Наступного дня Селестія та Луна повернулися додому, та подякувавши охоронцям, що вели колісницю, перш ніж відпустити назад до своїх обов’язків. – Було дуже люб’язно з боку Твайлайт, що наполягала, залишитися нам на ніч, чи не так, сестро? – спиталася Селестія, коли вони знову опинилася вдома.
– Справді, – мовила Луна, стримавши позіхання. – Я впевнена, що її жадання, щоб ми спостерігали за її другою спробою, мало з цим пов’язано.
– Луна, ти ж пам’ятаєш, який перший раз був у нас. Смію відмітити, що в неї це виходить краще, ніж у нас на початку.
Луна потиснула плечима.
– Вона стала набагато впевненішою, ніж раніше, це точно, й добре сприйняла наші інструкції. – Піднявши очі, вона побачила, що Селестія гостро дивиться на неї, й посміхнулася. – Заразом, сестро, було весело знову провести з нею час.
Вступивши в кухню, Селестія взялася збирати компоненти для обіду, розкладаючи їх на стільниці, перш ніж розпочати приготовляти бутерброди, а Луна вже поставила чайник на чай.
– Селестія, – через декілька хвилин мовила Луна. – Із цікавості, коли ти розповіла Твайлайт про таємницю сонця та місяця, що ми приховували, чи розповіла ти про інші?
Селестія негативно похитала головою, зосередившись на приготуванні їжі.
– Ні, не знає. Я хотіла, але її погляд на світ перевернувся вже декілька разів за один день. Тим не менш, вона розумна й дуже добре знаходить відповіді. Маючи повний до закритих архівів, тепер вона зможе віднайти їхнє існування на основі того, що я їй розказала, та стародавніх літописах. – Підняв свій погляд. – Чому ти спитала?
Поки вони вели розмову, Луна розклала чайник й чашки.
– Здебільше для того, щоб я знала, чи потрібно мені стежити за словами біля неї. Добре знати те, що знає вона, тому я не буду це згадувати. – Додавши чайне листя до каструлі, через хвилину вона додала. – Гадаю, нам треба провідати їх.
Селестія підняла брову.
– Луна, ми не чули від них ні слова за ці майже тисячу двохсот років. Не то щоб ми увесь час ховалися, якщо б вони хотіли з нами зв’язатися, думаю, вони б це зробили. – Кобила піднесла дві тарілки на стіл, коли засвистів чайник. – Луна заповнила чайник, що одразу наповнило кімнату ароматом. – Недаремно це накликають вигнанням, сестричко. Як би важко не було це визнавати, не думаю, що вони схочуть нас бачити.
Луна посміхнулася.
– Опісля всього часу, ми не маємо жодного уявлення про те, хто там головний й чи взагалі їх це хвилює. Можливо вони захочуть нас пробачити та привітати з поверненням, тепер, коли ми вільні від наших королівських обов’язків. – Втримавши паузу, дивлячись на свій бутерброд. Заговоривши знову, її голос був набагато тихішим. – Я все ще сумую за ними, Селестія. Я бажаю знати, що з ними звершилося.
Селестія повільно кивнула, сидячи й вдивляючись на воду через їхнє вікно. – Я також сумую за ними, сестро, – зізналася вона. Зітхнувши, повертаючись до Луни. – Добре. Зрештою, твоя черга вибрати місце наступної відпустки. Коли ми будемо готові, подивимось, чи зможемо ми віднайти село, щоб зоглядіти, як вони нас приймуть.
Луна всміхнулася. – Дякую тобі, сестро. Буде приємно знову побачити дім.
Влаштувавшись, сестри обідали та планували подорож під полуденним сонцем.
Додати до улюблених