З самого ранку до нас у гості прийшла Наталка з величезною коробкою чорного чаю. Вона любила навідуватися на вихідних та розпивати зі мною на кухні пару десятків чайників, між цим розповідаючи про своє особисте життя. Я із задоволенням слухала всі вигадані і невигадані історії подруги, пов’язані з її хлопцем Дімою, труднощами у навчанні та новими колекціями одягу, котрі вона бачила в модному журналі, і чекає, поки хто-небудь подарує їй «писк сезону». Не надто вникаючи в розмови про моду, я знаходила в наших посиденьках з Наталкою дещо душевне та відволікалась від домашньої рутини. Не увесь же час спілкуватися лише з братом.
Сьогодні був той нерідкий день, коли Наталка знову посварилася з хлопцем. Вірніше, так вважала тільки вона, однак, про це вже ближче до полудня знала половина наших спільних знайомих. Вона обов’язково гучно ляскала дверима перед обличчям Діми та йшла у магазин за черговою пачкою чаю, розмір якої залежав від ступеня розчарування в чоловіках чи від ціни на нове ганчір’я. Чимало дівчат давно зрозуміли причини її візитів та перестали відкривати двері, якщо бачили на порозі, або заздалегідь зсилалися на невідкладні справи. Мені було незручно відмовляти Наталці, до того ж, вона знала, що зі мною не живе стільки родичів, як у інших, тому почувала себе як вдома. Тим більш вона часто могла м’яко натякнути Міші, що йому пора погуляти пару годин, поки дівчата будуть пліткуватимуть.
У довгій чорній сукні, під колір свого волосся, важких чобітках із заклепками, обрізаній шкірянці й з тонною підводки на очах Наталка завалилася до нас в квартиру, миттєво зайняв один зі стільців на кухні. Двері їй відкрив Міша, швидко відсунутий в сторону рукою з коробкою чаю.
— Ну, ви не буяньте тут. Чайні п’яниці, — посміхнувся він, надягаючи куртку, і поспішно вийшов з квартири.
— Дякую, малий. Ти такий розуміючий! — я не розбиралася, коли Наталка шуткувала невпопад, а коли говорила серйозно.
Мовчки натиснувши кнопку на чайнику, я відібрала у подруги коробку, розпакувала та відкритою поставила на стіл разом з двома чашками. Кожний раз я очікувала почути хоч щось нове із уст Наталки, але вона не давала засумніватися в однотипності своїх новин.
— У тебе такий класний брат! — продовжила вона, розливаючи кип’яток по посуду, настільки експресивно, що явно перегравала. — Не розумію, чому ти ще не накинулась на нього при свого-то життя.
— Все сказала? — я сіла на стілець навпроти, зупиняючи бурну фантазію подруги.
— А чому ні? Чи в тебе нарешті хтось з’явився? Розповідай! — вона не вгамовувалася, але, зрозумівши, що її жарти про мої відношення з братом давно вичерпали себе, невинно перевела погляд на пакетик чаю. — Добре, не хочеш — не розказуй. Тоді слухай!
— Я тебе завжди уважно слухаю, якщо це не торкається сама знаєш чого, — переймаючи мій спокій, Наталка придушувала надмірну збудженість і виглядала цілком адекватно.
Ми познайомилися з нею ще у школі. На рік старше за мене Наталка вже у восьмому класі навідувала численні вечірки, намагаючись приваблювати хлопців короткими спідницями та вичурним макіяжем. Ніколи не курила та не вживала алкоголь, переводячи тему розмови або віджартовуючись, якщо їй пропонували. На одній із таких вечірок вона познайомилася з Дімою і зустрічалася з ним вже три роки. Не те щоб в них були непрості стосунки, просто Наталці іноді було життєво необхідно вчинити скандал й на весь день піти до подруг пити чай, а ввечері робити вигляд, ніби нічого не сталося. Діма приймав це, називаючи кумедним проявом ревнощі. Інше її захоплення полягало в поході по магазинам у компанії знайомих, від якого довелося відмовитися, тому вона просто приходила до мене в гості.
— Уяви собі, він знов сказав, що я жирна! — подруга вилупила очі, витріщившись на мене.
— Що цього разу?
— Я вже була готова викинути цю банку майонеза, як він забіг на кухню та побачив її у мене в руках! — активно жестикулюючи, Наталка за своїм звичаєм починала істерику та спустошувала свою чашку чаю, за якою послідувала моя.
В деяких ситуаціях я заздрила найкращій подрузі, але тільки не зараз, коли вона надто перебільшено розказувала про Діму. Я не думала заперечувати, адже вона була поряд зі мною після смерті батьків та, як могла, допомагала з домашніми справами, зрідка дозволяючи собі відпускати декілька єхидних жартів за раз. Вона хотіла підтримувати мене, щоб я зовсім не замкнулася в собі, та робила для цього все можливе. Моєю подякою Наталці стали регулярні чаювання. З часом я називала її королевою чаю, якщо вона приходила в розкішних сукнях і з ідеальною укладкою.
— Він просто нестерпний! — подруга відпила ще чаю, опираючись одною рукою об стіл, і млосно зітхнула. — Зараз посиджу у тебе трошечки, він одумається та прибіжить вибачатися.
— У твоєму розумінні, «трошечки» означає — до вечора, — усміхнулась я, висипаючи солодкі крекери в миску, посунувши її ближче до Наталки.
— Ти для мене кип’яток жалієш, а я, може, душу тобі хочу вилити, поділитися наболілим. Невдячна! — вона дуже непереконливо намагалася скаржитися.
— Та годі тобі, не починай. Ми обоє розуміємо один одного.
— А в тебе що нового? — поцікавилася Наталка, запиваючи печиво.
— Моя люба, ми так часто бачимося, що моє «нове» не встигає відбуватися.
Подруга щось фиркнула та продовжила насолоджуватися гарячим напоєм. Їй потрібно було висказатися, але не поцікавитися моїми справами вона не могла й автоматично питала під час кожної зустрічі, щоб справляти враження ввічливої леді.
— Як Міша відноситься до твоєї нової поеми?
Я зовсім недавно припинила приховувати від брата, що веду щоденник, куди записую усі його дійства, про яких знаю. Раніше я поділилася цим з Наталкою. Вона цікавилася багатьма моїми оповіданнями та не відпускала можливості побільше довідатися про останній блокнот.
— По-перше, це всього-на-всього невеличкі замітки про його життя. І неяка не поема, — уточнила я. — А по-друге… Він не проти, навпаки, відчуває себе героєм роману. Сам так сказав.
— Не замислювалась, що він ніколи не прочитає фінал? — подруга запнулася й вже хотіла змінити тему розмови, але я не здивувалася питанню.
— У мене все одно не виходить писати про щось інше, тому, — я розвела руки в сторони, спокійно дивлячись на чашку. — Я не можу не писати. Намагалася повернутися до старих чорновиків, але нічого не виходить. Ти ж не думаєш, що я правда захочу видати це?
— Все може бути.
На секунду Наталка задумалася, але майже одразу ж заварила ще одну чашку, уважно дивлячись на мене. Я довіряла їй трошки менше, ніж брату, через зрозумілі причини, але між нами все ще зберігалися ті шкільні стосунки найкращих подруг. У глибині душі мені хотілось теж бути корисною та, по можливості, приймати участь в її особистому житті, але чайні церемонії захльостували мене з головою.
Наталка іноді була різка у своїх висловлюваннях, озвучуючи все, про що думає. Я не сміла ображатися чи стримувати її у виразах. Вона мені подобалася саме такою. Я бачила у ній те, чого мені самій не вистачало.
— Думаєш, у мене може вийти? — невпевнено запитала я, розмішуючи цукор.
— Послухай, навіть першокласниці пишуть ці свої фанфіки, в яких ні сенсу, ні грамотності не найдеш. А мені подобається твій стиль, подача і все інше теж подобається, — Наталка погано розбиралася в літературі, у школі мала по ній добру вісімку, але мізерні знання не заважали їй хвалити мої тексти, порівнюючи їх з історіями дітей-фанатів.
— Нехай пишуть. Я ще не готова ділитися з кимось, окрім вас обох.
— Тобі просто потрібно уявити, що ти пишеш не про Мішку, ось і все. Заміни ім’я та виклади куди-небудь. Ось побачиш, в тебе буде зграя шанувальників, — з повним ротом печива пояснювала Наталка.
— А як ти пропонуєш мені замінити ім’я ось тут? — я приставила палець до скроні. — Як я можу брехати про того єдиного, хто змушує мене прокидатися по ночам та перевіряти, чи дихає він під ковдрою? Як мені позбавитися від привички, повертаючись додому, насамперед шукати його? Як не ревіти, коли він не бере слухавку при першому дзвінку?
— Пробач, — подруга остовпіла, трохи відсторонившись від стола, відвела погляд.
Стало некомфортно від того, що я зірвалася, практично накричав на Наталку.
— Ні, це ти мене пробач. Не будемо більше вертатися до мого хобі в такому контексті. Я продовжу писати, ви — читати. Без подробиць.
— Як скажеш, — стримано згодилася Наталка, продовжуючи закусувати чай печивом. — Чому б нам не піти кудись? Ти знайдеш натхнення для ще більш яскравого опису буднів.
— Куди? Все моє життя це — навчання, дім, брат. І ти приходяща, — додала я, розслабляючись.
— Та у той же парк, просто прогулятися. Витягнеш з собою Мішку, втрьох з’їмо по морозиву, розвіємося, — дуже часто я не могла вплинути на позитивний настрій подруги, який б’є фонтаном, але не збиралася погоджуватися на прогулянку.
— А що на це скаже твій хлопець? — ухильно поцікавилась я, намагаючись ввічливо відмовитися.
— Скаже, що я молодець — витягла найкращу подругу та її ненаглядну сім’ю вряди-годи на свіже повітря!
— Якщо це колись станеться, то точно не в найближчому майбутньому.
— Зануда, — відрізала Наталка, насупившись.
Вже в обід від цілої коробки чаю залишилося всього декілька пакетиків. Як за звичай, в цей час Наталка вже п’ять разів навідала вбиральню, після кожного повернення на кухню відзначаючи, які в нас файні рушники и смачно пахнуче мило. Я щиро дякувала її, немов ні разу не чула це за три роки.
Після того, як історії про Діму закінчилися, Наталка повернулася до обговорення тижня моди у Парижі, не залишаючи сподівань витягти мене на прогулянку. Я не хотіла виглядати як інші подруги, не бажаючі чаювання, але й ідея безглуздого гуляння теж не викликала захвату. Не знаю, можливо, Міша був не проти, але, поки його тут не було, я вирішувала, чим ми будемо займатися. А ще кількох годин балаканини Наталки я не винесу, як би сильно не співали птахи за вікном.
Над містом потроху згущувалися сутінки, брат вже повернувся додому і кожні п’ять-десять хвилин безшумно підходив до дверей кухні, жестами натякаючи мені, що на сьогодні гостю вже пора покинути наше скромну оселю.
— Коли-небудь я все-таки витягну тебе з цієї діри хоча б на пару годиночок, — Наталка з обережністю оглядала кухню, допиваючи останню чашку, та, статечно поправив сукню, повільно попрямувала до виходу з квартири, на шляху оцінюючи поглядом вітальню та видиму з неї частину кімнати.
Міша зачинив двері за подругою та зайняв стілець, на якому вона сиділа хвилину назад, поки я приводила кухню в порядок після зустрічі. Наталка залишила нам чергову коробку з кількома пакетиками чаю, котрі я складала у велику скляну банку після кожного чаювання. Зате дома завжди була безкоштовна заварка, що теж непогано.
Втомлений брат, відкинувшись до стіни, пересував пальцем по столу сухі картоні кусочки з-під коробки чаю.
— Чому ти не хочеш прогулятися з подругою? — він перервав дорогоцінні хвилини мовчання, які я чекала останні десять годин.
— Я не хочу, щоб вона бубоніла у мене над вухом довше, ніж проходять її чайні рейди, — пояснила я, не відриваючись від миття посуди. — Я не проти її компанії, але ці надмірні посиденьки…
— Ти ж розумієш, що вона не відстане? А якщо ти продовжиш мовчки подавати їй чайник та обмежуватися простими відповідями, то вона може й образитися. Пробач, але так у тебе взагалі нікого поблизу не залишиться.
Від почутого я на декілька секунд завмерла з рушником в руках.
— В сенсі? А ти? — стрімко обернувшись, я спантеличено глянула на брата, який відводив очі.
— Я вже вибачився, — я помітила, як він слабко посміхнувся, продовжуючи гратися з картоном, але це не додало мені впевненості після його заяви.
— Що за дурні жарти? — я залишила посуд та, посунувши другий стілець, підсіла до Міші.
— Це не те, про що ти подумала. Вибач, — він розвернувся до мене, все ще посміхаючись, і обійняв, притягуючи ближче.
Сподіваючись, що брат просто ляпнув щось необдумане через виснаження, я не стала продовжувати тему, розслабляючись в його обіймах після напруженого дня.
Додати до улюблених