Тим часом у резервації відбулася ціла купа змін. Тепер, тут було людей більше, ніж за її межами. Усі три країни, навколо резервації, зробили її нейтральною територією. Тепер, окрім старих перевертнів, що залишилися, можна було зустріти і людей. Багато людей. Також, іноді, з’являлися і жінки із третьої, закритої країни. Їх народ був відчуженим і прихованим від усіх. Жінки тієї країни відрізнялися від людських жінок. Як виявилося, серед них теж були альфи і омеги, подібно перевертням. Вони могли зробити звичайну жінку омегою, як було із людськими хлопцями, але це відбувалося доволі рідко, адже альфи країни майже не залишали її меж.
Олівер наказав Фархаду прорубати у печері декілька таємних ходів. Він знав, що скоро резервація перетвориться із незайманого лісу, в поле битви. Перевертням, які залишилися, потрібно було десь ховатися. Одні рили землянки, огороджуючи їх різноманітними пастками, інші йшли у гори, залишаючи рідну землю, треті, барикадувалися в своїх печерах, що і збирався зробити Олівер.
Фархад не розпитував свого омегу про те, що сталося чи про те, звідки він усе це знає. Він просто мовчки виконував його вказівки. Альфа був впевнений, що омега правий. В усьому.
Глибоко всередині печери, Олівер грався з вовчам. Він його страшенно балував. Навіть примудрився приручити дику козу для того, щоб якнайдовше поїти малого молоком.
І ось так вони перечікували людськи битви, сидячи глибоко в печері, відгороджені від усього світу. Зазвичай, Фархад розвалювався на лежанці в кутку їх крихітного притулку, а Олівер вмощувався поближче до вогнища і постійно порався біля нього. Хакім, у цей час, бавився зі своєю годувальницею. Кізочка, за короткий час, який перебувала поряд із перевертнями, трохи звикла і не боялась вовченяти, яке час від часу робило вигляд, що нападає на неї. Олівер назвав кізочку Аля. Тваринка одразу зрозуміла, що кривдити її ніхто не буде. Можливо, перевертні врятують їй життя, адже за межами печери часто було чути несамовиті крики не тільки людей, але і тварин.
Олівер постійно був у справах. То він доглядав за вовчам, то за кізочкою і, звичайно, не забував приділяти час своєму альфі. Часто, коли Хакім засинав, умощуючись між ними, вони говорили про всілякі дурниці. Фархад бачив, як важко було Оліверу, як він кожного дня мучиться і хвилюється. Але вони ніколи не підіймали цієї теми. Розмови про їх синів були під негласною забороною. Свої переживання вони ховали глибоко всередині себе, відволікаючись піклуванням про маленьке вовча.
«Золотий» віз в’їхав у ворота арени. Її територія була просто величезною. Окрім головного поля. На якому проводилися бої, була ще купа тренувальних. Були і клітки для вовків різних рівнів, з різними умовами і привілеями. На самих верхніх поверхах розташувалися кімнати доглядачів і дресирувальників. Дресирувальниками тут називали людей, які навчали вовків вбивати. Рафаель завжди був одним із кращих і, в кінці кінців, попередній господар арени, обрав саме його. І тепер, покої на самих верхніх поверхах належали йому. Звідти відкривався дивовижний вид на місто і дюни, що простягалися навколо. Іноді, можна було побачити одинокі крапки вершників або ж довгі низки караванів.
Хасан вже деякий час був тут. Його вимили у запашних водах, розчесали шовкове волосся, злегка підрівняли його довжину, пізніше, заплели в чудернацьку зачіску. Омегу одягли у подібні шовкові одежі, які носив принц, але не так багато прикрашені. Хасан стояв перед дзеркалом і уважно роздивлявся себе. Вперше, він бачив своє відображення не у воді, а на рівній, гладкій поверхні.
Він довго вдивлявся у своє обличчя, торкався його, роздивлявся одяг, що шалено підходив йому. Чорний та золотий. Як раз те, що треба.
Тепер, омега виглядав, як звичайна людина і лише золоті браслети із магічним гравіюванням давали зрозуміти, що він слуга. Кайдани з нього зняли, як тільки передали слугам верхніх поверхів.
Хасан довго сидів на терасі, вдивляючись у далечінь. Він виглядав, як нерухома південна красуня, про яких люди полюбляли складати пісні. Його золоті очі завжди намагалися знайти рідні ліси резервації, але звідси їх не побачити.
Кожного разу, коли Рафаель повертався, він знаходив перевертня саме на терасі. Чоловік неспішно підходив до омеги, наливав їм вина в келихи і протягував один Хасану.
– Як день? – буденним голосом питав омега, прикладаючи до губ келих. Виявилося, що Рафаель забрав його до себе, тому що тому було просто на просто нудно самому в таких величезних покоях. Омезі потрібно було виконувати дрібні доручення і розважати самотнього Рафаеля. Як це зробити, він мав придумати сам. На щастя, Лінчі поставив йому мітку і чоловік не міг зґвалтувати його. Да і сам Хасан був не із боязких, навряд чи дозволив йому. Краще вже померти.
– Добре, – втомлено відповідав Рафаель. Одного разу, він застав омегу за дуже інтимною справою. Хасан, сховавшись у кутку ванної кімнати, торкався своїх грудей. Тільки потім чоловік побачив, що із припухлих сосків витікають тонкі цівки молока. Напевне, вперше в житті Рафаель відчув себе незручно і пішов, не кажучи ні слова. Виявляється, у такого молодого омеги вже була дитина. Куди ж вона поділася?
– Виглядаєш втомленим, – сказав Хасан, відставляючи пустий келих. Йому подобалося пити вино. Воно здавалося йому смачним. І це, мабуть, єдине, що він хотів би забрати додому.
– О, справді? – здивувався Рафаель, сідаючи навпроти омеги у зручне крісло. Поступово, небо над пустелею зафарбовувалося в темно-синій колір, замінюючи собою західний багряно-червоний.
– Так, – тужливі золоті очі безжалісно опаляли чоловіка. Рафаель ніколи не міг витримати цього пронизливого погляду.
– Ти правий, дещо мене турбує.
– І що ж це? – Хасан співчутливо взяв Рафаеля за руку і почав ніжно гладити її. Чоловік злегка здригнувся і пригорнув омегу до себе, притримуючи його гостре підборіддя.
– Ти мене турбуєш, – хитро посміхнувся Рафаель.
– Брехня, – спокійно відповів омега. Він чомусь відчував, коли людські чоловіки хотіли його. Рафаель був останнім у цьому списку. Як не дивно, але Хасан не відчував від нього загрози.
– Ваш Нені. Він мене турбує, – нарешті, відповів Рафаель. Хасан насупився і відкинувся на спинку крісла. Але руку не прибрав, продовжував невагомо торкатися шкіри чоловіка.
– Що з ним? – насторожено спитав Хасан.
– Мені здається, він занадто агресивний. Мені навіть довелося виділити для нього окрему клітку. У той час, як Рись, Жеже та Маріно спокійно живуть разом.
– Як Лінчі? – зовсім тихо спитав Хасан, все ж таки, прибираючи руку. Рафаель присів поряд з омегою навпочіпки і поклав йому руку на коліно.
– Усе гаразд. Якби з ним щось сталося, ти був би найпершим, кому я сказав.
– Коли буде їх перший бій?
– Не знаю, – Рафаель стиснув плечами, сідаючи біля омеги прямо на підлогу. Хасан знав з його голови золотий обруч, поклав на тумбу, що стояла поряд, розпустив сиве волосся чоловіка і запустив в нього пальці. Господар арени із насолодженням прикрив очі.
– Я зроблю все, що в моїх силах. Вони ще не достатньо підготовлені. Першим я хочу випустити Нені. Хочу, щоб він, нарешті, виплеснув усю злість, яка в ньому накопичилася. Не хочу бачити, як кожного дня він божеволіє, розбиваючись об стіни своєї клітки. Йому потрібна зміна обстановки. Нехай він відчує смак крові. Можливо це хоча б трохи його заспокоїть.
– Він нарешті усвідомив, – сказав Хасан, піднімаючись. – Ходімо, тобі потрібно прийняти ванну і поїсти. А я поки приготую постіль.
Рафаель ще деякий час сидів на підлозі тераси, спостерігаючи за витонченою фігурою омеги. Чоловік із насолодженням слідкував за його плавними рухами і упивався його красою. Він постійно думав, як до сих пір жив без нього? За такий короткий час Рафаель сильно прив’язався до цього гордого і незалежного омеги. Чоловік захоплювався ним. Як і його братами.
На тренуваннях, перевертні показували чудові результати. Троє братів займалися разом, шуткували та сміялися. Якщо вони і хвилювалися, то зовнішньо цього не було помітно. Рафаелю було приємно бачити їх такими. Дикі вовки, яких не так просто зламати. Тільки ось Нені… він приїхав вже зламаним.
Кожного ранку лікарі збиралися у клітки Сінінена, щоб привести його до тями і обробити рани, які він наносив сам собі, вдаряючись об стіни та решітки. Лікарі пропонували Рафаелю зв’язати його, щоб зовсім лишити можливості рухатися, але чоловік не погодився. Так, звір у ньому, помре остаточно.
Нені лежав на прохолодному піску і дивився на небо. Нещодавно, Хасан запропонував Рафаелю випускати Сінінена вночі на арену, щоб той мав можливість бачити хоча б щось окрім своєї клітки. Як не дивно, це подіяло, і вовк поступово почав заспокоюватися.
Спочатку, перевертень гасав стрімголов, підіймаючи навколо себе клуби пилу. Рафаель взяв на себе відповідальність слідкувати за ним особисто. Він сам його випускав, сам приносив їжу, сам намагався привести його до ладу.
Сінінен дивився на зорі, які абсолютно відрізнялися від зірок, які він бачив вдома і відчував, як колеться пісок. Він сів, струшуючи з голови піщинки. Трохи придивившись, Нені побачив людину на трибуні. Вона була одна, але завжди пильно стежила за ним. За кожним рухом перевертня. Сінінен насупився і підійшов до самого краю поля . Він підняв голову вгору, щоб побачити червоноокого демона, який незрозуміло чому слідував за ним.
Рафаель натикнувся на пронизливий погляд блакитних очей і злегка посміхнувся. Вовк сам підійшов до нього. Цей перевертень страшенно нагадував Аарона. Відчувався його вплив. Напевно, Нені знав його достатньо довго.
– Я бачу, що ти хочеш щось сказати, – промовив Рафаель, спускаючись по сходам. Він підійшов до решітки, щоб опинитися з вовком на одному рівні. Так, він показував свої добрі наміри. Залишаючись там, на трибуні, Рафаель виглядав у очах вовка чимось зарозумілим і безстрашним. «Раз я тут, то ти мене не дістанеш, я тебе не боюсь», – чоловік не хотів, щоб вовк думав про нього саме так. Він щиро хотів допомогти перевертню, який заплутався у собі.
Господар арени з’явився за товстою решіткою. Лише її прути відділяли його від Нені. Перевертень, загрібаючи пісок, підійшов до нього. Сінінен просунув голову між прутів і нахилився до Рафаеля, опиняючись дуже близько. Чоловік мимоволі відсахнувся.
– Покажи рубець, – раптом відізвався Сінінен. Його голос був злегка охриплим. Рафаель насупився і повільно стягнув чорну хустку з шиї. Очі Нені мимоволі розширилися. Шрам дійсно був потворним, страшним. Перевертень повиснув на прутах, простягаючи ще й руки. На стертих до крові зап’ястях висіли важкі браслети, із вигравіюваними на них рунами.
– Ходи сюди, – сказав Нені, – я хочу торкнутися.
– Звідки мені знати, що ти мене не задушиш, – презирливо пирхнув Рафаель, намотуючи хустку назад.
– Боягуз, – прошепотів Сінінен. Сивий чоловік одразу змінився в обличчі. Він підійшов до решітки так близько, що ледь не відчував на собі дихання перевертня. Рафаель роздратовано зірвав із себе хустку і сказав:
– Ось, будь ласка! Торкайся скільки хочеш! Але не смій називати мене боягузом! Ти навіть не уявляєш, що мені доводиться робити, щоб тебе і твоїх братів не забрали туди, на найнижчі рівні. Думаєш ти все знаєш про арену?! Та ти ні чорта про це гниле місце не знаєш!
Нені здивувався, але все ж таки потягнувся рукою до шиї чоловіка. Він торкнувся грубої шкіри на місці рубця, провів по ній пальцями і схопив шию Рафаеля, наче б то дійсно збирався його задушити. Чоловік стояв нерухомо, намагаючись зрозуміти, що зараз відбувається. Якби їх хтось побачив, як вони ось так стоять, то вже на наступний день Нені не було б серед живих.
Перевертень, ледь відчутно, потягнув Рафаеля за шию, ще ближче, до себе. Чоловік ступив крихітний крок, відчуваючи, як прути врізаються в груди. Господар арени мигцем подивився в очі Сінінена і застиг. На нього витріщилися цілковито невинні та наївні, блакитні озера вовчих очей. Рафаель здригнувся.
– А навіщо ти заплітаєш волосся? – зовсім тихо спитав вовк, опускаючи погляд, затримуючи його, на ледь відкритих, сухих губах чоловіка.
– Мені… – дещо розгублено почав відповідати Рафаель. – Мені так зручніше. Волосся не лізе в обличчя. Іноді, це трохи заважає.
– Чому тоді не зістрижеш їх? – Нені прибрав руку з шиї Рафаеля і продовжив мандрувати нею по обличчю чоловіка, прибираючи волоски, що вибилися йому за вухо. Мурашки табунами бігали по тілу господаря арени. Він вже доволі довгий час відчував себе не в своїй тарілці, але в той же час, він страшенно боявся налякати вовка, який ось так раптово йому відкрився.
– Не хочу. Ти ж не стрижеш свої. Ось і я не хочу.
Нені ніби задумався над чимось. Він на якусь мить застиг, а потім різко схопив Рафаеля за руку і потягнув до себе. Шорсткі пальці торкнулися теплої шкіри вовка. Від несподіванки чоловік стиснув бік Сінінена зовсім не усвідомлюючи своїх дій. Під пальцями він відчував оксамитову шкіру та пружне тіло. Майже весь Нені був у синяках, подряпинах і крововиливах. І його бік, який судомно стискав Рафаель, не був виключенням.
– Сінінен, – суворо сказав господар арени, – що ти робиш? Відпусти мене.
– Не хочу, – Нені оскалився й випустив кігті. Рафаель відчув щокою холод магічного браслету, а шкірою голови гострі кігті вовка. Чоловік позадкував, але перевертень не дав і поворухнутися.
– Ти довірився мені, а тепер тікаєш, – сказав Сінінен. – Не треба так. А то я можу подумати, що ти дійсно боягуз.
Рафаель розумів, що ще трохи і ситуація вийде із-під контролю. Він приготувався в любий момент вільною рукою дістати шаблю із ножен.
– Гаразд, – розчаровано промовив Нені і відпустив чоловіка, – бачу, що ти мене боїшся. То й добре.
Перевертень розвернувся і повільно пішов у темряву арени. Потім, раптом, обернувся і помітив на піску чорну хустку, яку випустив з рук господар арени. Сінінен посміхнувся і повернувся назад. Він підхопив шматочок тканини і забрав із собою. Рафаель зовсім не очікував такого і закричав з усієї сили:
– Агов! Стій! Сінінен! Поверни мені мою хустку! Нені!
Чоловік побіг на трибуну, намагаючись роздивитися силует вовка на полі. Раптом, почув його голос зовсім поряд:
– Хочеш забрати – спускайся. Сюди, до мене. За решіткою не цікаво з тобою грати.
Рафаель голосно ковтнув, але на арену не спустився. Він, ледь тримаючись на ногах, поплентався назад, у покої, перед тим, наказавши охороні закрити Сінінена із першими променями сонця. Зазвичай, він сам це робив.
Сивий чоловік зайшов у покої, гучно ляснувши дверима. Він втомлено сів на підлогу, зірвав обруч із голови та жбурнув його. Хасан прокинувся, почувши шум. Він взяв свічку та підійшов до входу. Одразу ж помітив зміни на обличчі Рафаеля.
– Що сталося? – омега поставив свічку й опустився поряд із господарем арени.
– Він… Боги… Я торкнувся дикого вовка, – від потрясіння, очі чоловіка були до сих пір широко відкриті.
– О… Але ж ти можеш і мене торкатися, – Хасан не зовсім зрозумів значення слів Рафаеля.
– Ні, ти спокійний сам по собі, я маю на увазі, що торкнувся вовка, який, потрапивши у неволю, показав справжнього себе. Я кажу про Сінінена. Він раптово схопив мене за руку і змусив торкнутися себе.
– Навіщо? – здивувався омега, обережно розплітаючи волосся чоловіка.
– Я не знаю. Ще він забрав із собою мою хустку.
– А як вона в нього опинилася?
– Я її випустив…
– А навіщо ти її знімав?
– Він мене попросив…
– Боги, – Хасан взяв обличчя господаря арени у свої долоні, – ти мабуть зовсім дурний. Він просто знущався над тобою. Обдурив. А ти взяв і повірив йому.
– Але навіщо йому моя хустка? – здивувався Рафаель.
– Хто знає, може вирішив повіситися на ній, – стиснув плечами омега.
– Дідько! А й справді! Як я про це не подумав?! – чоловік підскочив, вилетів за двері, спустився на самий низ і ввімкнув усі ліхтарі, що освітлювали піщане поле й боявся побачити там підвішений силует.
Додати до улюблених