Нам просто доводиться йти разом зі всіма. Чого не хоче жоден. Ми втрачаємо такий чудовий шанс знайти протиотруту для Анни, яка, втім, проявляє більше інтересу до того, що відбувається на стадіоні. До речі, туди повертаються навіть ті, кому пощастило першими покинути трибуни. Їм також стає цікаво.
Досягнувши цілі, сідаю на сидіння від здивування. Футболісти з юридичної спеціальності помирають в муках. Викладачі бігають від одного до іншого, роблячи вигляд, що хочуть їм допомогти. Команда переможців стоїть недалеко. Їхні усмішки змінилися гримасами жаху та відчаю. Викладачі їм вже не допоможуть, тай навряд чи збираються.
– Що сталось? Чому вони помирають? – поруч зі мною сидить якась дівчина, яка хапає мене за руку і вимагає відповіді.
– Не знаю. Нам про все розповість директор, – відповідаю, намагаючись звільнитися з її хватки.
– Вони не скажуть справжньої причини смерті. Вони завжди нам брешуть, – заперечує дівчина. – Вони самі у всьому винні.
Дивлюся на неї. Якщо вона почне про це говорити серед своїх друзів, то можна буде спокійно замовляти їй місце на кладовищі. Але її погляд говорить про те, що вона мовчатиме, бо хоче жити. Їй також довелося дізнатися ціну правди у цьому світі.
– Нікому про це не кажи. – нагадую їй і відвертаюсь, щоб не бачити переляканого обличчя, в якому попри відчай читається також біль. Біль від того, що вона все розуміє і боїться цього.
– Треба йти. Поки в коледжі точно нікого немає, – Кирило дивиться на мене. Його погляд виражає те, що я нікуди не піду. Тай не збиралась, чесне слово! Просто хочу ще раз побачити зруйновану авдиторію біології власними очима.
– Хто туди піде? – тільки й питає Костя.
– Аня й Таня по вказаній адресі, – Кирило дає мені аркуш з якимись вказівками і напрямками. – А всі інші – в коледж!
– Ти мені карту скарбів дав? – питаю, дивлячись на аркуш.
– Ні. Це єдине безпечне місце, яке мені відоме, бо туди важко дістатися без власного автомобіля, – пояснює він. – Ви обидві чекатимете нас там.
Мені імпонує ідея ходити містом з “картою скарбів”, щоб всі люди дивилися на нас з Анею як на божевільних. Але все ж іншого виходу немає. Проводжаю хлопців поглядом. Вони швидко заходять у коледж. Потім беру Аню попід руку і сама йду.
– Куди це ми? – без особливої цікавості питає Аня.
– Туди, де будемо у безпеці.
Чудесна “карта” приводить нас у досить затишне кафе, яке знаходиться у передмісті, з обох боків оточене лісом і великим озером. Офіціанти вітаються і один з них проводить нас до столиків, розташованих на березі того самого озера, і вручають меню.
– Натискаєте на дзвінок, коли вирішите, що замовлятимете. – офіціант залишає нас наодинці.
Такої неймовірної краси я ще ніколи не бачила. Все наче намальоване і зовсім не схоже на реальність. Аж хочеться перенести це на мольберт. Моя душа прагне сидіти тут вічність і спостерігати за сходом і заходом сонця.
Ніхто з нас не торкається меню й офіціанту доводиться декілька разів підходити до нашого столика і цікавитися, чи з нами все гаразд. Відповідаю, що ми чекаємо друзів, без яких нічого не замовлятимемо, крім напоїв. Через декілька хвилин на нашому столі з’являються графин з вишневим соком і дві склянки.
Кирило, Коля та Костя приходять через три години. Вони дуже стомлені, але задоволені. Коля витягує із задньої кишені маленьку пляшку з рідиною дивного кольору всередині.
– Забрали з кабінету директора. Знайшли у нього в столі.
– Це і є протиотрута? – нахиляюсь і дивлюсь на пляшечку. – Скільки можна випити за один раз?
– Ти хотіла запитати мене про дозування? – виправляє Коля. – Самі не знаємо, скільки крапель потрібно. Думаю, що як і зі звичайними ліками, краплі відповідають віку хворого. Анні вісімнадцять.
– Добре. Коли слід приймати ліки? – цікавлюсь. Дуже вже хочеться дізнатися, яка дія цієї протиотрути.
– Не зараз. Після їжі, я так думаю. Принаймні я голодний, – каже Кирило. – Прошу мене пробачити.
Погоджуємось і розкриваємо меню. Даремно я це зробила, бо вибір їжі величезний. Хочеться замовити собі все, що тільки тут є, але моє фінансове становище не дозволяє цього зробити. Переводжу погляд на ціни. Вони досить пристойні. На якісь дві страви мені вистачить грошей, які дала бабуся, щоб я в коледжі не сиділа голодною.
Особливо ми не розмовляємо. Кожен думає про своє. Аня випиває ліки разом із водою і через годину їй стає краще. Після добрячого підвечірку вирішуємо, що робитимемо далі.
– Пропоную дізнатися справжні причини смерті наших футболістів. Серед них, до речі, я помітив того хлопця, який намагався вчора викинутися з вікна. Артема, – Кирило дивиться на озеро і на сонце над ним. Скоро ми побачимо захід.
– Навіщо? За симптомами можна визначити, що вони померли від передозування наркотиків. Дивного тут нічого немає, якщо вони вирішили таким чином виграти матч, – Костя стенає плечима.
– Тут ти помиляєшся, друже. Я цих хлопців знаю не перший рік. Серед них були й наші одногрупники, які пережили події дворічної давнини. Ніхто з них не приймав наркотики. Так, були проблеми з алкоголем, але щоб до такої міри… Я не думаю, що всі добровільно пішли на ризикований крок. Крім того, помер навіть той хлопець, який намагався це зробити вчора. Скоріше за все їх змусили це зробити, але якщо я раптом помиляюсь, ми можемо піти до батьків цих хлопців і запитати все у них, – Коля повністю погоджується з Кирилом. Я хоч і не знала цих хлопців, але також хочу розібратися у всьому цьому.
– Батькам напевно не казали справжніх причин смерті. Викладачі ж вирішують, що краще мовчати, ніж розповісти правду, – бурмочу.
– Ага. Ділимось на дві групи? Чи на три? – питає Костя.
– Краще на дві. Ти йдеш зі мною та Кирилом. – відповідаю йому. Аня з Колею, як завжди, залишаються вдвох.
***
Вечір уже повністю входить у свої володіння, коли ми доходимо до першого будинку, де жив померлий футболіст, якого звали Григорій. Вчився на другому курсі, мав багатьох друзів. Ось і вся корисна інформація, якою поділився з нами Коля. Вони з Анею вже мають бути вдома в їхнього одногрупника.
Набравшись сміливості, стукаю у двері. Нам відчиняють не одразу.
– Добрий вечір. Ми проводимо неофіційне розслідування смерті Вашого сина. Можна ввійти? – блін, що я несу? Але жінка, яка відчинила двері, тільки киває і пропускає нас всередину.
– Люба, хто до нас прийшов? – батько виглядає навіть гірше, ніж матір. Ось моя б купила собі дві пляшки віскі, щоб “відсвяткувати” таку подію, як моя смерть.
– Добрий вечір. Ми вчилися з Вашим сином в одному коледжі. Прийміть наші співчуття, – батьки не виглядають здатними розуміти кожне моє слово, але автоматично кивають на останню фразу. – Мене звуть Тетяна, а ось ці два хлопці Кирило та Констянтин, які були особисто знайомі з Григорієм.
І як я від такої брехні ще не провалилася під землю? Чи це в мене такий новий талант відкрився? Але, судячи з усього, батьки нам вірять і запрошують пройти у вітальню. Вирішую не чекати потрібного моменту, а почати розпитувати їх про все, поки сама ще можу говорити.
– Вам повідомили причину його смерті? – обережно починаю. Ще не вистачало істерик з боку матері.
– Сказали, що він помер від передозування наркотиками, але ми в це не віримо. Гриша ніколи не робив цього раніше. Він навіть алкоголь не вживав, – відповідає жінка. Вона старається тримати себе в руках, але не дуже виходить.
– Ви знаєте, що інші гравці його команди теж померли від передозування наркотиками? – нарешті починає говорити Кирило.
– Ні. Ось це щойно дізналися. Як таке могло статися? – чоловік, схоже, розгублюється.
– Перед матчем вони одночасно прийняли великі дози наркотиків і ось результат. Смерть одинадцяти людей після звичайного любительського футбольного матчу, – мовчи. Кириле, заткнись.
Подумки проклинаю його всіма словами, які тільки знаю, бо мати Григорія непритомніє. Допомагаю чоловікові зручніше влаштувати її на дивані і принесла ганчірку, змочену холодною водою.
– Дякую тобі, Кириле. Тобі не казали, що в таких моментах язика краще тримати за зубами? Чи ти хочеш бути наступним у списку потенційних трупів? – пошепки питає Костя, але чоловік його все одно чує.
– Про ще це ви говорите? Цей другий хлопець веде себе точнісінько так само, як і мій син. Тільки він розмовляв сам із собою, – дивується той.
– І що казав Ваш син? – цікавлюсь.
– Він говорив щось про те, що у всьому винні викладачі і що ті діти загинули не випадково.
Додати до улюблених