Вони дарували йому смарагдові прикраси та блискучі обладунки. Шовк, вітражі, драконові лусочки і рідкісні трави — все, щоб втихомирити крижане полум’я в грудях колись великого Інквізитора. Колись прекрасного і юного, тепер — спочившого на купі золота і гниючих недоїдків.
Холодні вітри вилися навколо фортеці, стежки заростали, а колись широкі бруковані дороги спали під ковдрою крижаного пилу. Ті, що приносили дари, приходили і йшли непоміченими, не залишаючи слідів. Нехай увесь світ думає, що Скайхолд спустів і занепав, і тільки примари та зимова пітьма сидять на кам’яних балконах. Нехай не згадують, як вирувало життя в головному залі, а сміх і танці дзвеніли у таверні, незважаючи на війну, страх та біль. Нехай забудуть кожного, хто приходив за допомогою або пропонував її; воїнів, магів, храмовників та найманців, зібраних під одним дахом заради спільної справи. Нехай з пам’яті зітреться Інквізитор, хоробрий і рвучкий, який голосно сміється і справедливо судить, який очолює майже кожну вилазку і першим кидається в гущу ворогів. Його немає і не було ніколи – казки та пісні, придумані Варріком та легковірними селянами.
Нехай і людей, які були його друзями, забудуть. Схиблену ельфійку з гострими стрілами та язиком, смішливого ватажка найманців, гнома з важким ланцюгом на грудях і легкими словами, мага, який… Ні, про мага нехай пам’ятають.
***
Спочатку все йшло дуже гладко. Мітка на долоні Інквізитора іскрила, горіла зеленим вогнем, але швидко закривала розриви в Завісі та утихомирювала породжень Темряви. Ельф після кожного бою колисав свою руку і стискав зуби від болю, але скаржитися не поспішав. За це його і поважали: він прийняв тягар обов’язку без нарікань і заперечень, гордо ніс свою місію і завжди намагався чинити правильно. Такого неможливо було не любити — Доріан прийняв це як головну істину і любив Інквізитора як міг.
Місяці йшли своєю чергою. Вони перемагали й ховали загиблих, запивали вином кожен бій і в перервах полювали на драконів. Інквізитор усміхався та закликав усіх бути сильними. Він нажаханий. Поняття не мав, що робити далі, як перемогти Корифея. Всі розраховували на нього, і це тиснуло, палило всередині сильніше за мітку.
Якби він був старший, мудріший — ніколи б і не подумав про таке, але Інквізитор був молодим і наляканим, тягар відповідальності заважав спати, перетворювався вночі на кошмари.
Лавеллан знав багато про демонів, але не достатньо, щоб не мати з ними справи.
***
Демон запросив малу ціну.
– Дивись, – сказав він, – як багато довкола тебе відданих людей. Вони люблять тебе, захоплюються. Якщо будеш падати — вони зловлять, підтримають. Ти викував собі міцну зброю, Інквізиторе… Тому ціна моя — справжня дрібниця. Можливо, я дурний, подумаєш ти, чи тут є якась каверза, але я не демон брехні — мені не личить обманювати смертних. Мені нудно, тільки й всьогоо. Твоя самотність — скромна плата, враховуючи, що ти ніколи не буваєш сам.
І вони скріпили угоду: демон допомагає у боротьбі з Корифеєм і відходить у тінь, доки Інквізитор не залишиться на самоті, покинутий всіма.
— Після того, як я залишуся один, моє тіло — твоє, як і серце, — слухняно повторив Інквізитор слова клятви, і демон клацнув зубами.
Звісно, вони перемогли. Ціна була величезною, але перемога горіла на вустах піснями, посмішками та солодким вином.
***
Час тік широкою, розміреною рікою. Вітер подій підхопив їх знову через пару років, розкуйовдив і вщух.
Інквізиція розпалася, і Скайхолд повільно спорожнів. Для найманців не залишилося роботи – вони першими пішли у пошуках нових контактів. Кухарям не треба було годувати армію, менестрелям розважати натовп. І вони також залишили замок. Незліченні кімнати пустіли одна за одною, вогнища згасали, пил ховався по кутках. Це сталося не одразу, ні.
Перший рік вони, налякані словами Соласа, часто збиралися в таверні Скайхолда, грали в порочну чесноту, жартували та будували плани. Хтось розповідав про мандрівки, інші — про інтриги, управління містом, боротьбу зі старою владою, таємниці та плітки. Лавеллан переважно мовчав. Якщо приїздив Доріан, ельф крадькома дивився на нього, погладжував смагляві пальці, потилицю, відзначав про себе кожну деталь, що змінилася в Доріані і кожну, що залишилася колишньою. Він ловив усі слова, усмішки та сльози друзів, ховав усередині і грівся цим вогнем, коли ворота зачинялися за ними, і замок пустів.
Через кілька років у Скайхолді залишилося кілька слуг, парочка старих солдатів, яким не було куди йти, і Лавеллан, все ще юний і нескінченно втомлений. Він часто сам їздив за провізією в крихітне містечко неподалік, полював — наскільки дозволяла одна рука, перечитав усі книжки в бібліотеці. Самотність його виблискувала яскравіше за драконові обладунки, і демон повільно прокидався. Він задоволено шкірився, коли Іберіс смикав амулет, подарований Доріаном, волав у порожнечу і не чув відповіді довгі дні; бурчав і вертівся, коли Лавеллан говорив сам із собою ельфійською — щоб не забути. І шепотів, шепотів у густій темряві величезного замку:
«Хочеш поїхати до Кірквола? Давай, адже з моменту останнього запрошення Варріка минуло лише чотири роки.
Чи плануєш навідатися до Доріана? Він, звісно, буде дуже радий. Згадай, скільки разів ти пропонував йому допомогу, а він відмовлявся. Від каліки буде багато користі.
Думаєш стати одним із Биків? Так, це ти добре вигадав. Нехай Залізному Бику буде за тебе соромно.
Послухай, ще не пізно знайти клан долійців, який заплющить очі і прийме тебе… таким».
***
Зима п’ятого року після розпаду Інквізиції видалася довгою. Ворони Леліани кілька місяців не приносили жодних звісток зі Скайхолда, кристал Доріана залишався холодним і тьмяним. Маг переживав за коханця, але в Тевінтері тільки все почало налагоджуватися – кинути це напризволяще він не міг. Він відправив кількох людей із листом та вибаченнями, але ніхто не повернувся. “Сніг у тих краях непрохідний, – говорили мандрівники, – до весни треба чекати”.
А навесні Доріана зустрів не Інквізитор, не Лавеллан, не його коханий.
Маг прибув разом із Серою: у Рудої Дженні були справи в Тевінтері, але ельфійці так сподобалося спати на шовкових простирадлах і шпигувати для Доріана, що вона залишилася на кілька тижнів, які перетекли у місяці. Сера їхала поруч і тихо хихотіла, уявляючи, як розповість Лавеллану, який Доріан важливий і пихатий індик на своїй батьківщині. “Командує в Магістеріумі – аж вуса трусяться”.
Посмішку її змило сльотою, тишею і запустінням, що оточили Скайхолд. Вітри свистіли між високими вежами, у темних кутах лежав почорнілий сніг. Маг із лучницею переходили з кімнати в кімнату, доки не дісталися головного залу через бічні двері. Прекрасні вітражі були розбиті, гобелени валялися на підлозі, а на троні, закутаний у обладунки та старі шкури, сидів Лавеллан. Обличчя його ховалося за завісою сплутаного волосся.
— Ласкаво прошу до моєї скромної оселі! — крикнув ельф, і вітер розніс його дзвінкий голос у всьому залі.
***
Вони бігли із замку, і регіт — моторошний, нелюдський — вторив їхнім крокам. Обличчя Сери було налякане, Доріана — розлючене. Щойно він катував свого коханця магією та залізом, щоб дізнатися правду, але не досяг нічого. Демон у тілі ельфа шипів і шкірився, повторюючи: «У нас чесна угода, людино, тобі не під силу її розірвати». І мав рацію.
Доріан залучив найкращих магів, Кассандра – всю мудрість Шукачів, але вигнати демона, не зашкодивши Інквізитору було неможливо.
Роки текли, наче густа смола — повільно, нестерпно. Маги оточили Скайхолд бар’єром, щоб жодна жива істота не зайшла випадково в прокляті землі, і час усередині кордонів перестав існувати. Бруд, морок та запустіння міцно влаштувалися за кам’яними стінами; прапори вигоріли і перетворилися на сірі ганчірки, навіть трава та дерева в колись прекрасному саду зачахли. Леліана доклала чимало зусиль, щоб про замок забули якнайшвидше. Міста наповнювалися чутками про невідоме досі зло далеко в горах, але герої губилися на стежках, а менестрелі припиняли співати про Інквізицію.
Пам’ять людська коротка. Але були ті, хто хотів би забути про все, але не міг. Вони ніколи не приходили разом. Кожен справлявся зі своїм горем на самоті. Залізний Бик залишав випивку: пиво, вино та своє неможливе пійло. Варрік — книжки та золото, яке так любив демон. Сера — різні дрібнички, які могли б сподобатися Лавеллану в далекому минулому житті.
Усі вони приходили сюди не через любов, більше ні, але через почуття обов’язку. Вони мали свої життя — сім’ю, роботу, дрібні радощі. Місце надії в їхніх серцях зайняла жалість, потім – огида і сум’яття. Демон дивився в їхні сумні обличчя і реготав:
– Жозефіно, не хочеш розповісти мені про свої прикрощі? Чи ти, Кассандро?.. Зіграємо в порочну чесноту? Хіба я не ваш друг, хіба я не надія людства?
Вони йшли один за одним у сльозах і сум’ятті, щоб повернутися через місяць, рік, або ж прощалися назавжди. Наприкінці залишилась тільки одна людина, мучити яку демону приносило найбільше задоволення. Доріан приходив рік за роком, хоча віра його давно ослабла.
— Принеси мені найсиніший шовк у всьому Тевінтері, прикрашений золотою ниткою та перлами. Тоді, так і бути, я скажу тобі, чи живий твій коханець чи ні, — насміхався демон.
У нього було обличчя Іберіса, його повні губи і високі вилиці, але більше нічого. Волосся заплутаною мідною хвилею вилося навколо трону, під очима залягли болючі тіні, обличчя роздулося від їжі і побіліло від нестачі сонця. У погляді не було нічого, крім глузливої злості. Ні, Доріан давно вже не вірив, що Лавеллан живий, але минало кілька місяців, він приносив сині шовки, із золотими ліліями та перловою росою, кидав їх під ноги демону і чекав, чекав, а демон тільки сміявся. Маг шукав способи вигнати його, розірвати угоду, не вбивши Іберіса, але роки йшли, а розгадка була не ближче, ніж першого дня.
Доріан не помічав, як демон, що захопив тіло Лавеланна, повільно затягував у свої пута його. Ім’я тому демону було Розпач.
***
Біль накопичувався в Доріані разом з невиплаканими сльозами, люттю та злістю. І сила, народжена з відчаю, зростала. Згодом він відійшов від справ Магістеріуму, скинув дорогий одяг, сховав зверхню посмішку — далеко, надійно, навіть від самого себе. Все кохання, що колись горіло в ньому, згасло і вкрилося товстою кіркою — тільки спробуй віддерти, і кров поллється, чорна й холодна.
Востаннє демон запросив десять злитків золота, засіяні рубінами обладунки та гребінь із кістки дракона. “Ти ж вб’єш для мене чудовисько, любове моя?” — шкірився, і на мить маска опадала, на Доріана дивився не ельф: гострі довгі зуби, шалені очі, чорний провал вічно голодного рота.
Доріан повернувся за кілька місяців, але руки його були порожні: для вбивства чудовиська дари не потрібні. Демон лютував:
– Де мої скарби? Чого варто мені переламати цю тендітну шию, розпороти кігтями живіт? Ви… ви всі покинули мене тут, вмирати на самоті! І ти, любове моя, моя радість – найголовніший зрадник!
Маг не слухав. Він прикрився тишею і болем, як щитом. Всі відвідувачі залишали зброю за дверима — такою була вимога демона, але Доріану більше не потрібна була палиця. Заклинання легко злетіло з його кінчиків пальців, закружляло в холодному повітрі і обплутало тіло Інквізитора сотнею срібних стрічок.
— Усього золота світу не вистачить, щоб повернути тебе до мене, — прошепотів Доріан. Паралізований, занурений у поверхневий сон, Іберіс виглядав таким самим юним, як двадцять років тому, і нескінченно втомленим. У напівтемряві просторої зали, колись освітленої сотнею вогнів, волосся ельфа тьмяно блищало, повіки тремтіли, наче шовкові фіранки на вітрі.
Доріан на мить заплющив очі. Це було дурістю – демон міг у будь-який момент скинути кайдани чар і роздерти на шматки цими кволими, старими руками. Але маг не боявся. Сила горіла в ньому тисячею багать — її вистачить на кілька демонів. Доріан спробував викликати в пам’яті образ ельфа в їхню першу зустріч, або згадати танець на балу, або… але не міг. Довгі роки вимили все – так вода вимиває пісок і обточує каміння, повільно і невблаганно. Вина, що гризла тевінтерця весь час, набухла і зміцніла, наповнила собою все єство. У Скайхолді ніби не залишилося жодної живої душі — лише демон та провина, величезна та жахлива.
— Ми тебе не зраджували, ніхто з нас. Я не зраджував. Ти ніколи не був один, але яка користь від слів, аматусе, якщо ось ти… — Доріан осікся. Демон заворушився під невидимими путами, повітря довкола згустилося і затремтіло. Останній проблиск сонця спалахнув на уламку колись прекрасного вітражу, золотою ниткою ковзнув на волосся ельфа — і згас. Доріан спрямував усю свою енергію і прошепотів: — Я подарую тобі швидку смерть.
2021
Додати до улюблених