Куди, бідолашний, сховаюся я, бігши
Від люті безмірної та від мук
Безмірного розпачу? Скрізь
В Пеклі я буду. Пекло я сам.
Балтімор. 19 січня 1988 року. Резиденція Веснінські.
Повний місяць.
Дитячий крик луною відбився від стін будинку Натана та Мері Веснінських. У цей судний день на світ повинен був з’явитися первісток Веснінських і Хетворд. Натан не дозволив дружині народжувати в лікарні, натомість дозволив їй викликати сімейного лікаря сім’ї Хетворд. У кімнаті було лише троє. Містер Чарльстон — той самий лікар, Мері і Діккенс — її особистий помічник.
Мері чекала на одну дитину — хлопчика. Нарешті малюк з’явився на світ і відразу закричав. Лікар перерізав пуповину і передав дитину Діккенсу.
– Вітаю з народженням спадкоємця, Мері, – сказав містер Чарльстон і взявши в руки голку, підійшов до дитини. – Потрібно перевірити його на наявність ангельської крові.
Лікаря перервав жахливий жіночий крик. Він одразу обернувся і від шоку випустив голку.
– Що відбувається? — кожне її слово віддавалося фантомним болем і переривалося хрипким зітханням.
– Мері, ти знала, що в тебе двійнята? — спантеличено спитав лікар, підбігаючи до жінки.
– Що? — на видиху спитала вона. — Я не… Цього не може бути! Ми чекали на одного. Він же вб’є і мене, і дитину!
– Дихай, – перебив її Чарльстон. – Ще трохи.
Ще через хвилину страшенного болю в кімнаті знову пролунав дитячий плач. Лікар взяв малюка на руки і сказав:
– У тебе двійнята. Хлопчик і дівчинка. Я візьму кров у них обох, – сказав Чарльстон.
– Діккенс, – хрипло промовила Мері. — Забери дівчинку і сховай її… — вона закашляла, але продовжила. – Сховай і нікому не говори про її існування, ніхто не повинен знати! А ти, Чарльстоне, візьми швидше кров, доки Натан не повернувся.
І так, під покровом ночі, на світ з’явилися близнюки Натаніель і Ніколетта Веснінські — перші в історії близнюки, які мають магію.
***
Цигарка дотліла до фільтра, але я так і не зробив жодної затяжки. Сидячи тут, на найвищих трибунах у маленькому містечку Мілпорт, я міркував, щоб було, якби мій батько не був зараз ув’язнений. Напевно, я був би вже мертвим, як і моя мати.
Збігаючи зі своєю матір’ю, я й подумати не міг, що моє життя так зміниться. Ми провели 7 років разом у бігах, швендявши по всій Америці та якійсь частині Європи. Але мені довелося спалити свою матір у машині, яку ми викрали у якогось старого із заправки. Після зустрічі з батьком у Сієтлі вона була поранена, а цим ставала непотрібним баластом. Коли вона догоріла, я зібрав її кістки в рюкзак і закопав на одному з пляжів, здається, Каліфорнії. За допомогою магії я можу легко змінювати зовнішність, правда це не поширюється на очі, та й з підробкою особи все набагато складніше. Жодна сила тут не допоможе.
Іноді я сумую за матір’ю. Не можу сказати, що її любив. Вона була суворою та жорстокою, але я розумів її. Ми були в бігах і вона мала попутно навчати мене магії. У шістнадцять років я підписав книгу Звіра і зміг повністю розпоряджатися своєю силою. Саме тоді я зрозумів, що зробив, але було вже пізно щось змінювати.
Відьми та чаклуни зазвичай вибирають собі в пару людей, щоб змішувати кров і розростатися. Зазвичай у таких сім’ях лише у першої дитини переважає магічний ген. Таких магів називають напівкровками.
Існує всього три види: чистокровні, напівкровні та бруднокровні. Чистокровні маги – це ті, чия кров не була розведена людською, тобто у яких не було в роду людини. Зараз таких залишилося дуже мало, але, як правило, їхня сила є однією з наймогутніших. Але це також небезпечно. Дуже часто в таких сім’ях немовля вмирає, не витримуючи величезної сили. Чистокровні називають це природним відбором. Якщо не гідний – помираєш. Чистокровки займають високе місце в ієрархії Ада та парламенту. Вважають тих, хто нижче їх недостойними нічого в цьому житті, крім служіння їм і Темному Лорду.
Бруднокровні чаклуни – ті, хто був народжений від шлюбу людей, позбавлених магічних здібностей. Вони стоять майже на самому низу ієрархії. Багато чистокровних чарівників не визнають їх, називаючи людськими виродками, але Люцифер вважає їх такими ж магами, як і тих, чия кров чистіша, тому їм доводиться миритися з цим.
Я чистокровний маг. Мої батьки первістки пологів Веснінські та Хетворд, а значить обидва чаклуни, але рід батька позбавили магії та стерли пам’ять про все, що з нею пов’язано. Корнеліус Веснінський – мій дідусь, не послухався Темного Лорда і порушив одне з правил Церкви, за що й поплатився весь його рід. Корнеліус і Йоланда довго не заводили дітей, хоча були першообернені і, нарешті, через чотириста дев’ять років, в 1962 Йоланда народила свого сина – Натана. А через рік у сім’ї Хетворд народилися двоє близнюків – Мері та Стюарт. Через багато років обидва роди уклали угоду, зміцнюючи її непорушною обітницею, порушуючи яку, ви поплатитеся смертю. Натан і Мері одружилися і незабаром у них з’явився перший і єдиний спадкоємець, названий на честь батька Натаніель Абрам Веснінський, тобто я.
У бігах Мері навчила мене основ, а мені належало заглиблюватися вже самому, що я й робив. У мене був рік освоїться і ніби у мене добре виходить, правда, контроль розуму все ще складно мені дається. Але ж я тільки вчуся. Звичайно, коли ти в бігах складно навчатися, але доводиться щоб вижити.
Насамперед я освоїв бойову магію. Вона корисна у бійках та сутичках. Але, щоб не розкрити можливості використовувати її потрібно дуже обережно і тільки в надзвичайних ситуаціях. Далі я навчився захисту і регенерації (правда вона теж у мене поки що не особливо виходить). Мінуси регенерації у тому, що старі шрами вона прибрати не може. За останній рік у Мілпорті я навчався чарам, телекінезу, телепатії, медіуму, пірокінезу та лікуванні. Ще трохи заклинаннями астральної проекції. З останнім у мене великі проблеми, як і з маніпуляціями над розумом людей.
Ну і звичайно ж, останнім пунктом у моєму списку виявилося ворожіння на таро. Багато відьм використовують таро в астрології, окультизмі та загляданні в майбутнє. Процес звичайно не найприємніший, але дуже допомагає. У далеке майбутнє ми не можемо зазирнути. А ще це дуже втомлює, зазвичай після таких сеансів я сплю по 18 годин.
З того, що я взагалі не освоював, то це некромантія та левітація. Перше тому, що це дуже складно і вимагає багато часу, а друге мені просто не знадобиться.
Ще одне правило, якому мене навчила мати — нікому не можна знати про існування відьм. А якщо хтось дізнається — чисть пам’ять, але як я й казав, з контролем розуму у мене не дуже. Загалом відьми досить рідкісні, але дуже небезпечні та цінні істоти. А все тому, що всіх наділених цією силою, відловлювали та брали у свої володіння багаті та небезпечні люди, такі як мафії, якудза та інші злочинні організації. Ми були потрібні їм для перегляду майбутнього, непомітних вбивств, заліковування ран і тому подібне. Але вони забували наскільки відьми підступні та хитрі.
Нарешті допаливши цигарку, я викинув її кудись за трибуни і поглянув у далечінь. Раптовий спалах перед очима змусив мене замружитися. Я відчув чиюсь присутність. Когось незнайомого, навіть декілька незнайомих. Довелося через силу розплющити очі і подивитися прямо на спалах, який вже набув чорного забарвлення. Картинки миготіли одна за одною. Ось тренер Ернандес йде коридором з якимсь чоловіком — досить високий, із щетиною, брюнет, моментами проступає сивина, на руках тягнуться полум’яні татуювання. Наступне зображення переносить мене в роздягальню. Там два хлопці. Один з них блондин, карі очі, на вигляд агресивний, низького зросту, десь 152 сантиметри, школяр чи що? Хоча я теж недалеко пішов. Інший хлопець сперся на тумбу з телевізором. Він брюнет, високий із зеленими очима. Погляд упав на вилицю. Там, чорною плямою, виднілася двійка.
Я різко відсахнувся і чорний спалах розвіявся. Цікаво, що ж знадобилося Кевіну Дею тут? Невже за мною прийшов? Ще й своїх друзів привів. Дивно. Відчуваю всі ці люди до мене прийшли.
Скрип дверей вивів мене з роздумів. Я підтягнув свою сумку ближче. Ернандес сів на трибуну.
– Не помітив на грі твоїх батьків, – сказав він.
Хах, як завжди, одне й теж.
— Вони у від’їзді, — нудно відповів я.
— Все ще чи знову?
Та яка йому взагалі різниця? Доводиться казати всім, що мої батьки у відрядженнях та роз’їздах. Хороший аргумент на запитання, чому Джостенів не видно в місті. Минулого літа я потай облюбував один будиночок у тихому районі, заселеному переважно пенсіонерами. Сусіди там рідко відривалися від своїх затишних диванів та щоденних мильних опер, але, приходячи і йдучи, я все одно ризикував попастися. Як тільки до людей дійде, що я зайняв житло незаконно, одразу почнуться незручні питання, тому іноді пробирався в шкільну роздягальню і ночував там.
— Зателефоную їм пізніше, повідомлю рахунок гри, — додав під пильним поглядом тренера.
— Тут до тебе дехто прийшов, – туманно промовив тренер.
Ось і підтвердилася моя теорія. Все ж таки до мене. Невже Кевін упізнав мене? І знову мене висмикнули зі своїх думок. Я розвернувся і побачив того чоловіка. Він стискав у руці товсту папку. Поза його була розслабленою, тоді як погляд карих очей пильним. Десь я його бачив. Точно. Це ж Девід Ваймак – тренер команди, що складаються з покидьків, «Лиси» здається.
— Це тренер Девід Ваймак з університету Пальметто, – помітивши мій незрозумілий погляд, пояснив Ернандес. — Приїхав подивитись, як ти граєш.
— Ну, навіщо ж вам я? – Мій голос прорізав хвилинну тишу, що настала після слів тренера.
— Цей чоловік приїхав сюди, бо я написав йому про тебе. У його команді проблема з нападниками, ось я й вирішив, що варто тебе показати. Тобі говорити не став, щоб не запевнювать раніше, – сказав Ернандес.
— Я більше не можу чекати. — Незнайомець підійшов і став поруч із Ернандесом.
— Зрозуміло, безглуздо набирати гравців під кінець сезону, але у нас виникли технічні труднощі з останнім новобранцем. Тренер Ернандес сказав, ти ще не визначився з вибором навчального закладу на наступний рік, так що все складається якнайкраще, га? Мені потрібен нападник, тобі – команда. Підписуєш папери, і на п’ять років ти в моєму розпорядженні.
— Чого ви вирішили, що я погоджусь? — я глузливо підняв брову.
— Як я вже сказав, тобі потрібна команда, мені гравець. Мені здається, вагомий аргумент, – відповів Ваймак. – Давай же, хлопче, я дико поспішаю.
Папка приземлилася прямо напроти мене. На обкладинці чорним маркером було жирно виведено Ніл Джостен. Я вже збирався відкрити її, а потім подумав: а сенс? Я й так пам’ятаю всю брехню за останній рік. Взагалі, я вже занадто довго затримався в Мілпорті і пора б вже валити. Але з іншого боку – це має бути весело. І практика на стільки людей допоможе у подальшому вивченні магії.
— Гаразд, – я знизав плечима і розвернувся у бік роздягальні. — Але я спочатку хотів би випити кави.
Чоловіки за мною знатно здивувалися. Я продовжив рухатися у бік роздягальні, вони пішли за мною. Проходячи коридорами, я запам’ятовував кожну річ. Все-таки останній рік тут закінчується. Роздягальню я також оглянув, на мить зупинившись. Тренери позаду також зупинилися. Раптом відчув недобре. Легкий вітерець, що незрозуміло звідки взявся, почав нашіптувати, немов у маренні: Обережніше. Обережніше. Вихід. Клюшка.
Дивно. Що це означає? Смикнувши головою, я продовжив шлях на вихід роздягальні.
Різкий удар припав мені під ребра. Слава Сатані, я встиг згрупуватися і напружити прес, що значно пом’якшило удар, але повітря все одно залишило мене і я злегка нахилився. Через кілька секунд затримки, я випростався і привів подих у норму. Дякуючи регенерації. Подивившись перед собою, помітив того блондина зі спалаху. Я окинув його холодним поглядом.
— Ай, – беземоційно, але з часткою глузування сказав я. Хлопець навпроти оцінюючи оглянув.
— Чорт забирай, Міньярде! Ось тому нам і не вдається отримати пристойних людей, — за мною пролунав голос розлюченого Ваймака.
— Не хвилюйтеся, Ваймак, — мій голос звучав спокійніше, а погляд все ще оглядав Міньярда. – Я в порядку.
— Чого ти взагалі вдарив його ключкою? — спитав уже Девід, більш-менш заспокоївшись.
— Я думав він збігає, – Міньярд знизав плечима. Ваймак лише закотив очі.
— Ти невиправний, – сказав ще один голос. Я відірвався від симпатичного блондина і перевів погляд на того, хто говорив.
— Гляньте хто тут! Кевін Дей, – сказав я, ніби пробуючи його ім’я на смак. Він відштовхнувся від тумбочки та підійшов ближче. – Не помітив тебе. Та й не цікаво було.
Кевін спалахнув і сердито глянув на мене. Захотілося засміятися, але я не став, лише трохи відштовхнув його вбік і підійшов до автомата з кавою. Поки я заварював собі подвійне еспресо без цукру, за мною Кевін знову заговорив.
— То він погодився?
— Я так і не зрозумів, — Ваймак непевно знизав плечима.
— У якому сенсі не зрозумів? – обурився Дей. — Просто скажи, він підпише контракт чи ні?
На той час я вже розвернувся і потягуючи свою каву, спостерігав за людьми в кімнаті. Нарешті, Ваймак повернувся до мене і спитав.
— Ти контракт будеш підписувати?
— А так, точно, — я поставив каву на тумбу і підійшов до папки. — Я вже й забув, чого ми тут зібралися.
— Ніл, припини, – строгим голосом промовив Ернандес, а потім звернувся до Девіда. – Вибачте, Ніл у нас любить вразити.
— Я помітив.
Я оглянув контракт і нарешті поставив підпис, віддаючи папірець тренерові. Ваймак і Кевін полегшено видихнули, ніби боялися, що я в останню мить відмовлюся. Ендрю нудно оглядав приміщення, а Ернандес несміливо усміхався.
— Чекайте на мене в машині, — кинув тренер Ваймак Ендрю та Кевіну, а потім звернувся до мене. – Хочеш, ми поговоримо з твоїми батьками?
— О, не треба, сам упораюся.
Наступне питання прозвучало з убивчою прямолінійністю.
— Батьки тебе б’ють?
Я не зумів придушити смішок. Це прозвучало настільки нетактовно, що не засміятися було важко.
– З чого ви взяли? – все ще з легкою посмішкою, спитав я.
-Давай-но все розтлумачимо. Я питаю про це не просто так. Тренер Ернандес підозрює, що ти кілька разів на тиждень ночуєш тут. Він думає, у тебе вдома не все добре, оскільки ти не йдеш разом із усіма і не дозволяєш нікому зустрітися з батьками. Тому він і написав про тебе – вирішив, що ти мені підійдеш. Розумієш, правда? Тобі відомо, яких хлопців я відбираю до команди. Не знаю, чи правий Ернандес у своїх здогадках, але щось мені підказує, що він недалекий від істини. У будь-якому разі, роздягальню на літо закриють. Якщо у тебе проблеми з батьками, ми можемо влаштувати твій переїзд до Південної Кароліни раніше.
— В сенсі? – не зрозумів я.
— Ендрю з братами на канікулах лишаються в місті. Вони живуть у Еббі, нашого командного медика. Зайвого місця в неї немає, але в червні відкривається гуртожиток, а доти можеш перекантуватися в мене. Квартирка, звісно, тісна, зате є диван – на ньому всяко м’якіше, ніж на голій землі. Скажімо, що ти на випробувальному терміні. Половина повірить, половина ні, але це й неважливо. До «Лисів» когось даремно не беруть, і всім зрозуміло, що, якби ти бува посередністю, ми б з тобою не зв’язувалися. Подробиці твого життя мене не стосуються, а сам я не стану чіплятися до тебе розпитуваннями і, вже повір, не тріпатимуся.
Я здивовано на нього дивився:
— Навіщо це вам?
Ваймак хвилину мовчав.
— Думаєш, я сколотив цю команду заради піару? Ні. Просто я готовий дати людині другий шанс. Другий, третій, четвертий, та хоч двадцятий — головне, на один більше, ніж тобі дадуть усі інші, — тренер закінчив і вирішив поки ще не пізно змінити тему.
— Твій тренер сказав, що випускний у вас призначений на одинадцяте травня. У п’ятницю, дванадцятого, я пришлю когось зустріти тебе в аеропорту.
Ваймак знову простягнув мені папку.
— Залиш папери в себе. У понеділок тренер Ернандес надішле мені підписані копії факсом. Ласкаво просимо до команди.
Ваймак нарешті покинув роздягальню разом із Ернандесом. Я підхопив сумку і рушив до виходу, не чекаючи на тренерів. Коли я йшов повз парковку, з задніх дверей позашляховика Ваймака висунувся Ендрю Міньярд; його губи розтяглися у знущальній усмішці.
— Занадто крутий для таких, як ми? Навіть у одну тачку з нами не сядеш?
— А що так хочеш поїхати зі мною? — так само уїдливо відповів я.
Востаннє глянувши на нього, я рушив у той самий занедбаний будиночок, де облаштувався. Значить «Лиси»?
Що ж, це буде цікаво.
Додати до улюблених