Це доволі звичайний день для таких як ми. Я заходжу до детектива в офіс з новою справою.
– Луїзо! – я стучу в її двері. – У нас нова справа.
– О, правда? – на її обличчі одразу спалахнула бадьорість. Для кожного детектива нова справа як ковток свіжого повітря. З блиском в очах вона продовжила, – тоді ж поїхали!
По дорозі всі подробиці було розкрито. Вбивство. Класика, якщо так можна сказати. Ми доволі швидко дістались місця події, враховуючи малі розміри нашого містечка.
– Хто повідомив про злочин? – ми вже були у дверей, готові входити.
– Не знаю, жіночий голос лише прубормотів щось швидко про вбивство і скинув трубку.
– Хм.. Дивно, розберемось.
Як тільки ми ввійшли, то спіткнулись з дивною картиною. Тіла.. Немає?
– Що? – єдине, що вирвалось з вуст Луїзи. Хоча моя реакція була ідентичною. – Ти думаєш про те ж, що і я?
– Можливо, – подія і справді дивна. По словам телефонного голосу, тут сталось вбивство, але самого тіла немає, як і немає нічого, окрім однієї деталі. Слід на килимі, ніби тіло просто лежало там довгий час, а потім.. Пуф! І немає.
– Нічого не розумію. Може це жарт якийсь?! – детектива було легко розізлити, не до жартів з її роботою.
– Ну-ну, дорогенька, не бузіть. Давайте спершу подивимось що до чого. – її характер такий палкий, і через дрібницю заведеться.
Ми почали роздивлятись квартирку жертви, але марно. Вона була в досконалому стані, так, були деякі шари пилу, але то так, дрібниці. Логічна думка не змусила себе чекати.
– Луїзо, давайте опитаємо сусідів може? – я кидаю малу посмішку, щоб розрядити обстановку. Нові конфлікти тут не потрібні.
– Ви праві, друже. Ех, пішли, – вона пом’яла плечі і ми поплентались до найближчих дверей.
Один стукіт. Другий. Третій. Краєм ока я помічаю роздратованість своєї партнерки, стукотіння стає грубішим, нетерплячим. Мої брови мимоволі насуплюються, але в ту ж секунду я беру емоції під контроль і кладу свою руку поверх руки Луїзи.
– Дорогенька, ну чого ви так нервуєте? – посмішка не спадає з мого обличчя, я прикриваю очі та опускаю руку. – Може-
– Чого ви там забули? Робити немає чого, шпана мала?! – у вуха врізався старий грубий голос. Наші голови повільно повертаються у напрямку джерела звуку і перед нами постає якась старуха.
На мій був накинутий старий вицвілий халат, від рожевого кольору майже нічого не залишилось. Шкіра була покрита якимись темними плямами, висіла на кістках. Здавалось, що от-от і вона просто оголить скелет. А це що..? Гидотно-жовті панталони, що були натягнуті на саме пузо жінки. Вся брудна, огидна, волосся сиве, скручене в не охайний пучок, розташований десь майже на потилиці.
– Вибачте..пані? – я ледве можу стримувати обличчя. За своє життя мені довелось побачити багато трупів та іншого, але таке.. Гірше за мерця.
– Я кажу, що ви тут забули, йолопи?! А ну валіть звідси! – я кидаю погляд на Луїзу, знаючи, що вона такого ставлення не витерпить. Її обличчя переповнене люттю, але я все ще тримаю її за руку.
– Детективее, – крізь зуби тихо між нами я намагаюсь вгамувати тигра. – вона може нам допомогти, детективе, будь ласка.
В мить її обличчя змінилось. Як швидко вона заводилась, так швидко і приходила до тями.
– Вибачте, пані, ми детективи і до нас дійшла інформація, що тут сталось вбивство.
– Правда? Ніколи не чула про таке, – очі її забігали, вона хотіла зачинити вже двері, але я їх притримую своїм чоботом.
– Будь ласка, пані, ви нам дуже допоможете, – мої очі дивились прямо в її. Вона ж в свою чергу бігала від моїх очей до малої посмішки. – Будь ласка. – я все ще притримую двері і ще більш пусто посміхаюсь. – ах.. Страх. Кумедна емоція.
– Н-ну добре-добре. Може тут і було вбивство, але я нічого не знаю! – я прибираю чобіт і той же час двері зачиняються з гучним гуркотом.
– Якісь всі тут не доброзичливі.
Байдужо подивившись на детектива, я пропоную ще спробувати інші двері, але нам ніхто більше не відкрив. Зробимо заключення, що більше на поверсі ніхто не проживає.
Додати до улюблених