Сиджу на ганку з IQOS між пальцями. На моєму одязі плями крові. Не моєї. Бачу як під’їжджають машини.
– Де інші? – до мене підбігає Пакс. За ним слідують мої брати, наступними – решта мисливців.
– Всі всередині, – відповідаю.
– Хтось вижив? Вінчестер, де моя дружина?
POV автор
– Ти тільки тримайся, гаразд? – Клер веде машину напівпорожніми вулицями Чикаго. Поруч із нею на пасажирському сидінні сидить бліда Анна. Пов’язки, які наклала Фель на її рани, наскрізь промокли і тепер кров повільно сочилася крізь пальці. – До лікарні залишилося зовсім трохи, якщо вірити картам.
– Гаразд, – шепоче Анна. Вона дивиться на перелякану Клер за кермом, а потім повільно повертає голову до вікна. Останнє, що закарбовується в її пам’яті, – нічні вогні Чикаго.
– Анно! Ні, ні, ні. Анно! Ми вже майже на місці. Ти тільки не помирай, гаразд?
Клер вривається в приймальню вся в крові. Вона намагалася витягнути Анну з машини, але тоді кров пішла сильніше і Клер прийняла єдине розумне рішення в цій ситуації: покликати на допомогу.
– Потрібні лікарі. Вона там… Вся в крові. Вона не може померти. Хто-небудь, допоможіть! – до неї підходять двоє парамедиків з каталкою напоготові. Клер відводить їх до машини.
– Підготуйте реанімацію й телефонуйте в банк крові. Її знадобиться багато. – парамедики обережно витягують Анну з машини. – Диво, що вона досі жива. От чорт. Джослін, тут жінка років сорока, від ребра до коліна з правого боку тягнуться три рівномірні рани. Схоже на сліди від пазурів дикого звіра, але я б сказав, що на неї напав Фредді Крюгер. Однак, що дивно, внутрішні органи неушкоджені, хоча рани достатньо глибокі, – парамедики в цей момент не дуже звертають увагу на Клер, котра видихає всього одне слово. – Принаймні печінку точно б мало зачепити. В будь-якому разі вона в тяжкому стані. Як, Ви кажете, її звати? – обертається до Клер парамедик.
– Анна Уільямс.
– Джослін, записуй. Анна Уільямс. Заміжня, на безіменному пальці лівої руки обручка. Зріст приблизно п’ять футів шість дюймів (1, 70), вага приблизно сто п’ятдесят два фунти (69 кг). У Вас є номер телефону її чоловіка? – Клер заперечливо хитає головою. У неї є номера тільки Вінчестерів, та медики більше не питають. Можливо потім, коли її стан стабілізується. Клер думає, що мисливці прибудуть сюди раніше. Принаймні Марія точно знає, куди саме відвезли Анну.
Каталка перейшла в руки декільком лікарям та медсестрам. На обличчя Анни чіпляють кисневу маску, встромляють у вену катетер і під’єднують його до крапельниці, беруть кров на визначення групи й резус-фактора. При вході в реанімаційний відділ Клер притримують.
– Далі не можна, – каже височенний лікар вбраний як хірург. – Амандо, дай ці дівчині заспокійливе. Ви можете зв’язатися з кимось із її родичів чи друзів? Потрібен номер її медичного страхування і більше деталей для заповнення медичної картки. О, і Вам потрібно залишитися тут, щоб відповісти на декілька питань поліції. Як Ви розумієте, про такі випадки, як цей, ми повинні сповіщати.
– Я можу написати своїм друзям. – Клер дивиться як медсестра простягає лікареві шприц, наповнений прозорою рідиною. – Вона вагітна.
– Це легке заспокійливе, не бійтеся. Нікуди не йдіть до прибуття поліції. Ваша подруга в надійних руках. – лікар встромляє шприца їй в вену і садовить на найближчий стілець. Потихеньку кошмари цього місяця відпускають Клер і вона відчуває спокій. Вперше за досить тривалий час.
Тим часом до Анни повертаються спогади, яких вона так старанно намагалася позбутися всі ці роки. Їй знову сімнадцять. Вона знову заходить до свого будинку, прямує на кухню, вмикає світло і кричить. На підлозі лежать її батьки та двоє братів з розірваними горлянками, а той, хто їх вбив, повзає рачки, злизуючи кров з кухонних кахлів…
POV головна героїня
*місяць тому*
– Вам сумно і самотньо, хлопчики? – заходжу в бункер із чотирма стаканчиками кави.
– Бачу, нам кави не дістанеться, – Дін закидає ноги на стіл і відкриває пляшку пива.
– Гей, лиш дев’ята ранку!
– Сем випив всю каву. Мені переходити на воду?
– Та хоч на томатний сік. Девіда Лесітера пам’ятаєте? – сідаю напроти Діна і нарешті зливаю каву з чотирьох стаканчиків у два.
– Спершу моє питання. Де тебе чорти носили?
– Ти сам мене послав за кавою.
– То було півроку тому й в іншому штаті.
– Перевертень з Чикаго? – Сем закриває свій ноутбук і повертає розмову в потрібне нам русло.
– Точно, – киваю і дивлюсь на Діна. – Тримай, це тобі. Не жалійся потім, що занадто міцна, – штовхаю до нього стаканчик кави і знову звертаюсь в переважній більшості до Сема. – Він самий. Розшукав мій номер і цілий монолог видав. Його люба сестричка Марго знову хоче воювати з вервольфами, бо вони вбили якусь родину перевертнів. Здається, родичів. Вервольфи, у свою чергу, звинувачують перевертнів у вбивстві якихось своїх родичів. Мені начхати. Коротше кажучи, їм потрібен погляд зі сторони, щоб розібратися, хто кого вбив. Пакуйте штани, хлопці, нас чекає дорога.
– Вона навіть не спитала, чи нема в нас інших справ.
– Була б у вас справа, Діне Вінчестере, ти б не пив пиво о дев’ятій ранку.
– До речі, як ти? Після всіх тих подій з Пазузу та Вельзевулом ти не видавалася дуже щасливою, – репліка Діна застає мене на півдорозі до кімнат. Подумки проклинаю себе, що не йшла швидше.
– Я втратила брата. Як ти думаєш, як я?
– Але ж Джек живий. В травні йому виповнилося п’ять років…
– Він не тут, розумієш? У мене вперше за все моє довге життя з’явився брат, а я його не зуміла захистити, – замовкаю. – Ще раз запитаєш мене, чи зі мною все гаразд, зламаю тобі щелепу. До речі, цей образ кінозірки з бородою тобі личить.
***
– Де він просив нас зустрітися? – Дін швидко дивиться у дзеркало заднього огляду і знову на дорогу.
– У парку. Казав, там нейтральна територія.
– Ми йому довіряємо? – питає Сем.
– Ні, тому я прихопила гвинтівку і вивчила місцевість. Там є будинок, верхні поверхи якого здаються. Триматиму їх на прицілі, якщо щось піде не так, стрілятиму. Ваша справа – переговори.
Дін зупиняється неподалік парку. З багажника ми витягуємо необхідну нам зброю, а я ще й подовгуватий футляр на додачу. Салютую хлопцям і рушаю до будинку.
***
– Де ваша сестра? – Девід приходить з кількома своїми охоронцями. – Я хотів переговорити з нею.
– Шкода тебе розчаровувати, але говорити доведеться з нами і швидше, інакше пущу тобі кулю в голову. Тиждень вже ні на кого не полював.
– Вона у тій будівлі, так? Шкода, хлопці, та мені також довелось вжити певних заходів. У ці часи нікому довіряти не можна.
Дін різко витягує пістолет. Те саме роблять охоронці Девіда.
– Слухайте, ми ж на одному боці, вірно? Ви хочете з’ясувати правду. Ми хочемо вам у цьому допомогти. Знайти тих, хто вбиває перевертнів та вервольфів. Війна нікому не потрібна, – Сем підняв руки вгору.
– Не думав, що вона поведеться. Ми вам збрехали, хлопці.
Got the club going up on a TuesdayGot your girl in the pair, and she chooseyClub goin up on a TuesdayGot your girl in the pair, and she chooseyClub goin up on a TuesdayGot your girl in the pair, and she chooseyClub goin up on a TuesdayGot your girl in the pair, and she chooseyClub goin up, – тримаю чоловіків на прицілі. Тим часом в навушниках майже на повну гучність грає музика. Музика, то добре. Вона заглушує думки. Та й голоси з вулиці звучать не так голосно, ніби вони знаходяться зі мною в одній кімнаті. Невже Девід справді думає, що я не здогадалась про брехню? Наївний, однак в мене зараз будуть гості, тож це на декілька хвилин відтермінує його неминучу загибель. Відходжу від вікна, стаю за дверима і виймаю із сумки обріз.
– Здається, світської бесіди в нас не вийде, – приставляю обріз до голови вампіра, не встиг він навіть в кімнату зайти. Вампіри як ті паразити, що виповзають щойно сонце заховається за хмари. – Стрілятиму зблизька. Як думаєш, що залишиться від твоєї голови? – він мовчить. – Гадаю, нам час розкрити всі карти.
За допомогою телекінезу розбираю гвинтівку і ставлю її назад у футляр, піднімаю його і закидую на плече, пропускаю вампіра вперед на відстань витягнутої руки. Іншою рукою хапаю сумку з рештою зброї і отак дружньо ми йдемо до решти.
– Що ж, справа стає дедалі цікавішою, – всі стоять із витягнутими пістолетами, готові до стрілянини. – Здоров був, Девіде.
– А ти за вісім років не змінилася. – він кидає на мене оцінюючий погляд.
– Так, справді, винна. Убий мене. Чи може ми опустимо зброю і поговоримо? Чому ти нас насправді покликав?
– Не тільки вас. Та про це варто переговорити в нашому сімейному особняку. Там безпечніше, – Девід подає знак своїм охоронцям і ті опускають зброю. Сем з Діном роблять те саме. – Прошу не відставати. Останнім часом у цьому місці дивні дива відбуваються.
– Я тільки закінчу дещо, якщо ви не проти, – Девід і компанія навіть не встигають рота відкрити, а я натискаю на спусковий гачок. Голова вампіра розлітається як переспілий кавун. – Отак уже краще. Що ж, я готова до переговорів. Веди нас, Девіде.
***
– Все почалося місяць тому, – нарешті ми познайомилися з Марго. Блондинкою, фанаткою тугих зачісок і червоної помади. – Спочатку ми думали, що це дійсно були вервольфи, але потім до наших рук потрапив відеозапис з камери спостереження і нами було вирішено зібрати мисливців, щоб вони вистежили і вбили цю тварюку.
– Родина Адамсів. Убиті місяць тому в своєму власному будинку, – Девід висипає перед нами фотографії з місця злочину. – Поліція, не підкуплена, дійшла висновку, що їх роздер дикий звір.
– Вовк, якщо говорити точніше, – розвертаю до себе декілька фотографій. Із семи мисливців, які сиділи у вітальні Лесітерів, нам була знайома тільки Клер. Власне, мисливці і були тією причиною, чому вона все ще сиділа тут, а не була депортована у Су-Фоллс до Джоді щойно ми її побачили.
– Ми теж так подумали. Потім наші підозри справдились. Родина Томпсонів, – чергова порція фотографій. – Теж роздерли вовки.
– І чому це черговий привід оголосити війну вервольфам? Вам ж начхати на людей. Однією родиною більше, однією менше, все одно. Ваша честь не постраждала, – відкидаюсь на спинку стільця.
– Ми вас покликали через відеозапис. Вмикай, Честере, – Марго киває одному зі своїх охоронців, той під’єднує флешку до ноутбука і виводить зображення на телевізор.
– Ну, нафіг, – бурмоче один із мисливців. Я й сама трохи дивуюсь. Камера відеоспостереження вихопила втечу вбивці з останнього місця злочину. Проблема була в тім, що вбивцею виявився вовк розміром з ведмедя гризлі. Не чистокровний вовкулака, ті трохи менші. Вовк пробіг вулицею і зник з поля зору.
– Це схоже на вервольфа? – Марго обводить нас скептичним поглядом.
– Ніколи раніше такого не бачив, – промовляє чоловік з короткою бородою. – Зробіть стоп-кадр. Це ж степовий вовк!
– Той, котрий водиться в Азії та в Україні? Клімат тут не дуже підходящий для нього. Який висновок? – окидаю присутніх пильним поглядом.
– Вервольф, котрийсь із підвидів. Я таких ще не зустрічав. Майк Фінніган, – він простягає мені руку через журнальний столик.
– Марія Вінчестер. Рада знайомству. А ці двоє – Сем і Дін. Класні тату, до речі. Обожнюю забиті рукава.
– Дякую, я багато чув про Вінчестерів, але не думав, що вдасться коли-небудь з вами зустрітися.
– Він ваш великий шанувальник. Барбара Корморан, – дівчина азіатської зовнішності з довгим каштановим розпущеним волоссям помахала мені рукою. – Та всі звуть мене Баррі. Назвете Барбі і я пущу вам кулю в голову.
– Пакс Уільямс, – відрекомендовується той, хто відреагував на відео як той чувак із фільму “Дуже страшне кіно”. На вигляд, найстарший тут з-поміж нас. Років п’ятдесят, худорлявий шатен з карими очима. Вік видавала тільки посріблена щетина. – Це моя дружина Анна, – він вказує на шатенку з коротким хвилястим волоссям. Їй десь років сорок. Вона тільки нам усміхається.
– Ти з Південної Америки? – питаю її.
– Так, із Чилі.
– Сантьяго, Чилі, тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий рік, – задумливо протягую. – Матір, батько, двоє синів двадцяти п’яти та тринадцяти років були знайдені на підлозі своєї кухні мертвими. Живою залишилася тільки сімнадцятирічна донька, яка на момент вбивств перебувала у нічному клубі. Вона й знайшла тіла, після чого її на три роки помістили в психіатричну лікарню з нервовим зривом. Одразу по виписці вона зникла з країни. Знала, що її родину винищив вампір. Ти його вбила?
– Так. – Анна виглядає ошелешеною. Вона кидає швидкий погляд на чоловіка. – Звідки ти знаєш? – Вирішую здивувати її ще більше.
– За вампіром ти ганялася всім світом. Щоразу йому вдавалося втекти практично у тебе з-перед носа, аж поки він не припустився помилки. Він повернувся в Америку, забувши, що є ще один мисливець, який прагнув його смерті. Іншою його помилкою було хибне припущення, що ви повбиваєте один одного, розбираючись, у кого більше прав вбити гада. Однак замість цього ви об’єдналися.
– Ну як сказати. Він мені ногу прострелив, – Анна жартівливо штурхає свого чоловіка ліктем в бік. Інші мисливці, включаючи моїх братів, дивляться на нас з великим інтересом.
– Своє я пізніше отримав, коли вона почала бити мене своїми штанами, – це викликає навіть не поодинокі смішки. Усміхаються всі, навіть Марго спромоглася витиснути з себе щось на кшталт усмішки. Анна хотіла вже було щось сказати, але Пакс піднімає руку. – Пряжка твого ременя і близько не була гумовою.
– Житимете в нашому будинку, кімнати вже приготовані. Оплата після виконання роботи. По десять тисяч на кожного, – Марго вирішує нагадати про себе і знову обводить нас зверхнім поглядом. – Є якісь заперечення?
Не встигає Марго рота відкрити і подякувати за відсутність тих самих заперечень, як в двері дзвонять. Годинник показує першу ранку. Марго киває Честеру і той йде відчиняти. Він повертається буквально за декілька секунд з кимось із поліції.
– Ще одну сім’ю вирізали. Ми нічого не чіпали до приїзду професіоналів. Ви ж не вечеряли?
Жереб поїхати на місце вбивства випадає мені, Паксу і Барбарі. Їдемо приблизно півгодини. Пакс з Барбарою немилосердно позіхають всю дорогу. Я ж дивлюсь у вікно, поки у вухах грає хеві-метал.
– Приїхали, – поліцейський відчиняє з моєї сторони і допомагає нам з Барбарою вийти.
– Розповідайте про вбитих. – Пакс обертається до поліцейського.
– Спитайте шерифа Моррісона, – той вказує нам на довготелесого чоловіка.
– Доброго ранку, шерифе Моррісон, – весело прямує до нього Барбара.
– Це ж вона всю дорогу позіхала? – Пакс стає коло мене зі схрещеними на грудях руками. Це питання викликає у мене легку усмішку, бо й сам він робив так само, і ми разом ідемо до неї.
– Ви хто, в біса, такі? – шериф Моррісон повертається до нас.
– Федеральні агенти, – недбало кидає Баррі та приємно посміхається. – Ми від Марго Лесітер.
Її ім’я робить диво. Шериф киває і пропускає нас всередину будинку. Зайшовши, ми бачимо страшенний розгардіяш і плями крові. Кров всюди. Навіть на стелі.
– Тут святкували день народження. Ми ще не ідентифікували всі тіла, – шериф веде нас до столової кімнати. – Всі тут. Крім двох дівчат. Їхні тіла на задньому подвір’ї. Вам, – вказує на мене з Баррі. – не варто таке бачити.
Але вже запізно. Ми входимо в столову кімнату. Цілих трупів там немає. Чиясь голова валяється на протилежному кінці кімнати. Криміналісти сортують кінцівки: дитячі в одну сторону, дорослих в іншу.
– Ми тут поки можемо сказати, що трьох людей зібрали повністю. Здається, їх близько десяти, якщо орієнтуватися на кількість рук та ніг, – до нас звертається один із криміналістів.
– Мене зараз знудить, – Баррі закриває рота рукою. Позаду чується дивний звук і ми з Паксом розвертаємося, находу витягуючи пістолети. На щастя, це один із криміналістів. Блідий, він витирає рот рукою. От кого точно знудило.
– Баррі, ти без зброї? – брови Пакса здіймаються догори.
– Я знаю карате, – до неї починає повертатися нормальний голос.
– А я ще дивувалася, що Гарт досі живий. І як це ти ще жива? – моєму здивуванню немає меж.
– Гарт Фіцджеральд? – питає Пакс. – Ти його знаєш?
– Четвертий. Так, це найкращий друг Діна Вінчестера. В них навіть є спільне захоплення. Скубі Ду, – виходжу зі столової і прямую до заднього двору.
Старшій на вигляд дівчинці одним ударом вирвали хребет. Меншій – відірвали голову.
– Що то таке в траві? – Баррі світить своїм ліхтариком в телефоні.
– М’ясо зі спини старшої дівчинки. Він струсив її рештки з лапи і пішов вбивати меншу.
– Він? Хто він? – Пакс присідає поруч зі мною.
– Ведмідь. Судячи з відстані між лапами, ростом на всіх чотирьох він тринадцять футів (4 метри).
– Там ці, – підходить Баррі й киває в сторону криміналістів. – Кажуть, що ніде не можуть знайти голови малої. Думаю, вбивця забрав її з собою… Як трофей.
– У мене немає ідей, що це за істота така. У тебе? – Пакс знову звертається до мене.
– Жодних. Мені потрібна кава, спокій та декілька днів.
Додому ми повертаємось мовчки. Проте в будинку ніхто не спить. Мисливці разом із родиною Лесітерів чекають детального звіту з місця злочину.
– Там була бійня, – відповідаю на питання Діна і піднімаюсь до виділеної мені кімнати. Це простора спальня з купою книжкових стелажів, дорогих прикрас та з дзеркалом в золотій оправі в кутку кімнати. Підходжу до нього і дивлюсь на себе (благо, Лінді це дозволила), а потім запускаю руку у волосся і остаточно позбуваюсь Пітьми. Світ знову заграє колишніми яскравими фарбами, та мене цікавить тільки моє прекрасне, довге й сиве волосся.
– Мала, відчиняй, – від споглядання себе в дзеркалі та сумом за втраченими днями мене рятує грюкіт у двері та голос брата. Швидко повертаю волоссю колишній чорний блиск та йду відчиняти. На порозі стоять Дін із Семом з ковдрами та подушками в руках. – Хто, як не ми, знає, що тебе зараз краще не залишати на самоті? – тоді вони мені сказали те саме. Тоді, коли я втратила Джека.
Вони протискаються повз мене і займають весь вільний простір на підлозі. Мені ж залишається тільки гмикнути, зачинити двері й повернутися до братів обличчям.
– Розповідай. Не для протоколу, – під фірмовим поглядом Діна я здаюся (тай не те, щоб сильно була проти) і розповідаю їм все, що побачила в будинку і на задньому дворі. Не забуваю також додати про викрадену голову п’ятирічної дитини. Хлопці, у свою чергу, розповідають про мисливців, з якими ми не були знайомими, і про те, що за десять хвилин після нашого від’їзду до будинку Лесітерів прибув ще один мисливець. Еніс Росс.
– Знайоме ім’я, – відмічаю.
– Так, малий, чия подруга загинула вісім років тому від рук того божевільного Фредді Крюгера, – о, тепер пригадую.
– То який у нас план? Що це за перевертень такий? – на жаль, на питання Сема ми відповісти не можемо. Напевно, ніхто не зможе.
***
Два дні ми шукаємо хоч якої-небудь зачіпки. Доводиться підключити до справи Генріксена, щоб він покопався в архівах ФБР у пошуках подібних випадків. Він пообіцяв заїхати і допомогти, щойно знайде хоч щось.
– Ходімо, провітримося. Я скоро здохну від перепрацювання, – Клер закриває свій ноутбук і дивиться на мене. Слідую її прикладу. На мені досить пристойний літній комбінезон та білі кросівки, тож переодягатися не доведеться. Хапаю зі столу телефон, пістолет та сумку і ми йдемо до вхідних дверей.
Клер пропонує пройтися по торговому центру і я погоджуюсь. Зрештою, вона веде. На другому поверсі мені у вічі впадає магазин з музичним причандаллям. Тягну Клер туди, хоч вона й противиться. Посеред наворочених музичних інструментів знаходжу звичайну акустичну гітару чорного кольору.
– Хіба ти граєш? – питає Клер, коли ми вже виходимо з магазину. На спині в мене чорний футляр з гітарою.
– Давно не грала і сподіваюся, не забула як це робиться, – з першого поверху лунає жіночий крик, а слідом за ним ричання звіра. Великого звіра. Переглядаємось з Клер і мчимо до сходів. Під нами велетенський бурий ведмідь, більший навіть за полярного ведмедя, щойно розніс вітрину магазину з дитячим одягом. Дивом ніхто не постраждав від уламків. – Бережи її як зіницю ока, бо ціни ти чула, – передаю гітару Клер, виймаю з сумки пістолет і перевіряю кількість набоїв, кричу людям, щоб вони піднімались на другий поверх, а сама сходами спускаюсь вниз. Більшість прислухаються, однак є і ті, хто в паніці кидається прямо в лапи тварюці, яка, не роздумуючи, таких нещасних розчавлює.
POV автор
– Діне, він тут. Він у торговому центрі людей вбиває. – Клер знаходить план евакуації з будівлі і починає направляти людей до протилежного виходу. – Ми зараз на Мічиган Авеню, дев’ятсот. Покваптеся.
POV головна героїня
Першим вистрілом вдається влучити в лапу тварюці, однак куля не заподіює їй значної шкоди. Якщо вже на те пішло, то й від решти куль ведмідь відмахується як від набридливих мух і продовжує чавити людей. Ой, і це ще він на задні лапи не ставав.
– Клер, веди людей на протилежний вихід! – кричу їй, але не осмілююся глянути собі через плече, чи вона ще досі стоїть там. Ведмідь тим часом добирається до ескалатора і під його вагою нещасний ламається. З лютим ревом ведмідь нищить й інший, а потім таки стає на задні лапи.
Даний торговий центр не маленький. Всього тут шість поверхів і до перших трьох ведмідь на задніх лапах запросто дістає. Випускаю йому в живіт останні три кулі і він нарешті звертає на мене увагу. Опускається на всі чотири і пильним поглядом чорних очей вивчає мене. В тих очах тільки свідоме бажання вбити якомога більше людей. У голові Лінді єхидно зауважує, що тепер бити мені того ведмедя хіба що голими руками, оскільки я без меча і без додаткового магазину.
Ведмідь помалу наступає, незважаючи на людей, що метушаться довкола нього, аж поки йому в спину не летять нові залпи срібних куль. Піднімаю погляд і бачу на другому поверсі мисливців. Ведмедеві до тих куль байдуже, але він переключається на хлопчину-підлітка та його матір, що завмерли біля виходу із продуктового магазину.
– Тікайте назад! – для наочної картини ще й активно жестикулюю, бо не знаю, чи через гучні постріли мене чути. Та ці двоє наче прилипли до землі. Тож в даній ситуації роблю єдине, що спадає розумного мені на думку, – підбігаю до ведмедя і з усієї сили копаю його в задню лапу. Від розлюченого реву затремтіли шибки. Він знову стає на задні лапи і мисливцям на другому поверсі доводиться відступити. Та цього разу його увага цілком і повністю зосереджена на мені. На мені з розрядженим пістолетом.
– Пригнись! – позаду себе чую знайомий голос. Не довго думаючи, присідаю й автоматично починаю шарити по кишенях в пошуку нового магазину, поки до мене не доходить, що я вже це робила і якимось магічним чином воно там не з’явиться.
Ведмедя нова порція куль роздратувала тільки більше. Але й сповільнила також. Підхоплююсь на ноги, хапаю свого рятівника за руку, тягну його за собою і разом ми піднімаємось на другий поверх. Там нас зустрічають мисливці і мати з сином з продуктового. Вони кидаються на шию чоловікові, тим часом Дін вручає мені два нових магазини. Перезаряджаю пістолет і кладу другий магазин в кишеню.
– Що це, в біса, таке? – чоловік звільняється від обіймів рідних і підходить до нас. – Срібні кулі на нього не діють.
– Здоров, Коуле. Так, ми й самі бачимо, – кивком голови Дін вказує на тих мисливців, які прикривають відступ інших. – Йдіть он з тими хлопцями, ми вас прикриємо.
– Ви його чули, – Коул штовхає дружину з сином до мисливців, які збирали вцілілих людей. – Є ще один магазин?
Ми відступаємо щойно приходить повідомлення, що людей вдалось вивести на вулицю. За цей час ведмідь вщент розніс перший поверх і намагався залізти на другий, та сходи під ним обвалилися. Декілька разів нам доводилося ховатися по магазинах на другому поверсі, тому що звір ставав на задні лапи і намагався дістати нас.
– А, он ти де. Тримай, – на виході мене зустрічає Клер і віддає футляр з гітарою. Цілою та неушкодженою.
– Сідайте в машину. Треба забратися звідси до того, як він вийде, – Сем відчиняє задні дверцята і притримує їх, поки ми вміщуємося. Затим сам сідає в машину поряд з Діном і ми в оточенні інших машин мисливців рушаємо до маєтку Лесітерів.
***
– Що тут, в біса, відбувається? – у дружини Коула трусяться руки. Вона сидить на дивані, міцно притиснувши до себе сина, і обводить всіх присутніх мисливців переляканим поглядом. Поруч сидить сам Коул і виглядає він трохи розгубленим.
– Якби ж то ми знали. Нам відомо лише одне: на цього перевертня срібні кулі не діють, – трохи зажурено каже один із мисливців на ім’я Корнеліус. У нього теж на руках є татуювання, однак не в такій кількості як у Майка.
– То що це було? – питає Анна.
– Демонстрація сили. Демонстрація того, що йому начхати на кількість мисливців в місті, що він вбиватиме і надалі. Це лишень питання часу, – відповідаю.
– За попередніми даними в торговому центрі загинуло щонайменше десятеро людей, ще п’ятеро отримали поранення, коли звір напав, – Еніс сидить з планшетом в руці та гортає стрічку новин. – Тут навіть є відео, не дуже якісне, на якому видно як ведмідь тікає через парковку. Однак ніхто не заявляв, що бачив ведмедя на дорозі.
– Камера не охоплює всієї парковки. Він міг десь перевтілитися в людину, сісти в машину і втекти з місця злочину. З повідомленнями про велетенського ведмедя поліція навряд чи зверне увагу на номерні знаки всіх машин, – Пакс стенає плечима.
– Тоді залишаються срібні кулі, – до розмови підключається Дін. Сем вже почав ритися в документах Хранителів Знань, які він декілька років тому завантажив собі на ноутбук. – Чому вони на нього не подіяли?
– Ну, насправді є один варіант, – переводжу погляд із дошки зі знімками з камери відеоспостереження на другому місці злочину на мисливців. – Це Альфа або його первісток тому срібло не діятиме, а Кольта в нас немає.
– Ти хочеш сказати, що ця істота тут з незапам’ятних часів? – дивується Корнеліус. Він проводить рукою по своєму волоссю і відкидає його назад.
– Ну, таке цілком може бути. Зрештою, всі хоча б один раз стикалися з язичницькими божествами, а вони тут приблизно відтоді ж. Генріксен написав, що подібні випадки траплялися і в інших штатах. Він везе всі справи сюди.
– То як його вбити?
– Поняття не маю.
– Хтось із вас робив замовлення? – в кімнату входить Марго. Останнім часом наш обмін досвідом вона називала безглуздими посиденьками і перестала з’являтися. Тепер вона стоїть у дверях з величенькою коробкою в руках. – Тут вказана тільки адреса замовника.
Посилку забирає Майк Фінніган. Ставить її на столик, розкриває коробку і відсахується. Слідом за ним в коробку заглядає інша мисливиця. Френні, здається так її звати. Жінка з перснями на всіх пальцях обох рук, за винятком великих. Вона витягує на світ Божий пакет із головою дитини всередині. Дружина Коула починає верещати і ще міцніше притискає сина до себе. Дехто з мисливців відвертається, стримуючи блювотні позиви. Сем із Діном витягають пістолети, однак стріляти ні в кого. Барбара єдина, кому вдається зберегти відносний спокій на обличчі.
– Що? – вона знизує плечима на засуджуючий погляд Майка. – Я стала мисливицею не від хорошого життя. Мого меншого брата розірвали на частини у мене на очах.
– Так, давай це сюди, – Сем ховає пістолет і підходить до Френні. – Нам потрібно викликати поліцію, – він засовує пакет з головою назад у коробку і робить декілька кроків назад.
– Мені треба подумати. Самій, – хапаю футляр з гітарою і виходжу на задній двір. Сідаю на широких кам’яних сходах і починаю грати. Вперше за тринадцять років.
***
Як би це для декого печально не звучало, але всі сходяться на тому, що попереду нас чекає довга і кропітка паперова робота. Звісно, цій новині не зраділа Марго, яка сподівалася, що за тиждень нас тут не буде, а монстр валятиметься мертвим в якійсь канаві. Добила її новина про те, що сюди їде ще один мисливець з цілою купою подібних справ. Вона одразу заявила про свою відмову платити йому, однак зараз мова йде не про гроші, а про запобігання новим жертвам.
Гра на гітарі трохи освіжила мої думки, тож всю ніч я гасаю Америкою, збираючи все необхідне. Назбиралося, чесно кажучи, доволі багато. Ну й занудами були ці Хранителі Знань.
– Що це таке? – в кімнату заходить Сем і здивовано роззирається. Слідом за ним заходять і Дін з Клер із чашками кави та тарілкою печива, яке вони поцупили на кухні. Одну чашку Дін передає мені.
– Книги про вервольфів, перевертнів, вовкулак та інших лікантропів з усіх Капітулів Хранителів Знань Америки. Тут англійською мовою, – вказую на здоровенні стоси книг по праву руку і роблю ковток. – Тут всіма іншими мовами, – вказую на здоровенні стоси книг по ліву руку. Їх довелось максимально тулити до стін, щоб вони влізли в одну кімнату. Бажано, яку виділили мені. Інакше чули б ми від Марго безліч “приємних” слів. – Всі готові до праці?
– Так, звісно, але приїхав Генріксен. Думаю, ти захочеш його побачити, – киваю. У вітальні вже зібрались мисливці, які щойно прокинулися. Вони посьорбують каву, читаючи ранкові новини. Генріксен витягує справи із чималої коробки і складає їх на купки. Як він пояснює, це необхідно, оскільки деякі справи мають по декілька томів і всі вони перемішані. Ми починаємо з теки із справою про напад дикої тварини на сім’ю заможного банкіра у Сакраменто, Каліфорнія. Слідом за цією текою в наших руках опиняються й інші: жорстоко вбита родина флориста, розірвані на шматки двоє безхатьків, знайдені понівечені тіла священника і трьох його дітей, мати померла в лікарні від отриманих травм і так далі. Ці справи тягнуться з початку минулого століття і єдине, що наразі відрізняється, – кількість вбитих в одному місті. Чикаго йому, чомусь, більше до вподоби за решту.
– Тут дещо є, – каже Френні й простягає нам папку, вдвічі більшу за інші. – У дві тисячі першому в Міссурі одній жертві вдалось вижити. Мала дівчинка заховалась у скрині для своїх іграшок. Її знайшли напівживою, коли обшукували будинок. Тут також вказано, що її не допитували.
– Її одразу помістили в психіатричну лікарню, де вона й досі сидить.
– Анно, все гаразд? Ти якась бліда. – дивлюсь на неї.
– Так, все добре. Продовжуй, Вікторе, – відмахується вона. Генріксен прочищає горло.
– Поліція та ФБР декілька разів намагались її допитати. Чорт, й досі намагаються, однак з дві тисячі першого вона не промовила жодного слова. Просто приймає свою порцію ліків і тупиться у вікно. До неї приставлені найкращі спеціалісти, яких тільки спромігся виділити штат, але все безрезультатно. Ми відштовхуємося від того, що це один і той самий монстр, котрий перевтілюється в різних звірів? – у відповідь я тільки киваю і повністю занурююся у вивчення справ. Анна до теки навіть не доторкнулася.
– Що ж, мала, от і твоя перша справа в ролі агента ФБР. Треба допитати цю дівчину, – Дін плескає мене плечу. Супер, сім годин їзди в машині з одним ним. Буде весело.
***
На противагу очікуваній сірій бетонній будівлі, яка радше виглядатиме як в’язниця, а не як лікарня, клініка зустріла нас різноманіттям кольорів. Якось так хвилююче вдягнути перший раз костюм агента: чорні брюки, білу сорочку, піджак та краватку.
– Як я виглядаю?
– Якісь у тебе дивні уявлення про те, як вдягаються жінки у ФБР, – Дін був в такому самому костюмі з однією відмінністю: мій був досить широким.
– Ти просто бісишся, бо в костюмі я виглядаю сексуальніше за тебе.
Всередині нас зустрічає головний лікар. Він проводжає нас до свого кабінету попри стіни, що увішані дитячими малюнками. Дорогою пояснює, що це частина нової терапії для тих пацієнтів, хто ще час від часу здатен усвідомлювати свої дії.
– На жаль, багато пацієнтів у нас просто доживають свій вік, туплячись у вікна. Сюди, будь ласка, – він відчиняє двері й пропускає нас всередину. Кабінет у нього обставлений вельми скромно. – Я вже було думав, що ФБР закинуло цю справу.
– Трапилися певні події, які змусили нас знову сюди повернутися. Ми можемо з нею поговорити? – лікар пильним поглядом дивиться на Діна.
– Агенте Фіш, ви можете її побачити, але говорити з вами вона не буде. Вона з дві тисяча першого року ні до кого й словом не обмовилася. Що б у вас там не трапилося, але ви тільки час згаєте, намагаючись добитися від цієї дівчини хоч слова.
– І все ж, ми хочемо її бачити, – подаю голос.
– Як скажете, агенти. За мною.
Лікар заводить нас у кімнату, де пацієнти можуть зустрічатися зі своїми родичами. Він вказує нам на один із столів і додає, що Міранду зараз приведуть.
– О, і не забудьте її медичну картку, будь ласка, – кажу йому навздогін. Лікар озирається. – Хочу ознайомитися з діагнозом Міранди до того, як зустрінуся з нею.
– Нащо воно тобі? – пошепки питає Дін.
– Хочу бачити, на чому вона сидить.
Лікар впорався із своїм завданням за лічені хвилини. Розгортаю картку й фотографую сторінки, де вказане лікування Міранди. Надсилаю фото Алекс, а потім набираю її. На щастя, сьогодні не день відвідувань і в цій кімнаті ми самі. Алекс на відеодзвінок відповідає практично миттєво.
– Я тобі скинула фотографії з препаратами, які приймає одна пацієнтка з малих років. Мені необхідний твій професійний медичний погляд на дозування та ці ліки.
– І тобі привіт. Це на тобі костюм із краваткою? Фель, всі чоловіки і жінки на цій планеті твої. Здоров, Діне. Ви змагаєтеся за звання найсексуальнішої людини Землі?
– Алекс, до справи, – бляха, Дін весь кайф обламав.
– Гаразд. Перше, що кидається моєму професійному погляду, – фенобарбітал. Це протиепілептичний препарат і в принципі дітям він також виписується, але не в таких дозах… – вона пильно вдивляється в екран свого ноутбука. – П’ятсот міліграм це п’ять таблеток по сто. Доза для дорослої людини. Друге, клоназепам. Який придурок взагалі її лікує? Чотири таблетки – це добова норма для дорослого при пароксизмальному страху. Дітям даний препарат не виписується. Не в купі з фенобарбіталом. Не в купі з усіма іншими препаратами. Я не здивована, що у неї на фоні всього цього розвинувся психоз.
– На фоні всього цього? – питає Дін.
– Діти інакше сприймають цей світ, ніж дорослі. Якщо вона стала свідком якогось злочину в дитинстві, то при роботі з дитячим психологом та в адекватній обстановці вона б швидко видужала. А оце все виглядає, наче хтось спеціально хотів, щоб вона була хворою. Не зацікавлений в її видужанні.
– Думаю, наша розмова з Мірандою відкладається. У мене виникло декілька питань до лікаря. Дякую, Алекс.
– Будь ласка.
Ми виходимо з кімнати якраз тоді, коли туди завели Міранду. Санітари з нерозумінням дивляться нам вслід, тому я гальмую на виході, розвертаюся і підходжу до змарнілої, худої дівчини з довгим сплутаним волоссям і тремтячими руками. Беру її за руку й дивлюся в очі.
– Я тобі обіцяю знайти того, хто вбив твоїх батьків та сестру. – потім нахиляюся до неї та шепочу на вухо. – Я витягну тебе звідси.
Дін вривається в кабінет головного лікаря як справжній спецназівець. Дуже розлючений спецназівець.
– Як Ви нам це поясните? – він кидає на стіл лікаря медичну картку Міранди.
– Що саме?
– Препарати. Ми проконсультувалися з нашим експертом і вона каже, що ці препарати, які ви даєте Міранді, ви даєте в дозах, розрахованих на дорослу людину!
– Що? – лікар тремтячою рукою підтягує картку до себе і розкриває. – Послухайте, клянуся вам, що не маю жодного відношення до її лікування. О Господи, я не її лікар.
– Хто виписує їй ці препарати? – питаю. Лікар замовкає.
– Хто виписує їй ці препарати? – перепитує Дін. – Або ти відповідаєш, або я тебе застрелю. У нас немає часу на ці ігри. – він таки витягує пістолет і наставляє його на лікаря.
– Доктор Фергюсон. Клянусь, я нічого не знаю.
– Де живе цей доктор Фергюсон? – замість відповіді лікар дістає візитівку і простягає її нам.
– Гарно Вам дякуємо, – беру візитівку й ми покидаємо лікарню.
***
Необхідний нам будинок знаходимо досить швидко, оскільки цей доктор живе всього в декількох кварталах від психіатричної лікарні. Щоб бути ближчим до пацієнтів, мабуть.
– Ти вважаєш, це він? – Дін перевіряє свій пістолет і краєм ока спостерігає за мною.
– Хто ж іще, крім вбивці, зацікавлений в тому, щоб Міранда мовчала? Навіть, якщо це не він, його могли підкупити. Хотілося б знати, хто. – виходжу з машини.
Заходимо в будинок, піднімаємося на потрібний нам поверх і підходимо до квартири доктора. Звідти долинає вельми специфічний запах, який ми впізнаємо одразу.
– Це не доктор, – констатує факт Дін. Він вибиває двері плечем і ми заходимо всередину зі зброєю напоготові. Хоча я й сумніваюся, що на нас нападуть, але звички понад усе.
Тіло нещасного лікаря знаходимо в спальні в калюжі засохлої крові. Його на частини розірвав дикий звір. Як і ті сім’ї в Чикаго. Обходимо невеличку квартирку і тільки тоді викликаємо поліцію.
– Він добрався до бідного доктора раніше за нас. Чорт! – ляскаю долонею по бамперу машини. – Чорт, чорт, чорт. І що тепер? Діне, що тепер?
***
– Я тобі можу чимось допомогти? – в дверях кімнати стоїть Анна. За той день нашої відсутності мисливці розподілили між собою роботу і тепер непрочитані книги англійською мовою майже закінчуються, в той час як всі інші книги висять каменем над моєю душею. Найбільш печальним є те, що майже ніхто з мисливців не володіє якимись іншими мовами, крім англійської та латини. Хоча трохи мені допомагає Сем. – Моя рідна мова іспанська. Трохи володію німецькою, французькою та івритом.
– Вся ліва стіна твоя. Книги на мови не розподілені, тож тобі доведеться шукати. Котра зараз година? – дивлюсь на годинник на своїй руці й підскакую. – Чорт, зараз ж моя зміна. Я тобі приведу когось.
Дістаю з дорожньої сумки стару футболку зі Стічем, яку досі вважала зниклою безвісти вже три роки, та синю спідницю. На ногах у мене білі конверси, тож зійде. На спідницю прикріплюю пояс з кобурою з пістолетом та рацією.
– Здоров, Ліло, ти нарешті вирішила виповзти зі свого бункера? – Дін сидить на дивані у вітальні з пляшкою пива і слухає футбольний матч.
– А ти сюди бухати приїхав?
– Моє патрулювання почнеться вночі. Поки я вільний, – за останні три дні багато чого змінилося. Поліція встановила комендантську годину, коли на вулицях Чикаго дозволяється перебувати тільки поліцейським та дружинникам. На цю роль ідеально підійшли мисливці, тож звичайні громадяни могли зітхнути з полегшенням і залишатися в безпечних домівках. Однак мисливці вирішили патрулювати і вдень, особливо ті райони, де вже були скоєні вбивства, в надії, що їм трапиться якийсь підозрілий тип і це буде наш перевертень.
– То міг би мені допомогти з книгами, – Дін підводиться і йде до кімнати. – Заодне складеш компанію Анні. – слідую за ним.
– Знаєш, чому ти незамінна на цьому посту? – він бере в руки першу книгу. – Ти єдина, хто може прочитати цей діалект аравійської.
– Це арабська. Книги англійською на іншій купі. Я на патрулювання з Клер, а ти насолоджуйся.
***
– Так, народ, у мене для вас дві хороші новини і ціла купа поганих, – заходжу в вітальню, де в очікуванні сидять мисливці та родина Лесітерів. Марго варто попустити свій вузлик на голові, а то це погано впливає на її натягнутий вираз обличчя. – Спершу хороші новини. Цю істоту називають шкуряком, бо перекидається він на будь-яких хижих тварин. Теоретично, його можна вбити срібною кулею.
– Чудово, то чого ми чекаємо? – Майк окидає поглядом всіх присутніх, а потім підводиться.
– Я начебто казала, що ще є ціла купа поганих новин.
– Валяй, – киває Дін.
– Отже, я виявилася правою і цей тип таки або сам Альфа, або його первісток. Я знайшла в одній книзі цитати одного старого манускрипту, в якому зазначалося, що за часів Римської імперії відбувалося Велике Гоніння на істот, які то ставали вовками, то ведмедями, – посеред моїх пояснень у вітальню заходить ще один мисливець. Він притуляється до одвірку, схрещує руки на грудях і киває мені. Дивом я не збиваюся із думки. – Однак там ні слова про те, що ці тварини були гігантами-мутантами. З цього я роблю висновок, що шкуряки обертаються на хижих тварин з притаманним їм ростом. Якщо ми відштовхуємося від цих часів, тоді срібло аж занадто цінувалося, щоб із нього наконечники для списів та стріл робити. Думаю, шкуряків вбивали залізною або бронзовою зброєю. Я також натрапила на запис одного англійського Хранителя Знань, датований дев’ятим століттям нашої ери, в якому він описує смертельну боротьбу з істотою, яка перевтілювалася то в вепра, то на кажана-вампіра, але звичайних розмірів. Йому вдалося вбити цю істоту, засадивши стрілу йому прямо межи очі. От сюди, – показую це місце в себе на лобі. – А ми з вами вже на власні очі бачили, що срібні кулі на решту його тіла не діють. Проблема також полягає в тому, що шкуряк перетворюється миттєво на будь-якого хижака. На ведмедя, вовка, чорну вдову, плювати на кого. Скажу чесно, більшість інформації про нього я дізналася з книги Стівена Кінга “Вітер у замкову шпарину”. Не знаю, чи були в нього в роду мисливці, чи Хранителі Знань, але там головний герой теж убиває шкуряка точним вистрілом в голову. Тепер зверніть свою увагу на фотографії, – виводжу на екран слайд зі знімками з трьох місць злочину. – Нічого не бачите?
– Кривава бійня в трьох будинках, – стинає плечима Баррі.
– Ні, є ще щось, – Сем підсувається ближче до екрану.
– Точніше, відсутність, – останній прибулий гість нарешті подає голос. Всі синхронно обертаються до нього. – Сліди. Їх немає.
– Кетче, я сподівався, що ти забув дорогу до Америки, – бурмоче Дін і відвертається. Помічаю, що Корнеліус ніби намагається заховатися від Кетча. Треба буде дізнатися про це більше.
– Так, як ми з’ясували, він професіонал. На жодному місці злочину за всю його довгу кар’єру не було залишено жодних слідів. З цього, насправді, можна зробити певний психологічний портрет. По-перше, ми шукаємо чоловіка із садистськими нахилами. Він вбиває заради вбивства, а не їжі. По-друге, він має прямий зв’язок зі своїм Альфою, бо чистокровний, його перевтілення не залежать від фази місяця. Тут і підтверджується моя теорія, що він – первісток Альфи. Його вбивство може дорого нам всім обійтися, якщо його татусь досі живий. До лап Кроулі свого часу він не потрапив, тож слід відштовхуватися від того, що живий.
– І як нам його знайти? – питає Френні. Вона посунулася, щоб Кетч міг сісти.
– Ніяк, і це остання погана новина. Нам залишається тільки чекати, що він сам покажеться.
Мисливці починають розходитися. Майже всім зараз потрібно йти на патрулювання. Останніми виходять Френні, Пакс і Віктор, які вирушать до будівлі ФБР у Чикаго. До п’ятої вечора вони ще мають годину часу, аби навести там шуму. У вітальні залишаються тільки мої брати, Кетч та Корнеліус.
– Якщо він не покажеться нам сам, доведеться брати на приманку, – Дін багатозначно дивиться на мене. – Тебе він ненавидить навіть більше, ніж тих мисливців, які стріляли в нього.
– Що? – вигукує Корнеліус. – Ти збираєшся використати свою сестру як приманку?
– Чому в мене таке відчуття, що я тебе знаю? – Кетч розвертається до Корнеліуса і серцем я відчуваю, що зараз мені доведеться розкидати їх по різних кутках кімнати. – Тебе часом звуть не Корнеліус Бекінгем?
– Ви знайомі? – перепитує Дін.
– Якщо це дійсно він, то його родина – єдині мисливці, яким вдалось втекти із Великої Британії. Вчителі у Кендріксі завжди казали, що їхнє знищення є пріоритетом.
– Так, це моє ім’я та прізвище. Та я народився на території Сполучених Штатів і є їх громадянином, а не підданим Королеви. Свого часу, мій дядько теж планував втекти з дружиною і новонародженим сином з Англії. Хранителі Знань їх вистежили та пристрелили. Всіх трьох, – це вже Корнеліус говорить нам. – Після нас більше ніякому мисливцю не вдавалось покинути країну. Це збереглося і понині?
– Тепер мисливці мають право покидати країну з Хранителем Знань для виконання особливо важливих завдань, – відповідає Кетч. Обстановка трохи нагнітається, аж поки не починає вібрувати телефон Сема. Він приймає дзвінок і вмикає динамік.
– Семе, ми в ФБР, – голос Френні звучить доволі схвильовано. – Сюди щойно поступив дзвінок про те, що у місті Рокфорд дикий звір розірвав цілу купу людей на вулиці. Свідки кажуть, що то був гігантський ведмідь. Поліція в сум’ятті, вони намагаються застрелити звіра, однак той не реагує. Ті люди, яким вдалось вижити, втекли, та не схоже, щоб це його спиняло. На даний момент він намагається прорватися у найближчу до нього багатоповерхівку. Людей звідти евакуювали, але відчуття таке, що він просто хоче нанести якомога більше шкоди.
– Відчуває наближення свого кінця, – коментує Корнеліус. Якби ж там.
– Френні, збери всіх мисливців, які зараз на патрулюванні, і їдьте якомога швидше туди, – звертаюсь до неї, а потім до братів. – Ви також. Якщо монстр справді розійшовся, то необхідна кожна пара рук.
– А ти? – питає Сем.
– Залишуся тут. Я вам більше допоможу, риючись в книгах. Крім того, Кетч навіз мені ще декілька мемуарів того єдиного британця, якому в свій час поталанило знищити шкуряка. Там може бути ще якась інформація, – стинаю плечима.
– Гаразд. Поїхали, хлопці, – Дін бере сумку зі зброєю та ключі від машини.
– Бережи себе, – Кетч проходить повз мене. Я тільки киваю у відповідь.
Щойно Імпала від’їхала, в коридор заходять розгублені Клер з Анною, які одразу ж цікавляться, що таке відбувається, що мисливці раптово зриваються з місць їхнього патрулювання і мчать у вечірні сутінки. Коротко пояснюю ситуацію, однак замість того, щоб кинутися слідом за рештою, обидві вирішують залишитися зі мною. Клер пояснює це тим, що їй на днях дзвонила Джоді, яка якимось магічним чином дізналася про місцеперебування Клер. Джоді пригрозила прибити мене, Сема та Діна, якщо з її донькою щось станеться і Клер великодушно погодилася залишитися в безпеці. Крім того, вона зробила деякі медичні закупи, які б все одно пригодилися, а тепер їй залишається тільки чекати великого напливу поранених мисливців. Анна відмовчується.
Залишаю їх у вітальні, а сама піднімаюся до спальні до ще одного невеликого стосу книг. Це все мемуари сера Аарона – єдиного, кому вдалося вбити шкуряка. Одна половина цих томиків була написана валлійською мовою, інша – корнською. Хранителі Знань вже на тоді були величезними занудами. От тільки тоді вони якось по-іншому називалися. Та це вже неважливо.
Сиджу я, значить, собі спокійно, поринувши з головою у читання, аж раптом вимикається світло. Ну нарешті. Година часу вже спливла. Спускаюсь до Марго та компанії якраз вчасно, щоб почути як вона віддає накази своїм охоронцям щодо перевірки території будинку. Чого я не сподівалася, так це того, що він також відключить Інтернет і заглушить зв’язок на всій вулиці. Доволі ризикована гра. Люди можуть визирати у вікна. Світла ж не було тільки в маєтку Лесітерів. Отже, він перевтілиться в того, хто прекрасно бачить в темряві. Що ж, в цю гру можна грати вдвох.
– Анно, Клер, позакривайте вікна, – вказую на штори. Це нічого не дасть, та в мене буде хоч якась крапля приватності. – На вулицю зараз виходити вкрай небезпечно, тож беріть родину Коула та Лесітерів і йдіть нагору. Я зможу з ним впоратись самостійно.
По очах бачу, що Клер хоче протестувати проти рішення сидіти на другому поверсі замість битися зі шкуряком, та я рідко коли змінюю свою думку щодо таких речей. Джоді мені голову відкрутить, якщо з нею щось станеться. Особливо, коли вона сама про це сказала. Від можливого скандалу нас відволікає зойк Анни та звук розбитого скла. З пістолетами напоготові ми забігаємо у велику їдальню. Анна, заціпенівши, стоїть посеред кімнати і не зводить погляду із ящірки завдовжки з молодого дракона у фентезі-фільмах.
– Що це таке? – тварюка повертає голову на голос Клер, бачить в неї пістолет і робить нападальний маневр.
– Комодський варан! – підбігаю до Анни якраз вчасно і закриваю її собою. Лапа варана просвистіла в дюймі від мене, а тоді Клер відкрила вогонь. – Промахнувся, – шепочу сама до себе.
– Влучив, – виправляє мене Анна і в місячному світлі я бачу глибочезну рану, яка тягнеться у неї від правого боку аж до коліна. Закидаю її руку собі на плече, підтримую за талію і виводжу в коридор, а звідти в кабінет батька Марго і Девіда. Слідом відступає Клер, оскільки шкуряк, відчуваючи реальну загрозу своєму життю, ледь її не вбив. Життя їй врятував стілець, який вона схопила, щоб захиститися.
– Що ви тут робите? – на сходах бачу Лесітерів та родину Коула. – Бігом в кабінет! – Девід спускається, щоб допомогти мені з Анною і разом ми заносимо її в кімнату. Там опускаємо її на диван і Девід відступає, щоб я могла оглянути рану. Тим часом Клер з компанією блокує двері.
POV автор
– І де ж той дикий звір? – мисливці прибувають у Рокфорд, однак у містечку все тихо і спокійно. Люди живуть власними життями й насолоджуються теплим літнім вечором. Вінчестери виходять з машини першими, їхньому прикладу слідують й інші мисливці. – Семмі, дзвони їй. Паксе, набери свою дружину. Я телефоную Клер.
– Вона не бере слухавки, – через хвилину повідомляє Сем.
– Анна теж. Сучий син хотів, щоб ми вважали, ніби він тут.
– До Чикаго година їзди. Ми можемо встигнути і врятувати їх, – до розмови підключається Баррі.
– А як? Ти знаєш як вбити цього гада? – Френні налаштована вельми скептично. – Чи пропонуєш стріляти в нього, поки срібні кулі не закінчаться?
– Заспокойтеся і витягуйте свої посвідчення. З перевищенням швидкості ми будемо там за півгодини. Паксе, зможеш вести? – чоловік тільки киває. – Добре. Головне, не втрачайте холодний розум і будьте готові до будь-якого розвитку подій. – Дін сідає назад в машину. Імпала стає на чолі імпровізованої процесії автівок. В глибинах душ кожен мисливець молиться за те, щоб прибути туди вчасно.
POV головна героїня
– Всі медичні інструменти та ліки, які я купила, залишилися у вітальні, – шепоче мені Клер. – Рана на вигляд дуже серйозна. Вона може померти впродовж декількох хвилин, якщо не надати їй належну медичну допомогу.
– Тоді продовжимо тривалість її життя дідівськими методами, – обводжу кімнату поглядом і знаходжу гігантський глобус в кутку за масивним письмовим столом. Підходжу до нього і відкриваю. Всередині, як я й сподівалася, лежить запечатана пляшка віскі. Думаю, вистачить. – Марго, будь така ласкава і позич мені свій піджак.
– Нащо воно тобі? – питання зривається з її уст перш, ніж вона помічає, що я знімаю свою футболку. Піде на перев’язки. Клер також знімає свою лляну сорочку і залишається в одному топі. – Це не дуже гігієнічно – пхати клапті тканини, яка просочилася потом, в рани.
– Я не пітнію, – швидко надіваю піджак Марго і застібаю його на всі ґудзики. Впевненими рухами розриваю свою футболку на смужки. Спочатку виливаю трохи віскі на рани Анни, а решту бережу для імпровізованих бинтів. Клер тим часом здирає фіранки з вікна і починає їх рвати на клапті. Цього ледве вистачає, щоб повністю перебинтувати рани. – Її потрібно якомога швидше доправити в лікарню. Клер, тримай ключі. Ти відвезеш Анну.
– Що? Ні, я мисливиця. Я залишуся тут. Нехай Марго або Девід відвезуть її.
– Тобто, ти хочеш, щоб я довірила життя мисливиці перевертням, які потенційно можуть добити її дорогою, а труп десь викинути? Ви тільки не ображайтесь, – звертаюсь до Лесітерів. – Але залишайся. Подивлюся на обличчя Пакса, коли він дізнається, що втратив за одну ніч і дружину і ненароджену дитину. – моє щастя, що в цей момент Анна без свідомості. Однак ця інформація переконала Клер і вона, пробурмотівши щось типу, що я могла Анну зцілити, бере ключі від машини. Звісно, я можу її зцілити. Та хто гарантуватиме, що моя голова буде на плечах, коли приїде Джоді й побачить понівечене тіло своєї доньки? – Я забезпечу вам вільний прохід.
Тепер черга за малим. Виманити шкуряка на себе. Комодські варани знамениті тим, що вони вміють облаштовувати прекрасні засідки, тож потрібно бути обережною. Монстр повинен втрапити в мою пастку, а не я в його. Виходжу з кабінету, розкидаючи дорогою різні маленькі предмети задля обману його слуху. Пересуватися доводиться неритмічними кроками. Щойно я вийду на нього, то подам сигнал і Клер з кимось із Лесітерів виведуть Анну крізь скляні двері веранди до машини і до лікарні. Однак решта залишиться без захисту. Ніхто із господарів будинку стріляти не вміє, а про дружину Коула і малого я взагалі мовчу.
Варана знаходжу у просторій кімнаті, що виконує роль малої вітальні з каміном та іншими радощами життя в холодну пору року. Мигцем бачу як в темряві зблискують два жовті ока. Чомусь на гадку одразу спав василіск. Заходжу в кімнату, аля невинна жертва, і практично одразу відбиваю блискавичний напад. В темряві лезо архангельського меча слабо зблискує.
– Як ти можеш здогадатися, необов’язково стріляти тобі в голову, щоб вбити. Ця зброя набагато могутніша, – в кімнаті чую тихі скрадливі кроки. Шкуряк обходить мене колом, шукаючи слабкі місця. В кожної істоти вони є. Наступний напад приходиться зі спини. Різко розвертаюся і лезом дряпаю йому морду. Бажаний ефект це дало. Варан починає голосно шипіти від болю і сіпати головою в різні боки.
POV автор
– Пора, – каже Девід, який стоїть перед дверима і прислухається. Клер йому тільки киває. Їй план подруги взагалі не подобається. Вона повинна стояти разом там, поруч із Марією, і вбити гада. Однак вона пообіцяла і обіцянки своєї дотримається.
Девід піднімає непритомну Анну на руки. Марго відчиняє скляні двері й разом із Клер вони виходять на вулицю. Нічне свіже повітря трохи приводить Анну до тями і вона починає стогнати.
– Потерпи трохи. Зараз буде трішки боляче, – з цими словами Девід опускає Анну на пасажирське сидіння машини, змушуючи прийняти сидяче положення. Обережно він застібає пасок безпеки, зачиняє дверцята і робить два кроки назад. – Якщо вас надумає спинити поліція, просто назвеш їм моє ім’я. – Клер киває, сідає за кермо і різко стартує.
POV головна героїня
За планом я маю ранити його достатньо, аби змусити перетворитися на найбільш небезпечного хижака з-поміж усіх інших – на людину. Однак на полюванні все завжди йде не так, як планувалося з самого початку. Шкуряк починає міняти свою подобу. Виглядає досі страшно, та є в цьому й якась магія. За ту нескінченну мить мені показалися тисячі образів хижих тварин, як давно вимерлих, так і сучасних. Зміна подоби у шкуряка була чимось подібним вибору одежі в гардеробній. Ти перебираєш різні варіанти, поки не знаходиш свій ідеал. Так і тут. Вибір монстра зупиняється на гепарді. Мабуть для того, щоб погнатися за Клер з Анною, коли закінчить зі мною та іншими в кабінеті.
Він уже готовий до стрибка, коли з іншого темного кутка звучить гарчання. За лічені секунди до мене доходить, кому належить те гарчання.
– Барто, сидіти! – вигукую, але вона розлючена, тож не дуже зважає на те, що я там від неї хочу. Вона накидається на шкуряка і починає його роздирати. Проти пекельного пса шанси у нього нульові, та за своє життя він бореться, хоч і не бачить того, хто видирає з нього шматки м’яса. Дивом мені вдається схопити її за повідець (і таке є) і відтягнути від тварюки. Звісно, такий розклад їй не дуже подобався, та хто питає.
– Ти все одно довго не протягнеш. Я б могла тебе зцілити, але ти стількох людей вбив і подругу мою поранив, що просто не заслуговуєш на другий шанс. Проте дещо ти все ж можеш зробити. Покажи своє людське обличчя, – гігантський гепард незмигно дивиться на мене, відсапуючись. Кров, яка витікає з численних глибоких ран, вже утворила довкола нього досить велику калюжу. До останнього свого подиху подобу він не змінив. Зітхаю і підводжуся.
– Все скінчено, – звертаюся до Лесітерів, а сама йду на ганок. Сідаю на сходи й витягаю з кишені піджака, всього в крові Анни та шкуряка, IQOS. Ох, Марго, ти таки на темній стороні Сили.
***
– Всередині мені сказали, що Анну відвезли в лікарню, – Пакс виглядає розгубленим. – Кажуть, що рана серйозна і вона може не пережити цю ніч.
– Якби рана і справді була такою, я б її зцілила. Думаю, Клер відвезла її в найближчу лікарню в шести милях звідси, – нарешті ховаю IQOS назад у кишеню піджака. – Мені потрібно переодягнутися. Не переживай, Діне, це належить не мені, тож не починай лекцію про шкоду від куріння.
– А що сталося із шкуряком? – питає Баррі. Вона, як і решта мисливців, розчарована тим, що пропустила всі веселощі.
– Він мертвий. Моя собака роздерла його на шматки і зжерла. Ще питання?
– Тільки одне, – Дін навіть піднімає руку наче ми в школі. – Що з твоїм волоссям?
Додати до улюблених