Грай, музико, грай

Серед розрухи й диктатури Союзу Киплячих Островів знайшлись люди, котрим вистачило хоробрості не лише присвятити свої пісні боротьбі за свободу, а й бути готовими віддати за це життя

 

 

---

 

 

Коли Луз відправили в ледь не дводенну поїздку автобусом до табору, де їй доведеться пробути до кінця літа, дівчинка була м’яко кажучи не в захваті. Сам по собі факт поїздки був ненайприємнішим: треба було двічі перетинати кордон. Вона чула, як кураторка поїздки жалілась, що потрібно дуже довго стояти на блокпості, хоча офіційно країна, через яку вони проїзжали, не потребувала такої жорсткої перевірки на кордоні. Однак оскільки вона не так давно була під’єднана до СКО(Союзу Киплячих Островів), то правитель вимагав строгого контролю. Та й взагалі в’їхати туди чи виїхати звідти було досить проблематично, тож єдиним плюсом Луз вважала, що це буде, напевно, її останнім шансом дізнатись більше про цю країну, хай навіть вона тут лише проїздом. Наступного дня планувалось виїхати з СКО до самого табору, котрий знаходився в одній невеличкій державі. Там на Луз чекали уроки фінансової грамотності, нудні активності й мінімальна кількість вільного часу.

 

Вона, звичайно, знала, що це піде їй на користь – відучить від дивацтв так сказати. Можливо, вона навіть заведе друзів чи зустріне омріяного принца на білому коні. Але це здавалося чимось аж надто нереалістичним – зрештою, якщо вона буде собою, то в перший же день потенційні друзі будуть змушені скидати з себе змій чи спостерігати за створенням опудала невідомої тварини, що плюється комахами. Навряд чи це те, що не викличе огиди в її однолітків. А якщо вона сховає це добро подалі й намагатиметься поводитись “нормально” – чи буде щасливою сама?

 

“Гаразд, Луз, заспокойся. Може, спробуєш заговорити з тим симпатичним хлопчиком, що сидить поруч?” — Подумала дівчинка і відразу пожаліла: автобус наїхав на камінець і “симпатичний хлопчик” подав всі признаки того, що його от-от знудить. Луз втиснулась в крісло і про всяк випадок непомітно відсунулась подалі, а погляд звернула в брудне вікно. За ним змінювали одне одного нудні краєвиди – такі ж невиразні, як діти в цьому автобусі й заплановані літні активності. Думки про це наганяли тугу, й Луз, сердита сама на себе за поганий настрій, одягла навушники з музикою, що перебила б її роздуми, й закрила очі. Спати вона не дуже хотіла, але все одно опустилась в легку дрімоту. Коли вона знов їх розплющила, то зрозуміла, що вже була десь п’ята година.

 

— Тільки швидко, Тайлере, ми не можемо довго тут затримуватись! — Кураторка поїздки звернулась до сусіда Луз й допомогла йому вийти з автобуса. Дівчинка помітила, що виглядав він ще більш хворобливо й, схоже, весь автобус зупинили для того, щоб він подихав свіжим повітрям. Все ще напівсонна, Луз зауважила що зупинились вони на околиці якогось прикордонного міста біля ринку. Приїзжих вітав напис “Ласкаво просимо в Кістяєво. Рік заснування – 1791”, викарбуваний на скелі. Точніше, на камені, що стирчав з землі біля дороги, обкладений поруч камінцями поменше.

 

Раптом сонливість як рукою зняло.

 

— Кістяєво?!. — Луз ледве стрималася щоб не викрикнути це на весь автобус, але обмежилась тихим вигуком під ніс. Здивування її було зрозумілим: адже, по перше, це означало що вони вже перетнули кордон, а по друге, що зараз вони знаходяться в тоталітарній і консервативній державі. Не зважаючи на те, що там панувала диктатура, Луз часто цікавилась історією цієї країни, й не розраховувала що вони зупиняться тут. Це її шанс дослідити одну з країн СКО!

 

— Вибачте, пані Норісс, мені щось теж погано. Можна вийти? — Спиталась вона. Кураторка лише понуро кивнула.

 

— Не затримуйся і не відходь нікуди. Я так подумала, що наша зупинка триватиме десь півгодини, бо потрібно ще й заправитись, але не більше.

 

Луз кивнула, й, взявши з собою сумочку, вийшла з автобуса і потягнулась. Боковим зором вона помітила, що декілька дітей теж висипали з автобуса, як горошини, й розбрелись в різні сторони.

 

Вона тримала в голові заборону відходити далеко, тож вирішила просто постояти тут і озирнутись довкола. Ринок, який дівчинка помітила тоді з вікна, знаходився лише в кількох десятках метрів від зупинки, але навряд чи кураторка б схвалила похід туди. Тож натомість Луз підійшла до кам’яної брили з написом й оперлась спиною. Щойно вона це зробила, то відчула як звідти почали осипатись невеличкі камінці – справедливості заради, до цього вони тримались, схоже, тільки на чесному слові. “Цікаво, якщо я візьму з собою крихітний камінчик як сувенір, мене посадять? Зрештою, закони тут жорстокі” — подумала Луз, але все ж вирішила випробувати долю й акуратно, як тільки могла, спробувала взяти звідти маленький камінець розміром з мізинець. Однак сталось не як гадалось: перш ніж вона встигла щось усвідомити, середнього розміру камінь зсунувся вниз й впав, а дрібні камінці поруч спричинили крихітний обвал, що ще й здійняв в повітря дрібні піщинки.

 

— Йой! — Дівчинка налякано відскочила і в паніці подивилась на це. Вона щойно зіпсувала монумент?? Її посадять? Думки заповнились подібними припущеннями, й вона панічно переводила погляд з купи каміння на її оточення, щоб переконатись, що ніхто цього не помітив. За якийсь час вона перевела подих.

 

— Ну, це ж не дуже помітно, так?.. Якщо я спробую поставити той камінь на місце, то ніхто може нічого й не помітить…

 

Луз спробувала це зробити, й акуратно підняла впавшу кам’яну плиту. На диво, вона виявилась досить легкою.

 

— Якою стороною вона тут лежала? Точно не цією, тут якісь тріщини. — Пробурмотіла сама до себе дівчинка, крутячи брилу в руках, аж раптом знову зойкнула: то були не тріщини, а руни!

 

“Нічого не розумію”

 

Це точно не була мова, якось говорили в Кістяєво – Луз знала, що там говорять так само, як на її батьківщині. Вона також була певна, що ніде раніше не бачила подібних символів.

 

“Це шифр якийсь? Чи мертва мова?”

 

Луз почувалась як героїня якогось детективного роману, але щойно її плеча торкнулась чиясь рука, то вона зрозуміла, що в цьому романі вона – злочинниця-вандалка.

 

— Я спостерігала за тобою, дитино.

 

Цих слів і вищезгаданого дотику до плеча було достатньо, щоб Луз різко відсахнулась, зажмурила очі й налякано прошепотіла:

 

— Не арештуйте мене, будь ласка! Я не навмисне! А якщо арештуєте, не кажіть мамі, вона дуже засмутиться!

 

Перші кілька секунд не відбувалось нічого, аж поки тишу не порушив хрипкий сміх:

 

— Нащо мені арештовувати потенційну помічницю?

 

Луз дозволила собі розплющити одне око, але трястись від страху не перестала. Вона побачила, що сміх цей належав жінці середнього віку, з довгим сивим волоссям й бурштиновими очима, що блищали хитрим вогником. Червона помада гармоніювала з її так само червоною сукнею, а виразні риси обличчя навіть не здавались страшними, бо жінка усміхалась.

 

— Повторюсь поки ти не наклала в штани від страху: ні арештовувати, ні засуджувати, ні їсти я тебе не збираюсь. Але не скажу, що я просто закрию очі на те, що ти зробила, тож попрошу тебе про невелику послугу.

 

Дівчинка трохи розслабилась.

 

— Добре… А ви що, не поліцейська?

 

— З чого ти це взагалі взяла? Я що, схожа?

 

— Ну, не знаю. Я просто думала що тут поліція на кожному кроці, а ось ви мене ловите на злочині… Але, якщо вже на те пішло – ви більше на злочинницю, аніж на поліцейську схожі. Без образ, якщо що. — Останнє речення Луз додала про всяк випадок, в відповідь на що незнайомка скосила дивну усмішку:

 

— Невже то так очевидно?

 

Луз двічі моргнула, а жінка озирнулась довкола й сказала:

 

— Не бери в голову. Я тебе за грати не кину, але чувак, що біжить до нас з лівої сторони – цілком ймовірно. Тож краще поспішити.

 

Перш ніж дівчинка стигла хоч щось усвідомити, незнайомка вже взяла її за руку і побігла в сторону ринку, їй не залишалось нічого іншого як слідувати за нею. Так спритно бігти в неї виходило, тож вона подумала над тим, щоб викинути з рук той камінь з рунами. Щойно вона ослабила хватку, її супутниця прикрикнула:

 

— Навіть не смій.

 

Луз лише кивнула й продовжила бігти з каменем. На ходу вона навіть випадково штовхнула якусь дівчинку, а відразу після неї – немолодого чоловіка, та навіть не змогла набрати в легені повітря щоб вибачитись. Вона лише раз озирнулась назад і она побачила, як її автобус разом з кураторкою, хлопчиком-нудотіком й брудними вікнами зменшується по мірі того, як далеко вона від нього відбігає. І, їй-богу, вона не відчувала жодного суму через це. Тікати довелось довго, причому в гірку: ринок знаходився на пагорбі, а незнайомка, схоже, прямувала саме туди. Натомість фігура поліцейського в старомодній формі наближалась до втікачок, й за деякий час Луз змогла навіть розчути його слова:

 

— Цього разу ти не втечеш, леді Сова!

 

— Леді Сова? — Перепитала дівчинка в незнайомки.

 

— Прізвисько таке. А так-то мене звати… — Вона зробила драматичну паузу, за яку штовхнула Луз в одне із риночних шатер і забігла туди сама, швидко закривши його — Іда Клаторн! А ти, дитино, може теж представишся?

 

— Луз Носеда.

 

— От і познайомились. — Іда увімкнула лампочку, що була прив’язана шнуром до даху шатра, й погляду Луз представилась величезна кількість різних товарів, що заполонили собою буквально все шатро. Назвати деякі з цих речей сміттям було б навіть завеликою честю для них, а деякі, навпаки, виглядали достойно. У предметів тут не було жодної класифікації, й ляльковий пупс з відірваною ногою лежав поруч з електричним чайником в пом’ятій коробці, а порвана парасолька з веселковим принтом опиралась на старовинний годинник.

 

Краєм вуха Луз почула, як поліцейський пробіг повз шатро й злісно прикрикнув:

 

— Знову втекла!

 

Луз глянула на Іду.

 

— То ви справді з-злочинниця?

 

Леді Сова закотила очі.

 

— Тут злочинець кожен, хто шнурки зав’язує не так, як сказав імператор.

 

Луз ще раз озирнулась шатром.

 

— Я не думаю, що за схоплення людини, що не так зав’язала шнурки, назначають нагороду з дванадцятьма нулями.

 

Іда глянула туди ж, куди й дивилась дівчинка: на плакат з розшуком, що висів як якась грамота, тільки без рамочки. Вона роздратовано зняла його й кинула під стіл.

 

— Ти щось надто допитлива, Луз Носедо. Не боїшся хіба?

 

Дівчинка похитала головою, хоч все ще трохи трусилась від страху:

 

— Ви сказали, що вам щось потрібно від мене, тож не думаю що вам буде вигідно мені нашкодити.

 

Іда гмикнула:

 

— Твоя правда. В такому випадку: продай мені камінь, що зараз в тебе в руках, а заодно скажи все, що ти знаєш про руни на ньому.

 

— То це справді були руни, а не тріщини!

 

— Ти не знала з самого початку, що то були руни? — скривила кислу міну Іда. — Ти хіба не цілеспрямовано їх шукала?

 

Луз заперечливо похитала головою й щиро сказала:

 

— Ні. Я взагалі вперше їх побачила.

 

— Тю, схоже ти справді дуже допитлива, раз змогла їх знайти без жодної наводки та ще й зрозуміти, що то саме руни. Але в такому випадку ніякої вигоди для тебе вони не представляють, чи не так? Можеш віддати камінь задарма?

 

По натурі Луз була тією людиною, що віддала б той камінь навіть будь там ключ до вічного багатства. Але вона розуміла, що щойно вона це зробить, то їй доведеться повернутись до задушливого автобуса, й її коротка пригода відразу завершиться. Тож вона вирішила трохи поторгуватися.

 

— Взагалі… Я хотіла їх спробувати сама розшифрувати. І, судячи по всьому, вони значать багато, чи не так? Я ж можу їх продати комусь за великі гроші? Мені потрібно знати про ціну цього каменя. — Луз виглядала ледь не комічно, говорячи це, й Іда навіть засміялась.

 

— Гаразд, я підіграю тобі в цій грі в бізнесменів. Й почну з того, що нікому більше цей камінь не знадобиться, хіба кільком людям буде вигідніше його знищити. Тут зашифрована частина історії Киплячих Островів, яку Імператор зараз намагається активно знищити. Записана вона древньою мовою, котрою зараз ніхто в Кістяєво не говорить. Я намагаюсь зробити все для того щоб ця мова разом з історією нікуди не зникла, й тому збираю всі артефакти, на яких люди минулого викарбовували правду. Часто знаходжу їх в самих неочікуваних місцях, а цього разу ти допомогла мені в цьому. Я б могла забрати камінь, коли ти підеш, й не торгуватись тут, але подумала що ти можеш щось знати, плюс не могла бути певною, що ти не забереш його з собою. Та ти виявилась просто допитливою іноземкою, що не знає ціни нашій історії. Нічого особливого.

 

Луз захоплено слухала її, й під кінець розповіді глянула на камінь в своїх руках. Вигадливі руни справді ніби приховували в собі якусь таємницю, й дівчинка б віддала все, щоб дізнатись її. Але вона розуміла, що Іді це потрібніше. Вона була готова просто так віддати камінь, але не встигла, бо Леді Сова заговорила:

 

— Можу обміняти камінь на якісь з моїх чудових товарів. Як тобі цей ловець снів? Ні? Може тоді набір імпортних чаїв? Чи тебе таким не здивуєш? Тоді як тобі ця надзвичайно сучасна технологічна іграшка?

 

Луз глянула на останній запропонований предмет.

 

— Це тамагочі називається, і я б не сказала що він дуже сучасний…

 

— Чорт, ну з ввезених з-за кордону товарів цей можна вважати найновішим. Якщо його не хочеш, то в мене залишається небагато варіантів. — Іда завагалась на кілька секунд, та все ж дістала з-під столу дерев’яну лютню.

 

— Як тобі, га? Кілька струн порвались, щоправда, й вона не нова, але…

 

— Беріть вже цей камінь, просто так. А лютню залиште собі, мені не треба! — Зрештою сказала Луз і протягнула Іді камінь з рунами. Леді Сова, нічого не розуміючи, здивовано глянула на неї.

 

— Дякую. Але, тобі що, справді нічого не потрібно?

 

Луз заперечно похитала головою.

 

— Ні. Але, можна спитати? У вас багато таких артефактів?

 

Іда гмикнула:

 

— Більше ніж ти думаєш, але це лише крапля в морі в порівнянні з тим, що наш горе-імператор наказав знищити. Що, хочеш дізнатися більше?

 

— Коли ваша ласка.

 

— Кінг, принеси мою книгу! — Останнє речення Іда адресувала комусь з-за іншої соорони прилавка. Луз почула якусь метушню, й спершу подумала, що її джерелом була якась тварина, але натомість з-за стола показалась голова хлопчака років восьми. Волосся його було чорним, як смола, й скуйовдженим, як шерсть собаки після купання. Щось в його очах здавалось дещо нелюдським, й він не нагадував типових жителів Киплячих Островів чи ближніх держав. Але він зберігав всі риси, типові для середньостатистичного другокласника, й дуже кумедно виглядав з-за стола.

 

— Ооо, Ідо, це ваш син? Який він милий! — Захоплено сказала Луз. На слові “син” Іда вирячила очі й кашлянула в кулак.

 

— Я Король Демонів, а не чийсь-там син! — заявив хлопчак, — а ти хто така, проста смертна?

 

— Я Луз, Луз Носеда. Приємно познайомитись, ваша величносте! — Усміхнулась Луз і протягнула руку, але Кінг її проігнорував, натомість став на прилавок й потягнувся за товстою книгою на верхній поличці. І дістати її йому вдалося, а от утримати — ні, тож книженція полетіла вниз, й якимось дивом Іді вдалось її спіймати одною рукою й спритним рухом покласти на стіл.

 

— Вау, як у вас це вийшло? — Спиталась Луз.

 

— Та вона відьма просто. — Кинув Кінг. Дівчинка була в кроці від того, щоб щиро повірити в це, бо після сьогоднішнього дня вже не могла бути ні в чому впевнена. — Вона відьма, я король, а ти людська дитина, яку ми з’їмо на обід.

 

— Йойки.

 

— Не загравайся, Кінг, і будь поблажливим до гості. Зрештою, вона допомогла мені знайти ще один запис з рунами.

 

— Та невже? — Пацан щиро здивувався. — Це значить, що ми будемо його розшифровувати?

 

— Таак.

 

Кінг зіскочив з столу й глянув на камінь.

 

— А в нас вийде? Я не можу впізнати більше половини рун.

 

— Спробуємо. — Зітхнула Іда й обернулась до Луз, — Розумієш, не зважаючи на те, що я займаюся цим значну частину життя, я все ще далека до розгадки багатьох таємниць. І в мене не вистачає професійних навичок (зайве казати що необхідної освіти я не маю та й не могла отримати?).

 

— Тож більшість її старань грунтується на методі спроб і помилок. Особливо помилок. — Вставив свої п’ять копійок Кінг.

 

— Але навіть так я уже далеко просунулась. Ось дивися — Іда відкрила принесену Кінгои книгу, й обоє дітей стали по боках, щоб зручно було в неї дивитись. Перший запис датувався дев’яностими роками, й єдиними речима, котрі Луз встигла помітити, були акуратний почерк й ноти, намальовані на полях. Чим далі Іда листала, тим частіше цей почерк переривався повністю протилежним, кривим й неохайним. На полях окрім нот почали з’являтися деякі руни, які Луз вже бачила. Також періодично можна було побачити вкраплення третього почерку, з досить великими та рівними буквами. Було зрозуміло, що до написання долучалось ще кілька людей, але ці три почерки переважували. Іда досить швидко перелистнула ці сторінки.

 

— На самому початку це був особистий щоденник. — Лише й сказала вона.

 

Далі жінка так само швидко перелистнула ще з півсотні сторінок, записи в яких, схоже, велись на протязі більш ніж семи років. Подекуди Луз помічала ті самі руни, якісь ієрогліфи, шифри тощо.

Аж раптом в них сталася кардинальна зміна: новий запис був зроблений задовго після попереднього, а саме три роки тому. Написаний він був куди більш непевно, ніж всі інші, й Луз впізнала дещо видозмінений кривулявий почерк. Він супроводжував і наступні сторінки, і було видно що власники інших почерків більше жодного разу не торкались сторінок цієї книги.

 

— Ось тут я почала знов досліджувати це діло… після великої перерви. Отже, Луз, це ти хотіла побачити? Я зробила таблицю з розшифровкою частини цих рун, й радістю було те, що вони прямо відповідні англійському алфавіту. Я досі не розумію, що означають ті, що я написала під табличкою, а саме з них в основному складається шифр на камені.

 

— Ти щось надто багато розказуєш цій дівчинці. Звідки ти взагалі знаєш, що їй можна довіряти? — Примружив свої очі Кінг і покосився на Іду. Та знизала плечима:

 

— Я б не стала з нею ділитись, якби вона сьогодні не їхала звідси й була зацікавлена в тому, щоб здати мене поліції. А так це невеличка нагорода їй за те, що віддала мені камінь задарма.

 

— Як знаєш. Але я все ще їй не довіряю.

 

Луз не слухала їх діалог. Вона дуже пильно вдивлялась в табличку, періодично переводячи погляд на камінь.

 

— Що таке, дитино? — Іда звернула на це увагу, але та відповіла не відразу.

 

— Че! Ієрогліф, схожий на четвірку, це буква ч!

 

— Га?

 

— Ви були не праві, Ідо! Не всі літери тут з англійського алфавіту, деякі з них – кирилиця!

 

Іда зацікавлено придивилась до ієрогліфів, але нічого не зрозуміла.

 

— Це слово з восьми букв, з яких ви розшифрували “a”, котра повторюється двічі, і “t”, що стоїть через одну після останньої “а”. Якщо припустити, що першою буквою є “ч” з кирилиці, що відповідає англійському сполученню “ch”, цілком може вийти слово “character”, враховуючи що в кінці і між літерами “а” є однакові символи. Це означає, що символ, схожий на трикутник, і є “r”!

 

Кінг зміряв Луз дивним поглядом, а потім обнадієно глянув на Іду:

 

— Тобі хоч щось з цього ясно? Бо мені нє.

 

— Насправді це має сенс… І виходить, що окрім цього ми тепер знаємо розшифровку літер “h” і “с”! Дитино, як ти змогла це розгадати так швидко?

 

Іда засяяла від того, що отримала ключ до розгадки, а Луз – від похвали. І обидві постарались приховати це, хоча у другої вийшло не дуже вдало:

 

— Я трошки захоплююсь історією, й вчила кілька мов. Помітила, що ця літера схожа на “ч” з кирилиці, ну і от… Розумієте, мені справді-справді цікава історія! Може мене вважали дивачкою за це, але я нарешті зустріла людей, яким це теж важливо. Я не маю ні найменшого уявлення, як це, коли твою історію роками стирають, тож просто рада, що змогла вам чимось допомогти в її відновленні. Ну і це причина, чому я віддала вам камінь з шифром. Для мене він не значить особливо нічого, для вас це частина культури. — Останні кілька речень Луз випалила на одному диханні, і в той же момент прикупила язика: а чи доречно взагалі зараз такі промови штовхати? На диво, Іда не стала насміхатись.

 

— Ти велика молодець, мала. І коли я сказала, що ти допитлива й уважна, то точно не помилилась. Не думаю, що змогла б здогадатись про шифр з такою ж швидкістю як ти.

 

“Така допитлива дівчинка як вона, котра до того ж ще й знає кілька мов, точно могла б стати нам в пригоді” — Подумала Іда. Й відігнала ці думки. О ні, співпраця з кимось ніколи не закінчувалась в неї добре. Тим паче цій дитині треба повертатись до своїх, вона ж не хоче залишитись в цій країні?

 

— А взагалі, Луз Носедо, тобі треба повертатись, чи не так? Ти автобусом приїхала?

 

— Так… — Луз посмурніла. — Тоді, я гадаю, це все? Була рада познайомитись.

 

— Взаємно. — Совина Леді усміхнулась і припідняла вхід з шатра, щоб Луз змогла вийти. Кінг лише надув щоки.

 

Зітхнувши, дівчинка поправила свою сумку й ступила крок на вихід, але в останній момент обернулась. Промовчала секунду, ніби вагаючись. А потім сказала:

 

— Можна задати останнє питання?

 

— Пропорційно до рівня особистості цього питання відповідь буде настільки ж нещирою.

 

Луз гмикнула:

 

— Чому ви вирішили займатись цим ділом?

 

Іда відповіла не одразу, погляд її дещо помутнів.

 

— Хочеш знати? Це воля старого друга.

 

Луз розуміюче кивнула.

 

— Дякую, — вона зрозуміла, що більше уточнень не отримає, й зробила ще один крок назовні. — Бувайте!

 

В відповідь Іда ще раз попрощалась з нею. Дівчинка закрокувала в сторону заправки. Вона точно знала, де та знаходилася, але йти довелось довше, ніж вона розраховувала: хоча, зрештою, на шляху сюди вона бігла як бігунка-марафонщиця, а зараз йшла повільно, розглядаючи риночні стенди й тримаючи руки в кишенях. Більшість продавців вже потроху прибирали з полиць свій товар, і Луз несвідомо стала спостерігати за ними. В те, що люди ці живуть в страху перед Імператором, вірилось легко. Щось в їх нервових рухах і недовірливих поглядах відрізняло їх від земляків Луз. Але, як вона зауважила, жителі Киплячих Островів все ще жили своїм життям, в особистому темпі й з власними мріями. Чи дбають вони насправді про політику їх країни? Чи вони навіть не знають інакшого життя? Зважаючи на те, шо Імператор прийшов до влади п’ятдесят років тому, принаймні деякі з них мають пам’ятати життя без диктатури. Чи до його приходу справи були не кращі?

 

Іда нічого про це не казала. Луз штовхнула ногою пусту бляшанку, що лежала на дорозі, й продовжила йти, роздумуючи. Іда, людина-таємниця. Буквально кожне її слово ніби приховувало якусь загадку, а Луз дуже жаліла, що не зможе розгадати жодної.

 

“Одного дня їх Імператор вмре, а я почую по новинам про жінку, що зберегла пам’ять про значну частину історії її країни. І це буде Іда” — запевнила себе Луз.

 

“Може, вона навіть згадає про мене як про дівчинку, що одного разу помогла з цим. Завжди мріяла засвітитись по тв”

 

Ну, не те щоб вона хотіла цього більше, ніж досліджувати стародавні руни, але в цій ситуації про таке їй залишалось хіба фантазувати. А це робити вона вміла, й останню дорогу літала думками по уявних світах. Не сказати, що цього разу її фантазії не були пов’язані з сьогоднішніми пригодами: дівчинка пустила свої думки на самотік і сама не встигала за їх плином.

 

До реальності її повернув холодний вітер, що приніс з собою краплини дощу. Луз двічі моргнула, накинула капюшон й підвела голову, окинувши горизонт перед собою.

 

— Йой.

 

Вона стояла на пагорбі, з якого було видно заправку, ту саму скелю й стоянку, на якій був автобус. Був. Й, судячи по всьому, від’їхав недавно: на місці, де він стояв, не було крапель дощу, тоді як навколо їх було більше. Луз схилила голову набік й почала повільно спускатись. Жодної автівки і жодного автобуса.

 

— Вони поїхали без мене. — Сухо прошепотіла вона.

 

Дівчинка підійшла до каменя з вже знайомим написом “Ласкаво просимо до Кістяєво” й сіла з протилежної від нього сторони, опершись на місце звідки й відвалився шматок з рунами. Луз зрозуміла, що він спеціально був розташований там так, щоб його було легко відламати за бажанням, але якесь стихійне лихо б не змогло його зачепити.

 

— Якщо я зараз зателефоную мамі, вона зв’яжеться з кураторкою і автобус повернеться за мною. — Сказала дівчинка й повільно дістала з кишені телефон. Кілька крапель дощу впало на екран.

 

— Немає зв’язку. Очікувано. — Вона спробувала підключитись до місцевого інтернету, але не знайшла жодної мережі, тож заховала телефон в кишеню й глибоко вдихнула холодне повітря.

 

Її не настигала паніка, лише в голові відлунювала та сама думка: “вони просто забули про мене й поїхали далі”. Наскільки ж це потрібно бути байдужими, щоб навіть не згадати, що ви загубили одну дитину?

 

Ситуація була настільки безвихідною, що аж комічно. Луз зітхнула й заплющила очі, дозволивши краплям дощу стікати по обличчю. Спроби осмислити ситуацію не приводили до чіткого вирішення, а на розум давило усвідомлення того, що з кожною хвилиною, яку вона проводить, сидячи тут й не намагаючись зв’язатись з зовнішнім світом, її шанси якнайшвидше туди повернутись зменшуються. А небо, на хвилиночку, вже сіріє. І це не лише від дощових хмар.

 

Небо розсікла блискавка, й дощ полив з новою силою.

 

— Чорт. — Луз затягла капюшон й обхопила ноги руками, щоб зігрітися. Ідіотизмом було сидіти тут й не намагатись знайти укриття. Можна було б піти на заправку й перечекати зливу там.

 

— Дитино, все в порядку? — Грубий голос якогось чолов’яги роздався прямо біля вуха Луз, хоча вона спершу подумала що то грім, котрий йшов після блискавки. Натомість виявилось, що належав він стражу порядку, котрий стояв, нахилившись, в півметрі від Луз.

 

— Так, все добре. — Нервово відказала вона.

 

— Якщо так, значить будь люб’язна відійти від цього меморіалу заснування міста.

 

В школі Луз завжди вчили, що якщо вона загубиться, то треба звернутись до людини в формі. Але цей чувак довіри не внушав. Щойно вона встала, він спрямував свій погляд на задню сторону меморіалу, й точно би точно скоро помітив, що частина з нього відвалилась і став би допитувати дівчинку, чого вона хотіла зараз менше всього. Луз пробурмотіла вибачення та відійшла на кілька метрів, а, переконавшись що поліцай не дивиться на неї, кинулась бігти в сторону ринка. До заправки вона піти не могла, бо вона знаходилась надто близько до меморіалу.

 

“Фактично, я вже вдруге за сьогодні втікаю від поліції. Не зовсім, правда, але все ще кумедно. Я як книжкова героїня з нелегкою долею” — подумала вона. Можливо, не варто було романтизувати ситуацію в якій вона зараз знаходилась, але це допомагало легше її сприймати.

 

Ноги самі вели дівчинку до ринку, а конкретніше – шатра Іди. Та б могла допомогти якось і сказати що робити. Напевно. Дорога здалась вдвічі довшою, ніж обидва рази, котрі Луз сьогодні тут ходила. Коли вона нарешті дісталась місця, то була вже достатньо втомленою і промоклою від дощу.

 

Розібрана. Торгова палатка була розібрана, й лишились від неї хіба ті металеві дуги, на яких вона стояла. Всі товари були прибрані, хіба найгроміздкіші лишились тут і були покриті тим рядном, що до цього накривало все шатро. Ненакритим лишався лише стіл. Тут не було ні сліду від Іди чи Кінга, як і в більшості сусідніх шатер не видно було продавців. Ну й зрозуміло чому – під вечір всі вже складали манатки, щоб прийти торгувати наступного дня.

 

Чи справді вони прийдуть наступного дня? Це ж буде неділя. Вихідний. Чорт, чорт, чорт. В цей момент дівчинку зрештою настигала паніка, а тілом пройшлись мурашки. Вона опинилась в повністю безвихідній ситуації.

 

Погляд її метався по місцю, де нещодавно було шатро. Стіл, накритий товар, якесь сміття. Якесь сміття, накритий товар, стіл. На столі – папірець. Вона його помітила не відразу й несвідомо підійшла подивитись, що ж на ньому написано. То виявилась візитка, майже повністю розмокла під дощем, але досі з читабельним текстом. Луз взяла її до рук.

 

“Приватна музична школа B.A.T.S” — було написано крупним шрифтом зверху. Знизу ж було ось що:

 

“Ви є поціновувачем класичної музики чи не згодні з тим, як зараз стирають класиків минулого та намагаються відібрати в нас культурну спадщину? Хочете досліджувати старі композиції та йти проти устроїв, що не дають цього зробити? Вам сюди!

 

Вулиця Боунс-стріт, номер 221б(через дорогу навприсядки від сірого дому, тричі стукати щоб увійти)”

 

Луз перечитала написане двічі. Нісенітниця якась. Але чи могло тут все бути так просто?

 

— Що як тут і не про музику йдеться? — Припустила вона. Доказом цього служило, напевно, лише те, що вона вже бачила абревіатуру B.A.T.S. в книзі Іди й відмовлялась сприймати що це не було пов’язано з Леді Совою. Плюсом формулювання речень само по собі було дуже дивним: ну ніхто в здоровому розумі не рекламуватиме так музичну школу. Та й адрес був невиправдано ускладнений.

 

— Це не може бути випадковістю. — Переконала вона себе. Це B.A.T.S. могло бути чим завгодно, але точно не музичною школою. І воно було причетне до діяльності Іди – ну недарма ж візитка лежала на її столі. І якщо й була вірогідність, що це просто реклама, котру поклали туди після її уходу, вона відмовлялась це сприймати.

 

“Як каже моя мама – спроба – не випроба. Гірше вже точно не буде” — Вирішила дівчинка і, сховавши візитку в кишеню, пішла далі по вулиці. Вона не знала, де знаходиться Боунс-стріт, але керувалася логікою, що якщо якийсь час йтиме, то кудись і дійде. Може, десь побачить мапу міста, або ж зустріне небайдужого перехожого, що допоможе заблукалій дитині знайти дорогу.

 

“В них комендантська година чи що? Чому нікого немає на вулицях?” — Задумалась Луз, коли вже покинула пустуючий ринок в вийшла в місто.

 

Небо знову розсікла блискавка.

 

“Або всі просто адекватні й поховалися від дощу.”

 

Жодного вказівника на потрібну вулицю, жодної мапи чи путівника. Луз бродила містом, тамуючи паніку й переляк.

 

Раптом вона помітила молодого парубка, що виходив з магазину з невеличким пакетом в лівій руці і парасолькою в правій.

 

— Вибачте, пане, можете мені допомогти?

 

Хлопець здивовано глянув на Луз: промокле до нитки нещастя з вз’єрошеним волоссям, що кумедно визирало з капюшона з кошачими вушками.

 

— Що сталось? Ти загубилась? — Стурбовано спитав він.

 

— Е… типу того. Мені треба дістатись до Боунс-стріт 221б. Не підкажете будь ласка куди треба йти?

 

Хлопець дещо здивувався.

 

— Боунс-стріт? А що тобі там потрібно?

 

— Музична школа.

 

Він скорчив дивну гримасу, але натомість просто сказав:

 

— Це не дуже далеко звідси. Йди прямо й направо, а потім поверни наліво біля церквушки.

 

— Дякую велике! Хорошого вечора! — Луз помахала рукою на прощання і пішла в вказаному напрямку. Вона дістала з кишені візитку, щоб впевнитись в точності адресу. Хлопець, здається, хотів ще щось сказати, але не став.

 

Дівчинка крокувала, перестрибуючи калюжі й періодично протираючи руки одна об одну щоб зігрітися. Чим більше вона йшла, тим ясніше зрозуміла, що знаходиться пункт призначення на окраїні міста. А коли вона дісталась сірого будинку, то небо затягнуло хмарами ще сильніше, а місто опустилось в напівморок. Зрештою, це вже справді був пізній вечір.

 

Вона підійшла ближче до сірого дому. “Боунс-стріт 221а”. Сусідні будинки – з номерами 220 і 222. Через дорогу ж був лише глухий ліс.

 

— Ну що за невдача. Цей дім взагалі існує? — Спитала вона в себе. Вона що, дарма пройшла весь цей шлях?

 

“через дорогу навприсядки від сірого дому, тричі стукати щоб увійти” — вкотре перечитала вона слова на візитці. Ну і як це розуміти?

 

Луз перейшла дорогу. Обдивилась кілька дерев. Присіла.

 

— Фокус-покус-крокус, дорого з’являкус! — Проговорила вона закляття з улюбленої книги, що допомогло б знайти шлях. Нічого. — На що я взагалі розраховувала?

 

Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні щоб уважніше розглянути дерева. В останній момент перед тим, як вимкнути його, вона помітила щось схоже на стрілку, вирізані на дереві десь на рівні її пояса.

 

— Воу!

 

Стрілка вказувала вглиб лісу. Придивившись, Луз помітила невеличку протоптану стежку, що відповідала вказаному напрямку. Лише хвилину повагавшись, вона ступила вперед й почала йти, все ще присвічуючи ліхтариком. Гілки дерев – здебільшого сосен – не пропускали частину дощових крапель, однак стежка вже перетворилась в багно від води, й ноги Луз те й діло грузли в ньому. Тож вона вирішила йти прямо поруч з стежкою, по траві. Крокувати лісом було дуже лячно, а звуки хрусту гілок чи падіння дощових крапель складно було відрізнити від завивань злих духів і подібних істот(а що, хто знає що там в цьому лісі водиться!). Однак якоюсь своєю частиною Луз почувалась навіть захоплено: вона справді була як героїня пригодницько-детективної книги!

 

Ось попереду вона помітила вікна будинку, з котрих видно було тепле світло. Підійшовши ще ближче, дівчинка зауважила, що хатка нагадувала будинок відьми з казок – ну точно пригодницько-детективна книга з елементами містики! Дім був досить великим й розташовувався на галявині посеред лісу. Від дерева до вікна простягалась мотузка, на котрій було розвішана білизна, котра замість висихати навпаки намокала ще більше під дощем. Вхідні двері були дубові, з крихітним віконечком. Підійшовши ще ближче, Луз почула тиху мелодію, що лунала з середини дому. Вона глибоко вдихнула й тричі постукала.

 

Спершу нічого не відбулось, хіба музика продовжила грати як нічого не було. Однак за секунд тридцять дівчинка почула, як клацає замок від повороту ключа, й двері повільно відчиняються.

 

Їй відкрив Кінг – хлопчак був в білій футболці і домашніх шортах, волосся було так само розпатлане, а очі такі ж цікаві. За ним Луз помітила цікавий інтер’єр кімнати — вона не нагадувала ні музичну школу, ні якусь таємну базу. На стінах висіли в хаотичному порядку різні предмети та картини, книжкові полиці були заповнені чим завгодно, окрім книжок(там було хіба кілька пошарпаних підручників з історії). Двійко ламп вигадливої форми наповнювали кімнату світлом, а з каструлі на кухонному столі(що якраз відділяв передбачувану вітальню від кухонного кутка) доносився смачний запах невідомої страви. Посеред кімнати стояв письмовий стіл з купою неорганізованих паперів на ньому, а навпроти був старий рожевий диван. На ньому, тримаючи лютню в руках, сиділа хазяйка дому й награвала мелодію. Вона не відразу підвела погляд на відвідувачку, а коли зробила це, то Луз побачила що вона усміхається.

 

— Ви гарно граєте, пані Ідо. — Не знаючи, що сказати, тихо промовила дівчинка.

 

— Ну дякую. Дай вгадаю, запізнилась на автобус? — Видавши смішок, припустила Іда.

 

— Типу того….

 

Ніби передбачивши наступне питання, Леді Сова додала:

 

— Можеш залишатись тут скільки завгодно, поки тебе не заберуть. Тільки спершу я знайду тобі суху одежу, бо я не дозволю щоб ти ходила тут й крапала дощовою водою.

 

Луз лупнула очима. Отак просто?

 

— Дякую вам велике! Справді, вам не обов’язково мені допомагати…

 

Іда відклала лютню на стіл і піднялась, почавши шукати щось в скрині й паралельно дивлячись на Луз.

 

— А який в мене вибір? Вигнати тебе надвір в таку дощару? Чи проігнорувати той факт, що це через мене ти запізнилась на автобус? Я повертаю тобі послугу за твою допомогу, плюсом на момент перебування ти можеш стати мені корисною. Зрештою мені не вистачає таких навичок дешифровки як в тебе.

 

Луз засяяла. Вона зможе допомогти Іді в її роботі! Це ж чудово!

 

— Дякую дякую дякую!

 

— Пх, нема за що. Лови. — Іда дістала з скрині фіолетову футболку з написом “Bad Girl Coven” й кинула її дівчинці. Та виявилась більшою на кілька розмірів, але вона все одно була вдячна.

 

***

 

Луз виділили кімнатку в комірці. Вона була не надто затишною, та на більше дівчинка й не могла розраховувати. Вона почувалась надзвичайно втомленою, але заснути не могла.

 

— Ти не спиш? — Двері в комірку рипнули, й Кінг, як привид, став в проході.

 

— Ні.

 

— Чого?

 

Він підійшов і сів біля дівчинки на підлозі.

 

— Я нервую, що не можу зв’язатися з мамою. Вона, мабуть, дуже хвилюється: Кураторка табору вже мала помітити пропажу й подзвонити їй.

 

Раптом Кінг взяв у Луз телефон, перш ніж та встигла якось зреагувати. Він кілька разів потицяв по екрану й повернув його власниці.

 

— Я підключив тебе до нашого інету. Він тормозить щоправда, але з мамою своєю здзвонитися зможеш. Можеш не дякую…

 

— Дякую дуже, Кінг! Ти мене виручив!

 

— Що б ти без мене робила. — Самовдоволено сказав він.

 

Першим, що Луз помітила, коли взяла телефон назад, була назва мережі, до якої хлопчик її під’єднав: “пароль не дам, ідіть в сраку”. Дівчинка хихикнула, але, знаючи що їй потрібно буде зараз пояснюватись перед матір’ю, набула серйозного виразу. В голові вона прокрутила вже наготоване речення: “матусю вибач що не відповідала, мене висадили в Кістяєво й випадково поїхали без мене. Тут не було інтернету, але зараз я у доброї жіночки і…” . Думка перервалась, бо на панелі сповіщень було лише одне повідомлення від мами: “Сонечко, ти доїхала? Як тобі табір?”

 

В кінці реченя – цьомаючий смайлик. І все. Зникнення Луз ніхто і не помітив. Як безвідповідально. Вона відклала телефон й з деяких причин вирішила відповісти вже завтра.

 

— Все добре? — Спитався Кінг.

 

— Угу. Як думаєш, Іда не буде проти якщо я залишусь тут трохи надовше?

 

Пацан знизав плечима.

 

— Не знаю щодо неї, але я не буду. Якщо ти гратимеш зі мною в короля й злочинницю.

 

— Що ж це за гра така?

 

— Я буду королем, а ти — засудженою до смерті. Будемо грати в твою страту. Але якщо ти знайдеш правильні слова, тоді я, добрий король, тебе помилую.

 

Луз засміялась.

 

— Звучить цікаво й зовсім не жорстоко. Ні крапельки. Але давай вже завтра? Я спати хочу.

 

— Звісно.

 

Дівчинка провалилась в сон.

 

 

Додати до улюблених