Колір його волосся, був особливим для Стокгольма. Він не раз помічав за собою, що часто задивлявся на нього.
Івано-Франківськ був, наче душею, котру він втратив. Тільки поруч із ним він міг не топити свій смуток за усмішкою, а, справді, усміхатися, бути по-справжньому щасливим, не вдавати із себе дурного шута, що тільки й здатний на дурнички, а бути людиною.
Стокгольм був найчастішим гостем лікарні: саме тут вони вперше зустрілися. Для нього це було єдиним способом побачитися з коханням усього свого життя.
Того зимового вечора він разом із друзями каталися на чорних гірках, швед обожнював це заняття, адже вони дарували йому неймовірні враження й море адреналіну. Проте, тоді він вирішив зрізати через ліс, не знаючи дороги й, як зійти зі схилу. Через свою ж необачність він зіткнувся з деревом і, певно, б давно вже годував черв’яків, якби не друзі й не Франківськ, що були неподалік.
Українець занепокоєно схилився над пораненою кінцівкою. Травмований втрачав кров і треба було надавати першу допомогу, однак, окрім відкритої рани могли бути й ще.
Молодий лікар зупинив кровотечу та знерухомив руку. Потерпілий вдарився головою, через що неможливо було достукатися до нього.
Через хвилину підійшли санітари з носилками та перенесли хлопця в низ по схилу. Івано-Франківськ поїхав разом із його друзями й чекав результатів. Він сподівався, що все буде добре.
Коли операція закінчилася, потерпілого помістили в палату, куди до нього прийшли друзі. Франківськ схилився над хлопцем, розглядаючи подряпини на обличчі та синці на ключицях.
Стокгольм повільно розплющив очі й побачив перед собою його, те каштанове, шовковисте волосся, що ніжно падало на його груди, зелені оченята, які допитливо розглядали його життєвий стан, щоби впевнитися, що все добре.
— Що це за ангеля зійшло на землю заради мене? — хрипло промовив він, ледь усміхаючись. Франківськ підвівся й повернув голову праворуч, щоби не показувати червоних щічок. — А де ж твої крильця? Чи я так тобі сподобався, що ти тут надовго? — він хотів щиріше виказати емоції, але подряпини на обличчі заважали це зробити.
— Відколи це ми перейшли на ти? — стараючись не показувати своїх радощів, сказав хлопчина, усе ще розглядаючи, на його думку, цікаву, у цей момент, стіну.
— Хіба розглядати стіну, коли з тобою розмовляють — гарно? — у відповідь запитав він, торкаючись чужої руки. Франківськ усе ж піддався владі цього хлопця й, поглянув на нього.
— Мене звати Стокгольм, — він узяв руку українця та підніс до своїх губ. — А як тебе, ангеле небесний?
Молодий лікар вагався хвилину, щоби назвати своє ім’я, проте все ж вирішив це зробити:
— Мене звати Івано-Франківськ, — це вирвало співбесідника з цього світу. Це ж те найлегендарніше втілення. Польовий лікар, що врятував не одне життя. Не кожному таке під силу, і він, справді, був певен, що бачив ці очі не вперше. І не вперше хоче їх поцілувати, затонути в зеленій галявині буйних трав, що майорять у смарагдових очицях.
Поки він приходив до тями, Франківськ уже вийшов із палати, залишаючи чоловіка на одній зі своїми думками.
Наступного ж дня він знайшов цього лікаря в лікарні, у якій лежала його сестра з новонародженим немовлям. Цей Франківськ, справді, дивовижний, такий чуйний та добрий.
Стокгольм вирішив довго не вагатися й зайшов у чужий кабінет, лікар навіть погляд не підняв.
— Стукатися не вчили? — усе ще дивлячись у якісь папірці.
— Ти теж далеко не втік, під час розмови в очі не дивишся, та ще й тікаєш кудись, — він сперся однією рукою об стіл розглядаючи подальшу реакцію хлопця.
— Так, у вас назначена консультація? Ні? Тоді до побачення! — Івано-Франківськ підвівся з місця і виштовхав незваного гостя за двері, Стокгольм на це тільки усміхнувся й попрямував до виходу з лікарні.
Наступні дні вони не стикалися, скандинав думав про те, чим же можна причарувати такого хлопця. Його так ще ніхто ніколи не тикав носом у багнюку, що виявило в хлопця ще більше бажання одержати цю душу й тіло. Українець ж думав про сімейні справи, зараз складне становище. Київ нервує через напруження обставин. Усе змінюється й ти не знаєш, чого очікувати.
Львів взагалі, наче впав у летаргічний сон, нікого не чує, не бачить, сам собі на думці. Харків сіпається від кожного доторку чи гучного звуку, наче контужений кіт. Одеса замовк, як води в рот набрав, це йому не притаманно, він завжди балабонить більше за всіх. Такі зміни його бентежили. Інші взагалі не з’являлися понад п’ятнадцять діб. Передчуття було не добрим. А тут ще і Стокгольм липне, мов банний лист.
Як тільки хлопець встиг подумати про нього, скандинав з’явився на порозі кабінету, підійшов до стільця й безсоромно вмостився.
— Знову? У мене зараз назначено людині. Тікай геть. — Франківськ стомлено поклав голову на руки опираючись на стіл, хотілося спати та виспатися врешті-решт за цей лютий місяць.
— Так мені ж назначено! — радісно сказав неочікуваний гість і невинно глянув у розгублені очі лікаря. Той розплющив очицв широко, здавалося от-от випадуть, переглянув весь список і, справді, було його ім’я. Він прийняв його вчора. Був стомлений після роботи й не прислухався до імен, а цей чорт скористався.
Зціпивши зуби й натягнувши посмішку він клацнув ручкою.
— Що ж вас турбує, пане Стокгольме? — натягнуто запитав він, стараючись приховати свою неприязнь до пацієнта, що так зненацька записався на консультацію.
— Мене болить серце… Бо ти розбиваєш його мені, — скандинав вхопився за правий бік, вдаючи жахливий біль.
— Серце з іншого боку, — він переставив його руку по центру, ближче до лівого боку й хитнув головою, що той може продовжувати вдавати неземний біль. Це викликало в обох милу усмішку. — Тож ви жалієтесь на серце так? Добре, дам вам направлення на ЕКГ та МРТ серця. Коли зробите приходьте, — він начеркав щось на папірці, всунув його в руки Стокгольма і випер за двері.
Той розгорнув поданий йому шматок білого паперу відірваною від стопки в надії, що там буде хоча б номер, але дзуськи. Там, справді, було направлення. Саме тому, йому в голову прийшла геніальна ідея, піти це зробити та принести результати цих досліджень об’єкту своїх залицянь.
«Попрошу піти зі мною на каву!» — і він із блиском в очах побіг робити те що йому назначив лікар.
Франківськ зітхнув і повернувся до своєї роботи, гірко видихнувши над паперовою працею. Через пів години знову без стуку Стокгольм увійшов до кабінету лікаря та поставив йому на стіл результати. Франківськ підняв на нього свій погляд і натягнуто посміхнувшись, почав дивитися на знімки МРТ і дуги ЕКГ.
І з першим, і з другим усе було в порядку, тож він сплеснув руками та склавши їх разом підклав собі під щічку.
— Вітаю! Ви цілком здоровий. Дякую що обираєте нас. — він хотів було повернутися до роботи, але прямо перед ним постала рука, що закривала просвіт на папері.
— Ходи зі мною на каву, — одразу після цих слів він знову опинився за дверми, схоже доведеться трохи більше постаратися.
Івано-Франківськ з’їхав по дверях на холодну білу плитку. Давно в нього не було таких залицяльників, ще й не дуже хотілося, зараз не час, роботи багато. А Стокгольм за дверима радів, що об’єкт його симпатій не сказав чіткої відповіді, що для нього є стимулом продовжити свої спроби привернути увагу.
Коли Франківськ зрозумів, що сидить на підлозі, швидко вскочив, обтрушуючи халат, він гірко скрився й обійняв себе за плечі, а коли підняв голову, ліве око почало сіпатися, а руки трусилися. У нього завжди було так коли він бачив безлад у будь-чому, він одразу мусив виправити, витерти, бо нервова система не дозволяла довго споглядати на щось, що перечило його принципам. Усі казали, що це ОКР, але він тільки сміявся й казав:«Саме так!». А чого ж брехати, і справді ж так.
Закінчивши з порядком на столі, він відправився додому. Там усе як завжди, Львів щось читав, не чуючи нічого й нікого навколо. Київ спав на його колінах, змучений від важкого дня та хронічного безсоння, виглядав він, справді, кепсько: синці під очима, скуйовджене волосся, бліда шкіра, мов вирішив стати першим вампіром, котрий зображався в дзеркалі. Харків готує їсти на кухні, а Одеса кудись знову зник.
— Я вдома! — якомога тихіше сказав Франківськ, і склав свій верхній одяг у шафі, що так любо був вмонтований у стіну.
Цей будинок вони побудували разом, і вклали в нього всю любов один до одного. Хоч і був він маленький, проте затишний та симпатичний. Він обожнював повертатися сюди кожного дня.
Івано-Франківськ піднявся на другий поверх, ледь наступаючи на сходинки, щоби не було зайвих, гучних звуків.
Його кімната була невелика й розташовувалася під дахом, через це він її трохи навіть не любив. Особливо останнім часом, коли він кидався від нічних кошмарів і вдарявся головою об стелю. Після декількох таких разів він пересунув ліжко до стіни, що була паралельна вікну і відбив звичку спати з правого боку.
Коли хлопець вмостився на ліжку, на телефон прийшло повідомлення: «Підеш зі мною на каву?» — спочатку він не зрозумів, а потім усміхнувся й, підвівшись на ліктях, відписав відповідь: «Кава занадто темна для моїх світлих ангельських переконань». — Після цих слів у них зав’язалося листування до пізнього вечора і Стокгольму все ж вдалося вмовити свого коханця на перше побачення.
Франківськ навіть проти не був, якщо доля сама натякала йому, то він не відмовився б приєднатися до цього.
***
Вони домовилися зустрітися біля кафе «Щасливий Вампірчик», що доволі символічно, опираючись на те, що Франківськ і сам виглядав так само, проте до Києва йому далеко.
Стокгольм же світися, наче серпневе сонце, хоч протисонцеві окуляри одягай, усе одно не допоможе.
Усередині цього кафе було червоне освітлення, від чого очі почали неприємно боліти, як тільки вони зайшли. Усі офіціанти були вдягнені тематично й навіть макіяж та грим були нанесені як треба.
Франківську дійсно подобалися такі речі: виглядало весело та ще й із новим знайомим — не поганий спосіб познайомитися ближче.
Зайнявши свій столик, вони замовили: пляшку вина «Кров’яна насолода» й морозиво «Пора випити крові».
Декорації були чудові, а ще цікавим був той вампір, що підходив до молодих пар та не покладав спроб забрати в них партнерів.
— Тобі подобається наше побачення? — раптово запитав співбесідник, відволікаючи Франківчанина від розглядання стін та декору цього кафе.
— Так, подобається, ти обрав гарне місце, — він обережно перевів свій погляд на скандинава, а той тільки усміхнувся й обійняв його за плечі.
— Просто трохи не схоже, бо ти розглядаєш стіни, і таке враження, що ти прийшов до них на здибанку, а не до мене, чи що мені про це думати? — ці слова заставили українця червоніти від дитячого сорому.
— Пробач, просто я тут уперше й хотів розглянути все, — він був не проти близькості, давно в нього не було відносин і сексу, а це виснажує. Хочеться хоча б чогось, проте він сам гордий та ніколи не піде шукати партнерів, замовляти повій чи щось таке. Це все не в його стилі й точно не в цьому житті.
Допоки вони розмовляли, їм принесли їхнє замовлення і скандинавець радо розлив вино по двох келихах.
— Знаєш, я чув про тебе. Ти легендарне втілення, врятував життя багатьом людям. І, здається, згадав, де бачив. Ти був на фінсько-радянській війні. І не на боці совєтів. Ти був у наших рядах… — українець вдавився вином і ледь не закашлявся, але стримався і витер губи серветкою.
Як Стокгольм його побачив, він же добре ховався, про його причетність до дій у війні знав тільки Гельсінкі та Львів. І те, останній був категорично проти його участі.
— Як ти дізнався, що я брав участь? Я, здається, не показував свого обличчя, чи я помиляюся? — він знову ковтнув із келиха з вином і поглянув на свого «коханця».
— Коли ти розмовляв із Гельсінкі та зняв капюшон, я побачив твоє обличчя. А почувши твоє ім’я, я запам’ятав його, а пізніше фін сам мені все розповів. Коли ви всі вийшли з пострадянського простору й ти був у безпеці, — він наблизився зовсім близько й дивлячись в очі запитав: — Нащо ти брав у цьому участь?
Українець почервонів і трохи відхилився від супутника цього вечора, щоби відчувати себе більш впевнено й комфортно.
— По-перше, я не тільки простий лікар, а ще й польовий, моя справа рятувати людські життя, а по-друге, у мене свої терки із совєтами. «Ворог мого ворога мій друг», — лікар ще раз зробив ковток із келиха й більш впевнено усміхнувся, наблизився й у губи напроти прошепотів: — Чи тебе не влаштовує те що я рятую твоє життя вже не вперше? — з задоволенням, наче мурчав лікар.
У Стокгольма мурашки по тілу вирішили відтоптати йому все, що можна. На його обличчі з’явилася трохи п’яна усмішка. Врешті-решт вампір, що так настирливо хотів когось забрати, підійшов і до них, проте вони й уваги не звернули, бо занадто були захоплені поцілунком. Як так вийшло вони й самі не знали, але було райське задоволення від того, що їхні губи зімкнулися.
Вуста Стокгольма були сухими, а у Франківська навпаки: вони в нього від природи м’які й зовсім не сохнуть, навіть зимою, тоді коли у всіх на них з’являється кірочка, у нього тільки червоніють від холоду.
Поцілунок став більш відкритим і щирим, скандинавець ласкаво і трошки нахабно, язиком увійшов у чужу ротову порожнину, обслідуючи рівний ряд зубів, зверху і знизу. Схоже в цьому винен алкоголь, що так різко звив їх разом, або зламана рука на лижному курорті, а може все почалося з першого порятунку? А може тоді, коли вперше їхні погляди зустрілися. Ні один не зміг дати нормальної відповіді на це запитання, але вони вирішили продовжити їхнє побачення в якомусь готелі, бо йти додому до когось, не дуже чудова ідея, а ще, враховуючи, що живуть вони з іншими втіленнями, то буде дуже не зручно, якщо хтось почує їх.
Скандинаву дуже подобалося, куди все це йшло, він готовий був прокинутися зранку в теплих обіймах свого супутника. Це було б, справді, чудово.
У номері, котрий вони зняли в готелі «Середньовіччя», часу розглядати стіни та красоту оформлення, не було, бо обох захлеснула пристрасть, та спокуса насолодитися один одним.
Стокгольм притиснув свого коханця до стіни, нависаючи над ним, ніби шафа. Франківськ обійняв його за шию, притуляючи ближче і продовжуючи поцілунок, ногами він обвив торс красунчика, не в змозі відірватися від його сухих губ.
Додати до улюблених