше за останні десять років у нього не виходить одразу заснути — здається, що стрілки настінного годинника ходять прямо у нього в голові. Тільки дорахувавши разом із секундною стрілкою до 5376 — здається, числа вибухають білими плямами на тьмяній стелі — він нарешті забувається сном. Настільки довгоочікуваним, що пропускає побудку.
Додати до улюблених