Драко
Крізь металеві ґрати прорізаного в майже метровій завтовшки стіні віконечка, до камери завівав легенький гарячий вітерець. Він обпікав своїм подихом і так спечені риси в’язня. Колись сяючи бліде обличчя з холодним, насмішкуватим, проте живим поглядом, нині нагадувало стерте вітром лице безхатька. Збляклими очицями він вдивлявся в височінь, наче очікував на сову з листом. Потріскані губи юнака кривилися в гіркій насмішкуватій усмішці, яка була лиш тінню себе колишньої. Високо в небі, широко розкинувши крила плавно ковзали на повітряних потоках величезні чайки.
Він заплющив очі, згадуючи як воно, пливти по вітру високо в небі, відчувати руками крижану вологість хмар, вдихати запах грози, наповнюватись холодним подихом вітру від якого паморочилось в голові. Тільки він, держак мітли стиснутий в руці і єдина ціль – зловити золотий м’ячик раніше Ґриффіндорського вискочки зі шрамом.
«…Драко – Драко – Драко – Зелено-чорні трибуни скандували його ім’я, коли забачивши золотий слід м’ячика над найвищим кільцем воріт Слизерина, він метнувся в інший, протилежний від снича бік і з захватом побачив, що ширяючий в височині Поттер каменем пірнув у піке в цьому, не вірному напрямку. Поттер втратить дорогоцінні секунди, поки зорієнтується, тим часом Драко встигнув би зробити петлю і майнути туди, до воріт, де знову блимнув золотом снич. І він майже встиг. Петля вдалась вишукана, стрімка і чітка, як за підручником. Він ринувся до воріт, вже чітко вирізняючи снич на фоні сірого неба. Позаду почувся свист вітру. Певно Поттер допетрав, що його надурили як сопливе дошкільня. «Драко – Драко – Драко» скандували трибуни і сам герой дня вже витягнув руку щоб вхопити омріяний снич – перший снич вирваний прямісінько з-під носа Поттера! Раптом, вибивши все повітря з легень, щось тверде врізалось в його тулуб. На мить він втратив контроль над польотом і ледь не впавши з мітли, насилу спромігся втриматись і зупинити падіння в парі метрів над землею. Борючись із кашлем, він побачив Поттера, який стискав його снич в кулаку і шкірився на всю свою лицемірну пику. Через секунду погляд Драко зустрівся з очима малої Візлі, яка щойно перекинула битку Куту та зневажливо всміхнулась Мелфою»
Зі спогадів його виштовхнув рокіт грому, який, здавалося, пролунав над самісінькою вежею. Схоже, хмара прийшла зі сходу, бо захід сонця був такий ще чистий та безхмарний як і декілька хвилин тому. Відпустивши металеві прути ґратів, Драко відступив назад з подивом втупившись в свої долоні, на яких яскраво виднівся слід візерунку ґратів. Скривившись, він декілька разів стиснув кулаки, розганяючи кров в перетиснених пальцях. Він ніколи не вмів програвати. Ні батьку в магічні шахи, ні будь-кому в квідич. Тим більше, якщо виграш був досягнутий такими ж не чистими шляхами, які б сам Драко назвав би вдалими. Він згадав, як намагався зненавидіти те дівчисько як і Поттера, але в глибині своєї хитрої та підступної душі, він не міг не віддати їй належне. Чому? Бо вчинив би точно так само як і вона тієї миті. Все заради перемоги. І ніяк інакше.
Ще раз виглянувши у вікно, він нарешті побачив хмари і струснув плечима. Ночі тут були вельми мерзенними, а грозові були втричі гіршими. Ще й тому, що в такі дні шанс побачити ЇЇ був більший. Діставши зі щілині між кам’яними блоками загострену мушлю, він надряпав на стіні маленьку рисочку поряд з безліччю інших і сховавши свій не хитрий інструмент назад під вікно, відійшов на крок трохи помилуватись своїм багатотижневим творінням.
В цій одноманітності, коли кожен наступний день був цілковито схожий на попередній, було легко заплутатись і стратити лік часу, тому з перших днів, Драко вів свій календар.
Все не так і погано. Майже одна десята шляху вже пройдена. Драко зробив глибокий вдих. Його пересохлі вуста скривились в ледь помітній посмішці, яка наступної ж миті сповзла так швидко, наче вона лише привиділась. Він відчув як вглибині його мозку зародився знайоми до нудоти біль. Прохолодний подих вітру скрізь віконечко скуйовдив його волосся і він занадто яскраво відчув, що температура в камері помітно знизилась на декілька градусів.
Старанно уникаючи дивитися в бік ліжка, поки він ще мав час, Драко повільно опустився і, впершись кулаками в підлогу, почав відтискатися. Металеві браслети, що блокували його магію, впивалися в шкіру, але це завдавали надмірного дискомфорту. Зазвичай, поки не наставала робоча зміна Колтрейна, Драко встигав вдосталь набратися сил для того, щоб відтиснутися від підлоги хоча б разів зо двадцять. Завтра зранку мав заступити ненависний наглядач, то ж ця невеличка фізична активність була останньою насолодою перед двома тижнями практичного голоду і економії енергії всіма способами.
– Двадцять дв-в-в…а, – видихнув він та опустився на кам‘яну долівку камери.
– Нащо ти це робиш? – почувся ніжний дівочий голос від якого шкіра в’язня покрилась сиротами.
Драко підвівся і почав старанно струшувати з брудного лахміття, що слугувало йому за одяг, пилюку та бруд. Занадто старанно.
– Ти ж знаєш що буде, якщо ігноруватимеш мене? – її голос звучав, наче з порожнього казана.
Він ще раз обтрусив лахміття, розім’яв кисті рук і лише тоді підвів очі на юну, світловолосу дівчину, яка сиділа на його ліжку. Можна було б назвати її дуже блідою, але це не опише кольору її шкіри навіть наполовину. Вона була полотняно-блідою. Мертвенно-білою.
– Що людина, коли він зайнятий лише сном та їжею? Тварина, не більше.
– Що ти верзеш? Дах поїхав?
– Може й поїхав, – огризнувся хлопець, – це цитата з Гамлета. Чула про такого?
– Ні, ми ж в своїх маґлівських школах вивчаємо лише те, як прислужувати людям вищого сорту – чарівникам, – огризнувшись у відповідь, вона пильно втупилась в нього, – чи ти вже так не вважаєш?
– Йди до біса, – буркнув він, зіщулившись від головного болю, – клята гроза!
– Наче це вона винна у твоїх митарствах, нещасний мученику.
Отрута, яка сочилась із кожного звуку голосу дівчини могла б вбити дорослого хвосторога.
Драко притиснув кінчики пальців до скронь і наморщив чоло. Біль ставав нестерпний. Здавалось, що ще трохи і якісь кровоносні судині в його мозку луснуть, заливши весь його череп кров’ю.
– Головне, що вона чиста.
– Що?
– Кров, що заливатиме твій мозок, буде чистою. Це ж головне, так?
– Припини, – ледь чутно буркнув Драко.
– Що?
– Припини це, – голосніше сказав він спершись об стіну. Його почало страшенно нудити, а втратити залишки останньої нормальної їжі на найбільші два тижні він дуже не хотів, – я не знаю чого ти хочеш, але ти не досягнеш цього, якщо не зупинишся.
– Благай! – крикнуло дівча зриваючись на ноги. В кімнаті стало на декілька градусів холодніше, аніж було доти, – Благай мене зупинитися, покидьку! Благай так, як я тебе благала!
Драко мовчав. Навіть якби і хотів, він би не зміг благати. Його горло скрутило тугим пекучим спазмом, який пронизав все його тіло, скручуючи у вузол шлунок і підбиваючи коліна. Останнє, що він відчув окрім пекельного болю, в кожній своїй клітині, це холод підлоги та м’який дотик крил ворона, який опустився на землю біля його голови. Холодна порожнеча втягнула його в себе, але спокою він не знайшов і там.
Біла, покрита смердючим слизом змія обвивала його передпліччя. Вона рухалась невимовно повільно, але невідворотно до його обличчя розтуливши зубату пащеку. Її шкіра переливалась в холодному сяйві, яке линуло звідкілясь зверху. Первісний страх загнаної в кут тварини скував його тіло, він не міг навіть вдихнути, лише безпомічно спостерігав, як змія безкінечно обвиває його, поки шершаве, липке тіло потвори не стисло його горло.
– Ти мій, – прошипіло воно у вухо Драко, – мій
Воно роззявило жахливу, величезну пащу і кинулось впиваючись гострими як лезо іклами в обличчя Драко, шматуючи його плоть. Він намагався кричати, та крик потопав в глибинах пащі чудовиська, яке тільки глибше, сильніше впивалось в його обличчя. Отрута. Він відчував як вона тече в його венах руйнуючи їх, перетворюючи його плоть на каламутну, огидну рідоту, що стікала по його шиї просочуючись в шкіру, обпікаючи її як розпечена смола.
– Не втечеш, не сховаєшся, – лунав голос змії в його голові, – ти мій на віки.
Сіпнувшись, Драко в паніці поповз назад, поки не втиснувся спиною у холодну, вологу стіну. Надривно дихаючи він обвів божевільним поглядом камеру. Нікого. Ні дівчини, ні білої гадюки зі сну. Лише він та чорний як серце пітьми ворон, що вмостився на краю ліжка і пильно вдивлявся в нього.
– Привіт, Хугін, – тихо сказав Драко, ховаючи лице в долонях.
Відлуння головного болю все ще відчувалось занадто сильно, щоб підніматися просто зараз. На це він просто не мав сил. Це дівчисько з’являлось завжди, коли він відчував хоча б краплю надії, коли його день був добрим чи вдавалось віднайти в пам’яті приємні спогади, які робили його життя тут не таким нестерпним. Вона, як його персональний дементор, завжди була поряд, щоб змусити його страждати. Він не знав як її звати, не пам’ятав день, коли вона покинула його сни і оселилась поряд. Здавалось, це трапилось ще до Азкабану? Чи після? Та і це не було важливим. Жахало те, що він абсолютно не розумів, як її здихатись. А ще те, що він не пам’ятав, як її вбив. Та і чи вбивав він її? Це привид, чи витвір його розуму, який, певно що, починав божеволіти? Питання, тільки питання і жодних відповідей. Одне він знав напевно – як тільки він відчує себе достатньо добре, вона прийде і нагадає, що єдине, на що він має право – всепоглинаючий біль.
Дівчисько та нічні жахи. Кошмари були його такими ж вірними супутниками як голод та сморід діри в підлозі в кутку камери, що слугувала за туалет. Та і чи може уява творити якісь інші сни, окрім жахіть, в стінах такого похмурого місця? Якби Драко наснився милий коргі Її Величності, який бігає ромашковим полем, то було б напрочуд дивним, якби миле звірятко не вивернулось навиворіт, перетворившись в кровожерливого семипащого монстра.
Прибравши руки від обличчя, він із подивом побачив згустки крові на пальцях і обережно обмацав обличчя. На фоні пульсуючого болю в тілі він майже не відчував сіпання розсіченої шкіри над лівою бровою. Він стер неприємну вологу з брови і втупився в темну, густу кров на долоні. Якби роки зо два тому, йому хтось почав розказувати, що він отак спокійно буде розглядувати свою кров на брудних долонях, він би не дослухав, бо втратив би свідомість ще на початку такої жахливої розмови. Через дев’ятнадцять років життя, Драко нарешті зрозумів, що чарівники не помирають від таких дрібниць, як подряпини і незначні втрати крові, а він, яке щастя, був чарівником.
Привертаючи до себе увагу, ворон на ліжку розправив і склав крила з легким шурхотом. Драко відволікся від споглядання кривавого желе на своїй долоні і спробував витерти її об шматок ганчірки, який він відірвав від власної сорочки.
– Давно тебе, друже, не було, – тихо сказав він ворону, обережно піднімаючись. Біль повільно відступав, тож ризик знову завалитися на кам’яну підлогу був мінімальним, – я вже сумувати почав.
– С-сумувати! – повторив ворон, – с-сумувати!
– Тихше, – Драко кинув погляд в бік дверей, а тоді визирнув у заґратоване вікно, – світанок майже настав, можуть почути.
Ворон мовчки розгорнув та згорнув крила. За ним на потертому мішку, який слугував в’язню за матрац, лежало буре, перемазане засохлою кров’ю яйце чайки. Драко безпомилково впізнав його, бо останнім часом ворон приносив їх йому досить часто. Настільки часто, що саме цим невеликим, бурим яйцям він завдячував якщо не життям, то таким-сяким здоров’ям точно. Але цього разу було щось не так. Ворон мав дещо потріпаний вигляд. Зазвичай чорне з синім відливом пір’я було блискучим та гладким, а зараз деякі пір’їни були зламані, стирчали в різні боки, а на шиї їх взагалі не вистачало. Це яйце далося ворону не легко.
– Дякую, – в’язень сів на ліжко і обережно загорнув яйце в ганчірку, – ти мій рятівник.
Ворон скочив йому на коліна і кумедно схиливши голову на бік, втупився в Драко своїм чорним оком. Посміхнувшись, Драко почухав його під дзьобом, від чого птах аж замружився від задоволення. Сидячи тут, у цій кам’яній гробниці для живих, він часто згадував слова Дамблдора, якого зневажав більшу частину свого життя: щастя можна віднайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатись до світла. Напрочуд цікавим було те, що світлом, променем надії для Драко був абсолютно чорний хижий птах. Погладжуючи підставлену для ласки шию Хугіна, юнак не міг не згадувати те мале, ледь вкрите пір’ям пташеня, що безпомічно борсалося в листі, намагаючись сховатись від смертельної небезпеки, що насувалася на нього.
Сталося це на літніх канікулах після четверного курсу. Ґреґорі Ґойл-Старший і Люціус Мелфой все частіше відлучались у справах їхнього щойно воскреслого з мертвих Темного Лорда. В той час, ще ніхто зі Смертежерів навіть не думав залучати чотирнадцятирічних школяриків до їхнього специфічного клубу, то ж Драко з Ґойлом безцільно бродили парком біля Мелфой-Менора. Драко тільки вмостився з книжкою серед низьких розлогих гілок старого дерева, як почув роздратований крик свого посіпаки і, тихенько вилаявшись, скочив на землю і попрямував в той бік, звідки линув голос Ґрега. Він підійшов якраз вчасно, щоб побачити, як Ґойл снопом іскор збив воронове гніздо на землю. Кому ж як не їм, дітям впливових батьків, безкарно порушувати закони? Перелякані пташенята гепнулися в купку торішнього листя безпомічно і перелякано пищачи. Викрикуючи щось про страту брудних маґлівських виродків в честь Темного Лорда, Ґойл з маніакальною усмішкою пустив декілька заклять Бомбарда в дорослих птахів, що кинулись захищати своє потомство. В цій мішанині з криків воронів, вереску оскаженілого юнака і приглушених вибухів заклять, одне вороненя забилося під коріння дерева безпомічно дивлячись на Драко. В той момент він не наважився зупинити товариша але й виказувати сховок пташеняти не став. Пізніше, коли Ґреґорі забрався додому, Драко стрімголов кинувся до старого дерева. Пташеня сиділо там же. Піднявши на руки тремтяче, перелякане створіння, в ту ж мить його пройняло таке щире тепле почуття до вороненятка, що юнак навіть не задумуючись забрав його до себе. З того дня, мале пташеня стало невід’ємною частиною не лише самого Мелфой-Менора, а й вірним другом та супутником його спадкоємця.
Довго думати над іменем не довелося. Проникливий, всезнаючий, мудрий погляд малого пташеняти вирішив все за нього. Хугін, один з воронів Одіна, птах, чиє ім’я перекладалось як «думка», був тим створінням, в чию честь отримав своє ймення ворон Драко. Юний Хугін мав проникливий погляд розуміючого, хитрого створіння, який з роками тільки поглиблювався і ставав ще більш химерно-людським. Зовсім не звіриним. Це і відрізняє справжнього фамільяра від пересічної тварини. Тепер він був досить великим, навіть величезним для свого віку птахом, який ледь протискався крізь ґрати до камери.
Драко гладив його пір’я і думки невпинно відносили його в той день, коли він вперше побачив свого ворона. Тепер Драко чітко розумів, що всупереч всьому, він міг піти за покликом душі. Він міг зупинити свого товариша. І не тільки тоді. І не лише його.
Ці думки не давали йому спокою.
Він міг чинити так, так вважав за потрібне. Без страху.
Десь вдалині почувсь відзвук засову на брамі і писклявий звук тертя ржавого металу об метал.
Колтрейн.
– Хуг, тобі час летіти, – стиха мовив Драко і провів долонею по спині ворона, пригладжуючи дрібне, настовбурчене від перестороги пір’я, – не можна, щоб тебе бачили. Тобі вже час.
– Час, – повторив ворон і розправив свої абсолютно чорні крила. Здавалось, він був справнім породженням пітьми, похмурим дитям темряви, яке, своєю чорнотою неначе всотувало в себе всі інші кольори, залишаючи тільки цей темний, глибоко- чорний відтінок зла, поки ворон добродушно не тицьнувся головою в простягнуту руку Драко і не потерся об неї як ласкаве кошенятко, приязно заглядаючи в очі обожнюваному чаклуну, – Час!
– Бережи себе, – Драко кивнув в бік віконечка і ворон слухняно злетів на нього. Наостанок ще раз глянувши на свого чаклуна, Хугін протиснувся крізь ґрати і беззвучно шурхнув вниз.
Драко машинально кинувся до вікна встиг помітити, як ворон, крутнувшись в повітрі, вийшов з піке і плавно поплив повітрям понад самими хвилями геть з цього пропащого місця. Смуток, який навалився на Драко був майже матеріальним. Він відчував його вагу кожною клітиною тіла, кожним м’язом. Дивлячись вслід відлітаючого птаха, він не міг позбутися думки, що Хугін – єдине створіння на світі, яке насправді любить того щиро і безкорисливо, таким який він є.
– Втекти затямив, наволоч?
Знайомий голос позаду не віщував нічого доброго.
– Ти надзвичайно проникливий, Колтрейне, – буркнув Драко, все ще не відводячи погляду він світанкового, затуманеного моря, – але я передумав, бо жахливою видається перспектива розклепатися об скелі і більше не побачити твого прекрасного сонцеликого писку.
– Кретин, – почувся скрегіт металу, з яким відкривалось віконечко в дверях камери і шкрябання кухарського черпака об дно казанка, – прошу до трапези, сер Шматок Лайна.
– Такий ввічливий, – Драко повернувся якраз вчасно, щоб побачити як з рота наглядача витікає зеленувата соплива рідина прямісінько в його порцію вівсянки. Колтрейн сплюнув і вишкірився до Драко, – я щось зовсім не голодний.
– Схочеш жерти – зжереш, – прохрипів той, витерши мокрі від слини губи і розмішав вівсянку ложкою, – я дещо додав, щоб тобі смачніше було.
– О, вельми вдячний за турботу, – холодно промовив Драко підходячи ближче до дверей. Він все ще відчував слабкість після вчорашнього нападу і сподівався, що широкі штани здатні приховати тремтіння його колін, – і колись я віддячу тобі за кожен твій добрий вчинок.
– Погрожуєш? – насмішкувато вишкірившись, тюремник наблизився до ґрат просвердлюючи Драко поглядом.
– Обіцяю, всього-на-всього, Філліусе Колтрейне, – Драко був настілки близько до свого недруга, що, здавалося почув, як один із зеленуватих прищів на витягнутій пиці чоловіка луснув, коли той скривився, наче йому дали під дих. Блідий гній стікав огидною крапелькою по його щоці. Драко відчув, як його шлунок вмить стиснуло бажання вивернути все, що там ще лишилося від вечері. Ковтнувши, він спромігся відкинути це відчуття, – я обов’язково віддячу тобі за все, коли вийду звідси – додав він, стишивши голос так, щоб його чув лише співрозмовник.
Рука Колтрейна метнулась до палички, але він спинився на пів-дорозі і гримнувши металевою мискою з вівсянкою об підлогу, рвучко закрив віконечко.
– Якщо, Мелфой. Якщо, ти вийдеш звідси, – дивлячись на в’язня через ґрати мовив він, – в чому особисто я не впевнений.
Він всміхнувся, демонструючи відсутність одного з кутніх зубів і стерши стікаючий щокою гній рукавом, пошкандибав далі.
– Навіть не сумнівайся, вилупку, – з ненавистю в голосі процідив Драко вслід крокам, які віддаляючись лунали все тихше, – клянуся всім що в мене є, всім що було і всім що буде, що я вийду звідси і ти, паскудо мерзотна, жертимеш власні кишки намотані на мій кулак.
Раптовий напад слабкості, від якої його тремтячі коліна ледь не підкосились, змусив його відступити від дверей. Драко не був фанатом розбитих об підлогу колін. Вистачить йому і чола.
Присівши на тапчан, який слугував йому за ліжко, Драко деякий час мовчки дивився перед собою, потім опустив погляд на браслети на зап’ястках. Коли у в’язниці вперше сидів його батько, таких штучок не було. Дементори блокували всі сили в’язнів, не даючи навіть шансу на якусь магічну активність. Нині, коли більшість дементорів, за свою співпрацю із Темним були в закриті на закритому далекому острові, в Азкабані довелося впроваджувати нові правила. Звичайно, декількох дементорів лишили, але функції хорони вони вже не виконували. Вони знаходилися на підвальних ярусах в’язниці куди на декілька годин могли спустити особливо буйних в’язнів. Металева клітка, в якій був зачинений в’язень не дозволяла голодним почварам випити його душу, але зовсім не вберігала від висмоктування радості. Драко добре це знав, бо в перші місяці був досить частим гостем в тій місцині. Дементори допомагали приборкувати тих, хто спричиняв тюремникам забагато мороки, але основна робота лежала на самих охоронцях та магічних обмежувачах, одними з яких були срібні кайданки. Браслети блокували магію в’язнів не даючи можливості навіть на неконтрольовані викиди енергії. Досить експериментальний метод, який ще не встиг пройти випробування часом. Драко підозрював, що якщо не виснаження, то власна ж магія одного дня може вбити його з середини. Зрештою, ці кайданки одягали лише на «найнебезпечніших» Смертежерів, наприклад таких, які були здатні вбити могутню Беллатрису Лестрейндж.
Драко відчував певну гордість за те, що був одним із тих, кого закували в ці штуки. Виходило, що його вважали достатньо могутнім, для того, щоб чарувати без палички. Його вважали небезпечним. Його боялись. Зрештою, хіба не цього він прагнув, коли вступав в ряди Смертежерів? Визнання, страху і поваги.
Ще раз сіпнувши грубу застібку браслету, він полишив спроби їх зняти. Зрештою, не існує нічого не можливого, лише недостатня кількість спроб. Цілком можливо, що і ця застібка ослабне раніше, аніж чари буде поновлено.
А що тоді? Драко задумався. Чи мав він бажання втекти? Він не був певен. Життя в постійному страху погоні, митарствах його не приваблювало.
Пролежавши цілу ніч долілиць на кам’яній підлозі, він зараз не відчував зовсім ніякого бажання рухатись. Тому розтягнувшись на тапчані, він закинув руки за голову і заплющивши очі почав перераховувати інгредієнти Вовчого трунку, який дозволяв перевертням залишатися при здоровому глузді під час повного місяця. Складне зілля. Драко вивчив механізм його приготування ще на третьому курсі навчання в Ґоґвортсі, коли професор Снейп займався з ним на факультативних заняттях. Вони готували його разом і геніальний, без перебільшення – величний, зілл’євар вчив Драко секретам приготування цього трунку. Повільно думки Драко сповзли від зілля, до самої постаті Снейпа. Серйозний, холодний в своїй зосередженості професор завжди викликав у Драко повагу і якийсь дитячий захват. З перших днів знайомства з цією людиною, маленький Мелфой мріяв вирости і стати схожим на похмурого, але такого безперечно авторитетного і могутнього професора Снейпа.
Чому цим ідолом, прикладом для наслідування у юного Драко був не його батько, а хрещений? Він чітко пам’ятав, що до певного періоду цілком обожнював батька, але навіть тоді, в своїх мріях про власну дорослість він не був схожим на нього.
Він не помітив, як провалився у м’який сон. Йому не снилося нічого. Лише затишна темрява без тривог, блідих дівчат, липких змій, моторошного бурмотіння в темряві та кривавих розводів на долонях. Виринувши зі сну, Драко сів на ліжку відчуваючи якийсь дискомфорт так, наче йому не було дозволено спокійно спати в цих стінах, де він мав право лише на біль та страждання.
Неспішно підвівшись, він розім’яв плечі, потягнувся і спробував приладити волосся. Сам собі зараз нагадував нечесаного Поттера і це трохи злило. Але така вже доля в’язня і йому ще дуже щастило, що його живцем не заїдали веселі блошиці, яких він періодично ловив і розчавлював між нігтями. Звісно, вони інколи надокучали йому, але це можна було терпіти. Зробивши декілька кроків кімнатою, він розім’яв суглоби, розтягнув м’язи, які затерпли від тривалого лежання, розтер затерплу шию і зробив пару невеликих стрибків на місці. Як на злиденного в’язня він почувався досить добре. Підійшовши до миски із слиново-кашевою мішаниною, він взяв її двома пальцями і вивернув вміст до діри в кутку камери.
– Поїм, коли закінчиться твоя зміна, сволото, – зі злістю пробурмотав Драко згадуючи ненависного тюремника. Раптом, за віконечком почувся знайомий шелест крил.
Опустившись на широке підвіконня, Хугін кинув перед собою досить пошарпану чайку в з явним очікуванням витріщився на Драко. Той усміхнувся.
– Смачного, друже, – він почухав птаха під дзьобом, – їж, я не голодний.
Ворон подивився на нього з певним здивуванням, наче так і не зрозумів, як то можна відмовлятись від свіжої трапези і зробивши дивний рух крилами, якби він був людиною, це б трактувалося як «знизав плечами» , почав дзьобати пузо мертвої птахи. Хугін часто робив речі, не властиві іншим птахам. Коли йому запитували, чи голодний він, птах міг ствердно кивнути головою чи, навпаки, заперечно похитати зі сторони в сторону. Будучи молодшим, він винувато опускав голову, коли його сварили та гордо випирав груди, коли отримував похвалу. Зараз же птах сам вмів дати оцінку тим чи іншим своїм діям і взагалі не орієнтувався на людські оцінки.
Роздратовано каркнувши, корон підскочив і єдиним порухом пазуристої лапи розпоров чайку ледь не навпіл. Ще раз глянувши на Драко, наче очікуючи, що той передумає і приєднається до цієї вельми вишуканої трапези, ворон «знизав плечами» і почав з апетитом поглинати жорстке м’ясо морської птиці.
Драко зосередився і торкнувся спини Хугіна. Ворон був так поглинутий поїданням серця чайки, що навіть не помітив, як у його свідомості стало трошечки тісніше, аніж завжди.
Уривки почутих вороном розмов, звуки, образи будинків, сімей, що смажили барбекю на задніх дворах своїх будинків, діти, що грали в якусь гру з невеликим, як бладжер м’ячем буцаючи його ногами, дороги і бездоріжжя, поля, ліси і схили. Хугін літав далеко, з кожним тижнем заглиблюючись в материк все далі й далі. Спостерігаючи щораз все нові і нові пейзажі та місцини. Звичайно, та частина материка куди міг долетіти птах була абсолютно, огидно до нудоти маґлівською, але вона була жива і реальна. Єдине магічне що було в цьому регіоні – в’язниця, а від неї нудило як в’язня так і його ворона.
Більше шести місяців знадобилось Драко, щоб навчитись проникати у свідомість свого фамільяра без палички, та ще й в кайданках. Раніше він міг проникати у його свідомість на відстані і навіть подумував використати цю можливість як спосіб махлювати в квідичі, та так і не наважився. Тепер же це було можливо лише при фізичному контакті. Він був певен, що цього б не вдалося, якби не міцний ментальний зв’язок з птахом, який існував у них роками. Драко не раз імпульсивно відчиняв вікно для птаха, якраз за десять секунд до того, як той повертався з ловів. Він його не бачив, але відчував, що той поряд. Так само і Хугін, відчував, коли потрібен Драко.
Перший час було зовсім важко повернути можливість застосовувати Легіліменцію до свого фамільяра. Значну роль в цьому грало і періодичне відвідування приязних дементорів у підвалі, яким він був декілька разів удостоєний за дещо не поважне ставлення до тюремної варти. Після таких зустрічей доводилось починати все з нуля і згодом Драко намагався більш старанно тримати свій отруйний язик за зубами.
Він робив це не часто. На подібну магічну активність потрібно було витратити багато ресурсів, тож Драко дозволяв собі споглядати вільний маґлівський світ не більше, аніж раз на тиждень. Але і це його виснажувало, та можливість знову відчути вітер і полетіти була занадто привабливою.
Він був спраглий до інформації. Його цікавило все, що відбувалося за стінами Азкабану, адже в його стінах було замало цікавого для живого розуму. Не було доступу до книжок, газет, чи будь чого іншого, звідки можна було б пізнати щось нове, цікаве, що б дало привід для роздумів. Тому Драко здебільшого думав про минуле. Звісно, час від часу в його роздуми заповзало примарне дівча, але він не був певен в природі цього явища, через головний біль. Що виникало першим? Головний біль спричиняв її появу, чи навпаки, вона спричиняла його біль? В першому випадку, він мав справу зі звичайною галюцинацією під час сильної мігрені і, по правді кажучи, Драко більше схилявся саме до цього варіанту, адже якби дівчина була привидом, вона б не зникали після того, як напад минав. Він був цілком впевнений що цей образ підкидала йому його ж власна підсвідомість в моменти слабкості. Справедливо, бо він накоїв вдосталь лиха, що не могло минути для його ментального здоров’я цілком безслідно.
– Обід!
Стійко витримавши чергове псування супу брудними руками тюремника, він буквально вимив в мисці з баландою руки, Драко не зводячи холодного погляду з Колтрейна вилив цю гидоту в «туалет».
– Давно дементорів бачив, погань?
– А ти? Давно накладав в штани від страху перед ними?
Стиснувши губи в тонку лінію, Колтрейн грюкнув засувом на віконечці і попрямував далі. Погляд, який він кинув на Драко красномовно обіцяв, що після відбою вони ще зустрінуться.
Драко не хотів тортур і не прагнув померти. Просто не міг змовчати.
Підійшовши до віконечка, Драко побачив щось схоже на яєчко, та без шкаралупи, яке лишилось після трапези його ворона. Воно було м’яким, зі ще не сформованим твердим покриттям. Драко обережно розірвав схожу на тонку шкіряну оболонку і випив яйце.
– Дякую, Хуге, – тихо сказав він, дивлячись в безхмарне, ніжно-блакитне небо над Азкабаном.
Час до вечері він провів за роздумами над давно прочитаними книжками, спогадами про школу, квідич та небагаточисленних людей, яких він міг назвати приятелями. Пенсі Паркінсон, Блейз Забіні посідали перші місця в цьому коротесенькому списку. З усіх знайомих він ставився до них найкраще, але ніколи не дозволяв собі зближатися з ними, оточуючи себе неприємною компанією, що складалась із Креба та Ґойла. Тепер Драко думав, що даремно не давав собі шансу спілкуватись із по справжньому цікавими та розумними однолітками. Чого він боявся? Він і сам до кінця не міг зрозуміти. Будь-яка прив’язаність здавалась йому слабкістю він і так був занадто слабким через Хугіна. Тепер він був певен, якби вдалося повернути час назад, в нього б цілком було б своє золоте тріо. Драко всміхнувся власним думкам. Такі наївні, зовсім дитячі мрії про дружбу зовсім не пасували злочинцю, вбивці закованого в срібні чарівні кайданки.
В той день Хугіна він більше не бачив. Чого не можна було сказати про Колтрейна.
Принесену баланду Колтрейн не став псувати. Дивлячись Драко в очі він виловив із миски єдиний шматок м’яса і запхав собі до рота, а решту просто вилив на підлогу камери. Не потрібно було володіти надзвичайними навичками, щоб прочитати в погляді тюремника загрозу.
– Згодом побачимось, мавпочко в клітці, – чавкаючи м’ясом, недбало сказав тюремник, – не встигнеш засумувати.
– Чекатиму, – з готовністю процідив Драко.
Колтрейн усміхнувся цій хоробрості в’язня. Він був не набагато старшим за Драко. І, до певного часу, він був впевнений що ніколи не зустрічав цього чоловіка раніше, хоча обличчя і видавалося страшенно знайомим. До того моменту, поки одного разу, згадуючи дитячі роки, в його пам’яті не схлинув давній спогад з першої прогулянки алеєю Ноктерн і схожого на облізлого гусака юнака, який торгував там пацючими хвостами, які, начебто, лікували Драконячу віспу. Драко добре запам’ятав, як батько сварив того хлопця за шарлатанство, адже ліків від цієї хвороби просто не існувало і їхня родина, не так давно втративши від неї дідуся, добре про це знала. Одного разу, під час чергової перепалки, Драко згадав про цю історію і жартома запитав, а чи бува суп не зі щурячими хвостами. Треба було бачити як змінився вираз обличчя тюремника і як насмішка сповзла з його пики, змінившись гримасою подиву і страху. Відтоді, Драко став його особистим ворогом. Чому ж сам Драко з першого погляду зненавидів Колтрейна, було для нього самого загадкою. Він не одразу впізнав в ньому шахрая, який довів до ручки його батька багато років тому, тоді чому? Справа була навіть не і крові. Дарма, що в нього не було фльору тієї пронесеної через століття благородної магії , яким за милю несло навіть від таких заплямованих як Візлі, та Драко був в цьому певен, Філліус Колтрейн був чистокровним. Було щось інше. І він ніяк не міг зрозуміти що саме.
Хоча, про заплямованість тієї чи іншої родини Драко тепер вважав за краще не думати. Загалом вся ідея чистоти крові здавалась тепер йому якоюсь ілюзорною. Тепер його світ був більше сірим, він ділив його на своїх та чужих і, як виявлялось, не завжди «свої», тобто чистокровні, виявлялись найкращими творіннями світу.
Великих зусиль Драко вартувало визнання, що деякі з найпотужніших чарівників, з якими він зіштовхувався в житті, були саме напівкровками, чи взагалі, дітьми маґлів. Напівкровкою був Темний Лорд, дочкою маґлів – Герміона Ґрейнджер.
Спохмурнівши, він кинув погляд в бік стіни з помітками. Якщо його підрахунки були вірними, то сьогодні було 30 червня. Друга річниця загибелі Албуса Дамблдора. Два роки минуло з того дня, як рятуючи себе та, скоріш за все, своїх батьків від страшної розправи, Драко впустив в Ґоґвортс Смертежерів. Рівно два роки з того дня, як вся надія на щасливий кінець каменем впала до підніжжя Астрономічної вежі.
Драко досі був цілком певен, що старий міг знищити всіх непроханих гостей одним махом, але з невідомих йому причин не став це робити.
До того ж, за декілька митей до появи Снейпа, Драко вже набрав повітря в груди для того, щоб сказати « так» і опустити паличку.
Не судилося.
Шаркання ніг в коридорі, змусило Драко напружитись. Він силкувався не звертати уваги на огидний морозець, шо покрив його шкіру, змушуючи настовбурчитись кожний волосок на тілі. Він чудово знав, чим закінчаться його перепалки з тюремником. Але ще краще він знак те, що навіть якщо він мовчатиме, заховається під тапчан і прикидатиметься сплячим цілий день, Колтрейн все одно прийде. Він ненавидів Драко ледь не з першого погляду.
– Сьогодні ти надзвичайно погано себе поводив, сопляк, – клацнув засов на дверях, до камери зайшов Колтрейн і не втрачаючи часу даремно, тієї ж миті метнув в Драко жалюче закляття, від якого той тихо зашипів. Тюремник не був налаштований на таку тиху реакцію, тож здивовано відступив на крок, – вдаєш хороброго, щеня? Ми обидва знаємо, як голосно ти вмієш волати!
Драко зціпив зуби, коли наступна жалюча колючка закляття вп’ялась йому під коліно, та все ж не втримався на ногах. Завалившись на один бік, він скрутився калачиком від болю, силкуючись не завити. Колтрейн добре знав як завдати найбільшого болю, на який були здатні, здавалось, елементарні закляття. Він не був першокласним чарівником, він навіть не був здатен начаклувати тілесного Патронуса, але мистецтво тортур було його коником. І він ніколи не зупинявся, поки не насичував свого прагнення, поки його жагу не було втамовано.
Драко намагався абстрагуватися, закрити свідомість від сигналів, що посилали волаючі від болю нерви, та йому не вдавалося. Він не міг відключитись, не міг опанувати себе. Недавній напад мігрені, подорож свідомістю фамільяра виснажили його і так обмежений кайданами потенціал. Він нічого не міг вдіяти з пекучим болем, який обпалював його шкіру. Нога, шия, живіт, рука, пах, обличчя. Колтрейн шепотів закляття з маніакальною посмішкою на обличчі. Він насолоджувався здавленими стогонами, які ставали все голоснішими, змученими. Тюремний не зупинявся, поки не почув те, чого прагнув. Він добре знав, як видавити скрик благання з будь-кого.
Тиша. Драко боявся поворухнутися, очікуючи, що як тільки тюремник помітить рух, все почнеться з початку. Він намагався втамувати тремтіння, але йому не вдалося. Ще більшу огиду в ньому викликали вологі розводи сліз за обличчі. З глибин пам’яті виринув образ тітки, яка схилилась над ним зі зневажливою посмішкою. Слабак. Вона завжди йому це говорила і Драко добре знав, що вона права.
Драко неспішно відкрив очі і нерішуче подивився на Колтрейна. Чомусь, той досі був тут і дивився на нього із захватом божевільного. В’язень завмер від жаху. Це не було кінцем.
– Ми дещо спробуємо, – збочена посмішка розтеклась його обличчям, коли він спрямував чарівну паличку на праву руку Драко, – сіндентум санґвініс.
Спочатку Драко здалося, що нічого не відбулося. Та і що мали з ним зробити кровоспинні чари? Та вже через мить, він із жахом відчув, як починає поколювати і пульсувати його плоть. Він спробував стиснути і розтиснути кулак, та це ледь вдалося. Пальці розпухали просто на очах, перетворюючись на багряні, налиті болем і кров’ю опецьки.
– Зупинися! – з мукою викривкнув Драко, коли наростаюча агонія і переляк від побаченого вже стали нестерпними. Він не міг відірвати сповненого жахом погляду від того, як лускали судини і кров з них розтікалася під шкірою, – та спинися ж ти, благаю!
Він не почув сміху, майже не відчув ще кількох жалючих заклинань, які пронизали його тіло. Драко не міг відірвати погляд від жахливого роздутого чогось, чим нині стала його рука. Раптово, тиск під шкірою різко впав і він відчув певну полегкість. Видихнув і вже через мить пискнув від жаху. З відступаючим тиском, приходив нестерпний біль. Стиснуті нервові закінчення тільки зараз, відходили і починали поступово передавати інформацію в мозок. Повільний, наростаючий біль, жах, невіра в те, що таке взагалі можливо. Драко не відчував нічого, окрім болю. Все навколо стало чорним, віддаленим, не існуючим. Все окрім пекельного відчуття, яким налилась його правиця.
В’язень безтямно вив втупившись у свою розчепірену, роздуту до непізнаваності кінцівку. Тваринний жах в його очах не мав меж. Він неосмислено розхитувався в зад і вперед притискаючи до грудей потемнілу руку. Тюремник задоволено всміхнувся і сховав паличку. Виходячи з камери він озирнувся і пильно подивився на свою роботу так, наче намагався закарбувати те видовище в пам’яті.
Те що він бачив, було прекрасним для його збоченого розуму.
Додати до улюблених