КЛЮЧНИК
БУМ! Постукали знову. Смикнувшись, прокинувся Дадлі.
– Де стріляють? – запитав він безглуздо.
Ззаду щось грюкнуло і до кімнати ввалився дядько Вернон. У руках він тримав рушницю – тепер стало ясно, що він приніс у довгому вузькому пакунку.
– Хто там? – закричав він. – Попереджаю: я озброєний!
Настала тиша. А далі – ТОРОХ!!!
Хтось із такою силою гупнув у двері, що вони зірвалися з завісів і, оглушивши всіх, хряпнулися на підлогу.
В одвірку стояв чоловік-велетень. Довга кошлата грива волосся і здоровенна розпатлана борода майже повністю закривали йому обличчя. Видніли хіба що очі, чорними жучками поблискуючи крізь волосся.
Велетень проліз у халупу, зігнувшись так, що його голова лише трохи торкалася стелі. Нахилився, взяв двері й, мов пушинку, почепив на завіси. Буря на той час трохи вщухла. Велетень обернувся й оглянув усіх:
– Чи не загріти нам трохи чайочку, га? Дорога була тєжка… – Потім підійшов до канапи, де сидів завмерлий від страху Дадлі: – Посунься, бовдуре гладкий!
Дадлі пискнув і швиденько заховався за маму, що перелякано скоцюрбилася позаду дядька Вернона.
– А ось і Гаррі! – гукнув незнайомець.
Гаррі глянув на страшне, дике, заросле обличчя й побачив, що очі-жучки всміхаються йому.
– Востанньо, коли тебе видів, ти був немовлєтком, – сказав велетень. – Схожий на татка, але очі мамині.
Дядько Вернон видав якийсь кумедний скреготливий звук.
– Негайно покиньте нас, сер! – звелів він. – Ви незаконно вдерлися в наше помешкання!
– Дурслі, ти б си помовчав, старий придурку! – мовив на те велетень. Перехилився через канапу, вирвав дядькові з рук рушницю, скрутив її, наче гумову, у вузол і пожбурив у куток.
Дядько Вернон видав ще один кумедний звук, наче миша, яку розтоптали.
– Нехай там як, Гаррі, – протяг велетень, відвертаючись від Дурслі, – вітаю тебе з іменинами. Маю тут щось для тебе – я си трохи його притовк, але смакує файно.
Із внутрішньої кишені свого чорного плаща незнайомець дістав трохи придушену коробку. Тремтячими пальцями Гаррі відкрив її. Всередині лежав великий липкий шоколадний торт, на якому було виведено зеленим кремом: “З днем народжен ня, Гаррі!”
Гаррі глянув на велетня. Він хотів подякувати, але слова десь загубилися дорогою до вуст і замість подяки вийшло:
– Хто ви?
– Справді, я й не назвавси, – усміхнувся велетень. – Рубеус Геґрід, ключник і охоронець дичини У Гоґвортсі. – Він простяг величезну долоню і потис усю руку Гаррі.
– То як там чайочок, га? – поцікавився він, потираючи руки. – Можна й чогось міцнішого, якщо маєте.
Геґрід подивився на порожній камін, де лежали зіжмакані торбинки з-під чипсів, і фиркнув. Нахилився над каміном; ніхто й не бачив, що він робив там, та коли за мить випростався, в каміні палахкотів вогонь. Мерехтливе сяйво затопило вогку халупу, і Гаррі відчув, як його наповнює тепло, наче він заліз у гарячу ванну.
Велетень знову вмостився на канапі, що прогнулася під ним, і став витягати з кишень плаща різні речі: мідний чайник, м’який пакет із ковбасою, невеличку коцюбу, чайничок для заварки, кілька щербатих кухлів і пляшку бурштинової рідини, якої він ковтнув перед тим, як узявся готувати чай. Невдовзі хатину наповнили шкварчання і дух смаженої ковбаси. Поки велетень готував страву, ніхто навіть слова не мовив, та коли він зняв із вогню перші пухкі, соковиті, трохи підгорілі ковбаски, Дадлі захвилювався, і дядько Вернон був змушений гостро попередити його:
– Дадлі, не бери нічого, що він тобі даватиме. Велетень загадково усміхнувся:
– Дурслі, твоєму гладунцеві вже нема куди гладшати, тож нема чого боятиси.
Він дав ковбаски Гаррі, який так зголоднів, що, здається, ніколи не куштував нічого смачнішого. Гаррі й далі не зводив погляду з велетня. Зрештою, побачивши, що ніхто нічого навіть не думає пояснювати, Гаррі не витерпів:
– Перепрошую, але я досі по-справжньому й не знаю, хто ви.
Велетень ковтнув чаю й витер долонею рота. – Називай мене Геґрід, – сказав він, – мене так усі називают. Як я й мовив, я зберігаю ключі від Гоґвортсу, – ти, певно, все знаєш про Гоґвортс.
– Е-е… ні, – на хвильку розгубився Гаррі.
Геґрід видавався приголомшеним, тож Гаррі швиденько додав: – Вибачте.
– Вибачте? – гаркнув Геґрід, повернувшись до Дурслі, що відступили в тінь. – Це ось цим треба вибачатися! Я знав, що ти не отримуєш листів, але – нехай його шляк трафить – і в гадці не мав, що ти нічогісінько не будеш знати про Гоґвортс! Тебе ніколи не цікавило, де твої батьки цього навчилися?
– Чого “цього”? – запитав Гаррі.
– ЧОГО ЦЬОГО? – вибухнув Геґрід. – Ану, зачекай хвильку.
Він скочив на ноги і, розлючений, здавалося, заповнив собою всю хатину. Родина Дурслі зіщулилася під стіною.
– Ви хочете сказати, – заревів Геґрід до Дурслі, – що сей хлопець… сей хлопець… не знає нічого про… не знає НІЧОГО?
Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
– Я дещо знаю, – виправдовувався він. – Скажімо, математику й таке інше.
Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
– Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
– Що це за світ?
Здавалося, ще мить – і Геґрід просто вибухне.
– ДУРСЛІ! – загримів він.
Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
– Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, – сказав він. – Вони знамениті. І ти знаменитий.
– Що? Мої… мої мама й тато справді були знамениті?
– То ти й… то ти й цього не знаєш?.. – Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. – То ти не знаєш, хто ти? – зрештою вимовив він.
У дядька Вернона раптом прорізався голос.
– Стоп! – наказав він. – Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що-небудь хлопцеві!
Навіть хтось сміливіший за Вернона Дурслі і той би злякався несамовитого погляду Геґріда, а коли велетень заговорив, кожне його слово бриніло люттю:
– Ти йому нічого не сказав? Ніколи не розповідав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
– Приховував від мене що? – нетерпляче запитав Гаррі.
– СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! – панічно заверещав дядько Вернон.
Тітка Петунія моторошно зойкнула.
– Ідіть ви обоє знаєте куди! – скривився Геґрід. – Гаррі, ти – чарівник.
У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
– Я… хто? – мало не задихнувся Гаррі.
– Чарівник, звісно, – сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, – і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа. Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: “Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море”. Він витяг листа й прочитав:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання – 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел, заступник директора
Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
– Що означає “вони чекають мою сову”?
– Могутні Горгони, я си геть забув! – похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
Дорогий пане Дамблдоре!
Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
Геґрід
Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
– На чому я спинивси? – замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон – і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
– Він не піде до тієї школи! – заявив дядько.
– Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, – крекнувши, проказав Геґрід.
– Цілковитий хто? – поцікавився Гаррі.
Маґл, – повторив Геґрід. – Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
– Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, – здобувся на слово дядько Вернон, – присягнули, що виб’ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
– То ви знали? – вигукнув Гаррі. – Знали, що| я… чарівник?
– Знали! – раптом завищала тітка Петунія. – Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!.. О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій… школі, а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб’ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, – потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Лі-ліньку, пишалися, що в родині є відьма!
Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:
– А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і… ненормальним… А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!
Гаррі страшенно зблід. Тільки-но до нього вернувся голос, він обурився:
– Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!
-АВТОКАТАСТРОФІ?! – заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. – Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім’я знає кожна дитина!
– Але чому? Що сталося? – допитувався Гаррі.
Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з’явився неспокій:
– Я ніколи такого не чекав, – мовив він низьким, схвильованим голосом. – Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, Що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати… але хтось таки мусить… Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. – Геґрід люто зиркнув на Дурслі. – Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти… Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку…
Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:
– Усе почалося, мабуть, із… чоловіка, що звався… Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався… у нашому світі кожен знає його ім’я…
– Яке?
– Ну… видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю… Ніхто не називає.
– Чому?
– Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став… лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався…
Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.
– Може, напишіть? – запропонував Гаррі.
– Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд – Волдеморт, – здригнувся Геґрід. – Не змушуй мене знов називати. Отож сей… чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму… Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунту-вався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо-Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді… Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу! Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе… Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили. Може, він си сподівав переконати їх… може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з’явився у вашому селі… Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і… і…
Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцо-вану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
– Вибачєй, – перепросив велетень, – але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак – і це вже справжня таємниця – він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з’являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, – ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком – і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, – найвиразніше, ніж будь-коли раніше, – і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
– Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…
– Дурниці! – озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
– Слухай-но мене, хлопче, – прогарчав дядько. – Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки – вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити,
відав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
– Приховував від мене що? – нетерпляче запитав Гаррі.
– СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! – панічно заверещав дядько Вернон.
Тітка Петунія моторошно зойкнула.
– Ідіть ви обоє знаєте куди! – скривився Геґрід. – Гаррі, ти – чарівник.
У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
– Я… хто? – мало не задихнувся Гаррі.
– Чарівник, звісно, – сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, – і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа. Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: “Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море”. Він витяг листа й прочитав:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання – 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел, заступник директора
Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
– Що означає “вони чекають мою сову”?
– Могутні Горгони, я си геть забув! – похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
Дорогий пане Дамблдоре!
Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
Геґрід
Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
– На чому я спинивси? – замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон – і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
– Він не піде до тієї школи! – заявив дядько.
– Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, – крекнувши, проказав Геґрід.
– Цілковитий хто? – поцікавився Гаррі.
– Маґл, – повторив Геґрід. – Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
– Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, – здобувся на слово дядько Вернон, – присягнули, що виб’ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
– То ви знали? – вигукнув Гаррі. – Знали, що| я… чарівник?
– Знали! – раптом завищала тітка Петунія. – Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!.. О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій… школі, а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб’ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, – потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Лі-ліньку, пишалися, що в родині є відьма!
Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:
– А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і… ненормальним… А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!
Гаррі страшенно зблід. Тільки-но до нього вернувся голос, він обурився:
– Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!
-АВТОКАТАСТРОФІ?! – заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. – Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім’я знає кожна дитина!
– Але чому? Що сталося? – допитувався Гаррі.
Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з’явився неспокій:
– Я ніколи такого не чекав, – мовив він низьким, схвильованим голосом. – Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, Що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати… але хтось таки мусить… Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. – Геґрід люто зиркнув на Дурслі. – Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти… Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку…
Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:
– Усе почалося, мабуть, із… чоловіка, що звався… Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався… у нашому світі кожен знає його ім’я…
– Яке?
– Ну… видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю… Ніхто не називає.
– Чому?
– Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став… лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався…
Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.
– Може, напишіть? – запропонував Гаррі.
– Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд – Волдеморт, – здригнувся Геґрід. – Не змушуй мене знов називати. Отож сей… чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму… Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунту-вався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо-Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді… Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу! Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе… Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили. Може, він си сподівав переконати їх… може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з’явився у вашому селі… Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і… і…
Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцо-вану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
– Вибачєй, – перепросив велетень, – але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак – і це вже справжня таємниця – він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з’являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, – ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком – і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, – найвиразніше, ніж будь-коли раніше, – і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
– Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…
– Дурниці! – озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
– Слухай-но мене, хлопче, – прогарчав дядько. – Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки – вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..
Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:
– Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…
Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.
– Гаразд, – кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.
Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.
– А що сталося з Вол… ой, тобто… з Відомо-Ким?
– Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав дедалі могутнішим – і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам’яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, – не знаю, що то, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, – отак.
Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він – чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м’яча?
– Геґріде, – сказав він тихенько, – мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.
На його подив, Геґрід розреготався.
– Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?
Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував… Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний… Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї… Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?
Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.
– Видиш? – сказав Геґрід. – І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, – не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!
Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.
– Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? – прошипів він. – Він ходитиме до школи “Стоунвол” і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і…
– Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, – гаркнув Геґрід. – Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім’я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, – Албуса Дамбл…
– Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! – заверещав дядько Вернон.
Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:
– НІКОЛИ, – загримів він, – НЕ… ОБРАЖАЙ… У МОЇЙ… ПРИСУТНОСТІ… АЛБУСА… ДАМБЛДОРА!
Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.
Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.
Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.
– Не варто було нервуватиси, – винувато промовив він, – але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько Дрібнички. – Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. – Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, – попросив він. – Я… е-е… взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання…
– А чому вам не можна насилати чари? – запитав Гаррі.
– Ну… я також вчивси у Гоґвортсі, але мене… е-е… відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!
– А чому вас відрахували?
– Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, – згадав раптом Геґрід. – Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. – Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. – Можеш си накрити, – сказав він. – Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.
***
Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.
– Це був сон, – рішуче сказав він сам собі. – Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.
Раптом почувся гучний стукіт.
«А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері», – подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.
– Тук-тук-тук!
– Гаразд, – пробурмотів Гаррі, – вже встаю.
Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу. Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова.
Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.
– Не роби цього!
Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.
– Геґріде! – закричав Гаррі. – Тут якась сова…
– Треба заплатити, – буркнув з канапи Геґрід.
– Що?
– Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.
Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в’язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м’ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.
– Дай їй п’єть кнатів, – заспано промимрив Геґрід.
– Кнатів?
– Маленьких мідяків.
Гаррі відрахував п’ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив’язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.
Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.
– Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.
Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.
– Е-е… Геґріде!
– Га? – відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.
– Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.
– Цим не журиси, – сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. – Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?
– Але ж якщо хата завалилася…
– Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до «Ґрінґотсу». Це банк для чарівників. З’їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.
– Чарівники мають банки?
– Тілько один. «Ґрінґотс». Ним керуют ґобліни.
Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.
– Ґобліни?
– Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. «Ґрінґотс» – найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати «Ґрінґотс». Дамблдор попросив залагодити деякі справи. – Геґрід гордо випнув груди. – Найважливіше він переважно доручає мені, – знайти тебе, щось узяти в «Ґрінґотсі»… Ти вже готовий? То рушаймо!
Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.
– Як ви сюди дісталися? – запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.
– Прилетів, – відповів Геґрід.
– Прилетіли?
– Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.
Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.
– Але веслувати було би встидно, – сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. – Якби я… е-е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?
– Звичайно, – відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.
Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.
– А чому тільки божевільний може піти грабувати «Ґрінґотс»? – поцікавився Гаррі.
– Заклинання… замовляння, – пояснив Геґрід, розгортаючи газету. – Кажуть, сейфи там охороняють дракони.
А ще треба знайти дорогу: «Ґрінґотс» лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.
Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету «Щоденний віщун». Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.
– О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, – пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.
– А що, існує Міністерство магії? – не зміг не запитати Гаррі.
– А запевно, – відказав Геґрід. – Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.
– А що робить Міністерство магії?
– Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.
– Навіщо?
– Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.
Тієї миті човен легенько торкнувся берега.
Геґрід склав газету, і вони кам’яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:
– Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?
– Геґріде, – насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, – то ви казали, що в «Ґрінґотсі» є дракони?
– Та ніби так кажут, – відповів Геґрід. – От би мені дракончика!
– Дракончика?
– Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.
Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п’ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, «маґлівських» грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.
Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.
– Не загубив листа, Гаррі? – запитав він, рахуючи петлі.
Гаррі витяг з кишені конверт.
– Файно, – кивнув Геґрід. – Там є список усіх причандалів.
Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Форма:
Учням першого року навчання необхідно мати:
1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).
2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).
3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).
4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками).
Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.
Підручники:
Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок:
«Стандартна книга заклинань» (1-ий курс) Міранди Ґошоук.
«Історія магії» Батільди Беґшот.
«Магічна теорія» Адальберта Вофлінґа.
«Початковий курс трансфігурації» Емеріка Свіча.
«Тисяча магічних трав і грибів» Філіди Спор.
«Магічні зілля й настійки» Арсеніуса Джиґера.
«Чарівні звірі і де їх знайти» Ньюта Скамандера.
«Темні сили – посібник для самозахисту» Квентіна Тримбла.
Інші знаряддя:
1 чарівна паличка.
1 казанок (олов’яний, стандартного розміру 2).
1 комплект скляних або кришталевих піал.
1 телескоп.
1 комплект мідних терезів.
Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.
НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ
– Невже це все можна купити в Лондоні? – здивувався вголос Гаррі.
– Якщо знаєш де, – відповів Геґрід.
Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.
– Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, – нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.
Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.
– Ось тута, – сказав, зупиняючись, Геґрід, – «Дірявий Казан». Популярне місце.
То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. Їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці – з другого, а «Дірявий Казан» для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідом можуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.
Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі – вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:
– Як завжди, Геґріде?
– Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу, – відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.
– О Господи! – вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. – Це… Невже це?!.
У «Дірявому Казані» раптом усе завмерло і стихло.
– Боже мій милий! – прошепотів старий бармен. – Гаррі Поттер… Яка честь!
Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.
– Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!
Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.
Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в «Дірявому Казані».
***
Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.
– Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!
– Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!
– Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім’я Діґл, Дідалус Діґл.
– А я вас уже бачив! – вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. – Ви якось мені вклонилися в крамниці.
– Він пам’ятає! – закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. – Ви чули? Він пам’ятає мене!
Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.
Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.
– Професор Квірел! – відрекомендував його Геґрід. – Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.
– П-п-поттере, – затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, – немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.
– А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?
– 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, – пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. – Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? – він нервово реготнув. – Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. – (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)
Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:
– Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.
Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір’я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур’янів.
– Хіба я не казав тобі? – усміхнувся Геґрід до Гаррі. – Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.
– Завжди такий нервовий?
– О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, – і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?
Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:
– Три вгору, дві впоперек, – бурмотів він. – Ось, відступи-но, Гаррі. – І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.
Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з’явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить – і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.
– Ласкаво просимо на алею Діаґон, – сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.
Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.
Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: «Казани – Всіх Розмірів – Мідні, Латунні, Олов’яні, Срібні – Самомішалки – Розкладні».
– О, тобі теж потрібний казан, – мовив Геґрід, – але спершу треба взєти гроші.
Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: «Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…»
З темної крамнички під вивіскою «Совиний Торговельний Центр Айлопс – Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні» долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. «Диви! – почув Гаррі чиїсь слова, – «Німбус-2000» – нова й найшвидша». Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…
– «Ґрінґотс», – повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…
– Атож, ґоблін, – тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам’яними сходами.
Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні. Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:
Заходь, чужинцю, та – вважай:
гріху жадоби не сприяй.
Хто візьме незароблене,
тому відплатять ґобліни.
Бо як шукатимеш у нас
багатств, яких ти не припас,
тоді, злочинцю, не забудь,
що не лише скарби є тут.
– Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, – сказав Геґрід.
Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.
Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.
– Добрий ранок! – звернувся Геґрід до вільного ґобліна. – Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.
– Сер, а ключ від нього у вас є?
– Десь тут мав бути, – відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.
Ґоблін гидливо скривився.
Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів – величезних, немов розжарені вуглини.
– Осьдечки він, – гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.
Ґоблін пильно придивився.
– Начебто все гаразд.
– Я ще маю листа від професора Дамблдора, – поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. – Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.
Ґоблін уважно перечитав листа.
– Дуже добре, – сказав він, повертаючи його Геґрідові, – зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!
Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки-но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони
***
Поїздка з платформи номер дев’ять і три чверті
Останній місяць, що його прожив Гаррі в родині Дурслі, був не надто радісний. Щоправда, Дадлі тепер так боявся Гаррі, що не лишався з ним в одній кімнаті, а тітка Петунія й дядько Вернон уже не зачиняли Гаррі в комірчині, не силували нічого робити й не кричали на нього, – власне, взагалі не розмовляли з ним. Водночас і перелякані, й розлючені, вони вдавали, ніби стілець, на якому сидів Гаррі, був просто порожній. Хоч така поведінка була кращою від попереднього ставлення, проте згодом це почало пригнічувати Гаррі.
Він намагався не виходити зі своєї кімнати, де єдиним його товариством була сова. Він вирішив назвати її Гедвіґою, натрапивши на таке ім’я в «Історії магії». Його шкільні підручники виявилися дуже цікавими. Лежачи на ліжку, він читав їх до пізньої ночі, а Гедвіґа то летіла куди-небудь крізь відчинене вікно, то поверталася, коли їй заманеться. На щастя, тітка Петунія вже не прибирала в кімнаті й не бачила, як Гедвіґа верталася з упольованими мишками. Щовечора, перед сном, Гаррі викреслював один день на приклеєному до стіни аркуші паперу, рахуючи час, що лишався до першого вересня.
Останнього серпневого дня він подумав, що варто було б розпитати тітку й дядька, як добиратися до вокзалу Кінґс-Крос, отож зійшов до вітальні, де вони дивилися якусь телевікторину. Гаррі кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Дадлі зойкнув і прожогом вискочив з кімнати.
– Е-е… дядьку Верноне!
Дядько Вернон щось буркнув у відповідь.
– Е-е… мені завтра треба на Кінґс-Крос, щоб… щоб їхати до Гоґвортсу.
Дядько Вернон знову щось буркнув.
– Може, ви підкинете мене?
Знову буркіт. Напевне, це згода, подумав Гаррі.
– Дякую, – мовив він і вже збирався йти, коли дядько Вернон нарешті заговорив:
– Дивний спосіб добиратися до чаклунської школи – поїздом. А килими-літаки міль поточила, еге?
Гаррі промовчав.
– До речі, а де ж та школа?
– Не знаю, – зізнався Гаррі, вперше збагнувши, що й справді цього не знає. Він витяг з кишені квиток, якого дав йому Геґрід.
– Я просто маю сісти на поїзд з платформи номер дев’ять і три чверті об одинадцятій годині, – прочитав він там.
Тітка з дядьком витріщили очі.
– З якої платформи?
– Дев’ять і три чверті.
– Не мели дурниць, – скривився дядько Вернон. – Платформи дев’ять і три чверті не існує.
– Але на квитку написано.
– Нісенітниці! – обурився дядько Вернон. – Повне ідіотство! Вони всі там такі! Ти ще побачиш. Почекай тільки трохи. Добре, завеземо тебе на Кінґс-Крос. Нам і так треба завтра до Лондона, інакше б я не морочився.
– А чому ви їдете до Лондона? – поцікавився Гаррі, щоб показати, що він не сердиться на дядька Вернона.
– Дадлі веземо до лікарні, – пробурмотів дядько Вернон. – Треба ж вирізати того клятого хвоста, поки він не пішов до «Смелтінґсу»!
На другий день Гаррі прокинувся о п’ятій і вже не міг заснути від хвилювання. Підвівся, натягнув джинси, бо не хотів з’являтися на вокзалі в мантії чарівника – переодягнеться в поїзді. Ще раз переглянув свій гоґвортський список, аби впевнитись, чи чогось не забув. Далі подивився, чи надійно замкнена клітка з Гедвіґою, і став походжати по кімнаті, чекаючи, поки прокинуться Дурслі. За дві години величезну й важку валізу Гаррі вже поклали в багажник, тітка Петунія вмовила Дадлі сісти біля Гаррі, і вони поїхали.
О пів на одинадцяту прибули на Кінґс-Крос. Дядько Вернон поставив Гарріну валізу на візочок і підвіз її аж до колій. Гаррі був приємно здивований такою доброзичливістю дядька, аж поки той зупинився біля платформ, огидно вишкірившись:
– Ну от, хлопче. Ось дев’ята платформа, а ось десята. Твоя має бути десь посередині, але її, здається, ще не збудували, га?
Звісно, він мав рацію. Над однією платформою висів великий пластмасовий номер дев’ять, над другою – десять, а посередині нічого не було.
– Успіхів у навчанні! – побажав дядько Вернон зі ще гидкішою посмішкою і пішов, нічого більше не кажучи.
Гаррі обернувся й побачив, як Дурслі від’їхали в машині. Всі вони вмирали зі сміху. Гаррі пересохло в роті. Що йому робити? Через Гедвіґу до нього вже стали зацікавлено приглядатися. Треба когось запитати.
Гаррі зупинив якогось контролера, та не наважився назвати платформу номер дев’ять і три чверті. Контролер нічого не чув про Гоґвортс, а коли Гаррі навіть не зміг пояснити, в якій частині країни він розташований, той роздратувався,
овби Гаррі навмисне придурювався. У відчаї Гаррі запитав про поїзд, який відходить об одинадцятій, але контролер відповів, що такого немає. Зрештою він пішов собі далі, нарікаючи на змарнований час.
Гаррі з усіх сил намагався не панікувати. Великий годинник над розкладом показував, що в нього є ще десять хвилин, аби сісти на потяг до Гоґвортсу, але він не знав, як це зробити. Він застряг посеред вокзалу з валізою, яку не міг підняти, з повними кишенями чародійних грошей і великою совою.
Геґрід, мабуть, забув дати йому якісь настанови; ну, скажімо, постукати по третій цеглині зліва, як стукали вони, йдучи на алею Діаґон. А може, дістати чарівну паличку й постукати по квитковій касі між дев’ятою й десятою платформами?
Цієї миті позаду йшли якісь люди, і Гаррі почув уривок розмови: «…звичайно, повно маґлів…»
Гаррі рвучко озирнувся. Пухкенька жіночка розмовляла з чотирма вогненно рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою десь таку саму валізу, як у Гаррі, і крім того, вони мали сову.
Гаррі попхав свій візочок за ними, і серце йому мало не вискакувало. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.
– Так, а який номер платформи? – спитала мати хлопців.
– Дев’ять і три чверті! – пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. – Мамо, можна і я поїду…
– Джіні, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.
Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев’ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.
– Фред, ти наступний, – звеліла пухкенька жіночка.
– Я не Фред, а Джордж, – обурився хлопець. – Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж?
– Вибач, любий Джордже.
– Жартую, я Фред, – усміхнувся хлопець і пішов.
Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевне, послухався, бо наступної миті його не стало – але як йому це вдалося?
Тепер уже третій брат заквапився до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там, – і враз, цілком несподівано, його ніде немає.
Що залишалося робити?
– Перепрошую, – звернувся Гаррі до пухкенької жінки.
– Вітаю, любий, – відгукнулася вона. – Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.
Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов’язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.
– Так, – признався Гаррі. – Але річ у тому… у тому, що я не знаю, як…
– Як знайти платформу? – лагідно підказала жінка, і Гаррі ствердно кивнув.
– Не журися, – мовила вона. – Треба просто йти до турнікета між дев’ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном.
– Е-е… добре, – кивнув Гаррі.
Він розвернув візочок і придивився до турнікета, що видавався досить міцним. Почав іти до нього. Пасажири, які прямували до дев’ятої й десятої платформ, штовхали Гаррі, і він пришвидшив ходу. Ще трохи – і він просто вріжеться в той компостер для квитків… Пхаючи візочок, Гаррі побіг… турнікет наближався, а він уже й зупинитися не міг… візочок тягнув його за собою… лишалося ще півкроку, і Гаррі заплющив очі, чекаючи зіткнення…
Але нічого не сталося… він біг і далі… тоді розплющив очі.
Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: «Гоґвортський експрес, 11-та година». Гаррі озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом «Платформа номер дев’ять і три чверті». Він таки досяг свого.
Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.
Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця. Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:
– Бабусю, я знову десь жабку загубив.
– Ох, Невіле, – зітхнула літня жінка.
Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп.
– Дай глянути, Лі, ну, швидше.
Хлопець підняв накривку коробки, яку тримав у руках, і всі пронизливо заверещали, бо звідти вистромилася чиясь довга волохата лапа.
Гаррі пробивався крізь натовп, аж поки майже у хвості потяга знайшов незайняте купе. Спочатку він заніс туди Гедвіґу, а тоді став штурхати і пхати до дверей вагона валізу. Гаррі намагався поставити її на східці, та заледве відривав від землі один її край, і двічі боляче прибив собі ноги.
– Допомогти? – озвався один з рудих близнюків, з якими Гаррі зустрівся коло турнікета.
– Так, будь-ласка, – засапавшись, мовив Гаррі.
– Гей, Фред! На поміч!
З допомогою близнюків Гарріну валізу нарешті запхали до купе.
– Дякую, – сказав Гаррі, прибравши з очей змокрілу чуприну.
– Що це? – зненацька запитав один близнюк, показуючи на шрам у формі блискавки.
мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою «С».
– Мамо, я ненадовго, – сказав хлопець. – Я в голові поїзда, там є два купе для старост…
– О, то ти вже староста, Персі? – здивовано запитав один із близнюків. – Чого ж ти нам нічого не сказав? Ми навіть не здогадувались.
– Стривай, здається, він щось казав, – встряв інший близнюк. – Одного разу…
– Або й двічі…
– Одну хвилину…
– Цілісіньке літо…
– Замовкніть! – урвав їх староста Персі.
– А як це ти отримав нову мантію? – знову причепився один із близнюків.
– Бо він – староста, – сказала мати з любов’ю. – Гаразд, любий, добре вчися, а як приїдеш, пришли сову.
Вона поцілувала Персі в щоку, і він пішов. Тоді повернулася до близнюків:
– А ви обидва… дивіться мені, поводьтеся цього року чемно. Якщо я отримаю ще одну сову з повідомленням, що ви… висадили в повітря туалет або…
– Висадили туалет? Та ми до нього й близько не підходимо!
– Але ідея чудова. Дякуємо, мамо.
– Нема чого реготати. І пильнуйте Рона.
– Нема плоблем, ми пло Лонцика подбаємо.
– Заткнися! – повторив Рон. Він був майже такий самий заввишки, як близнюки, а його ніс іще й досі пашів від маминої хустинки.
– Гей, мамо, знаєш що? Вгадай, кого ми зустріли в поїзді?
Гаррі відсахнувся від вікна, аби ніхто не побачив, що він дивиться.
– Пам’ятаєш того чорнявого хлопця на вокзалі біля нас? Знаєш, хто то?
– Хто?
– Гаррі Поттер!
Гаррі почув голос маленької дівчинки.
– Ой, мамо, можна я піду подивлюся на нього в поїзді! Мамусю, будь ласка!..
– Ти вже його бачила, Джіні, а він, бідолаха, не в зоопарку, щоб задивлятися на нього. Фред, це правда? Як ти впізнав?
– Запитав його. Побачив шрам. Він і справді мов блискавка.
– Бідолашка! Не дивно, що він був сам… А я ще дивувалася. Він так чемно запитав, як пройти до платформи.
– То нічого, а от цікаво, чи пам’ятає він, яким був Відомо-Хто?
Мати зненацька посуворішала.
– Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі.
– Добре, не панікуй.
Залунав свисток.
– Біжіть! – гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд. Потім вихилилися з вікна, мати поцілувала їх на прощання, а сестричка захлипала.
– Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов!
– І гоґвортську накривку для унітазу!
– Джордж!
– Мамо, це жарт!
Поїзд рушив, і Гаррі бачив, як мати махала рукою, а дівчинка, плачучи і сміючись, бігла за поїздом, аж поки той набрав швидкості. Потім зупинилася і теж замахала рукою.
Поїзд завернув, і Гаррі вже не бачив ані дівчинки, ні матері. За вікном пролітали будинки. Гаррі відчув, як його душу виповнює захват. Він не знав, куди їде, але там буде краще, ніж у світі, який він лишав позаду.
Прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.
– Тут хтось сидить? – запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. – Ніде місця немає.
Гаррі заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на Гаррі, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі видніє чорна цятка.
– Гей, Рон! – з’явилися знову близнюки. – Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула.
– Добре, – пробурмотів Рон.
– Гаррі, – сказав другий близнюк, – ми ж навіть не назвалися? Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого!
– Бувайте! – відповіли Гаррі й Рон. Близнюки зачинили за собою двері купе.
– Ти справді Гаррі Поттер? – відразу вирвалося в Рона.
Гаррі кивнув.
– Ох! А я думав, Фред і Джордж знову жартують, – зрадів Рон. – І ти справді маєш… ну… – і він показав на чоло Гаррі.
Гаррі прибрав пасмо волосся, відкривши шрам-блискавку. Рон витріщив очі.
– То оце тут Відомо-Хто?..
– Так, – кивнув Гаррі, – тільки я нічого не пам’ятаю.
– Нічого? – нетерпляче перепитав Рон.
– Ну, пам’ятаю зелений спалах, а більш нічого.
– Ого! – сказав Рон. Якийсь час він дивився на Гаррі, а тоді, немов схаменувшись, знову відвернувся до вікна.
– У вас у родині всі чарівники? – запитав Гаррі, якому Рон був не менш цікавий, ніж він Ронові.
– Е-е… мабуть, так, – відповів Рон. – Здається, мамин троюрідний брат – бухгалтер, але ми ніколи не згадуємо про нього.
– То ти, напевне, вже знаєш багато чарів.
Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.
– Я чув, що ти живеш з маґлами, – знову озвався Рон. – Які вони?
– Жахливі… Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.
– П’ятьох, – поправив Рон, чогось спохмурнівши. – Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі – капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п’ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.
Рон витяг з куртки товстого сірого щура, що спав як мертвий.
– Його звати Скеберс, та користі з нього мало, він майже не прокидається. Персі дістав від тата сову, бо став старостою, але вони не спромо… тобто мені дали натомість Скеберса.
Ронові аж вуха почервоніли. Він, здається, вирішив, що бовкнув зайве, бо знову задивився у вікно.
Гаррі не бачив нічого поганого в тому, що хтось не спромігся купити сову. Зрештою, ще місяць тому він узагалі не мав грошей, ніколи в житті, тож і розповів Ронові про те, як був змушений доношувати старий одяг Дадлі.
Через деякий час до їх купе постукали.
– Можна до вас?-запитала дівчинка ,що виглядала із пройому дверей.
-Так . Звісно.
Як тільки вона повністю ввійшла , Гаррі помітив, що вона була досить високою для дітей її віку.Але це не найголовніше.В неї була засмаглою шкіра, синє волосся спадало до поясу, очі були янтарно карі..Також вона була вдягнена у шкільну форму.
-Як вас звати?-запитала вона- Мене Ліліана Куерво
-Я Гаррі.Гаррі Поттер.
-А я Рон.Рон Візлі.
-Encantado de conocerlo(Приємно познайомитися)!- сказала Ліліана
-Що?-запитали ми разом з Роном в один голос
-Я сказала “Приємно познайомитися” на іспанській мові – сказала Лілі як щось найзрозуміліше .
-На іспанській?Ти іспанка?- запитав в неї Рон
-Si(Так.)-відповіла Ліліана
-О! А це що за слово?-знову поцікавився Рон.
-Це “Так” по іспанські-знову відповіла Ліліана як про щось найзрозуміліше.
Потім Рон розпитував Лілі(так вона попросила себе називати, в розмові з Роном)про Іспанію и про іспанську мову.
***
Десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе:
– Чогось бажаєте, дітки?
Гаррі, що зранку й ріски в роті не мав, скочив на ноги, а Ронові вуха знов почервоніли, і він пробурмотів, що має з собою сендвічі, ну а Лілі рилася у своїй сумці, скоріш за все шукаючі гроші.Гаррі вийшов у коридор.
У Дурслі він ніколи не мав грошей на солодощі, а тепер, коли в кишенях бряжчали золоті та срібні монети, він був ладен купити стільки батончиків «Марс», скільки зможе донести, але жінка не мала тих батончиків. Натомість вона торгувала горошком на кожен смак «Берті Бот», жуйкою «Друбл», шоколадними жабками, пиріжками з гарбузом, тістечками з казана, локричними паличками та всілякими іншими чудернацькими виробами, яких Гаррі не бачив зроду. Намагаючись нічого не пропустити, він купив усього потрохи й заплатив жінці одинадцять срібних серпиків і сім мідних кнатів.
Рон аж витріщив очі, коли Гаррі приніс те все до купе і вивалив на вільне місце, а Лілі запитала(знову використовуючи іспанську):
-Puedo tomar un poco de(Я можу взяти трохи)?
-Так-інтуєтивно відповів Гаррі.
– Голодний, мабуть?-запитав Рон
– Як вовк, – признався Гаррі, надкусивши гарбузовий пиріжок.
А Лілі прийнялась потроху набирати й собі солодощі та сіла на своє місце,почавши без сорому їсти їх.
Рон дістав великий згорток і розгорнув його. Там були чотири сендвічі. Він узяв один зі словами:
– Завжди вона забуває, що я не люблю копченого.
– Міняємось, – запропонував Гаррі, простягаючи пиріжок. – Ну?
– Та ти не захочеш його їсти, він такий сухий, – заперечив Рон. – Знаєш, – квапливо додав він, – їй завжди не вистачає часу: адже нас аж п’ятеро.
– Давай, бери пиріжок, – наполягав Гаррі, який раніше ще ніколи нічим не ділився, бо, по суті, й не мав чим і з ким ділитися.
Яка втіха – сидіти з Роном і Лілі та ласувати всіма купленими пиріжками та тістечками (про сендвічі вони й забули).
– Що це? – запитав Рона Гаррі, взявши пакетик із шоколадними жабками. – Це ж не справжні жаби, правда? – Він уже починав відчувати, що його ніщо не здивує.
– Ні, – відповів Рон. – Але глянь, яка там картка, мені бракує Аґриппи.
– Що?
– Ой, звичайно, ти ж не знаєш! У шоколадних жабках є картки, – ну, щоб збирати, – із зображеннями відомих чарівниць і чаклунів. Я вже назбирав майже п’ятсот, але досі не маю Аґриппи і Птолемея.
Гаррі розгорнув одну шоколадну жабку й дістав звідти картку. На ній було обличчя чоловіка в серпастих окулярах, з довгим кривим носом, хвилястим срібним волоссям, бородою та вусами. Під портретом стояв напис: «Албус Дамблдор».
– Тож оце Дамблдор! – скрикнув Гаррі.
– Тільки не кажи, що ти ніколи не чув про Дамблдора! – засміявся Рон. – Можна мені взяти жабку? Раптом там є Аґриппа… Дякую.
Гаррі перевернув картку і прочитав:
Албус Дамблдор, теперішний директор Гоґвортсу.
Дамблдора вважають чи не найбільшим
чарівником нашого часу, що надто вже уславився
своєю перемогою 1945 року над чорним
чаклуном Ґріндельвальдом, відкриттям дванадцяти
способів використання драконячої крові та алхімічними
дослідами, проведеними спільно з Ніколасом Фламелем.
Професор Дамблдор захоплюється камерною музикою
та грою в кеглі.
Гаррі знову перевернув картку й ошелешено побачив, що обличчя Дамблдора вже немає.
– Він щез!
– А ти гадав, він тут цілий день сидітиме? – здивувався Рон. – Ще повернеться!.. Ні, знову Морґана, а я вже маю аж шість таких. Хочеш собі? Можна почати колекцію.
Рон глянув на купку ще не розгорнутих шоколадних жабок.
– Пригощайся, – заохотив його Гаррі. – Слухай, але ж у маґлівському світі люди лишаються на фотках.
– Справді? Що, взагалі не рухаються? – Лілі була приголомшена. – Дива!
Гаррі побачив, як Дамблдор з легенькою усмішкою нишком повернувся на фото. Рон так захоплено ласував жабками, що майже не зважав на картки з відомими чарівницями й чаклунами, зате Гаррі не спускав з них очей. Невдовзі він уже мав не тільки Дамблдора й Морґану, а й Генґіста Вудкрофтського, Альберика Ґраньона, Цирцею, Парацельса й Мерліна. Зрештою він відвернувся від друїдської Кліодни, що чухала собі ніс, і відкрив пакетик горошку на кожен смак «Берті Бот».
– Будь обережний з ним, – застеріг Рон. – «На кожен смак» означає, що його смак може бути яким завгодно. Тобто якісь горошинки будуть цілком звичайні – шоколадні, м’ятні чи мармеладні, – зате можуть трапитися такі, що смакуватимуть як шпинат, печінка чи фляки. Джорджеві здається, ніби одного разу йому потрапила горошинка зі смаком шмарків.
Рон узяв зелену горошинку, пильно на неї подивився і надкусив з одного боку.
– Бе-е-е! Бачиш? Капуста!
Вони добре розважилися, ласуючи горошком на кожен смак. Гаррі натрапив на грінки, кокосовий горіх, варену квасолю, полуницю, карі, траву, каву, сардину й навіть відважився надгризти краєчок дивної сірої горошинки, якої б ніколи не торкнувся Рон і яка виявилася перцем.А Лілі везло, їй попадалися досить смачні смаки в горошинах.
Краєвид за вікном ставав щораз дикішим. Зникли охайні лани й луки і натомість з’явилися ліси, звивисті річки й темно-зелені пагорби.
Хтось постукав, і до купе увійшов заплаканий кругловидий хлопець, якого Гаррі бачив на платформі номер дев’ять і три чверті.
– Перепрошую, – вибачився він, – ви не бачили мою жабку?
Коли вони заперечно похитали головами, він захлипав:
– Я загубив її! Вона завжди тікає від мене!
– Ще знайдеться, – заспокоїв Гаррі.
– Може. Гаразд, якщо десь побачите… – простогнав бідолаха й пішов далі.
– Не знаю, навіщо так перейматися, – здивувався Рон. – Якби я мав жабу, то загубив би її якнайшвидше. Хоча я маю Скеберса, тож краще помовчу.
Пацюк і далі дрімав у Рона на колінах.
– Що живий, що здохлий – однаково! – роздратовано поскаржився Рон. – Вчора я спробував трохи його прикрасити і зробити жовтим, але замовляння не подіяло. Ось зараз покажу, дивіться…
Понишпоривши у своїй валізі, він дістав пошарпану чарівну паличку. Подекуди вона була пощерблена, а з одного краю виблискувало щось біле.
– Уже вилазить єдинорогова волосина. Гаразд!..
Тільки-но він підняв паличку, як прочинилися двері купе. Знову прийшов хлопець, від якого втекла жабка, та цього разу з ним була дівчинка, вже одягнута в нову гоґвортську мантію.
– Ви не бачили жабки? Невіл загубив жабку, – сказала дівчинка. Вона мала командирський голос, густе каштанове волосся й трохи завеликі передні зуби.
– Ми вже йому казали, що не бачили, – відповів Рон, але дівчинка не слухала, бо помітила в його руці паличку.
– Ох, ти насилаєш чари? Ану ж поглянемо!
Вона сіла, а Рон геть збентежився:
– Е-е… Ну, добре… – Кахикнув і промовив:
Соняшник, масло і стиглий урюк,
Хай буде жовтим дурний цей пацюк!
Він махнув паличкою, але нічого не сталося. Скеберс і далі був заспаний і сірий.
– Ти певен, що це справжнє замовляння? – запитала дівчинка. – Бачиш, щось не виходить, правда? А я випробувала кілька простих замовлянь – просто так, і вони всі спрацювали. У моїй родині зовсім нема чарівників, і я так здивувалася, отримавши листа! Мені було так приємно! Це, звичайно, найкраща школа чарів, я чула про неї… я вже знаю напам’ять всі основні підручники… звичайно, сподіваюся, що цього мені вистачить… до речі, я Герміона Ґрейнджер, а ви?
Все це вона випалила, мов з кулемета, і Гаррі аж розгубився. Але глянувши на не менш збентеженоного Рона та збентежену Лілі, він зрозумів, що не тільки він не вивчив підручників напам’ять, тож полегшено зітхнув.
– Я – Рон Візлі, – пробурмотів Рон.
– Гаррі Поттер, – відрекомендувався Гаррі.
-А я Ліліана Куєрво.Але можна просто Лілі або Аня-також привіталася Лілі
-Аня?Тебе ж звати Ліліана?-здивувався Рон
-Хі-хі-засміялася Лілі-Так, мене звати Ліліана.Але моє ім’я можна скоротити як Аня, бо в ньому е частинка “Ана”-вже спокійно пояснила Рону Лілі.
Але їх дикусію перебила Герміона
– Справді?Гаррі Поттер? – скрикнула Герміона. – Я, звичайно, знаю про тебе все. Я дістала кілька додаткових книжок із позакласного читання, і про тебе згадано в «Сучасній історії магії», в «Розвиткові й занепаді темних мистецтв» та «Видатних чаклунських явищах XX сторіччя».
– Про мене? – приголомшено запитав Гаррі.
– Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! – здивувалася Герміона. – А ви знаєте, в якому ви гуртожитку? Я всіх розпитала і сподіваюся потрапити до Ґрифіндору, його назва звучить найкраще, я чула, що й сам Дамблдор був у ньому, хоч у Рейвенклові теж було б непогано… Ну добре, ми, мабуть, підемо далі шукати Невілову жабку. Знаєте, краще переодягніться, бо, здається, ми скоро прибуваємо.
Й дівчинка пішла, забравши з собою хлопчика, який загубив жабку.
– Хоч у якому я опинюсь гуртожитку, сподіваюся, її там не буде, – сказав Рон, жбурнувши чарівну паличку назад до валізи. – Ідіотське замовляння! Це Джордж мене навчив, але, клянуся, він знав, що то фальшивка.
– А в якому гуртожитку твої брати? – запитав Гаррі.
– У Ґрифіндорі, – знову спохмурнів Рон. – Там були й мама з татом. Не знаю, що вони скажуть, якщо я туди не потраплю. У Рейвенклові, мабуть, непогано, але уяви, що буде, коли мене запроторять до Слизерину!
– Це той гуртожиток, де жив Вол… тобто Відомо-Хто?
– Так, – підтвердила замість Рона Лілі.
– Знаєш, мені здається, що в Скеберса пояснішали кінчики вусів, – сказав Гаррі, намагаючись відвернути Рона від думок про гуртожитки. – А де тепер твої старші брати, які вже скінчили навчання?
Гаррі було цікаво довідатися, що робить чарівник, закінчивши школу.
– Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Білл щось там робить для «Ґрінґотсу» в Африці, – повідомив Рон. – А ти чув про «Ґрінґотс»? Про це писали в «Щоденному віщуні», але я не думаю, що серед маґлів ти мав змогу його читати. Хтось намагався пограбувати секретний сейф.
Гаррі аж очі витріщив.А Лили схоже і не чула їх розмови , вона займалася якимись своїми справами.
– Справді? І що з ним сталося?
– Власне, нічого, і тому це така сенсація. Нікого не спіймали. Тато каже, що це, певне, якийсь могутній чорний чаклун, але з «Ґрінґотсу», здається, нічого не взяли, – ось що найдивніше. Звичайно, всі лякаються, коли трапляється таке, бо ж раптом за цим усім стоїть Відомо-Хто.
Гаррі замислився. Він уже теж почав здригатися, тільки-но хтось згадає Відомо-Кого. Мабуть, це все – результат знайомства з магічним світом, але він почувався набагато безтурботніше тоді, коли міг безжурно вимовляти «Волдеморт».
– Яка твоя команда з квідичу? – запитав Рон.
– Е-е… я не знаю жодної, – признався Гаррі.
– Отакої! – здивувався Рон. – Слухай, це ж найкраща в світі гра! – І він почав пояснювати все про чотири м’ячі й позиції семи гравців, розповідати про найцікавіші матчі, на яких він побував разом із братами, та про мітлу, яку хотів би придбати, якби мав гроші. Він саме знайомив Гаррі з тонкощами гри, як знову відчинилися двері купе, але цього разу це не був Невіл, що загубив жабку, і не Герміона Ґрейнджер.
Зайшло троє хлопців, і Гаррі відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на Гаррі зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.
– Це правда? – запитав він. – Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?
– Так, – відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.
– Це Креб, а це Ґойл, – недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. – А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.
Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хіхікання.Лілі також звернула на них свою увагу.
Драко Мелфой зиркнув на нього.
– Що, тебе так насмішило моє ім’я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.
Драко знову звернувся до Гаррі.
– Поттер, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.
-А він питав в тебе про допомогу ?-вклинилася Лілі в їх розмову.
-Що ?-запитав Мелфой-Ти хто така?
-Я Ліліана Куерво!
-Куерво?-замислився Мелфой-Щось знайоме…Потрібно буде спитати в батька-сказав він скоріше всього сам собі ніж комусь ще.
Далі він звернув до Гаррі
– На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, – протягнув він, – Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками ,як Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.
-Callarse la boca!(Замовкни! )-викрикнула Лілі – Не тобі ,сину зрадника вказувати йому з ким спіклуватися, а з ким ні!-почала репетувати Лілі
-Зрадника?!-крикнув Мелфой-Ти назвала мого батька зрадником?!
-Si(Так)!-впевнено відповіла Лілі
Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум’янець.
-Ну, добре…Підемо, пацани,…від цих божевільних.
Мелфой та його шайка пішли геть.
Додати до улюблених