Уже не вперше Зеленоока бачить парубка, що приходить углиб Лісу на тренування. Спочатку він здавався їй дивним і ворожим. Настільки, що хотілось прямо тут розірвати його на шматки й поласувати ще теплою печінкою. Та, не маючи компанії, її часто цікавило життя звичайного люду. Тож поступово вона звикла до рудого хлопа, що приходив сюди кожного дня. Його рухи ставали більш професійними, а сам він ставав розслабленим, як тільки діставав клинок із піхов. Часто його заняття завершувались тим, що молодик лежав на траві й дивився на хмаринки, що пропливали над ним. Навіть коли хлопець припиняв заняття, Зеленоока нікуди не поспішала, лише краще ховалась у тіні на гілці. Тоді мавка могла розгледіти його набагато краще. Його жовтогаряче волосся розсипалось по зелені, а біла шкіра пальців мала вигляд снігу на траві в ранню весну. Його глибинно-зелені очі манили мавку (бо, може, це людисько).
Одного разу, у розпал занять, Зеленоокій у голову прийшла чудова ідея. Мавка подумала, що було б добре, показатись перед своєю «жертвою спостережень». Чомусь її не зупинила очевидна різниця між створіннями, ба навіть клинок у руках хлопа.
Зеленоока беззвучно зістрибнула з гілки на траву, трохи постояла вагаючись. Та, набравшись сміливості, вийшла з тіні на парубка. Реакція була майже миттєвою: хлопак одразу вхопився за клин сильніше і став у бойову стійку. Мавка від неочікуваності стояла в ступорі. Треба було зібратись і щось зробити. Але що? Підходити ближче – копати собі могилу. Може втекти? Та ні, може вийде поговорити.
– Привіт! Може опустиш ножа й ми мирно поговоримо?
– Із сутностями не розмовляю. Я ж знаю вас, мавок. Ти мені в довіру втрешся, а потім при першій ліпшій нагоді горлянку роздереш. Тож раджу або піти, або захищатись. Бо не зважатиму на те, що ти без зброї.
– Та якби я хотіла, давно вже загризла б тебе. Але ні, як бачиш.
– Ну я попереджав, – рубака в декілька кроків наблизився до сутності, що так і стояла непорушно.
Наступні декілька секунд були для Зеленоокої наче в тумані. Її очі бачили, що клинок наближається, мозок наказував дати драпака, але ноги не дуже слухались. В останню мить мавка хотіла вивернутись, та парубок підбив її ноги й притиснув до землі тілом. Клинок був біля шиї дівчини.
– Будь ласка, не роби цього. Я, справді, не скривджу тебе, – заскиглила Зеленоока. Та рудий тільки сильніше притиснув зброю до горла. Шкіра під ним почала шипіти, наче її хтось підсмажував на пательні.
Через біль очі лізли на лоба. Саме він допоміг знайти рішення. Зеленоока доторкнулась до ноги хлопця й прошепотіла закляття. Хватка одразу послабилась. На неї гляділи пусті очі. Мавка наказала парубкові злізти з неї. У думках промайнули сум та пригнічення. Як вона сподівалась, що вони потоваришують. Як можна було допустити таку помилку? Та вороття нема. Як тільки дівчина втече з поляни, чари розвіються. Напевне, рубака буде збентеженим, намагатиметься наздогнати, але навряд із цього щось вийде. Він покине це діло, бо, що далі від поселення, то небезпечніше ставало.
Зеленоока підіймається із землі, обтрушуючи одяг, і в останнє дивиться на «поцілованого сонцем». Так вона називала парубка за очі. Треба бігти, бо все ж сил не так багато, клинок послабив їх. Не озираючись, вона кидається углиб Лісу. Позаду був чутний лише здивований зойк.
Додати до улюблених