2.05.1998
У гарячці бою Люпин жодної миті не думав про те, що він робить і заради чого. Не було ані величної цілі, ані високих прагнень, ні обіцянок, ні жалю, нічого.
Другорядному персонажеві вся ця словесна сухозлотиця не пасує. Нехай головний герой – Обраний, Рятівник – промовляє пафосні промови, бо це в його вуста Автор вкладає свої уявлення про Добро і Зло, і його руками вершить історію. А другорядному персонажеві, не згаданому в передбаченнях і пророцтвах, лише й діла, що битися і померти – але ані звитяга його, ані смерть ніколи не змінять сюжету.
І Ремус бився.
Химера б із нею – Петріфікус Тоталус! – з великою ціллю… – Протего! – і най би мантикора грала – Ступефай! Протего! – екзистенційну… – Протего, твою ж мати! – екзистенційну кризу…
Залишилися тільки вербальні формули і рухи палички, записані на підкірці, і система розпізнання «свій-чужий», і маленькі цілі, в які Ремус жбурляв кольоровими смугами заклять, і відбивав розмазані спалахи, що летіли в його бік, і увертавсь, якщо відбити не вдавалося.
Спершу він бився з Дологовим. Біля головного входу. Потім замок здригнувся – весь, від найглибшого підземелля до найвищого шпиля – і у вирі скляних уламків і пилу, що здійнявся в повітря, супротивники згубили одне одного. Люпин зрозумів, що сталося – нападники змогли проломити магічний захист школи – та все ж був ірраціонально радий перепочинку: Дологов був крутий, і в дуелі з ним прийшлося важко. Дуже важко.
Хвилею прокотилися до замку косматі тулуби акромантулів. Назустріч їм із гуркотом крокували статуї й обладунки, що нарешті добігли з верхніх поверхів Гоґвортсу. З-під забрал проливалися жовтим сяйвом чари, що їх оживили.
Люпин про всяк випадок кинув останній погляд на вежі і шпилі Гоґвортсу – він завжди любив ці обриси на тлі неба – і побіг всередину: найзапекліші бої тепер точилися в холі та прилеглих коридорах.
І знову Дологов! Ніби на гріх. Ну гаразд… Продовжимо.
Дуель поглинула усю Ремусову увагу. Він не бачив, як замок кидає все нові й нові неймовірні сили на свій захист: табун столів; загін безголових привидів; ошаленілий від радощів полтергейст… Легені Люпина палали, губи пересохли, очі заливала кров з чола, розсіченого батоговим закляттям. Втім, і він в боргу не лишився: Дологов помітну припадав на праву ногу і – в коротких паузах між прокляттями – хрипко злословив невідомою Ремусові мовою. Пролетіла «Авада» – зліва; ще одну поглинула кам’яна стіна в Люпина над головою; а тоді Ремус зашпортався – і зрозумів, що від третьої вже не ухилиться, бо не встигне.
Але третьої «Авади» не сталося, бо Дологову завадили. Начебто чиясь невидима рука кинула на підлогу коридору лискучий сірий килим, і той покотився, розгортаючись живими хвилями. Ціла армія мишей виплеснула з незчисленних шпарин та нір, і вони не бігли геть – вони йшли до бою.
Люпина, що скам’янів від подиву, жива хвиля обійшла, а от Дологова накрила, збила з ніг, миттєво позбавила палички, половини плаща і мочки вуха – а тоді Ремус оговтався і жбурнув в смертежера «Інкарцеросом».
Миші промарширували коридором до холу. Люпин міг би заприсягнутися, що з флангів у них ішли арбалетники, а замикали групу декілька десятків міцних щурів, що тягнули за собою шкільні солонки та перечниці, наповнені не сіллю і не перцем, а запалювальною сумішшю. Він виглядав поміж сірих шкурок знайому білу, але не побачив.
Судомно зітхнувши, Ремус остаточно сповз на підлогу й заплющив очі.
***
…Поттер пішов, забрав спогади.
Звісно ж, хлопчиську і на думку не спало ані спробувати зупинити артеріальну кровотечу, ані хоча б переконатися в тому, що ненависний професор таки насправді мертвий. Втім, чого дивуватися: Альбус всі ці роки виховував Обраного і Рятівника, а не спеціаліста з надання першої домедичної допомоги. Тому Гаррі Поттер помчав рятувати Британію, а Северус Снейп залишився лежати на підлозі, затерплими пальцями притискаючи до рани комір сорочки й мантії.
Поширена думка, що пошкодження сонної артерії викликає миттєву смерть від втрати крові, правдива лише частково. Насправді процес помирання може займати до десяти хвилин, особливо якщо на місці травми утворюється гематома, яка швидко росте – таким чином вона стає свого роду біологічним тампоном, що зменшує крововтрату. Як це не дивно, у випадку поранень в ділянці шиї найсерйознішу небезпеку становить розрив яремної вени: всмоктування повітря в пошкоджену судину – повітряна емболія – вбиває за п’ять-вісім секунд. Протоколи надання допомоги в таких випадках вимагають негайної герметизації рани. Наприклад, тканиною – просочена кров’ю, вона стає непроникною для повітря.
І от, лежачи на підлозі і в міру своїх сил герметизуючи рани, Снейп розумів, що в нього залишилося хвилин зо п’ять. Або дві-три, якщо зробити поправку на зміїну отруту. Більшу її частину, звісно, вимило у перші ж секунди кровотечі, але коли йдеться про Наджіні, то і меншої частини вистачить, щоб спричинити летальний нейротоксичний вплив. Судячи з того, що м’язи обличчя перестали слухатися, і навіть безумовний рефлекс кліпання зійшов на пси, змушуючи зілляра тупо витріщатися у стелю, процес уже розпочався. Далі настане затьмарення свідомості, судоми і смерть.
Та й хрін би з нею, насправді… Я зробив, що мав зробити – і най буде, як буде.
Та все ж пальців він вперто не розтискав.
Усе скінчилося.
Я не хочу затримуватися у Великій Залі. Перечікую першу хвилю хаосу, коли усі очевидці останнього бою кидаються до Гаррі – привітати, обійняти, хоча б торкнутися його – героя, Обраного, Рятівника, Хлопчика-який-закінчив-війну – а щойно людський вир трохи стишується, я пробираюся до Герміони.
– Ремусе! Ти живий! – гукає вона. – Але в тебе все лице в крові… Треба знайти мадам Помфорі.
– Встигну, – слабо всміхаюся я. – Нічого страшного. Герміоно… Герміоно, ти знаєш, де саме Волдеморт убив Снейпа? Ти була з Гаррі, ти бачила це?
Дівчина прикриває рота долонькою – так наче своїми питаннями я прикликав привида у світлу, осяяну сходом сонця залу.
– Так, – шепоче вона. – Треба піти за ним… Принести його сюди… до всіх інших. Ми були такі несправедливі до нього, Ремусе!
– Просто він дуже добре зіграв свою роль, – гірко відказую я. – Я піду за ним. Тільки скажи, куди йти.
– Він у Верескливій халупі.
Я змушений на мить заплющити очі, перш ніж відповісти із зусиллям:
– Дякую, Герміоно.
…От більше не було де, правда, Снейпе? От не знайшлося інакшого місця, еге ж?! – люто думаю я, поспіхом крокуючи до Войовничої Верби.
…Що ти там про символізм мені казав, Снейпе?.. – запитую я, продираючись через вузький земляний лаз. – Як же ти посмів, паскудо, як ти посмів померти?!
Я кусаю губи, щоб не кричати цього вголос.
Приголомшливе почуття втрати – і пекуче, мов кислота, почуття провини – женуть мене вперед так швидко, що я й зауважити не встигаю, коли опиняюся біля виходу з тунелю. І знову заплющую очі – щоб не побачити одразу те, що доведеться побачити. А коли відкриваю їх – бачу, що кімната порожня.
Підлога мокра од крові; нога підковзується, і я ледь не падаю в оте червоне і майже загусле. Акуратно обходжу з «Люмосом» усі кути. Ще раз перевіряю хід, яким прийшов сюди: жодної краплини, жодного темного відбитку. Я певен, що тут ніхто не проповзав. І ніхто не проходив, тягнучи за собою закривавлене тіло. Хто б не випередив мене, припхавшись у це кляте місце – ця людина забрала Снейпове тіло і роз’явилася у невідомому напрямку.
Я не буду повертатися до Гоґвортсу. Ще буде час, щоб повернутися, щоб потиснути руку Гаррі, щоб оплакати й поховати загиблих, щоб допомогти відбудовувати замок… але зараз я найбільше потребую тиші.
Дім зустрічає мене лагідними пахощами алісума. Захисні чари впізнають господаря, двері прочиняються беззвучно, і я роблю крок у передпокій. Проходжу, на ходу стягаючи з себе брудну, зашкарублу одежу. Хочеться змити з себе піт і кров – власну і чужу. Хочеться змити біль. Втім, щодо болю я точно знаю, що він не змиється – ні зараз, ні завтра, ніколи.
А потім я штовхаю двері спальні – і вимушено хапаюся за одвірок, щоб не уникнути ганебної, хоч і виправданої, млості.
При порозі валяється зламана голка. Ні, не валяється – лежить на клаптику паперу, наче має правити за пояснення або сигнал. Залишковий магічний фон показує, що її використали як летиключ. Вздовж підвіконня вишикувалася ціла батарея тарілок, слоїків і флаконів, і кожна ємність турботливо позначена одною, двома, трьома і більше трісочками. Очевидно, що це порядковий номер.
А посеред цього всього неподобства спочиває Северус Снейп.
Він блідий, аж синій. На шиї біліє вправно накладена пов’язка – навхрест через руку, щоб бинти не перекривали кровоток у вцілілій артерії. Чорні кола під закритими очима роблять його радше схожим на інферіуса, волосся позлипалося брудними бурульками – але він дихає. Слабко, ледь чутно, нерівно – але все ж таки він, паскуда, дихає.
А от в мене з диханням трапляються якісь негаразди, горло перехоплює спазм – а може, то серце застрягло там, у горлі, силуючись чи то вирватися, чи то розірватися. Як тупо було б, – думаю я, – здохнути тут і тепер. Але ні – обійшлося, відпустило, пролилося злими слізьми. Сердито змахнувши їх, я опускаюсь на коліна, але не смію торкнутися пораненого. І не смію повірити власним очам. Зате нарешті зауважую, що підлога всипана паперовими крихтами, а поруч із безвольною Снейповою рукою лежить величезний шмат пергаменту з криво наклеєними словами.
«Не переміщення!»
«Тепло»
«Кров творити зілля 1 раз година флакон 1»
«Зілля 2 три краплі полудень після того раз година»
«Зілля три під пов’язка»
Цілий аркуш призначень та інструкцій, розписаних ретельно й докладно.
«З повагою»
«Миша»
«Зілляр» – стоїть наприкінці.
***
– До кхх… ххимери… Мунго, – шелестить Снейп. – Нехх…ай вважають… мертвим…
Я не одразу навчився розрізняти слова серед шелесту і свисту – єдиних звуків, які поки що здатне видавати його пошкоджене горло – і мені доводиться нахилятися до самої подушки, щоб розібрати, що він каже. Втім, вже третій день – відтоді, як він отямився – наші діалоги напрочуд одноманітні: я намагаюся вмовити його здатися цілителям, а він чомусь надає перевагу моїм сумнівним навичкам доглядача. І не менш сумнівним талантам Елджернона в галузі магічної медицини.
Мишак відвідує нас двічі, а то й тричі на день (я вже набив руку у виготовленні нелегальних летиключів). Елджернон приносить нам поцуплені з Гоґвортсу ліки, допомагає мені з перев’язками, іноді залишається почергувати, щоб я міг відпочити хоч пару годин.
Я змучений до краю, але спати не можу.
– Сссспи, – пошепки наказує мені Северус, і я дозволяю собі ненадовго забутися на стільці біля його ліжка, але не дозволяю йому вивільнити своє зап’ястя з моїх рук.
***
– На вечерю у тебе вівсянка і ромашковий чай, Северусе, – кажу я. – А у мене – вівсянка і кава. Тобі я кави не дам. Вважай, що тобі пощастить, якщо ти хоч колись зможеш її пити – своєю авантюрою ти добряче посадив собі серце.
– Вбити тебе мало, Ремусе, – шепоче він.
Я не знаю, сміятися мені чи плакати.
Тому сміюсь.
Додати до улюблених