Коли годинник наближався до першої, Аврора почула за вікном крики людей. Це їхній загін прямував на обід.
«Потрібно розбудити Енні» – дівчина підійшла до ліжка сусідки ближче.
Леонхарт лежала на боці, злегка відкривши вуста, деякі пасма її волосся вибивалися із зачіски. Аврора прислухалася і почула розмірене дихання Енні – ця картина її захопила. Мимоволі Барнс приклала долоню до лоба дівчини. Захотілося намалювати сусідку, немов сплячу красуню, але, на жаль, Аврора не вміла малювати. Лишалося лише закарбувати глибоко в пам’яті цей момент.
Згодом Аврора забрала свою руку і доволі голосно проказала, що пора йти на обід. Насправді Енні не спала від того часу, як відчула дотик на шкірі, тому терпляче чекала, коли Аврора припинить її торкатися.
Серце чомусь шалено застукало в той момент. Енні зовсім не очікувала прояву ніжності (?) збоку дівчини, яка їй і подобалася чимось, і дратувала.
«Я маю якось відреагувати? Чи достатньо зробити вигляд, що я нічого не помітила?» – Енні обперлася на руки, трішки піднявшись.
− Як спалося? – Аврора збирала свою сумку через плече, яку часто носила з собою, зокрема клала туди телефон із навушниками, щоб слухати музику, ще пляшку води і пару шоколадних батончиків, аби поділитися з іншими.
− Нормально, – на цю відповідь Барнс усміхнулася, що ще більше знітило Леонхарт.
Енні спустила ноги на підлогу й спробувала намацати капці, які були під ліжком. У цей час заскрипіли двері.
− О, ви тут! – голосно проказала Саша і ввійшла. – Енні, тобі вже краще?
− Зі мною нічого страшного й не було.
− Ти мала кепський вигляд.
На це дівчина промовчала, та й Саша більше не запитувала, а щось взяла зі своєї тумби й вийшла з кімнати.
На обід давали борщ, картопляне пюре з котлетою і шматочками солоного огірочка, а також солодкий чай.
− Така смако–о–та, – солодко протягнула Браус.
− Обід реально казковий, – підтримала Імір.
Аврора приснула зі сміху. Енні подумала: «Що тут такого смішного?», але підняти погляд на дівчину не змогла, надалі лише виривала з розмови з іншими її репліки.
Під час денного сну майже ніхто не спав. Ну, так здавалося Енні. Насправді поснули всі, окрім неї з Авророю. Остання щось читала в телефоні й іноді всміхалася.
Леонхарт подумала, що вона веде переписку з кимось важливим для неї. Раптом Барнс відірвала погляд від екрану й зосередилася на тому, хто її розглядав, себто, на Енні.
− Хочеш почитати зі мною? – пошепки запитала Аврора.
− Почитати «що»? – виділила останнє слово Леонхарт злегка підвищеним тоном.
Саша заворушилася.
− Тихіше. Говори пошепки, – попросила Барнс й пересіла на ліжко Енні, далі пояснила: − Я читаю фанфік.
Енні ніяк не відреагувала. Її більше хвилювало те, що місця на ліжку стало менше, а ще те, що Аврора сіла надто близько.
− Це фанфік про соулмейтів. Ти знаєш, що таке фанфік?
«Ну, звісно» – Леонхарт ледь не закотила очі, але всього лиш кивнула.
− А соулмейти?
− Споріднені душі.
− Правильно, – Аврора зашарілася. – Почитай, що тут написано, і скажеш, як тобі, – дівчина простягнула Енні в руки свій телефон, де був відкритий сайт із текстом.
Очима Леонхарт пробіглася по буквах. Загалом фанфік виявився про двох героїнь, які в минулому житті були близькими, але в цьому лише одна з них пам’ятала про іншу. І та, що пам’ятала, знову дуже кохала, але вже не взаємно.
− Є продовження цього?
Аврора ледь не пискнула від радості.
− Продовження ще немає. Тобі сподобалося?
Чи сподобалося їй? Так. Але як про це сказати, якщо…
− Думаю, так.
− Ти не певна? – здавалося, ображено прошепотіла Барнс, насупившись
.
− Просто… Чому вони обидві дівчата?
− Тому що це фемслеш. Ти маєш щось проти одностатевих стосунків?
− Не думаю.
− Ти знову не певна!
Тепер Мікаса розліпила очі й сонно прошипіла:
− Що ви там одно бормочете?
Щоб нікого не розбудити дівчата вийшли на балкон. Вікно було відчинене, через що вітер одразу обдув обличчя теплом. Над горизонтом виднілося сонце, а знизу росли дерева навколо місця перед будівлею, де вони щоранку збиралися на зарядку. Ну, як збиралися. Особисто Аврора з Енні принаймні намагалися дійти туди.
− Ну, так що? – Аврорі хотілося влаштувати лекцію про те, чому бути гомофобом не круто.
Енні зітхнула.
− Я вже сказала, що нічого проти не маю.
− Тоді в чім проблема?
− Тобі дійсно подобається читати таке?
− Так. Мені подобаються роботи цієї авторки.
− А дівчата?
− Я вважаю, що все одно, кого я полюблю. Я не можу знати, кого обере моє серце.
Аврора насправді часто підлаштовувалася під думки людей, але були теми, де свою думку вона рішуче відстоювала й не боялася цього.
Леонхарт не знала, як відреагувати. Те, що говорила Аврора, здавалося правильним, але Енні вражало те, наскільки просто дівчина відповіла. «Хіба не краще мовчати про такі захоплення і вподобання?» – на язику в Енні вертілося це запитання, проте проказати вголос вона його не наважувалася.
− Тобі не спекотно в такому одязі? – раптом звернула увагу на це Аврора.
− Ні, – Енні відповіла відсторонено й подумала, що цим запитанням Барнс зіпсувала їхню розмову, яка нарешті почала нагадувати нормальне спілкування. Те, яке було колись в Енні.
− Ти можеш розповісти мені, якщо хочеш.
«І для чого вона це сказала?Робить вигляд, немов усе знає» – Леонхарт чомусь вскипіла.
− Розповісти що? – максимально холодним тоном.
− Ну…
Аврора давно здогадувалася, що Енні вдягає такий одяг не просто так. Не могла раніше запитати, адже вважала це неввічливим, а сьогодні бовкнула внаслідок надмірних емоцій, про що почала шкодувати.
− Нічого. Якщо тобі некомфортно, то можеш не говорити, – і криво всміхнулася.
Енні хотіла ще додати декілька не дуже лагідних слів, але Аврора продовжила:
− Однак я б хотіла, щоб ми могли бути чесними одна з одною. Усе ж, нам непогано разом, правда?
Барнс знову всміхнулася й уважно глянула на Енні, яка нічого більше не відповіла.
Надалі Леонхарт почала постійно обдумувати слова Аврори, шукати в її діях прихований мотив.
«Їй подобається читати фемслеш, а також вона не проти зустрічатися з дівчатами. А той раз, коли Аврора торкнулася до мене, поки я спала, а ще те, що вона дала мені почитати саме про любов між жінками» – ось такий вихор переживань крутився у голові дівчини, змушуючи її нервувати через невизначеність чужих почуттів і своїх.
Останньою краплею стало те, що, виявляється, їхні сусідки по блоку зустрічалися. Енні побачила їх, коли на вечірній дискотеці намагалася уникнути зустрічі з Бертольдом, який, схоже, хотів її запросити на повільний танець.
А діло було так.
Перед вечірньою дискотекою в кімнаті, та що там, у блоці, почався хаос. Мікаса за столом наносила макіяж, дивлячись у невеличке кругле дзеркало, Саша нервово коментувала хід гри на телефоні, адже вже перевдягнулася в худі з малюнком і чорні джинси, Аврора одягалась, а Енні збиралася нічого не робити, адже не вбачала в цьому сенсу, тому просто відпочивала на ліжку.
− Імір, ти не знаєш, де моя пудра? – лунає запитання Хісторії із сусідньої кімнати.
− Ні. Може, під ліжко закотилася? – відповідає Імір, а далі щось гупає.
Голоси затихають.
− Що там сталося в них? – Мікаса відхилилася від дзеркала й окинула поглядом дверний прохід.
Аврора в цей час намагалася застібнути бігунок на рожевій сукні з ромашками, який розміщувався на спині.
− Енні, допоможи, будь ласка, – благала вона, адже вже заморилась, поки пробувала самотужки.
Аврора повернулася спиною й перекинула волосся наперед, аби було зручно застібати.
Енні піднялася й швидко смикнула бігунок, а далі проказала:
− Піду гляну, що в них сталося.
Мікаса кивнула й продовжила макіяж.
− На тобі! На! – крики Саші знову сколихнули секундну тишу.
Тим часом Енні без стуку зайшла до дівчат і побачила, як Хісторія обробляє подряпаний лікоть Імір.
− О, Енні! Привіт, а я тут упала, – сміється Імір. – Ой! – кривиться, коли шкіри торкається волога серветка.
Хісторія чимдуж дує на рану, а Енні виходить із кімнати, зачиняючи двері, адже нічого страшного не трапилося.
− Ну, що там? – цікавиться Мікаса, яка вже встигла перевдягнутися в темно–сині джинси й помаранчевий топ, поки Енні ходила перевіряти.
− Імір впала, – пояснює лаконічно Леонхарт.
− Не забилася?
− Подряпала лікоть.
Енні вирішила взагалі не перевдягатися, а лишитися в тому, у чому ходила весь день – спортивні штани, футболка, а зверху на неї худі. Макіяж відповідно також не робила, а навіщо? До того ж не вміла.
З вулиці вже лунала музика. Аврора, здавалося, найбільше за всіх раділа дискотеці, аж світилася яскравіше за блиск на своїх же вустах.
− Хочу танцювати! – вона побігла зі сміхом по сходах.
Енні закотила очі на це, а Мікаса ніяк не відреагувала.
Саша зачинила двері блоку й проказала:
− Пішли?
Перед будівлею табору зібралося багато людей, зокрема підлітків. Багато хто танцював, інші сиділи на лавках у телефоні. Спочатку Леві намагався змусити їх відволіктися від дуже високоінтелектуальної справи, але, коли діти почали брати його «на слабо», щоб він потанцював із ними, то припинив.
− О, дівчата, – до Енні, Мікаси й Саші підійшла вожата Ханджі. – На поверху хтось лишився?
− Наче всі вийшли, – сказала Мікаса.
− Піду перевірю ще раз, – жінка на останок всміхнулася.
Енні окинула всіх поглядом: на лавках вона помітила Арміна, Ерена й Жана, на танцполі – Аврору, Імір, Хісторію та інших дівчат із хлопцями з їхнього загону, а на протилежній стороні під соснами Бертольда з Райнером, котрі щось активно обговорювали.
− Не зрозуміла, а де Конні? – Саша підійшла до хлопців на лавці.
− А його нема? – здивувався Армін. – Наче сидів із нами.
− Ну, якби був, хіба б я запитувала?
− Пробач.
− Забий. Я жартую. Певно, в туалет відійшов.
Як виявилося, Конні дійсно був на поверсі, адже його вивела Ханджі.
− Ти танцюватимеш? – Мікаса глянула на Енні.
− Ні, посиджу.
− Добре, а я потанцюю. Приєднуйся також пізніше.
Леонхарт кивнула, але точно знала, що не приєднається. Сидіти було нудно, адже телефонні ігри, в які грали хлопці й Саша, Енні не цікавили, танцювати вона не хотіла, а свій телефон лишила в кімнаті. А для чого його брати з собою, якщо батько подзвонить перед сном аж? Музику не послухаєш, адже вулична її перекрикує, а майже на всіх застосунках, окрім неї, час користування обмежено.
Мікаса з Авророю танцювали поруч і сміялися. Енні зупинила погляд на останній і відзначила, що сукня сидить гарно, і раптом згадала, як нервово її застібала.
Ще більше Енні почала нервувати, коли Аврора наблизилася до неї:
− Не хочеш потанцювати?
Леонхарт лише заперечно хитнула головою.
− Тоді потримаєш мою сумку? Якщо тобі нудно, то можеш посидіти в моєму телефоні.
− Добре.
Енні потягнула за бігунець і швидко витягнула гаджет, ввела пароль, який Аврора люб’язно сказала ще до цього дня. І така безпечність дивувала. Здавалося, що Барнс все одно, чи прочитають її месенджери, чи переглянуть галерею. Або, можливо, вона просто довіряє Енні?
«Ну і марно» – відсахнулася від цієї думки Леонхарт і таки відкрила галерею, нічого особливого там не знайшовши. Лише звичайні селфі, декілька спільних фото з однокласниками та дуже цікаві зображення з дошкою, на якій записане домашнє.
« А що ти очікувала тут побачити? Невже якісь оголені світлини?» – ця думка посоромила Енні, змусивши її почервоніти і відчути відразу до себе.
Звісно, вона не очікувала побачити щось подібне там. І не хотіла. Аби заспокоїтися дівчина припинила переглядати галерею і зайшла в закладку із сайтом, де зберігалося багато фанфіків. Вона поринула в читання під музику.
Спочатку грало безліч веселих пісень, а згодом настав час повільного танцю. Відповідна мелодія заполонила простір, змушуючи когось роздратовано зітхнути, а інших завмерти в очікуванні.
Енні помітила, як Імір із Хісторією, котрі до того стояли неподалік, відійшли, а потім узагалі завернули за будівлю.
«Куди це вони?»
-Потанцюємо? – до Мікаси підійшов Жан, який намагався триматися впевнено, але його хвилювання видавали почервонілі щоки. Звісно, вже потемніло, тому цього ніхто не помітив.
– Гаразд, – згода дівчини щасливою усмішкою відбилася на обличчі Кірштайна.
Вони вийшли на центр. Мікаса поклала руки на плечі хлопця, а той легенько обхопив долонями її талію.
У цей час Бертольд про щось шепотівся з Райнером, який одно його бив у плече й підштовхував. Нарешті хлопець переборов себе і направився вбік Енні, котра розсіяним поглядом бігала по людях. Шукала когось?
− Ен…Енні…
Леонхарт помітила обличчя Бертольда перед собою.
− Вибач, мені треба відійти, – дівчина обійшла його й швидко зникла з поля зору.
− Що таке, Бертольде? – Райнер опинився поруч біля Гувера.
− Вона відмовила, – відповів хлопець із сумним виразом обличчя, його тонкі вуста ледь затремтіли.
Енні завернула за будівлю й побачила, як під стіною сиділи Імір із Хісторією, тиснулися одна до одної й…цілувалися. Тепер весь пазл у голові Енні вклався, вона зрозуміла, чому дівчата раптово покинули дискотеку. Їй хотілося піти, але тіло не слухалося, оціпеніло.
− Хто там? – пошепки спитала Хісторія злякано.
Імір окинула постать зіжмуреним поглядом, а потім полегшено відповіла:
− Усього лиш Енні.
− Енні, все добре? – занепокоєно поцікавилася Рейс.
− Так. Я шукаю Аврору. Ви не бачили її? – Леонхарт намагалася звучати прямо, хоч те, що вона побачила змусило її відчувати сором.
− Ні.
− Тоді я піду.
Енні подумала, що вона повна дурепа. Нащо взагалі ходила туди? Ще й відверто витріщалася.
Настав час другої вечері. Потік людей з двору заходив у будівлю.
Енні нарешті побачила Аврору, яка вийшла з–за сосон і мала розгублений вигляд.
− У мене розійшовся бігунок, – Барнс притримувала в руках верх сукні, – через це я просиділа за стовбуром дерева, боячись, раптом хтось побачить.
Леонхарт відчула, як десь заворушилась її совість. Це ж, певно, через Енні бігунок і зламався.
− Телефон був у тебе, тому я чекала, поки дискотека закінчиться, щоб зайти останньою.
Енні нічого не відповіла, а просто мовчки стягнула худі.
− Накинь на себе, – дівчина всунула його Аврорі в руки, – добре, що я вдягла футболку.
− А як ти…? – Барнс у темряві намагалася розгледіти руки дівчини.
− Швидше одягай і пішли. Холодно.
Аврора кивнула й виконала те, про що просила Енні. На щастя, всі вже зайшли, лише Леві Акерман очікував їх на ганку.
− Де ви ходите?! Я подзвоню вашим батькам. Хіба можна йти кудись без вожатих?
− Пробачте, – пискнула Аврора.
Біля сходів на першому поверсі Енні відправила Аврору на другу вечерю, а сама піднялася в кімнату.
Додати до улюблених