«Кажуть, нібито людина вибирає меч, але істина у тому, що саме меч вибирає людину»
Ці слова люблять повторювати майстри фехтування з гори Ваньцзянь. Їх же й викарбовано на вході у сховище десяти тисяч мечей, яке знаходиться на цій вершині.
І вони абсолютно правдиві. Меч відображає твій характер, потенціал, і навіть долю. Він спадок, що дістався тобі від його попередніх власників, а разом з ним ти забираєш собі їх історії.
Юнак, якого звали Шан Хуа, стояв посеред кам’яної величної зали церемонній, всередині лабіринту сховища вершини Ваньцзянь. На ньому зосередили свої погляди всі присутні, як адепти, так і старійшини.
В принципі, він звик до надмірної чужої уваги, бо мав не типову зовнішність: худе тіло і невеликий зріст, а ще каштанове волосся та великі, ніби у оленя світло-сині очі. Останнє видавало у ньому належність до малого гірського народу, який користувався дурною славою.
Але цього разу справа була не в цьому, а в мечі, який Шан Хуа стиснув у руках. Тепер його мечі.
Це був день посвяти в учні внутрішнього кола Цанцюн і як симвіл визнання його й інших щасливчиків, які пройшли цей тернистий шлях. В нагороду їм дозволили мати свій особистий меч. Один з десяти тисяч.
Шан Хуа розглядав дороге, але витончене оздоблення меча виконане у світло-синіх тонах. Він явно буде виділятися у поєданні з нарядами учня Аньдін, світло-жовтими тканинами з візерунками білих квітів вишні.
«Хмара» таким було його ім’я.
– О, Хмара завжди вибирає собі тих, хто з народу бінжень. – Сказав церемонієстр. По залі пройшлися стурбовані голоси обговорення. Звісно, це ж ненависні бінжень, їм місце в Цанцюн лише на вершині Аньдін, а ще краще в Безмежній безодні.
Тоді Шан Хуа міцно стиснув свій меч, до болю у пальцях. Він прекрасно знав, про що промовчав церемонієстр. Хмара також був колись мечем Фей Цзинь, якого також називали Чорною Хмарою, того, хто відплатив сповна всім кривдникам його народу, і навіть хотів заснувати місто лише для них. Шкода, що він таки помер раніше, ніж зміг цього досягнути.
І ось цей меч вибрав нікчемного його. Гарна картина згасання цього народу.
Розділ 2
Завдяки тому, що його вибрав Хмара Лорд піку Аньдін, який теж був бінжень, зробив його своїм особистим учнем. Але це мало чим полегшило життя Шан Хуа. Його учитель був одержимий ідеєю продовжити справу Фей Цзинь. Заради цього він заснував таємну організацію, яка так і називалася – Чорна Хмара. Вона займалася будь-чим в принципі, але в основному це був звісно збір інформації та зведення рахунків. Брудна в цілому робота, до якої активно був залучений Шан Хуа.
Завдяки ній він і опинився тут, посеред перехрестя доріг, де ще не зайшло за обрій насичено-червоне зимове сонце.
Шан Хуа розвернувся, стаючи обличчям у напрямок очевидної битви, яка була досить близько і водночас досить далеко.
Декілька заклинателів на одного священного демона. Він зміг це розібрати по присмаку ці в повітрі й тому, що диктували йому інші чуття.
« Поранений або слабкий. Можливо молодий, тоді дурний. Яка школа? Скільки саме заклинателів?»
Він намагався зрозуміти точно, але з цієї відстані це було тяжко, майже нереально при його здібностях. А підійти ближче – це наразити себе на небезпеку.
Він торкнувся пальцями жетону, що висів на поясі поряд з мечем, активуючи на максимум закляття приховування. Але тікати не спішив, він встигне.
В присутності демона на території людей не було нічого дивного. Хоча кордони оберігалися, але через мілкі тимчасові щілини в порваній матерії простору ті пролазили у їх світ. Священні демони взагалі могли створювати портали між їх світами за власною примхою. Тому й існувало так багато заклинателів, які займалися цими порушниками, а також нечестю, яка вже поставала як через людський фактор так і через демонічний. Звісно були ще проблеми з духами, перевертнями, між самими людьми та тими, хто був в своїй суті нічим з попередніх істот. Так звані химери або прокляті, ті, в кого намішано крові від усіх рас.
Демонічна ці вибухнула, зметаючи, вириваючи заметіллю дерева з корінням, руйнуючи на своєму шляху все.
Але як будь-яка катастрофа вона закінчилася, а Шан Хуа лишився на тому ж самому місці.
– От лайно, – здавлено видихнувши, прошепотів він. Адреналін гуляв по його крові змушуючи тремтіти руки, він боляче стиснув їх в кулаки. Лишився неушкодженим, але не тому, що мав якісь потужні закляття захисту. О ні, навіть мавши їх він би не врятувався, для них необхідний зовсім інший рівень культивування ніж він мав. Як же він вижив? Через один свій секрет, який і до цього рятував йому життя. Він перемістився в інше місце, а потім повернувся, коли все скінчилося. Телепортація забезпечена амулетом.
Шан Хуа прислухався, крижаний вітер коливав рукава його ханьфу. В голові паморочилося. Тепер було нестерпно холодно і надзвичайно багато снігу навколо. Кінчики пальців поколювали, але зберігати нормальну температуру тіла він зможе, хвилин 15-20, не більше.
«Оце сила священної крові! Як везе ж, достатньо лише бути древнього роду і все ти на вершині світу.»
Не зважаючи на дурнувато-заздрісні думки юнак визначив, що більше немає ці заклинателів, а демонічна надзвичайно слабка. Отже, перші померли, а другий сильно ранений.
Мала вірогідність того, що він зачаївся через те, що відчув його. Такий спалах сили свідчить про крайню захисну реакцію. Інакше б убив з більшою економією сил.
Шан не відчував з цього приводу нічого, на відмінну від багатьох побратимів по мечу в нього не було яскравої, незгасної ненависті до демонів. Він, правду кажучи, більше ненавидів людей. А до «природних» ворогів ставився нейтрально. Нахилив голову на один бік, а потім на другий і зрештою сказав:
– Суцільна морока. – І через секунду покрокував вперед, до епіцентру недавнього побоїща.
Зустріти інших заклинателів він і не думав, з усього слідувало, що представник священних демонів мав бій спершу в іншому місці, а потім тікаючи, можливо, маючи ще тяжку рану той, поза своєю волею, затягнув у свій рятівний портал найближчих з переслідувачів.
Хоча, це могла бути і вона, а не він. Шан Хуа зрештою ще не знав, якої статі представник найсильнішої раси. Перестрибуючи похилені дерева, сугроби та чималі крижини він таки побачив те, про що здогадувався. Понівечені людські тіла, які поховані під снігом. Якби він був звичайною людиною, то не помітив би, бо ті не відчувають залишки ці померлих.
Розривши без застосування заклять один з трупів, він встановив по одягу, що це вже колишній адепт палацу Хуаньхуа.
«Які люди! У мене явно сьогодні свято.»
На обличчі Шан Хуа запанувала усмішка. Він без жодних вагань пограбував свого колегу, забираючи меч та мішечок з підпростором, де було багато цікавих речей, а ще зняв прикраси та коштовні наручі. Все це він старанно напихував до власних рукавів. У адепта Хуаньхуа був не надто високий статус щоб мати рукава з підпростором, що полегшувало справу. Рукава тяжче грабувати.
Закінчивши гребти добро до своїх рук, Шан, приставивши два пальці до вуст беззвучно прочитав закляття і мертве тіло зайнялося синім полум’ям, що не лишило навіть попелу. Правду кажучи, це не зовсім легальна в світі заклинателів техніка. Її використовують наймані вбивці вищого гатунку і дуже слизькими шляхами вона потрапила до рук Шан Хуа.
Таку ж процедуру грабування і знищення тіл він провів з ще шістьма колишніми адептами конкуруючої школи.
« Їм все рівно це не треба більше. А коли немає тіл немає і питань у живих.»
Можливо ці слова мали якось подіяти на глибоко сплячу совість цього юнака. Наймогутнішим був Цанцюн, але найбагатшим Хуаньхуа. Несправедливість варто виправляти.
Прикривши очі, він скривився, насправді надіючись, що демон, який був ще схований від його погляду сам собою помер. Йому не хотілося з цим розбиратися. Але радувати його доля більше не хотіла. І хоча слабка, але демонічна ці була стійкою.
« От живучі падлюки». Адепт Цанцюн попри небажання попрямував у напрямку цієї ці, все-таки обов’язок.
Подеколи фраза « от лайно» нездатна описати гідно ситуацію. Перед ним у снігу, лежав сильно поранений і стікаючий синьою кров’ю нащадок Мобеїв, королів півночі. Якому з натяжкою можна дати десь 12. Дитина. Це всього-на-всього дитина.
« Цілком в стилі хуаньхуа: не маючи змоги вбити тигра влаштувати полювання на тигреня. Честь й гідність славетних заклинателів як завжди на висоті. Але, як він, в біса, опинився у світі людей?»
Шан Хуа потирав свою шию, напевно він мав щось відчути з цього приводу, праведний гнів чи щось таке. Але, зрештою, ні.
У світі демонів існував єдиний Імператор, але ця їх імперія ділилася на королівства. Відповідно Північне, Південне, Західне, Східне і Центральне, які мали своїх королів та аристократію. Мобеї правили Північчю, у всіх священних демонів була мітка на лобі, яка вказувала на походження.
« У принца демонів має бути охорона, слуги, няньки, родичі. Останні здогадуюсь і підкинули його у лапи «добрих» людей. Але хтось має за ним прийти, живим чи мертвим »
Шан Хуа опанував себе, розуміючи, що якщо ще трохи забариться це дитя може померти. Йому взагалі повезло, що зараз зима, найкращі умови для північного демона аби вижити.
Якби довго не спала совість адепта Цанцюн, він ніколи і нізащо не зашкодить дитині, якої б раси та не була. Отже, він риє собі могилу, власними руками, бо якщо про це дізнається хоч одна душа…його неодмінно вб’ють. Він обережно узяв на руки свою погибель, це жахіття, яке навряд чи буде йому хоч трохи вдячним та й він не казав, що любить дітей. І тим самим все пожираючим вогнем прибрав сліди синьої крові та перемістився подалі звідси.
Додати до улюблених