Клас інформатики без моніторів, самі клавіатури й мишки лишені на столах, комп’ютери – під або біля, та й дроти розкидані так, що легко б спіткнувся.
Клас інформатики без моніторів дуже порожній, навіть можна сказати – сліпий. За білими шторами білі решітки:
не тремтять, бо залізні, не тремтять, бо ми дивимось, а так…
Одна до одної туляться дошки: інтерактивна нова, молода та ще така біла, нещодавно подарована школі, та поряд із нею старенька,
коричнева й потерта, ніби у зморшках.
Одна до одної туляться, як донька до своєї старенької мами, і якщо вслухатись – то вони ніби шепочуть: «все буде, все добре».
І сліпий клас інформатики хоч і не бачить, та чудово все чує. Я шматок крейди впустив випадково
і ті голоси заглушив.
Тиша, застигло все в якомусь сумному переляку.
Чи забув, як тримати крейду в руках, чи то від солодкого хвилювання пальці раптом стали такі, неслухняні, неначе дубові,
не знаю.
Впала – не розкололась, так завжди, вона ламається в той момент, коли мені треба брати її до рук, та я десь, не пам’ятаю вже й де саме,
навчився тримати в руках так, аби не розколювалось те, що тримаю.
Цікаве підвищення кваліфікації, напевно, за те була б добра доплата, та поки що всі прибрали, то й нічого. Я стільки часу не писав на дошці,
число, тема, класна робота,
знизу стареньку он, хтось обмалював, графіті, господи, черговий, витріть будь ласка!
У порожньому класі чергового не покликати, точно. Я тримаю крейду в руках та дивлюсь на той дурнуватий напис на перший погляд,
і вже графіті, залишене учнем, не здається дурним, а навпаки,
якось гріє.
Крейда лишає цілунки на пальцях, трішки на одязі, довго того не було в мене, як завжди білий пил витираю хусткою.
Зараз не урок, тож можна просто піти й помити, ще лишилося мило в чоловічій вбиральні, так, тре піти й помити,
бо відчуваю:
руки цигарками пахнуть.
Вчителі ж не мають палити, чого ж це ти раптом почав?
Додати до улюблених