Осінь 1985 року.
Одного жовтневого ранку Бетельгейзе захворів і бабуся дала йому випити перцевого зілля, від якого йшов густий дим з вух, що завжди смішило малого. Хлопчик набрав повну тарілку мерехтливих заморожених кокосових квадратиків та пастилок з горішками, куплених в Медових Руцях, та пішов до вітальні, щоб показати Крічеру свій кумедний вигляд, але замість ельфа-домовика там сидів його хрещений батько Альберт Ранкорн.
– Вітаю, Бетельгейзе, як твої успіхи у навчанні? – пролунав стриманий голос строгого чарівника.
– Доброго ранку, дядечку Альберте, я вже добре читаю, пишу, рахую та прочитав вже казки барда Бідля.
– Молодець. Вальбурго, то отак воно виглядає? – Ранкорн раптом обернувся до місіс Блек, котра входила в кімнату, тримаючи в руках бордовий фіал.
– Альберте, це не просте зілля забудькуватості. Я вдосконалила його власноруч. Окрім ягід омели та валер’янки додала ще вовчі ягоди, беладону та хміль, але секрет не відкрию, – криво посміхнулася господиня. – Бетельгейзе, негайно вийди з кімнати, хрещений батько приніс тобі набір шахмат, скажи Крічеру хай покаже тобі як ходять фігури, поки твій прадід пішов в паб на алеї Діагон, – гримнула Вальбурга на онука.
Хлопчик слухняно вийшов з кімнати, проте зачаївся за дверима.
– Альберте, якщо ти доливатимеш йому це щообіду за вашим кавуванням – за тиждень він забуватиме, що говорив 5 хвилин тому, – твердо говорила Вальбурга.
– Давай сюди, цей Стоккард Стоунгрейв вже набрид. Пеньок старий, повністю відповідає своєму імені. Я вже давно заслужив на крісло керівника відділу магічних нещасних випадків та катастроф, – задоволено відповів Ранкорн.
– Не так швидко, Альберте. Ти пообіцяєш, що повпливаєш на Чаррозшук, постараєшся знайти інформацію про те, що трапилося з Регулусом. І так само передаш в аврорат мій компромат на родину цієї загиблої кілька років тому Медоуз – маю цінну інформацію про її батька, – Вальбурга говорила чітко і самовпевнено.
– Добре, Вальбурго, давай флакон сюди.
Бетельгейзе тільки знизав плечима і побіг донизу, щоб ніхто не побачив, що він підслуховував. А через два тижні рано-вранці Вальбурга в присутності батька та онука вголос читала замітку у Щоденному Віщуні про дивне тяжке ментальне захворювання Стоккарда Стоунгрейва, котре змусило його проходити важку реабілітацію у лікарні святого Мунго, звідки його, найімовірніше, направлять у дім для літній чарівників імені святого Освальда. Натомість місце керівника відділу магічних нещасних випадків і катастроф зайняв Альберт Ранкорн, котрий холодно посміхався з першої шпальти.
На наступній сторінці йшлося про арешт якогось містера Медоуза та про те те, що йому загрожує 5 років Азкабану через продаж контрабандного єдинорога.
Бетельгейзе похолов – хоч йому не було і 6 років, але він зрозумів, що у всьому, що описане в газеті, винна його бабуся – розмову він пам’ятав добре, особливо імена.
Значить не всі чарівники хороші? Значить магія не те саме, що добро? Значить його бабуся не завжди права? Значить чистокровні чарівники – не все найкраще у цьому світі? Ці думки мучили хлопчика цілий день – і коли він вирушив на концерт ансамблю леприконів разом з Поллуксом, і коли до них прийшла Арамінта Меліфлуа.
Раптом надвечір до нього долинув крик бабусі:
– Бетельгейзе Регулусе Блек, ходи подивися, який я портрет почепила.
Хлопчик хутко збіг сходами донизу, зачепивши кілька відрубаних голів ельфів-домовиків. На стіні у коридорі висів великий та розкішний портрет Вальбурги Блек. Арамінта аж вирячила очі від захвату.
– Цей портрет малювали три місяці, – гордо говорила Вальбурга, затягуючись тонкою сигаретою, – він підтвердження того, що я господиня цього дому. Коли мене не стане – він стоятиме на варті спокою та чистоти дому Блек. Адже ми toujours pur.
– Я в захваті, Вальбурго, – повненька та коротко підстрижена Арамінта не приховувала захоплення, – жаль, що мені не вдалося просунути закон про полювання на маглів, але я думаю, що твій онук, вихований у дусі чистокровності продовжуватиме величну справу нашого роду.
Бетельгейзе тільки покліпав очима.
31 грудня 1985 року.
Минуло Різдво і на площі Гримо 12 все ще панувала святкова атмосфера. Напередодні Нового року Вальбурга як і завжди була чимось невдоволена, а ще й Геркулес приніс лист від Ранкорна, в якому писалося, що з вересня-початку жовтня 1979 року ніхто з британської та континентальної магічної спільноти не бачив Регулуса живим, тому є всі підстави вважати його офіційно мертвим.
– Бачите, батьку, він боягуз, лицемір та недостойний васал і його вбив Темний Лорд! Бідний мій Регулус, йому ж за кілька днів мало б лише 25 виповнитися – кричала Вальбурга, мнучи лист в руках, міняючи риторику на ходу та стоячи на сходовому майданчику навпроти спальні батька. – А Сіріус, мерзотник і зрадник, цілком можливо ще й підставив Регулуса! Сіріусе, чому ти так змарнував свої таланти? Я виховувала їх правильно, чому вони такими виросли? Сподіваюся, хоч ти мене не підведеш і я не пошкодую, що підібрала тебе???– Вальбурга загрозливо подивилася на Бетельгейзе. – Твоїй матері все одно, моїм дітям було все одно на мою думку, Оріон все своє коротке життя відмовчувався, одна я завжди тягнула на своїх плечах ВСЕ – підтримку ідеалів чистокровності, службу в міністерстві, невдячних синів, красиву картинку давнього роду. А ці всі зрадники, нікчеми, бруднокровці – вони живуть життя без цілей і без призначення!!! Але всім начхати на Вальбургу! – очі жінки наповнилися слізьми, обличчя почервоніло, від крику вона вже задихалася, проте Поллукс навіть не звернув уваги: нервові зриви у доньки – звичне діло.
Вальбурга автоматично зробила два кроки назад, перечепилася……і стрімко полетіла донизу. Засліплена істерикою, вона не помітила східців і за кілька секунд вже лежала на нижньому сходовому майданчику.
– Бабусю! – Бетельгейзе кинувся донизу. Його бабуся лежала внизу, вдарившись головою об сталеві поручні, її красиве чорне волосся, де-не-де вже посивіле, впало на лоба з елегантного вузла; обличчя, ще кілька митей назад червоне і перекошене злістю, тепер було порцеляново-блідим та спокійним, а з кутика напомадженої губи стікала ниточка крові і лилася на чорну оксамитову сукню.
Вальбурга Ірма Блек була мертва.
Додати до улюблених