Час минає швидко, а коли ти безсмертний, він летить ще швидше. Але ось пам’ять, на жаль її не стерти, і там, де дуже хотілося б навіть не дивлячись на твої сили…
Але вона дає можливість відчувати, що ти все ще живий.
Але відчувати лише один біль, зовсім нестерпно… Особливо коли спочатку дарували любов і турботу…
Темна сира кімната, в середині горять самотні свічки. Вікон зовсім немає, тільки вхідні двері. У кутку лежить скелет, у його очницях оселився величезний павук. Самого скелета гидували навіть доторкнутись, не те що просто викинути. Атмосфера дуже лякає, особливо подивившись на знаряддя тортур.
Висіти під стелею, мріючи померти і нічого не відчувати — єдине бажання. Тікати вже немає можливості. Та навіть якщо так, ще одну ганьбу перед братом він не переживе.
Двері відчинилися з неприємним скреготом, який різко вдарив у вуха. В дверному отворі стояв Князь Демонів. Жах та розпач, що він наводить на всі три світи, а саме зараз на Ці Жуна.
Руки зафіксовані фактично під стелею, суглоби давно вивернуті, й висіти в такому положенні дуже боляче, особливо, коли всі твої духовні сили вичерпалися.
У горло вп’ялася подвійна вилка, а від кожного поруха головою, вона впивалася все сильніше, зрізуючи шкіру на своєму шляху. Під ним вже розпливлася величезна калюжа крові, від якої нудить, а особливо гидотно від свого безсилля.
— Якщо такий нікчема як ти, думає, що все це, через те, що ти зробив зі мною, та проте ти навіть мислити не вмієш. Такий виродок як ти, насмілився наблизитись до Геге! Осквернивши його цим. Побачив би він тебе зараз, він явно відчув би до такої жалюгідної істоти як ти, огиду.
Сил говорити щось не лишилося, та й бажання не було. Показати, що справді зачепив за живе? Тоді не дасть шансу зберегти хоч краплину гордості.
— Такого жалюгідного та слабкого навіть любити ніхто не захоче, навіть твій вид тебе відвернеться. Гидкий, весь давно помічений, навіть найнижча нечисть погидує доторкнутися.
Він підійшов до столика, беручи з нього грушу, на якій ще залишилася давно висохла кров, явно не від одного страченого. Один погляд на неї: в очах темніє від жаху…
***
Лежати в обіймах Хва Чена — найкраща насолода. Рано вранці, обіймаючи і цілуючи, отримуючи те саме на заміну.
Що може бути краще?
Відповідь проста — посмішка цього демона, така тепла і широка — більше нічого!
Ніжні поцілунки з губ спустилися на шию, залишивши на ній багряні плями які не можна не помітити. Рука ніжно гладила обличчя до якої ластився Ці Жун, потирався ніби задоволений кіт, сховавши долоню у волосся коханця, він пестив його маківку.
Поцілунки спускалися нижче, а ласки ставали все більш відвертішими.
Але різко все змінилося, руки зв’язали, прив’язавши до ліжка.
А потім … А потім у кімнаті з’явилися інші демони, які були не проти потішиться з таким безпорадним вищим за рангом демоном.
Зараз він був таким ласим шматочком. Нікого не турбувало, як було йому, кожен хотів задовольнити свою похіть і не більше.
Відчувати коли тебе бере хтось один, це вже дуже боляче. А коли двоє? Бажання померти і заховатись в темний кут до кінця століть. Та ось тільки зараз ніхто не дасть цього зробити…
***
Він уже давно стояв позаду, вводячи в нещодавно порване кільце м’язів предмет тортур. Без нічого, просто в порване тіло. Різко, зачіпаючи всі рани, аби зробити як можна болючіше.
Це було дуже боляче. Метал рвав все, що тільки-но встигло загоїлося, і все, що зустрічалося на його шляху.
Сльози котилися з очей, закриваючи все непроглядною пеленою.
Хва Чен почав прокручувати механізм, змушуючи пелюстки впиватися у шкіру та розтягувати її. Кожен новий поворот змішувався з дотиками до сосків, такими, надто чутливим до будь-яких дотиків, і він чудово знав це, нахабно користуючись цим знанням, погладжуючи та викручуючи їх.
Біль змішався з таким огидним та принизливим задоволенням. Було гидко від того, що хотілося кричати вже не тільки від болю, що роздирає, але і від бажання. Хотілося, щоб це якнайшвидше закінчилося і було лише страшним сном.
— Який же ти мерзенний, Ці Жун, тільки глянь. Тебе ґвалтують, а в тебе все стоїть. Ти справді жалюгідний! Такого неможливо полюбити.
Хва Чен розкручував до кінця знаряддя тортур, проштовхуючи його ще глибше. Протягуючи грушу до низу, пелюстки якої вчепились в плоть, та розривали її зі шматками плоті. Вириваючи з тіла різким рухом, не залишаючи живого місця, єритиканська вилка давно розірвала шкіру та проткнула горло.
Перед очима потемніло, вже не було болю і всього пережитого жаху, який хотілося назавжди забути. Навпаки, було дуже легко та тепло. Темрява манила у свої обійми. Де більше ніхто нічого не зробить, напевно вже прийшов кінець, де він зможе зустрітись з єдиною жінкою в світі, яка щиро його любила.
Додати до улюблених