Юнгі звик прокидатися на світанку, будити наслідного принца, який завжди просить ще 10 хвилиночок, готувати сніданок, знову штурхати хлопця, поки він остаточно не пробудиться, але цього ранку щось пішло не так. Сонце вже встигло піднятися досить високо, коли Юнак відкрив вперше очі. Так як у нього був дуже чуйний сон, вночі виспатися було складно, Хосок не спав і постійно вертівся, ніби лежав на цвяхах, а зараз імператорське нещастя зовсім зникло. Міну стало тривожно, бо разом з юнаком також пропали і його лук з колчаном.
– От же біда ходяча! Тільки спробуй заблукати, я тебе в найближчій калюжі втоплю!
Через 10 хвилин, коли Юнгі вже встиг перебрати сотню способів покарання «імператорського заду», почувся гавкіт Холлі. За ним вийшов і сам винуватець раннього посивіння одного колишнього контрабандиста. Лише на наступний день Хосок зізнався, що і справді заблукав, і якби не собака, то сам би не знайшов напрямок до табору. Зараз же він світився від щастя і гордо ніс перед собою тушку маленького зайченята.
– Ти що, плакав?
– Я… ні, просто… влучив у стегно… а він ще живий… і довелося… ну, шию… а його шкода… – лепетання Хосока затьмарили радість, яка випромінювалася ще хвилину тому.
М’яса на тушці було мало, але юшка вийшла смачною і досить наваристою. Потрібно було щось таки вирішувати з харчами. Заходити в міста було ризиковано, а полювання – то справа нелегка, і не завжди вдала. Домовилися запастися в першому найменшому селищі, де ризик зустріти варту був мінімальним.
К обіду довелося ненадовго вийти на головний тракт. Хлопці не вірили своїй вдачі, бо за пару годин не зустріли жодної живої душі. Юнгі не бачив обличчя Хосока, що ховалося за полями шляпи, але відчував, що його щось турбує. Здогадка підтвердилася, коли юнак встав як вкопаний на перехресті.
– Що не так?
– В тій стороні літня резиденція імператора. Її підтримують у належному стані декілька слуг, що живуть в домівках неподалік. В сараї напевне є харчі. Можливо залишилося в’ялене м’ясо, крупи, кімчі.
– Погана ідея. Якщо нас схоплять охоронці, то дорога на той світ нам забезпечена.
– По периметру охороняють тільки влітку, в інший час під вартою лише головний вхід. Ніхто не ризикне красти у самого імператора. Склад з харчами скоріш за все без нагляду. Пішки години зо дві дійдемо.
Декілька хвилин парубки простояли на перехресті вагаючись. Крюк до резиденції набагато менший, ніж до селища, а запаси безкоштовні. З іншого боку здавалося, що вони добровільно йдуть у пастку. Юнгі, за яким було останнє слово вирішив спробувати скоїти набіг на осідок самого імператора. Таке буває раз у житті. Не кожному випадає шанс подивитися як живуть правителі країн, і тим паче обчистити їх.
Від хвилювання по дорозі Хосок теревенив без зупину. Розповів всі історії, пов’язані з літнім відпочинком в цій місцевості. І про те як загубив Чіміна в лісі, куди вони втекли збирати ягоди, і про їх крадіжки солодкого з кухні (звичайно вони могли просто сказати, і їм приготували б все, що душі було завгодно, але ж так цікавіше). Багато історій мали один і той же шаблон: Хосоку спадає «геніальна» ідея, він підбиває на витівку брата, все іде не за планом, їх карають. Юнгі і не підозрював, що його подорожник такий шибеник. Він скоріше був схожий на батьківську гордість, слухняну дитину, улюбленця всіх нянь і вчителів. Зараз від того розбишаки майже нічого не зосталось. Можливо дитинство минуло поступово з роками, а може йому довелося подорослішати в одну мить, коли дізнався, що з усієї родини в живих залишився лише він. Хотілося б поспілкуватися з Хосоком місяць тому, дізнатися яким він був до своєї трагедії, побачити ту саму невгамовну іскру в очах. Усмішка не сходила з обличчя останнього сина імператора майже весь час, але погляд залишався сумним, а сни тривожними.
Площа з усіма спорудами була оточена високим кам’яним парканом, розписаним самобутнім орнаментом, який виділявся на фоні зеленого парку. Сад виглядав доглянутим, кожен кущик був на своєму місці і мав однакову форму, жодної зайвої травинки не росло попід огорожею. По периметру височіли оглядові вежі, в яких не було вартових. Хосок дійсно знав кожен дюйм садиби. Він одразу ж відвів їх до слабкого місця, здавалося, не приступної фортеці. Одну з веж щільно обвивав дикий виноград. Малі розбишаки тікали по ньому від постійного нагляду старих няньок. Та викорчувати таку красу було шкода.
Весь вміст наплічників залишили у дерева під охороною Холлі. З собою взяли тільки порожні сумки і мечі. Старі лозиння зі скрипом прогнулися під вагою вже дорослого принца, але витримали навантаження. Другим виліз Юнгі, який був крупнішим. Деякі гілки ламалися, але, зачепившись за протягнуту руку Чона, він підтягнувся і перекинувся через стіну.
Уява малювала золоті палаци, вишукані альтанки, екзотичних павичів, які б прогулювалися двориком, але реальність виявилася не такою розкішною. Імператорська резиденція виявилася звичайним одноповерховим будиночком, який мав кожен другий заможний чиновник. Навколо нього розсипані маленькі прибудови з кухнею, житлами для слуг, сарайчики з інвентарем. Найбільшою спорудою буда конюшня, що знаходилася окремо за стіною. Жодної живої душі не снувало по території, осідок здавався покинутим. Особливо це відчувалося після історій Хосока, в яких за ним наглядало що найменше п’ятеро «церберів».
Двері у склад з їжею були передбачувано заперті, та для колишнього контрабандиста це не виявилося серйозною перешкодою. Витративши лише пару хвилин щоб відімкнути двері з мінімальними наслідками, юнаки ступили в обитель запахів, що доносилися з усіх полиць. Хотілося забрати з собою все, що траплялося на очі, але довелося взяти всього потроху, щоб пропажу не помітили. Сир, в’ялена та сушена дичина, сухофрукти, горіхи, рис, горох … Кожен набрав скільки було можливо.
Йдучи до дверей Юнгі різко зупинився, і прислухався. Принц тільки через декілька секунд також почув голоси. Охоронці перегукувалися і над чимось гучно реготали. Голоси наближалися. Хосок озирнувся, ховатися не було куди. Вони обидва припали до дверей намагаючись вгледіти у шпарини хоч щось.
Повз них пройшло двоє чоловіків у формі і відкрили льох. Поки один грівся на сонечку, другий вже через пару хвилин вийшов з горщиком. Трохи пом’явшись на місці, вони двинули назад, так і не помітивши відкритий замок на дверях.
– Цідять запаси вина, паразити.
– Не нам їх судити. – Мін потряс торбиною з прихваченим майном.
– Технічно, це добро належить мені.
– Все у тебе не як у нормальних людей. Один раз вкрав, і то сам у себе.
Пересидівши ще декілька хвилин, поки голоси остаточно не вщухли, вони знову закрили двері і повернулися до винограду. Тільки от з внутрішньої сторони виноград таки викорчували. Юнгі перекинув через огорожу сумки, обперся об стіну і присів.
– Залізай, потім підтягнеш мене.
– Я не зможу. Давай ти перший.
– Хочеш, щоб я топтався на спині сина імператора?
– Покійного імператора. Скоріше, поки я не передумав.
Сьогодні Юнгі може померти спокійно, бо вже нічого видатнішого в його житті не відбудеться. Хоча йому було навіть шкода спину молодого принца, яка прогнулася під його вагою і затремтіла. Міцно обхвативши стіну обома ногами він простягнув руку хлопцеві.
– Хватайся. – Хосок не звертав на нього уваги. Замість того він гіпнотизував свій колишній літній будиночок. – Чого застиг? Тікаймо!
– Я на пару хвилин. Зустрінемося під деревом.
– Ти з глузду з’їхав? Навіть не думай! – Мін докладав тотальних зусиль, щоб його гучний шепіт не перейшов на крик. Хотілося зістрибнути назад і дати прочухана цьому телепню.
– Довірся мені. Чекай 10 хвилин. Як не повернуся – йди до лісу.
Хосок не зважав на лайку у нього за спиною. Пригнувшись, він зайшов за котедж. Юнгі нічого не залишалося окрім як зробити як сказали. Холлі, углядівши його завиляв хвостом, але поглядом вишукував у нього за спиною ще одного двоногого.
– Дурень! Який же дурень! Ми обидва дурні, Холлі. Його дар генерувати «геніальні» ідеї з дитинства нікуди не зник! А я дурень, бо погодився на цю авантюру! Зараз би сидів вдома, попиваючи макколлі, а не вештався бозна де з цим імператорським непорозумінням. За що мені ця кара?
Коли речі були зібрані, а половина нервових клітин Юнгі відмерли, собака знову підскочила, енергійно перебираючи лапами на місці. Хосок наближався до них трохи кульгаючи.
– Ти запізнився. Десять хвилин давно пройшли.
– Тоді чому ти досі тут?
Мін також задавав собі це питання, поки намотував круги навколо дерева в очікуванні. Звик? Прив’язався? Пожалів бовдура? Ні, ці висновки його геть не влаштовували, та інших він не знайшов.
– Ми пройшли майже половину шляху, а я не отримав ні копійки. Мені шкода витраченого часу.
Хосок, звичайно ж, не повірив жодному слову. Хоч Юнгі і бурчав, і сварився час від часу, але завжди був добрий до нього (окрім того випадку, коли п’яним ледь не спустив на Чона собак).
– Що з ногою?
– Переживу. Треба скоріше відійти як най далі звідси, і нарешті виспатися. Але спершу глянь сюди. – З-за пазухи він дістав складену двічі невелику картину. На ній посміхалися двоє хлопців поряд з велетенський конем. Юнгі здогадався хто стояв по праву сторону від юного Хосока. – Ти його бачив на портреті розшуку у тих вояк?
– Так. Вони шукали твого молодшого брата.
Гарна місцина для ночівлі підвернулася вже після заходу сонця. Шлях до неї пройшов в тиші. Хосоку було що обміркувати. Шанс, що Чіміну також вдалося оминути смерть породжував багато питань. Як врятувався? Де переховується зараз? Чи все з ним гаразд? Де його шукати? … Ці думки зайняли його голову цілком. Він не помічав нічого навкруги, не бачив куди йшов, постійно перечіпляючись хворою ногою, яку майже волік за собою. Вечері його здолала втома. Змучений принц заснув одразу, так і не вимовивши ні слова.
Зранку ступати на ногу стало зовсім нестерпно. Мін вирішив перепочити день на цьому місці, хоч Хосок і запевняв, що може іти далі.
– Дай подивитися що там у тебе. Якщо перелом – не можна все отак залишати. – Юнгі вже варив із тільки но зібраних трав знеболюючу настоянку. – Як ти взагалі умудрився її пошкодити?
– Просто невдало зістрибнув з оглядової вежі. Вона трохи вища за стіну, тому і не розрахував. Не потрібно непокоїтися, до завтра біль мине.
– Ти мені зуби не заговорюй, а знімай вже клятий чобіт, поки я сам його не стягнув. – Молодий принц зробив вигляд, що навіть не почув, ще більше роздратувавши колишнього контрабандиста. Нарешті терпець урвався.
– Припини, що ти робиш? Як ти смієш, я ж син імператора!
– Покійного імператора!
Хосок сидів біля вогнища і дувся на свого проводжатого, який виявився передбачувано сильнішим, особливо в гніві, на собаку, що ні як не захистила від свого господаря, а лише з інтересом спостерігала за побоїщем імператорської особи, на себе, що втратив навіть натяки на авторитет. Під суровим поглядом Юнгі довелося детально розповісти про всі свої пригоди від моменту пробудження у палаючому будинку до їх другої зустрічі. На його щастя, обійшлося без зауважень. Мін не був з балакучих, але ніколи не відмовляв собі в задоволенні вставити пару їдких коментарів.
Юнгі з кожним днем все більше змінював свою думку про імператорського сина. Спочатку він здався йому зовсім безладним і розпещеним. Вічне скиглення за спиною стомлювало його, то принцу дорога надто вибоїста, то темп старшого надто швидкий, вічні прохання зупинитися відпочити… Тільки тепер Мін розумів, з яким болем давався Хосоку кожен крок. При цьому він не переставав жартувати та світити всіма зубами. Лише зараз Юнгі по-справжньому придивився до юнака перед ним. Посмішка вже не здавалася такою сонячною та безтурботною, вона була змученою та втомленою.
Вже затемна старший повернувся до табору з впольованим молоденьким кабанчиком, Холлі йшов збоку, тримаючи в зубах одну з ратиць.
– Не підемо далі, поки його не доїмо.
– Це зайве, кажу ж, завтра я вже зможу йти. Хай не так швидко, але…
– Ми вже це обговорили, Хосок. Доки ти не відновишся, ми не підемо далі. Не дуйся, краще будь корисним, допоможи мені з цим.
Три доби тягнулися ніби три тижні. Чон вже не міг втямити як йому вдавалося раніше цілими днями тинятися без діла. Щоб хоч якось розрадити молодого принца, Юнгі почав вчити його всьому що знав про виживання в лісі. Як орієнтуватися в місцевості, знаходити воду, ставити пастки, тенета, розрізняти ядовиті ягоди. Всі старі вчителя казали про нездатність Хосока до навчання, але, мабуть, проблема була в них, так як з Міном він все схоплював на льоту, розумів і запам’ятовував з першого разу. Було цікаво дізнаватися щось, що може знадобитися, а не зубрити раз за разом видатних поетів, імена колишніх імператорів, їх дітей, і наложниць.
Іноді Хосок ловив себе, що заслуховується, коли старший щось пояснює. Його низький трохи хриплуватий голос заспокоював і дарував відчуття захищеності. Юнгі, здавалося, знає все на світі, його хотілося слухати та слухати. Чон міг довірити цьому майже незнайомцю навіть своє життя, яке Мін уже не раз рятував.
Найбільшою втіхою для молодшого були їх ситні вечері після заходу сонця і розмови до самої ночі. В основному то були монологи Хосока, але їх обох це влаштовувало.
– Це дійсно смачно. У тебе добре вийшло, молодець. – Чон не міг повірити, невже Юнгі його дійсно похвалив? – Ти ніколи до цього не готував?
– Ні, але багато разів спостерігав за кухарками.
– Невже молодого пана пускали на кухню? Що ти там забув?
– Тоді я був ще зовсім дитиною, яка тікала з занять, аби послухати казки. – На його обличчі з’явилася усмішка, яка не мала нічого спільного з веселощами. В той момент він був схожий на дідуся, що розповідав онукам про колишні часи, коли волосся ще не було сивим, а в руках відчувалася міць. Смуток за давно минулими моментами, що назавжди залишаться не тільки у спогадах, а й в серці.
Сильний тріск поліна в полум’ї змусив Хосока винирнути з роздумів і продовжити.
– Бабуся, що мила посуд, знала більше історій, ніж мої няні, і вони були цікавішими за ті, що зачитували вчителі. Тому, малим, я прокрадався на кухню і слухав про битви героїв з великими драконами, про лазурне озеро з русалкам, що глибше океану і небезпечніше трясовини… Моєю улюбленою була розповідь про зачарований ліс, в якому заблукалі душі могли знайти спокій, чи переродитися новими людьми, залишивши всі спогади про попереднє життя, щоб більше не повторювати тих же помилок. – Хлопець знову перемінився в обличчі, напустив на себе безтурботний вигляд. – Хто ж міг подумати, що через стільки років, я стану такою ж загубленою душею серед лісу, що буде просити про друге життя.
Маска безпечності більше не працювала на його співрозмовнику. Втома і туга легко розпізнавалися в очах, що не зводили погляду з вогню. Завжди усміхнений принц був пригнічений, а Юнгі не знав як втішати. У нього ніколи не виходило підбирати потрібні слова в потрібний момент, та й не його то була справа, від нього вимагалося знання дороги і навики володіння зброєю.
– Що сталося з тією жінкою? Її не покарали через тебе?
– Не встигли, вона покинула цей світ після того, як мені заборонили з’являтися на кухні. Знаєш, вона була старою і майже сліпою, її тримали на роботі лише за моїм проханням, але серце у бабусі Чхве билося молоде і завжди було відкрите людям. Я хотів зберегти і виховати це в собі, але з таким положенням у суспільстві як у мене, це було на межі неможливого.
– «Але з рештою, тобі вдалося». – Лише вроджена впертість не дозволила Міну сказати це в голос. За ці дні він справді дізнався, хто такий Чон Хосок.
Перед тим, як рушити у дорогу, біле волосся знову довелося підкрасити. Відтінок ставав дедалі темнішим. Мабуть, Хосок звик до грубих рук Юнгі, бо вже не було відчуття, що його копну видирають разом зі скальпом. Пальці обережно, навіть бережно, втирали барвник у коріння, розподіляючи його до самих кінчиків. Масажні рухи приносили задоволення і ледь не приспали принца. Цього разу не було пропущених білих локонів, робота була охайною, напевно тому і зайняла більше часу.
Йти полем під час дощу, який припустив з самого ранку, було не просто. Чоботи вгрузали в болоті під ногами, кожен крок давався насилу. Щоб зайвий раз не турбувати нещодавній вивих, прийшлося знову вийти на головний тракт. Злива тільки посилювалася, але перечекати було ніде, навкруги лише степ. За годину їм зустрівся караван торговців, і сімейна пара з дитиною, яка запитала у хлопців, чи далеко ще до найближчого міста. Чадо з великими очима, що сиділо на руках у кремезного чоловіка, замотане в його ж верхній одяг, пильно вдивлялося в обличчя Хосока. Він стояв позаду свого повожатого і схилився до землі, натягуючи капюшон нижче. Дівчинка здригнулася, ніби її вдарила блискавка, і щось старанно зашепотіла на вухо батькові. У Юнгі було погане передчуття.
– Мені здається, мала тебе впізнала. Треба пришвидшитися.
– Ти параноїк. Дитина просто роздивлялася незнайомців. Навіть якщо це так, і вона признала мене з портрету, думаю, нам нічого хвилюватися. Вони мила сімейна пара. Навіщо їм мене видавати?
– Гроші, вельможний пане, гроші. Впевнений, за твою голову винагорода більше, ніж вони зможуть заробити за все життя.
– Навіть якщо так. До найближчого міста шлях не близький, нам нічого не загрожує.
– Тобі завжди щось загрожує. Не можу зрозуміти, ти легковажний, чи зовсім дурень?
– А ти цинічний, чи просто грубий?
– Всі люди такі, Хосок. Я просто прямолінійний, кажу те, що у інших лише в думках.
На жать, Юнгі виявився ще й провидцем. Погане передчуття не обдурило чоловіка. Під вечір, коли на горизонті з’явилися перші дерева, позаду них почувся гул. Земля тремтіла під копитами десятка коней.
– Це по твою душу!
– Давай тільки без твого «я ж казав»!
Так швидко імператорському сину ще не доводилося бігати, але він все одно добряче відставав від Юнгі, який час від часу пригальмовував і підганяв молодшого. Їх майже наздогнали перед ліском, але зійшовши з дороги за втікачами, коні втратили всю перевагу. Вони вгрузали у багнюку після зливи, і перечіплялися за виступаючі з-під землі коріння дерев, яких вже не було видно під опалим листям.
Добігши до старої поваленої сосни, Юнгі здер з Чона наплічник, розірвавши одну лямку, і штовхнув того у провалля під деревом. Серцевина згнила і осипалася, залишаючи тільки товстий шар кори і сухого коріння, що стирчало в усі боки.
– І не звуку! Я повернуся за тобою. «Можливо».
«Колишній контрабандист точно вміє уникати переслідування». Так втішав себе хлопець, що вже пів години сидів не ворушившись у своїй схованці. Місцева фауна, що спочатку причаїлася, вже із зацікавленістю досліджувала несподіваного гостя. Хосок не боявся плазунів, комах, але вони завжди викликали огиду, через що не хотілося навіть дивитися на них. Зараз же, йому доводилося миритися з їх присутністю, дозволяти забиратися під одяг та у волосся. Та про них одразу ж забули, коли почулися чиїсь обережні швидкі кроки.
– Юнгі!
– Тихіше. Вони скоро повернуться, ходімо.
Лиш трішки обтрусившись, вони побігли по схилу. Сліди добре виднілися на мокрій землі, те що їх вистежать лише питання часу. Сонце почало сходити, і давало їм шанс відірватися якнайдалі. Віддалено вчулися звуки води і вони повернули в тому напрямку. Маленька, але бурхлива гірська річка була ще одним подарунком долі. Юнгі не вагаючись зайшов у холодну воду і пішов за течією. Йти проти було б занадто складно, сильні потоки після дощу норовили збити з ніг. Хосок першу хвилину не міг зробити подих, тіло скувало, а від кожного руху ставало ще холодніше. Вийти на протилежний берег довелося доволі скоро, так як находитися в студеній воді довше було занадто небезпечно. Юнгі озирнувся, коли почув сплеск за спиною. Нікого позаду не було, лише капелюх, який понесло течією далі. З-під води виринула макітра сина імператора. Губи були синіми і тремтіли, по шиї стікав барвник з волосся, мокрий одяг обліпив тіло, зробивши принца зовсім мініатюрним, навіть «крихким і тендітним», як здалося Юнгі.
– Горе імператорське! Що ж з тобою постійно не так? – Мін не хотів сварити хлопця, але висловити хвилювання за того якось по інакшому просто не міг.
Розпалювати багаття було ризиковано, та шанс померти від переохолодження не приваблював жодного з них. Юнгі цілу годину чаклував над зібраним хворостинням, але сира деревина не піддавалася. За цей час вони більш-менш обсохли. Іншого одягу не було. Сумки з речами та їжею довелося покинути ще у лісі під час погоні.
– Переведемо дух недовго і підемо. За сім миль в напрямку річки буде місто, в якому живуть мої друзі. Вони допоможуть нам, там і перепочинимо. Головне – дістатися до світанку.
– Їм можна довіряти? – Хосок намагався не виказувати своє здивування, що у Юнгі взагалі є приятелі.
– На відміну від декого, я краще вибираю друзів. – Побачивши нерозуміння навпроти, він продовжив. – До цього часу ти потоваришував лише зі злочинцем і повією. – Відповіддю для Юнгі став слабкий поштовх у плече.
Спати на землі було занадто холодно. Щоб в кінець не задубіти, Мін сів під широколисте дерево, під яким було відносно сухо.
– Іди но сюди, нещастя, погріємося.
– Не треба, я знаю, що ти не любиш, коли до тебе торкаються. Зі мною все гаразд. – «Нещастя» сів поряд і піджав під себе ноги.
– Знаю я твоє «гаразд». Як рука відпаде, то ти скажеш, що не біда, в тебе є ще одна.
Юнгі силоміць притягнув до себе хлопця, всадив перед собою і замотав їх своїм плащем, притулившись до спини попереду. Хосок все ще тремтів в спробі відігрітися, руки здавалися крижаними. Старший згріб хлопця, намагаючись віддати якомога більше тепла, але обережно, ніби страхався задушили тендітну плашку у своїх обіймах. Його тривожило одне питання, скільки ще ця витончена врода витримає випробувань, перед тим як зломитися? На жаль, Юнгі не міг оберігати його вічно від усього світу… хоч таке бажання в нього було.
– Що буде з Холлі? Вони ж його не впіймали?
– Ти серйозно зараз переживаєш за мою собаку? Наслідний принц, син імператора, втративши все що мав, сидиш серед лісу на холодній землі в обіймах колишнього злочинця, холодний, голодний, переслідуваний всією країною, що хоче твою голову за винагороду, і питаєш мене що буде з якимось псом? – Маленьке худе тільце в руках чоловіка здригнулося від сміху. «Він ще й хіхікає з цього! Ну точно якийсь пришиблений!»
– Це не якийсь пес. Це Холлі. Він важливий для тебе. І для мене.
– Не треба непокоїтися за нього. Він знайде шлях додому, йому не звикати. Краще про себе хвилюйся.
– Якщо чесно… вже однаково. Я втомився, Юнгі. Сильно втомився. Я так хочу щоб все це закінчилося. Хочу… хочу спати… мені правда байдуже.
Хосок, зморений довгим днем, дійсно заснув одразу ж, на відміну від приголомшеного Юнгі, якому було зовсім не байдуже.
Додати до улюблених