“Ну давай…”
“…”
“Ну, ну чого ти…”
“…”
“Андрію, просто залізь в мене.”
“Ти придурок.”
“Ну зроби це, Андрію. Бачиш? Подивись. Подивись на нього. Він хоче тебе.”
“А ти?”
“Це ж я і є. Тобі буде добре всередині. Я готувався… А потім, може, я залізу в тебе… якщо ти захочеш… А якщо боїшся, ми можемо використати змазку…”
“Ну придурок! Ну довбойоб!”
Тим не менш, Андрій із зацікавленням опустив свій погляд.
“Який він довгий…”
“І великий.”
“Ну, не такий уже і великий. Гм, не знав, що він буде такий.”
“Ти думав про це?”
Андрій хотів відповісти, та натомість лише захитав головою.
“Що ти робиш, Андрію?”
Андрій нерішуче, ніби проти волі, опустився донизу.
“Андрію, якщо ти цього не хочеш, я тебе не змушую…”
“Та що вже там… Тобі ж буде приємно, буде ж?”
Микола ніяково усміхнувся.
“Андрію, ти найкращий друг.”
“Гм. Не починай.”
Здійнявши і опустивши груди, подумки проклинаючи все на світі, Андрій заліз по пояс у Миколу.
“Ну як?” – напружено спитав Микола. – “Тобі зручно?”
“Ти всередині такий теплий…”
“Ну повільніше, Андрію, не порви мене.”
“Не сси!”
Микола ахнув від Андрієвої грубості, а той уже заглиблювався, заглиблювався і… зник повністю.
“А тепер закрий мене!”
“Ти впевнений?”
“Давай!!!”
Микола зробив порух рукою, і їх стало двоє. Його стало двоє. Один Микола стояв над довгою дорожньою сумкою, а другий був на цій сумці надрукований.
Перший Микола потягнувся, дістав із кишені замок і спритно причепив його на сумку. Відтак дістав свій мобільний, зиркнув на сумку і написав повідомлення: “Все ОК. Паспорт є. Речі зібрав.”
У цю подорож Микола брав лише найцінніші свої речі.
Додати до улюблених