24 дні згодом
— Ти несповна розуму? — прямо з порогу шипить Чжу Цзанцзінь, затягуючи Сяо Чжаня всередину своєї квартири хіба що не за шкибарки. — Ти що, справді ходив за книгою до Квартири?
— Хто тобі сказав?
— Тебе бачила половина міста.
— Певен, ти перебільшуєш. Я так розумію, мене бачив хтось із наших. Я був обережний — у той же час всі мали бути на робочих місцях, а повертався вже затемно.
— Знаєш, а я ж спочатку не повірив, — із гіркотою коментує Чжу Цзанцзінь. — Подумав, ні, це, певно, якась плутаниця, не міг же ти з нами так вчинити. А потім все ж перевірив ключ від чорного входу.
— Я вже повернув його назад.
Чжу Цзанцзінь падає у крісло і театрально прикриває обличчя долонею.
— Що далі? На якому засіданні нам очікувати конвой за тобою? На цьому чи на наступному?
— До речі про засідання… — Сяо Чжань намагається посміхнутись, та це не справляє жодного ефекту. Старший по будинку навіть не дивиться на нього.
— Що б ти не задумав — ні.
— Я просто прошу тебе мимохідь згадати під час засідання про те, що товариш Ван мав необережність опинитись моїм сусідом і через братерську солідарність допомагав із ремонтом. Тому я теж заразився. Ми страшенно страждаємо через це, та, на жаль, виключно через властиву гідним членам суспільства соціальну відповідальність боїмось заразити інших і тому відсутні.
— Дай вгадаю. Це прикриття для чого? Я бачу по твоїх очах, ти збираєшся відвести його. І тому повторю своє питання — ти геть втратив глузд? Мало того, що ти не боїшся, що саме вас двох не буде завтра, та ще й маєш намір…
— Я не збираюсь підставляти жодного з вас, і тому відведу його туди коли це буде цілком безпечно для всіх. Подивлюсь на його реакцію і на те, наскільки він готовий бути представленим решті.
— Я взагалі не хочу, аби він там з’являвся. Ти не можеш приймати такі рішення один. Я маю обговорити це з іншими.
— Докласти іншим, ти хотів сказати? — Сяо Чжань заводиться, хоча й розуміє, що не повинен — йому треба попросити Чжу Цзанцзіня ще про одну послугу.
— Так, докласти, що ти зійшов з глузду. І все заради чого? Чи заради кого? Я просто не можу повірити, що настав той день, коли кажу тобі це.
— Чи маю я нагадувати, що це моя квартира? І що я можу робити з нею що захочу, коли захочу і з ким захочу?
— Тоді нагадай заодно і собі, будь ласкавий: від прийнятих тобою рішень залежить кілька десятків людей, їх здоров’я, безпека і майбутнє. Ти дійсно готовий ризикнути всім?
— Я абсолютно певен у тому, що я роблю. Ризик мінімальний.
— Ти засліплений своєю владою над ним… Коли ти нарешті усвідомиш, що робиш, буде запізно.
— Хіба це не те, що я казав тобі кілька місяців тому, стоячи тут? Кидаєш мені мої ж слова?
— Чудово, що ти пам’ятаєш. Диво, що того разу все вирішилось на нашу користь.
— Диво… Тільки ось скажи мені, Цзанцзінь: того разу мої слова вплинули на тебе? Ти відступився?
Чжу Цзанцзінь замість відповіді мовчить і відводить погляд у бік.
— Так чому ж цього разу має трапитись інакше? — наполягає Сяо Чжань.
— Бо, на відміну від мене, ти від початку не слідував плану. Він не готовий. Всі твої маніпуляції не дали жодного ефекту.
Сяо Чжань не певен, та все ж цікавиться, не приховуючи сарказму в голосі:
— Він тобі особисто це сказав?
— Мен Цзиі бачила незаблокований термінал і зазирнула туди. Бо ти, очевидно, займаєшся там біс знає чим і цілком втратив пильність. Так ось, якщо тобі раптом цікаво: він записує всі ваші розмови. Все, що ти колись казав і робив. Включаючи уривки з книг. Розумієш ти чи ні? Ти програв. Ти помилився. Визнай це зараз, доки не стало надто пізно. Я прошу тебе.
Сяо Чжань ледь стримується, аби не вдарити кулаком у стіну, та лиш стискає зуби, клацає суглобами пальців і цідить:
— Нізащо.
— Мені шкода казати тобі це, та я повинен: якщо після зібрання вас не буде у ваших квартирах, я повідомлю про це всіх. Це заради вашого ж добра.
Сяо Чжань розуміє, що Чжу Цзанцзінь так точно не вчинить, що це слова, кинуті від безсилля у спробі достукатись до здорового глузду. Від цього усвідомлення він якось здувається у своєму гніві, хоча у голосі все ще чутна суворість і рішучість:
— Роби як відчуваєш, що буде вірно. Та ти не можеш заборонити мені вчинити так, як відчуваю я.
— Ти мене взагалі слухаєш? — Чжу Цзанцзінь втомлено дивиться на Сяо Чжаня.
— Так. Я дуже добре чув усе, що ти мені сказав. У зв’язку з цим у мене є прохання.
— У твого нахабства сьогодні є межа?
— Пробач, — Сяо Чжань кашляє у кулак. — Можеш віднести? Це допоможе нам усім не потрапити в донесення.
— Серйозно? Ти зараз натякаєш на те, що якщо я не віднесу це товаришу Вану, то це я буду винний у тому, що нас розкриють?
— В якомусь сенсі так, — коли Сяо Чжань бачить, як старший по будинку дує щоки, він тут же соромливо посміхається: — Жарт, звісно. Я теж прошу тебе. Як друга. Як людину. Ти ж як ніхто інший розумієш, наскільки це важливо.
Чжу Цзанцзінь дивиться на невелику коробку, пом’якшується і фиркає:
— Що це ще за самовпевненість? Так жодна поштова служба не оформлює… Ні, ти цілковито втратив глузд. Дай її сюди і вимітайся, нудить від тебе.
⦾
Ван Ібо майже добу вдається ігнорувати не тільки існування Сяо Чжаня, але й той факт, що, взагалі-то, зносити це все одному набагато тяжче. Та заради справедливості варто сказати, що його рішучість все ж дала збій ранком — він поскрібся до Сяо Чжаня після загальноприйнятого початку робочого дня, коли імовірність бути поміченим така ж мінімальна, як і глупої ночі. І тут же пошкодував про це — так же ж одразу стало зрозуміло, що прийшов саме він.
Зрештою, Сяо Чжань не відкрив.
Йдучи назад, Ван Ібо спробував постукати і у двері навпроти своєї квартири — результатом була гнітюча тиша. Сором від події змінився роздратуванням. Ну подумаєш, знудило на якусь книгу, навіщо так себе поводити, фиркнув Ван Ібо, коли заходив до своєї кімнати.
Аби позбавитись від порушника, що взяв в облогу його думки, Ван Ібо сів за роботу, та в процесі помітив відсутність на робочому столі аркушів. Із записами Сяо Чжаня. І після пошуків не знайшов їх ніде. Так, Ван Ібо і сам знає, що було безвідповідально лишати конспекти ось так на виду, та списані аркуші були одночасно нагадуванням про людину, за якою він зараз найоднозначнішим чином сумував. Йому вистачає сміливості не заперечувати це.
Зрештою, до приходу лікаря Ван Ібо стомлений тяжким днем — у ньому взагалі немає ніяких позитивних фрагментів, лише зведені судомою м’язи, піджаті пальці ніг та вологі від поту простирадла. Попрацювати так і не вдалось; решту дня він провів на матраці у вітальні, аби почути, якщо хтось прийде. Поряд — склянка води, на більше його не вистачило.
Товариш Мен, як і завжди, приходить чітко за розкладом і, здається, помічає його смуток і апатію, та ніяк не коментує. Процедура проходить у напруженій мовчанці з обох боків, відчуття складається таке, ніби лікар сама чимось незадоволена. Однак крива настрою Ван Ібо різко прямує догори, коли товариш Мен зупиняється на порозі, перш ніж відкрити вхідні двері:
— Не лягайте спати зарано, товаришу Ван, впевнена, першим ділом він попрямує до вас, — лікар промовляє ще кілька слів пошепки, і Ван Ібо навіть здається, що він розрізняє щось на кшталт «необачний дурень», та, поглянувши на суворе обличчя товариша Мен, сумнівається, що вона могла дозволити собі сказати таке.
Ван Ібо насилу змушує себе повечеряти і постійно поглядує на двері, намагаючись пригадати, як раніше він проводив свої дні. Чи займався чимось цікавим? Чи є у нього якісь захоплення, аби вбити час? На жаль, відповідь негативна. Енергія б’є з нього джерелом, та куди її спрямувати?
Після вечері у двері стукають. Ван Ібо на мить оживає, та потім розуміє, що це аж ніяк не Сяо Чжань. Гостем виявляється старший по будинку, котрий тримає у руках коробку і посміхається своєю акуратною напівпосмішкою:
— Як же чудово, товаришу Ван, що навіть хворіючи ви пам’ятаєте про те, що необхідно робити всім громадянам, аби наше суспільство продовжувало функціонувати як злагоджений механізм.
Ван Ібо дивиться на Чжу Цзанцзіня, потім мимохідь на посилку в його руках, потім знову підіймає погляд на старшого по будинку вкрай здивований. Спершу він хоче сказати, що нічого не замовляв, та ще раз оглядає коробку — там чітко числяться три ієрогліфи його імені, тому він стримано киває і забирає посилку, бо є враження, що почерк на приклеєній до коробки накладній йому надто знайомий.
У кухні він обережно розпорює ножем шов із клейкої стрічки; всередині знаходяться речі, котрі одразу ж дають йому ясне розуміння того, хто замовив їх для нього. Ван Ібо торкається пальцями комплекту піжами — вона, звісно, сірих тонів, схожа на всі інші, та саме ця здається особливою зовні і на доторк. Раптом пальці натикаються на твердий предмет, набагато більший за гудзик; він дістає сорочку — нічого — і тикає пальцем у піжамні штани.
Обережно витягаючи штани з коробки, Ван Ібо спершу не вірить своїм очам; сторонній предмет — ніщо інше, як маленька книга, трохи більша десяти сантиметрів по вертикалі, сантиметри три товщиною. На фоні сірої піжами вона виділяється яскравою плямою насиченого синього кольору.
На обкладинці не надруковано нічого; Ван Ібо гортає кілька сторінок, читає титул — «Антологія світової поезії ХХ сторіччя» — і помічає невелике послання на пустій сторінці зліва. «Якщо вже проза останнього разу виявилась надто запаморочливою, гадаю, краще буде повернутись до віршів». Незважаючи на те, що у посвяті мова явно про бентежливий факт з його нещодавньої біографії, на обличчі Ван Ібо розквітає посмішка, яка ширшає, коли він відкриває вірш навмання і помічає зроблені тонким олівцем охайні примітки на полях і підкреслені чи обведені у кружечок ієрогліфи у строфах.
Здається, він нарешті знає, чим йому зайняти свій вечір в очікуванні товариша контрабандиста. Та, всупереч цій рішучості, сконцентруватись на тексті виявляється задачею підвищенної складності.
Ван Ібо сидить прямо на підлозі, спершись спиною на крісло, закинувши голову на сидіння і піднявши томик поезії над головою. Так взагалі нічого не розгледіти, та він, втративши можливість бачити, починає чути — розкриває книгу на середині і, підкоряючись незбагненному пориву, кладе її прямо на обличчя. Він втягує повітря — у ніздрі б’є п’янкий аромат сторінок і палітурки, що складається із дивних ноток, що пробуджують у свідомості єдину думку — все найприємніше так тяжко піддається опису. Цей запах не виключення, його неможливо препарувати чи розкласти на складові. Ван Ібо задумується, намагаючись пригадати, чи читав він досі друковані книги, бо просто не може бути так, щоб він міг забути такі відчуття.
Навіть незважаючи на звичний прилив енергії після процедур, Ван Ібо довго не може поворухнутись, так і сидить на підлозі, накривши обличчя книгою, поневолений невідомою силою. Ця сила змушує його у дурманливому напівсні побачити Сяо Чжаня, в руках у якого — насичений синій, він гортає сторінку за сторінкою, водить вказівним пальцем по рядках і зачитує окремі улюблені уривки.
У цих видіннях Сяо Чжань посміхається Ван Ібо; Ван Ібо в реальному світі посміхається також — занурившись носом в аркуші паперу.
Коли у двері шкряботять, Ван Ібо різко підскакує, цілковито випустивши з голови той факт, що книга продовжувала спочивати на його обличчі — вона тут же летить на підлогу. Він намагається спіймати її, та безуспішно — томик поезії падає за законом підлості розворотом на підлогу. Піднявши книгу, Ван Ібо з жахом бачить, що від невдалого падіння аркуш зам’явся. Він вчитується у рядки — у вірші безсоромну кількість разів повторюється слово «поцілунок» — і трохи червоніє, за цим починає розгладжувати сторінку. Потім Ван Ібо закриває книгу і намагається прикинути, наскільки цю зім’яту сторінку видно серед інших. Майже не видно. Сяо Чжань нічого не помітить.
⦾
— Товариш Ван, не заважатиму? — пошепки промовляє Сяо Чжань, озираючись по сторонам, ніби крадій. Ван Ібо замість відповіді відкриває двері ширше і трохи відходить.
Опинившись у коридорі, Сяо Чжань помічає у чужих руках книгу і намагається прозвучати якомога суворіше:
— Виявляється, не такий ти наївний, як хотів здаватись! — він цокає язиком. — А збирався на мене донесення писати. Як же це розуміти?
Із деяким садистським задоволенням він спостерігає, як на мить Ван Ібо губиться — дивиться то на книгу, то на Сяо Чжаня, у погляді надто чітко читається німе питання.
— Спокійно, — промовляє Сяо Чжань і тягнеться до книги, та Ван Ібо відводить руку в сторону. — Та я просто пожартував; хто ще міг зробити тобі такий подарунок? Чи, стривай, хочеш сказати, що не тільки я читаю тобі вірші на дозвіллі?
— Товаришу… — грізно починає Ван Ібо, та Сяо Чжань, помітивши, що той втратив пильність, вихоплює кобальтовий томик з чужих рук.
— Вже читав що-небудь? — Сяо Чжань погладжує обкладинку великим пальцем, вона завжди здавалась йому тактильно аж надто приємною, та дивиться він при цьому лише на Ван Ібо. Той, навпаки, шулікою спостерігає за тим, що відбувається із книгою.
— Як раз збирався, — відповідає Ван Ібо, нервово ковтає і протягує руку.
Сяо Чжань вирішує зжалитись, кладе антологію на розкриту долоню і стучить пальцем по книзі:
— Тоді, може, почитаєш мені?
— Вголос?
— Ну, хіба що ти володієш технікою черевомовлення… — сміється Сяо Чжань.
— Не володію, — глухо відповідає Ван Ібо. Видно, що йому ніяково, і загалом він зараз нагадує «правильного» товариша Вана, що розгубився перед обличчям неочікуваного прохання.
Сяо Чжань проштовхує його до вітальні до крісла, а сам опускає матрац на підлогу:
— Знаєш що? Тобі варто вже замовити диван, — кажучи це, він стелить поверх матрацу плед і лягає, підперши рукою щоку. — Ну, маестро, не змушуйте слухачів чекати.
— У мене є право відмовитись? — незважаючи на питання, спираючись на вираз обличчя, Ван Ібо, здається, змирився зі своєю долею. Він сідає у крісло і присуває до себе лампу, що стоїть на столику.
— Взагалі жо-дно-го, — Сяо Чжань хитає головою і розглядає Ван Ібо. Той у відповідь посміхається — ну нарешті! — і починає гортати вірші.
— Тоді назви сторінку, я все одно ще нічого не читав.
— Сто сімнадцята годиться? Сподіваюсь, там не ілюстрація.
— Якщо ілюстрація, то наступне читання перейде тобі, — торгується Ван Ібо, відкриває потрібну сторінку і з посмішкою дивиться на Сяо Чжаня.
— Та ну, не може бути.
Ван Ібо повертає книгу, та на обох сторінках розвороту вірші. Сяо Чжань не втримується і легенько б’є Ван Ібо по нозі.
— Така твоя доля, Ібо. Читай.
— Можна я хоча б підготуюсь?
— Звісно, та врахуй, що я можу заснути, якщо будеш тягнути надто довго.
— Тоді теоретично, якщо ти заснеш, я просто можу сказати, що читав, а ти не чув?
— Знаєш, для людини, вихованої Зібранням, ти зараз думаєш трохи нестандартно.
— Твоя рація. Це недобре. Я прочитаю раз про себе.
Ван Ібо тут же концентрується, Сяо Чжань не відмовляє собі у задоволенні поспостерігати за ним — очі бігають по рядкам, волосся падає на обличчя. Нарешті Ван Ібо прочищує горло і читає кілька рядків.
Дивлячись на птаха у клітці,
Я бачу жінку в будинку —
Крила її атрофувались…
На останньому слові Ван Ібо запинається, перечитує його кілька разів і потім замовкає, із докором підіймаючи очі на Сяо Чжаня.
— Ти можеш так на мене не дивитись?
—Тобто це я зараз винний? — Сяо Чжань ледь стримує сміх.
— Авжеж, дуже тяжко сконцентруватись, коли я відчуваю себе ніби на конкурсі читців.
— Тоді давай поміняємось місцями, тільки відійди на хвильку в сторону, — Сяо Чжань чекає, коли буде виконана його вказівка, і, піднявшись сам, рухає матрац впритул до дерев’яних ніжок крісла. — Сідай, якщо хочеш, повернись до мене спиною.
Ван Ібо сідає, скрестивши ноги, недалеко від крісла, справді розвернувшись до нього спиною. Сяо Чжань пробігає поглядом чужою фігурою, широкими плечима і особливо розкуйовдженому волоссю, колір яких трохи вимився за ці дні їх вимушеної ізоляції. Вони так і манять; Сяо Чжань одразу пригадує, як вже багато разів гладив Ван Ібо по голові, і з його губ зривається необдумана пропозиція:
— Можна я заплету тобі волосся? — Ван Ібо на це злегка схиляє голову вбік, а потім повертається і дивиться з питанням на Сяо Чжаня, котрий під таким суворим поглядом тут же відчуває потребу пояснити. — Твій хвіст розтріпався і виглядає зовсім неприйнятно.
Ван Ібо тут же проходиться пальцями по волоссю, задіває кілька пасм, що вибились, і трохи піджимає губи.
— Посунься ближче, якщо ти не проти, — прохає Сяо Чжань, і Ван Ібо підповзає до нього; на секунду він прихиляється спиною до правої ноги Сяо Чжаня, та тут же розриває доторк.
— Починай, коли будеш готовий, — нагадує Сяо Чжань. Поки Ван Ібо збирається з духом, він розпускає хвіст і ділить волосся на три пучки, приймаючись неспішно заплітати низьку косу.
Певне, наважитись прочитати вірш ще раз, коли ще свіжі спогади про перший провал, тяжко. Сяо Чжань це розуміє і не квапить; він зайнятий чужим волоссям — все ж торкатись їх так само приємно, як і дивитись. Він встигає майже доплести косичку, коли Ван Ібо наважується на повторний захід. Голос у нього низький і приємний, його глибоке звучання має особливе чарування.
Дивлячись на птаха у клітці,
Я бачу жінку у будинку —
Крила її атрофувались, лише клюв загострений.
Останнє речення виходить з першого разу, та, можливо, Ван Ібо здивований, бо змовкає на кілька секунд, перш ніж продовжити.
Хіба ж це життя? —
Питаю пошепки під ніс.
Коли небо встигло стати настільки далеким,
Що мені до нього зовсім не дістатись?
Так хочеться знову літати,
та життя вражає —
все одно, що відкрити клітку.
На «вражає» у Ван Ібо виходить виразний інтонаційний акцент; Сяо Чжань не знає, було це зроблено свідомо чи вийшло випадково, та прозвучало дуже доречно — волосся у нього на руках стало дибки.
Правду кажучи, мені дуже страшно,
та це лиш початок, починати завжди важко.
Запановує тривала пауза; можна подумати, що вірш закінчився, та Сяо Чжань точно пам’ятає, що там є друга строфа. Він вже доплів косу, та не зафіксував резинкою і продовжує просто водити пальцями по волоссю. Аби не відволікати, він вирішує непомітно розпустити зачіску і заплести знову.
Навіть крихітний колібрі,
навіть маленькі безіменні птахи —
всі вони прямують в небо.
Навіть птахи з синіми грудьми….
Ні, не так.
На останньому рядку Ван Ібо трохи хитає головою і потім знову робить паузу. Сяо Чжань мимоволі завмирає, намагаючись за інтонацією зрозуміти, яке враження справляє цей вірш, особливо — його останні рядки, котрі Ван Ібо промовляє повільніше і виразніше за інші:
Тобі треба розправити за вітром крила,
і коли злетиш високо-високо —
ти станеш собою.
Що б не трапилось, ти маєш бути собою¹.
Сяо Чжань чує переривчасте дихання Ван Ібо, коли вірш закінчується.
— Що, перша спроба провалилась? — тихо питає Ван Ібо, трохи віддихавшись і навіть не повернувшись до Сяо Чжаня.
— Аж ніяк, як тобі вірш?
— Він ж не просто про птахів? — у чужому голосі відчутні нотки сумніву.
— Звісно ні, — відповідає Сяо Чжань і відкидається на спинку крісла. Ван Ібо розвертається і сідає на коліна, пильно дивлячись на Сяо Чжаня. — Воно про свободу, про те, ким ти є насправді. Про те, як важко цього досягти, коли не бачиш нічого, крім прутів власної клітки. Важко зрозуміти, що нудишся у неволі, коли знаходишся всередині. Інша справа, коли бачиш таке зі сторони.
По мірі того, як він пояснює сенс, закладений автором, Ван Ібо час від часу опускає погляд у книгу, ніби шукає там підтвердження сказаному.
— І як же тоді побачити цю свободу, якщо ти всередині клітки?
— Якби я знав рецепт, — Сяо Чжань і сам чує гіркоту у власному голосі. — Інколи необхідне зовнішнє втручання, інколи ти раптом прозріваєш сам, бо цеглинки у твоєму житті припиняють пасувати одна до одної. В інших випадках цього може ніколи не відбутись.
— Та якщо людина так ніколи і не дізнається, що живе у клітці, хіба це погано? Вона ж живе. Як уміє, як виходить. Чому хтось інший має визначати, живе вона правильно чи ні?
— Ти маєш рацію, ти сам вільний вирішувати, що для тебе правильно, а що ні. Коли птах ніколи не бачив свободу і не знає, що у нього є крила, він не турбується на цей рахунок. Та бачити це зі сторони… боляче? Хіба тобі не захотілось би розповісти йому про те, що він може літати?
— Та як же він зможе це зрозуміти, якщо ніколи досі не знав, що вміє літати? Таке скоріше призведе до катастрофи.
— Чому ти так вважаєш?
— Хіба у вірші не про це мова? Виходить, все життя птах прожив, навіть не усвідомлюючи, що насправді його місце високо у небі, а не у клітці. Вказати йому на це надто жорстоко.
— Так, це, безумовно, жорстоко. Та для мене рівною мірою жорстоко пройти повз, не відкривши клітку. Закрити очі на те, що птаха позбавили самої його суті, того, що відрізняє його від інших живих створінь. Розумієш?
Ван Ібо опускає очі у книгу, та погляд вже не бігає рядками, пальцями він погладжує ієрогліфи. Потім повертається у свою позу — сідає спиною, та цього разу якось більш розслаблено, і навіть не звертає уваги на те, що спирається спиною об ногу Сяо Чжаня. Можливо, Ван Ібо гадає, що це крісло, та Сяо Чжань не квапиться нікого виправляти. Замість цього він називає нову сторінку і губиться пальцями у червоних пасмах.
⦾
Ван Ібо читає багато, спочатку вони користуються випадковим вибором, та потім Сяо Чжань каже, що краще читати автора, так простіше намацати загальну тематику окремого поета. Тому тепер вони беруть по кілька віршів практично підряд, даючи Ван Ібо час підготуватись, а потім переходять до обговорення.
Автори пишуть по-різному, у якихось віршах кількість складів у рядках суворо розподілена, є якась визначена мелодика, стрункість, правильність — те, до чого Ван Ібо так звик і відчуває одразу, хоча від поезії як такої він далекий.
Та чомусь куди більше цієї звичної суворості йому подобаються написані проти всяких правил вірші, де немає жодної узгодженості між рядками — відсутня рима, а кількість складів різниться настільки, що, коли дивишся на сторінку, здається, ніби це химерний графік, що відображає радикальні стрибки вверх і такі ж різкі спади — ні дати ні взяти гістограми споживання між різними гуртожитками. У цій неправильності ховається особливий шарм; Ван Ібо тягне до них, можливо, через те, що він не розуміє, як ця очевидна дисгармонія складається у чудовий, гіпнотичний звуковий потік, котрим він ділиться із Сяо Чжанем.
Поезія виявляється довідником усіх почуттів та емоцій, котрі колись доводилось відчувати людині; Ван Ібо рядок за рядком знайомиться із тугою і відчаєм, страхом, щастям, горем, радістю.
Інколи він повертається до Сяо Чжаня, не здатний приховати власний подив і захоплення; Ван Ібо п’яний від того, що відбувається. Чарівними звуками, що злітають з його вуст. Підкресленими чужою рукою друкованими знаками. М’якими коментарями Сяо Чжаня, коли вони обговорюють лірику конкретного поета. Ван Ібо навіть не потрібно задавати питання, Сяо Чжань, здається, завжди знає, що його хвилює — напевне, колись він приходив цей шлях пізнання і відкриття для себе.
Інколи їх судження не сходяться; можливо, хтось із них у майбутньому змінить свою думку, можливо — вони обоє змінять їх на протилежні і знову не зійдуться у своїх враженнях.Та зараз ніхто з них не говорить, що є тільки одна правильна відповідь. Сяо Чжань уже повторював це багато разів, і зараз Ван Ібо відчуває, що це й справді так. Він виявляє, що його висновки теж мають вагу, йому хочеться ділитись усім, що виникає в його голові, і, як наслідок, він говорить інколи навіть більше за Сяо Чжаня. Він ніколи до цього не думав, що його можуть хвилювати такі теми. Та зараз йому здається — це і є життя, йому хочеться відчути це все самому.
Всі ці відчуття були б неповними, якби не супроводжувались легкими, невагомими рухами, якими Сяо Чжань торкається до його голови і волосся. Ван Ібо не квапиться задаватись питанням, чому цього разу заплести косу виявляється якоюсь нездійсненною справою, його все влаштовує.
Він із кожним прочитаним віршем лише міцніше притискається спиною до чужих ніг і в одну з пауз, коли вони вирішують, до якого автора перейти, раптово згадує про вірш, де юна дівчина, котру автор порівнює з фіалкою, притягує сильніше, ніж ціла планета. Щось схоже переживає зараз й сам Ібо — він скошує погляд на чужі коліна і більше не може боротись із собою.
Ван Ібо вкладається щокою на коліна Сяо Чжаня і на кілька секунд завмирає, прикривши очі — всередині у нього все перевертається від цієї цнотливої близькості. Не відволікаючись ні на що інше, він відчуває, як Сяо Чжань припиняє торкатись його волосся, і тоді Ван Ібо зважується на бліцкриг прямо тут і зараз: підіймає ліву руку, у якій немає книги, і одним цупким порухом — чи то йому щастить, чи то Сяо Чжань допомагає йому зустрічним жестом — перехоплює чужу долоню і легко стискає пальці, що опинились у його полоні, вони видаються такими ніжними і тендітними на доторк.
У цій тиші, у якій більше немає стрілки годинника, що відраховує секунди, що вони проводять наодинці, час завмирає. Ван Ібо чує своє дихання і те, як тяжко б’ється серце у грудях. У такт цьому неспокійному стуку пульсує вена у нього на шиї, він вперше відчуває це настільки чітко — ніби від вени розходяться звукові хвилі, котрі розрізають мовчазний простір. Раптом Ван Ібо думає, що його шкіра просто не витримає напруження, потрібно перестрахуватись, якось заспокоїти оскаженілу кров, що рветься назовні.
Решта звуків відходять на другий план, бо Сяо Чжань позаду нього видає якесь задушене здихання — Ван Ібо вкладає його руку прямо на свою оголену шию, на пульсуючу вену і притискає до неї чужі пальці.
До віршів вони цього вечора більше не повертаються. Ван Ібо лишається сидіти в ногах Сяо Чжаня із заплющеними очима, влаштувавши голову на чужих колінах. Він прислуховується до своїх відчуттів, до погладжуючих рухів пальців на своїй шиї і плечах. Відкладає книгу в сторону і праву руку просовує під коліном Сяо Чжаня, обіймає ногу, на якій лежить його щока, і лишається у такому положенні, доки у думках плутаються одночасно всі прочитані рядки і ті, котрі він бачив мимохідь, — про поцілунки. Тепер Ван Ібо має твердий намір дібратись до заломленої від падіння сторінки.
Саме у такій позі він і засинає. Уві сні Ван Ібо дійсно дістається до вірша про поцілунки, і незабаром вони стаються не тільки на сторінках книги, та й стають частиною його фантазій про Сяо Чжаня.
⦾
Вена під пальцями б’ється тепер ледь відчутно, дихання у Ван Ібо розмірене і глибоке, хоча спати у такій позі, мабуть, не надто зручно.
Тепер, коли у Сяо Чжаня є час подумати, він жалкує про те, що проявив таке малодушшя і скористався — інакше й не скажеш — чужою чуттєвістю, що тільки прокидається. У цій ситуації саме на ньому лежить уся відповідальність за все, що відбувається між ними, бо ж він володіє всією інформацією і саме йому варто покласти цьому кінець. Людина він чи безвільна тварина, котра сліпо слідує своїм бажанням і інстинктам?
На власний жаль, Сяо Чжань схиляється до того, що, коли він опиняється поряд із Ван Ібо, у ньому все менше лишається від першого і все чіткіше проявляється якась звірина натура, про яку він навіть не підозрював. І те, що навіть після того, як Ван Ібо засинає і навряд чи помітив би, якби Сяо Чжань прибрав руку, він продовжує огладжувати чужу шию, борючись із бажанням надавити десь трохи сильніше, пройтись вказівним пальцем вигинами адамового яблука і спуститись у яремну западину, — краще підтвердження тому, що сил опиратись чарівності Ван Ібо скоро не лишиться зовсім.
Коли Ван Ібо прокидається, аби змінити положення, Сяо Чжаню, котрий увесь цей час просидів у виснажливому напруженні, вдається змусити його вмитись і лягти у ліжко. Йому самому хочеться влаштуватись поряд, притиснутись до теплого тіла, видихаючи у чужу шию і спостерігаючи, як волосся на чутливій шкірі стає дибки, і забути про всі свої тривоги.
Та він не робить нічого з цього — повертається у вбиральню і стає під прохолодний душ, сподіваючись, що він вижене зрадливі почуття, та все марно. Ті самі почуття, заради яких всі вони живуть, котрі так стараються пробудити у тих, хто здається їм здатним, котрі напосіли на нього і взагалі не збираються позбавляти власної компанії.
Сяо Чжань позичає у Ван Ібо перший ліпший домашній одяг, що трапився на плечиках у спальні — штани виявляються йому короткими — і вкладається спати на матраці у вітальні, жалюгідно прикрившись пледом.
І футболка з чужого плеча, і покривало безжалісно повертають його до думок про Ван Ібо. У якийсь момент запалена свідомість змушує Сяо Чжаня уявити, що його накриває не просто бездушний клапоть шерсті, а жилаві руки із великими гарячими долонями — він звернув на них увагу лиш сьогодні, і тепер, на власний сором, не може викинути цей образ з голови.
Додати до улюблених