Звісно, у нас із Олею нічого не було: ні поцілунків, ні дотиків, ні сексу. Звісно, ми обидві були вірними дружинами. Звісно, нас не тягнуло одна до одної в жодному іншому плані, крім дружнього. Звісно, ми – просто близькі подружки.
Саме так ми говорили на усіх шоу та всім своїм знайомим.
На сьогоднішній «Пожежі» я збрехала близько 8-ми разів: і увесь цей час – про неї. Це точно зрозуміли четверо людей у залі. Першою була я, котра мала прямий зв‘язок із цим. Другою – Оля, яка була за кулісами (звісно, майже ніхто не знав, що в той день вона була у Варшаві; звісно, одна я знала, що Полякова була тут заради мене). Третім – Вова, а четвертим – Льоша, які не мають звички стукати в чужі гримерки.
– Випереджуючи твоє наступне запитання, – сказала я Дурнєву, прямуючи за куліси після завершення шоу, – так, підйобів було забагато.
– Маш, – Льоша приобійняв мене і саркастично, та все ж щиро, усміхнувся, – якби це були підйоби, то ця жіночка не стояла б зараз отут, – він показав пальцем на Олю, – і не задимлювала б цією фігнею усе приміщення.
Льоша з Вовою запитали у Полякової про те, чи сподобались їй сьогоднішні зйомки, а вона відповіла щось накшалт:
– Мене не вистачало, тому чекаю запрошення. Її, – вона кивнула головою на мене і черговий раз випустила дим, спровокувавши цим паузу в розмові, – теж можна ще раз взяти.
– О, ні. Дякую. Якщо б там і ти сьогодні сиділа поряд, то я взагалі б свідомість втратила від почервоніння та ніяковості. І так відчувала себе оголеною перед публікою.
– То ж це лиш підйоби, ні? – скільки ще їх буде у Дурнєва, якщо навіть це – один із них? – Та заспокойтеся, – мабуть, він побачив у наших поглядах готовність його вбити на місці, – ходімо краще вип‘ємо.
– Боже, Льош, відчепися ти вже від них. Хай всі сплять, з ким хочуть, – хлопці розсміялись.
– Та Боже! Не спимо ми, – цікаво, наскільки помітно, що я не вмію брехати?
– Добре-добре, йдемо.
Не знаю, як так склалося, але чогось після всіх зйомок ми п‘ємо. Я, зазвичай, небагато, але бувають виключення.
– Я не буду, – у мене не було настрою для вина чи шампанського, віскі чи коньяку.
– Марусь, – спіймала на собі невдоволений погляд Олі.
– Ні, не хочу.
– Все нормально?
Я знаю, що вона хвилювалась і хотіла почути правду, але я сама не могла розібратися, що є правдою, тому доводиться брехати:
– Так, абсолютно.
Оля теж, на диво, мало сьогодні пила. Як і хлопці. Вечір був сповнений розмовами на безліч тем, та основною залишалась одна – ми. Розповім Вам, із чого це почалось. Безсумнівно, з «Дорослих дівчат», яких дивляться і Льоша, і Вова. Такі жарти могли бути спровоковані лише нашими сторіз та взаємодіями – там завжди була хімія, яку не помітить лише найзавзятіший гуманітарій (і це у випадку, якщо він виявиться сліпим та глухим). Але сьогоднішня іронія та підколи виникли з іншого джерела – із незачиненої гримерки та невміння запитувати дозвіл на вхід до неї.
Чат із Олею закріплений у телеграмі – ми спілкуємося майже 24/7. Звісно, я розповіла їй про запрошення на «Пожежу», та я не розраховувала, що вона прилетить. Не подумайте, Полякова не якесь там безсердечне стерво, яке не вміє робити сюрпризи та якій байдуже на можливості зустрітись – вона просто абсолютно не вміє нічого планувати сама. І для мене було дивом дізнатися, що цей переліт та подорож вона організувала своїми силами – навіть дізналася, в якому готелі я живу! Причиною такої самостійності стало те, що вона, як і я, зовсім не хотіли, щоб про цей візит знали багато людей. Саме тому ми навіть сторіз не записали, як робимо це зазвичай, – хотіли більше власного світу. Моє здивування, коли я відкрила двері свого номеру і замість офіціанту побачила Олю, не можна описати словами.
– Не очікувала? – вона затягнула свій чемодан у мій номер, відкотивши його убік, а потім цьомнула мої губи, розраховуючи на щось більше.
– По-перше, я ще не чистила зуби, – чорт, я прокинулась буквально 10 хвилин тому. – По-друге, як ти тут опинилась? – я була сонною, із закуйовдженим волоссям і запухшим обличчям.
– Твій фейс якось не дуже радісно виглядає. А де усмішка? Чи хоч щось подібне до неї?
– Я рада! – і це було правдою, але мій шок не давав мозкові усвідомити, що я не сплю.
– Не вірю.
– А так? – риторичне запитання перед тим, як поцілувати її та задушити в своїх обіймах.
– Вже краще, – усмішка.
Вона прилетіла, бо просто знайшла можливість у своєму щільному графікові. Вона прилетіла, бо ми не бачились декілька місяців. Вона прилетіла, бо скучила. І я б зробила так само. Суспільство вважало б це зрадою – саме тому наша передружба та недостосунки не повинні набути розголосу. Наша думка відрізняється від думок оточуючих. Ми не були коханками чи, тим паче, парою. Ми просто були двома близькими подружками, які знаходили розраду в душах та тілах одна одної. Так, ми любили цілуватись – зазвичай, це відбувалося у стані алкогольного сп‘яніння, але були і такі моменти, як сьогоднішній, коли душа набувала фізіологічного змісту.
Оля зупинилась в моєму номері, хоч і забронювала власний. Ми поснідали (радше – пообідали) та зібрались на зйомку. Чесно, я була не дуже у захваті від ідеї їхати туди разом, але одночасно я хотіла, щоб вона була поряд. Єдине, що мене бентежило, – як відреагують на це команди хлопців. Я цього разу була без свого Балабасіка, тому пояснювати причину перебування Полякової (яка повинна бути на репетиціях танців у Грузії) у моїй гримерці в Польщі їй не довелося.
Мене швидко нафарбували: я не хотіла ніякого макіяжу за всі гроші світу – сьогодні він був повсякденним, як і мій аутфіт. Оля увесь цей час сиділа зі мною та щось жувала з райдеру. Я подякувала візажистці та натякнула на те, що більше її допомога не потрібна – вона швидко зачинила двері з іншого боку, люб‘язно попрощавшись із нами. Дякувати Богу, що їй не закортіло зробити селфі – ми б могли відмовити, але це теж виглядало б підозрілим.
Я стояла та роздивлялась себе у дзеркалі і не розуміла, чи подобаюсь собі. Або мої невпевненість та хвилювання були такими помітними, або ж Оля за цей час навчилася відчувати мене – вона зробила ковток води та закрила пляшку, підійнялась із дивану, поправивши свої чорні джинси, підійшла до мене та присіла на стіл біля дзеркала так само, як це робила я – обіпершись двома руками об поверхню.
– Ти гарна, завжди, – вона поклала свою руку на моє стегно і змусила своєю усмішкою усміхнутись і мене.
– Не гарніша за тебе, – вона була неймовірною, погодьтеся.
– Чого ти ніколи не вмієш приймати компліменти?
– Не знаю, – я зітхнула. – Мабуть, просто не вважаю себе аж настільки привабливою. Я постійно бачу якісь недоліки.
– Ми ж не можемо бути ідеальними.
– Так само, як і повністю задоволеними собою.
– Але ти, дійсно, найгарніша жінка, яку я коли-небудь знала.
– Дякую, – я усміхнулась, подивишись у її очі.
– Ооо, ось так правильно!
– І ще… Дякую за те, що ти тут. Це, мабуть, одна з найкращих речей, які сталися зі мною за останній час.
– Я скучила.
– І я.
Оля нахилилась до мене, щоб поцілувати, взявши моє обличчя лівою долонею та притискаючи його ближче до себе. Це здавалось таким дивним, але таким правильним. Ми, дійсно, ніколи не цілувались декілька разів за день – це вперше. Ще й не від вина, а від сердечних сентиментів. У неї були такі м‘які та солодкі вуста – вона не перша людина моєї ж статі, з якою у мене був подібний фізіологічний зв‘язок, тому є з чим порівнювати. Я не відчувала провини за те, що ми зараз робили. І не відчувала б її досі, якби у нашу гримерку не влетів Дурнєв разом із Вовою.
Ми швидко відірвалися одна від одної та робити вигляд, що нічого не відбулося, вже було пізно.
– Вас стукати не вчили?
– О. Боже. Мій, – майже в унісон вигукнули ті двоє.
– Тихо, – я заштовхнула їх обох усередину та зачинила двері, оглянувши перед тим простір за межами гримерки, щоб переконатися, що цього більше ніхто не бачив.
– Ви що, зустрічаєтесь?
– Ні, – ми відповіли одночасно.
– Тоді..?
– Льош, ну кому як не тобі знати про те, що не буває повністю гетеросексуальних жінок, – Полякова ладна була його вбити на місці.
– То ви хочете сказати, що це просто типу дружні поцілунки?
– Ну.., – я поглянула на Олю, – так.
– І, звісно, про це не можна нікому говорити?
– Та чого, Вов, одразу подзвони Даші та розкажи, – звісно, це іронія.
Ми домовились, що це залишиться тільки між нами 4-ма. Та це залишилось між тисячами людей, які переглянули випуск і проаналізували мою поведінку та міміку з психологічної точки зору. Повторюсь: на мені була купа одягу, та незважаючи на цей факт, я почувалась повністю оголеною.
Повернемося до гримерки після завершення шоу. Напругу відчувала лише я, напевно. Усі інші чудово проводили час. Але Полякова так само залишалась майже осторонь від келиху.
– Я не вірю, що ви не спали, після того як бачив, що робили ваші язики один з одним, – Льоша не припиняв питання: у найбільшій моїй таємниці були впевнені тепер не лише я та Оля. І мене це страшенно бісило.
– Не спали, – звісно, Поляково збрехала. Це було двічі – і обидва рази від тотального сп‘янніння упереміш з потягом одна до одної.
– А хотіли б? – я не знаю, чого, але ми обидві змовчали, бо у нашу брехню та відповідь «ні» не повірила б навіть найтупіша людина світу. – Я так і думав, – Дурнєв допив віскі на дні стакану. Вову напружувала атмосфера зовсім трішки більше, та все ж, це було помітним.
– Все, я втомилась і хочу відпочити, мені треба їхати. Якщо хочеш – залишайся, – я сказала це Олі та хлопцям не зі злості чи образи – мені просто не хотілося, щоб говорили про це так часто, адже наші… взаємини… були особливими. А я не люблю, коли про це особливе мало того, що знають, так ще й жартують.
– Маш, вибач, – Вова вирішив виправити ситуацію.
– Так, вибач, будь ласка. Я, правда, перегнув палицю, – Льоша став серйознішим.
– Та ні, хлопці, все нормально, – я усміхнулась і це було щиро. – Просто, будь ласка, більше нікому про цей випадок, – усі ще раз кивнули головою на знак згоди. Я обійнялася із ними обома по черзі та цьомнула кожного у щічку, подякувавши за крутий день. Оля зробила те ж саме і ми разом вийшли з кімнатки.
– Та все ж вони сексі разом, – я почула це краєм вуха.
Дорогою до готелю ми вирішили таки заїхати за пляшкою (двома) вина.
Я зайшла до номеру першою, а Оля зачиняла двері.
– Що сталось? – вона побачила, що я плачу, сидячи на ліжкові, закриваючи обличчя руками, і одразу сіла біля мене, обійнявши.
– Так більше не може продовжуватися. Це неправильно. Це більше не наша таємниця, – я не хотіла, щоб все закінчувалося, та сьогоднішній день тиснув на всі клітини організму.
– Маша, – вона повернула моє обличчя до себе та зітерла сльози з нього (це не допомогло, бо вони котилися ще сильніше). – Не думай про це. Льоша перейшов межу, та я впевнена, що це, дійсно, залишиться лише у цьому дні. А шипперити – нас і так шипперили.
– Це робили на підставі «Дорослих дівчат» та флірту там і в сторіз, а тепер двоє людей бачили, як ми цілуємося у гримерці. Не найближчих для нас людей.
– І що це змінює? Максимум, який з цього може вийти – декілька статей у «Політеці», про які всі забудуть, як і про всі інші. Про це знає двоє дорослих людей, наших хороших знайомих, а не увесь світ.
– Ні, ми повинні це закінчити. Тобі треба йти, – я встала із ліжка та підійшла до дверей, відчинивши їх.
– Ти серйозно?
– Так.
– Тебе не турбувало це рік, коли нас одружували тисячі, але турбує зараз, коли це почали робити ще двоє?
– Це зовсім інше.
– Ні, це те ж саме. Я прилетіла до тебе крізь країни, щоб просто відчути запах твоїх парфумів та обійняти, а ти виставляєш мене за двері через якісь підйоби Дурнєва?
– Вибач, – я ледь говорила крізь сльози.
– Добре, я піду. Але я більше не повернуся, – я мовчала.
Минуло 2,5 години, як я заспокоїлась та привела більш-менш до ладу своє обличчя. Перевдягнулась у свою улюблену чорну піжаму та сіла на ліжко, дивлячись стрічку інстаграму – я її гортала без сенсу, бо усі думки були зайняті іншим…
– Відчини, будь ласка, – це було нестерпним знати, що вона за два номери. Без мене.
У відповідь кричала тиша. Я почала стукати у двері сильніше. Це продовжувалось хвилин 20-ть. Я безсило сіла на підлогу обіпершись об двері та відкоркувавши пляшку вина, яку взяла з собою – саме у цей момент Оля відкрила, а я опинилась на іншому боці порогу разом із розлитим вином.
– Блять, – я вся була в ньому.
– Якось невдало ти «все закінчила», – Оля сатирично відповіла, перекрививши мене.
Я підійнялася, побачивши її червоні очі.
– Ти плакала?
– Ні.
– Не бреши.
– Ти щось хотіла? Чи ще не все сказала? Я пішла, як ти і просила. Сорі, що у одному готелі – я завтра зранку зникну з твоїх очей.
– Я не можу без тебе.
– Минуло декілька годин.
– Я не можу без тебе навіть декілька годин, – мовчання. – Ми так і будемо стояти тут?
– А що ти очікуєш? Ти хотіла все завершити – я виконала твоє побажання. Для чого зараз уся ця вистава? Мені теж буває боляче, уяви, – вперше чула її тремтливий голос, який ковтає сльози.
– Що між нами?
– Було?
– Триває.
– Вже триває, пф.
– Ми не називаємо це стосунками і зрадою, але цілуємося та спимо одна з одною, доки нас вдома чекають родини. Ми не кохаємо одна одну, але й звичайною любов‘ю це назвати не можна. Як, блять, ми маємо далі існувати в цьому світі, коли все ось так?
– Як і існували раніше. Я кохаю Вадіка, ти – Тімура. Я так сильно люблю своїх дітей, ти – також.
– А одна одну? Вже пізно щось завершувати, я вже не уявляю своє життя без твого перебування в ньому.
– Так це ти пропонувала мені все закінчити через жарти Дурнєва.
– Чого так складно? – я пішла всередину кімнати і впала на ліжко, ридаючи в подушку.
– Я відповім, коли сама дізнаюсь, – Оля лягла поруч, обіпершись головою на свою руку та поправляючи моє волосся. Ми обидві, зі сльозами на очах, засміялись.
Після 5-ти секундного мовчання я її знову поцілувала. Я не знаю, чим я керувалась, та я відчувала, що це було правильним рішенням. Солоний присмак наших сліз на губах був чимось новим – найінтимнішим за увесь час.
– Як добре, що ти запропонувала взяти 2 пляшки, бо вино з цієї залишилось хіба що на моїй піжамі.
– Зніми її.
– Оль.., – пізно щось казати, бо вона вже почала цілувати мою шию, а це було забороненою зброєю. – Що буде з нами далі? Хто ми?
– Дві близькі подружки, які часом ненавидять увесь клятий світ, крім одна одної.
Ми так і не називаємо це коханням.
Ми подобаємося одна одній.
Можливо, у якомусь іншому Всесвіті, році чи столітті ми б змогли бути двома найзакоханішими жінками з офіційними стосунками, та зараз ми просто маємо два окремих серця, які відчуваємо лиш припускаючи думку, що можемо втратити одна одну.
Додати до улюблених