Крім мене в парку нікого немає. Тільки я і мій вірний пес, який зараз мовчазно сидить біля мене. В руках у мене тільки старий телефон, з якого зрідка чути довгі тихі гудки. І кожен раз, чуючи легкі радіоперешкоди, я затамовую подих і вслухаюся в кожен шурхіт. Мені здається, що ось зараз повинен відповісти потрібний мені чоловік.. але у відповідь все та ж тиша і голос автовідповідача.
Сіре небо ніби вторить моїм думкам, і звідкись зверху на мене починають падати маленькі крапельки. А мені все так само все одно. Наполегливо дивлюся в екран до тих пір, поки не вискакує повідомлення про маленький заряд батареї. Телефон тухне, а разом з ним кудись ухає моє серце. Кепсько і зле. Розстібаю гудзики на своїй сорочці і озираюся на всі боки, немов на кілька секунд встигаю вирватися з лап мани. Ніби застряг між двома світами в зоні тіні, де час йде далі, і тільки я стою на одному місці, не в силах видертися.
Навколо мене безліч порожніх лавок, і іноді мені мариться, що сидять на них люди. Всі вони – такі ж, як і я.
Вони не бачать мене, живучи своїм життям. Якась маленька дівчинка щасливо посміхається на якийсь жарт свого татуся. Молода дівчина отримує звістку з роботи і кудись поспішає, і я вдивляюся в поділ її довгого золотого плаття. І у кожного з них своя історія, своє минуле і свій шлях, який ще не закінчився. Для них він тільки починається. Їх чекає весна, а на мене вже зачекалася зима.
Собака дивиться на мене, і тягне за поводок в сторону будинку. Мені залишається лише смиренно погодитися. Вже починає темніти і дощ не збирається закінчуватися.
Добігаємо ми до будинку майже мокрими, і я жартома окликаю мого напарника, який захотів чомусь намочити всю квартиру. У дверях стоїть моя дівчина, і я не можу розібрати емоцій на її обличчі. Саме тому підходжу ближче до неї, ловлю її погляд і обхоплюю її плечі руками. Ми стоїмо мовчки, хоча в наших серцях палахкотить вогонь.
– Злата, чому Тарас не бере трубку? Дзвонив йому мільйон разів..
– Так він поїхав у торговий центр, скоро повинен бути..
І немов в наздогін, до мене доносяться крізь пелену обривки з новинного каналу. Там щось говорять про наше місто і це змушує мене прислухатися. Час зараз неспокійний. І чим більше я слухаю, тим гірше мені стає. Кажуть про рідні мені місця, хоча я там ще ніколи не був. А найважливіша річ з них – торговий центр.
Нерозривно один від одного ми підходимо ближче до телевізора і синхронно завмираємо. Очі наші наповнюються сльозами, в той час як щось рве серце на шматки. Тиша за вікном приголомшує, і тільки гучний стукіт серця дає нам зрозуміти, що ми ще в реальності.
Додати до улюблених