Будильник задзвенів опів на восьму ранку.
Найбільше в цьому світі Асторія не любила прокидатися. Ранній ранок в осінньому Лондоні — не найприємніший час доби: кімнату заливає сіре невиразне напівсвітло, голова гуде від недосипання і будь-яка дрібниця викликає тільки роздратування. Колись давно вона думала, що ранок буває добрим лише тоді, коли не спала усю ніч. Якщо до світанку ти веселилася на вечірці або просто сиділа з найкращою подругою за міцним чаєм і розмовами — тоді можна зі щирим захопленням зустрічати перші сонячні промені та радіти новому дню. Але не коли лягла в ліжко лише п’ять годин тому, а вже час вставати і плентатися на заняття до університету.
Асторія намацала будильник і відключила його, не розплющуючи очей. Першим заняттям сьогодні історія мистецтв, і місіс Коллінз точно відмічатиме прогульників, а отже, треба з’явитися в університет строго до початку, але ж у ліжку так тепло та затишно! Ну як можна змусити себе залишити це зручне гніздечко і проміняти його на сльоту і холод осіннього ранку? На історію мистецтв треба йти, але якщо вона трохи запізниться, буквально ось на кілька хвилин – нічого страшного ж не трапиться?
Наполегливий дзвінок мобільного телефону розірвав теплу дрімоту на шматки. Асторія невдоволено скривилася і тихенько вилаялася, глянувши на дисплей. Дзвонила Дафна — і було абсолютно зрозуміло, що це безсердечне стерво від неї не відчепиться, поки не почує, що сестра прокинулася і готова до подвигів.
Це був їхній маленький ритуал. Дафна поїхала вчитися ще п’ять років тому і з того часу справно дзвонила Асторії щоранку, допомагаючи відірвати голову від подушки. Щоправда, вищу освіту вона так і не здобула. Це було не в її характері — справно відвідувати заняття та годинами сидіти на місці, уважно слухаючи професорів. Вона не любила «марно витрачати час» у бібліотеці, шарудячи сторінками товстих довідників та підручників, й університетські гуртожитки теж не любила. Дафна любила подорожувати, читати книжки і цілуватися, і з ким це робити — їй було байдуже.
— У тебе совість є взагалі… — сонно пробурмотіла Асторія в трубку, сівши в ліжку і закутавшись у ковдру.
— І тобі доброго ранку, сонько! — весело засміялася сестра десь у Манчестері, чи де вона там зараз була, — встежити за переміщеннями Дафни було майже неможливо.
— І чого ти така радісна з самого ранку?
— Сиджу в Ліверпулі на пристані та п’ю огидну каву. Тут холодно, брудно і пахне машинним мастилом. Ну чим не прекрасний ранок?
– А що ти в Ліверпулі забула? — Асторія позіхнула і розліпила нарешті очі.
— Ти тільки не смійся, але мені тут пропонують постійну роботу.
— Та невже? — здивовано протягнула Асторія, розуміючи, що вже остаточно прокинулася.
– Сама у шоці. Одна туристична фірма хоче, щоб я вела блог про подорожі. Уявляєш? Вони знайшли мене у Blogger-і, кажуть – я непогано пишу. Сьогодні співбесіда, і якщо все вийде — далі їздитиму країною, писатиму довжелезні пости про найвідв’язніші клуби, найдешевші готелі та найсмачніші забігайлівки в різних містах, та ще отримуватиму за це гроші!
– Дафно, це неймовірно! Я триматиму за тебе кулачки!
— Дякую, трохи удачі мені сьогодні не зашкодить, — засміялася сестра на тому кінці дроту. У трубці ледь чутно шуміло море. — Ну як, вмію я надати навіть такому похмурому ранку хоч трохи позитиву?
– Ти майстер, – усміхнулася Асторія і обережно додала: – Ти мамі дзвонила?
– Навіщо? Вона знову почне розповідати, як я їх з татом підвела і просити повернутися до університету. Ні, дякую, я краще з тобою зайвий раз про всякі дурниці побазікаю, ніж це вислуховуватиму. Бути розчаруванням сім’ї – це, до речі, тяжка праця.
— Як знаєш, але я б на твоєму місці все ж далася знати. Ну, чого тобі вартує?
— Це вартує гарного настрою та сотень втрачених нервових клітин. А сьогодні мені позитивний настрій потрібен як ніколи.
– Не дуйся, Даф. Усе буде гаразд, я впевнена.
– Ясно, що буде. Гаразд, сестро, не кисни! Піднімай дупу з ліжка і дуй у свій університет слухати про Рубенса та Ван Гога. Не знаю, чи буде в мене час сьогодні ввечері, але завтра відзвітуюсь обов’язково!
— Я люблю тебе, старенька, — всміхнулася Асторія, все ще неохоче сповзаючи з ліжка. Пора вже чистити зуби та вмиватися, бо так можна і всі заняття на телефоні провисіти. — Повернися хоч ненадовго до столиці, я скучила.
— Нічого не обіцяю, але я постараюся, правда. Все, арівідерчі, я побігла снідати!
Десь там, у холодному Ліверпулі, Дафна поклала слухавку. Асторія виплуталася з такої теплої та м’якої ковдри, встала і потягнулася всім тілом. Пора було йти підкорювати вершини історії мистецтв.
На кухні неголосно бурмотіло радіо, ранковий ведучий випромінював оптимізм і бадьорість. Асторія поставила чайник, дістала з холодильника шинку і вчорашній салат – готувати вранці їй завжди було ліньки. А поки чайник закипає, можна піти почистити зуби і вмитися хоча б, бо ж не можна з’являтися на пари такою заспаною нечупарою!
Ранкове відображення у дзеркалі, як завжди, не тішило. Скуйовджене світле волосся стирчало на всі боки, а на щоці красувався слід від подушки. Ще й ці кола під очима… Сьогодні Асторія не виспалася. Не виспалася абсолютно і безповоротно — засиділася вчора в Інтернеті до пізньої ночі, вишукуючи щось про культуру стародавнього Китаю і намагаючись знайти хоч якийсь натяк на автора нефритової табакерки, яку приніс до крамниці хлопець із дивним ім’ям кілька днів тому. Гравіювання зі знаком майстра знайшлося при більш уважному огляді на внутрішній стороні кришечки, але ні сама Асторія, ні містер Томпсон не мали поняття, кому воно належить. Вона вже перелопатила купу книг про Китай XVIII століття в університетській бібліотеці і перерила купу веб-сторінок у мережі, але так і не знайшла нічого, що могло б допомогти. Табакерку було вже два дні як продано, а вона все не йшла у неї з голови.
Взагалі всі предмети, які той хлопець — Драко — приніс до магазину, були якимись дивними. Та ж табакерка явно привезена з Китаю, за словами колишнього господаря, його далеким родичем, який начебто був там із дипломатичною місією. Ось тільки Піднебесна у XVIII столітті не підтримувала жодних дипломатичних відносин з європейськими країнами — країна побудувала між собою і світом міцну стіну відчуження та жила виключно своїми потребами та за своїми законами, не пускаючи до себе чужинців. Історія про прадіда-дипломата, виходить, шита білими нитками — а походження таємничої колекційної речі оповите нерозв’язними таємницями.
Драко не був схожим на шахрая чи злодія. Ці речі справді належали його сім’ї, це було видно з того, як він про них говорив. Він знав їхню історію і відчував їхній дух — Асторії здавалося, що за бажання він міг би і сам провести їхню оцінку та аналіз, хай не найприскіпливіші й досконалі, але все ж таки досить точні й розгорнуті. Драко був дивним, розумним і якимось загадковим. Асторія хлюпнула ще холодної води в обличчя і скривилася, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки про дивного клієнта. На жаль, її завжди тягнуло до загадок і таємниць.
Тож минулої ночі не спалося відчайдушно. Коли очі вже почали боліти від миготіння сторінок і приглушеного блакитного світла монітора, вона все ж змусила себе лягти в ліжко, але пролежала без сну ще з годину. А коли втома взяла своє і Асторія заснула, їй снилися дивні тривожні сни. Там були темні пагорби та холодна трава під ногами, там збиралася буря, а над головою нависали важкі чорні грозові хмари. Там був Драко — блідий, худий і похмурий, він казав їй щось, але слів майже не було чутно через поривчастий колючий вітер. Там була дивна жінка з шаленим поглядом – вона міцно тримала Драко за плече. У неї були довгі пальці з обламаними нігтями і на середньому правої руки — яскраво блищав жовтими очима дракон із обідка срібного персня: його погляд горів і кликав до себе. Жінка криво посміхалася — у неї були нерівні гнилі зуби, а від цієї усмішки по шкірі продирало морозом. Вона стояла на вершині пагорба і була, здавалося, втіленням передгрозової ночі – дивно красивою і лякаючою одночасно. Її чорний одяг розвівався на вітрі, і вона легко грала знайомим срібним кинджалом, не відводячи пильного погляду від Асторії. Драко виглядав стривоженим і трохи наляканим, він наполегливо повторював щось — знову і знову, але слова підхоплював жорстокий вітер і забирав кудись у темряву. У сні Драко був якимось близьким і далеким водночас, якимось незрозуміло рідним, і хотілося підійти до нього ближче — щоби розчути, що ж він говорить, про що хоче попередити, що розповісти! Але Асторія не могла зрушити з місця, її трясло від холоду, а босі ноги безжально колола мокра трава. Вона тремтіла і все сильніше стискала здерев’янілими пальцями нефритову китайську табакерку. Гроза підбиралася все ближче і ближче, у повітрі вже пахло дощем і озоном, пориви вітру ставали сильнішими і різкішими, а чорна жінка вже не посміхалася — сміялася жорстоко, і Асторії здавалося, ніби вона потрапила всередину якогось божевільного сюрреалістичного балагану, якому не було кінця.
Їй нерідко снилися реалістичні сни, часто в них було багато незрозумілого, далекого і страшного. Але, здається, ніколи до Асторії не приходили такі гранично чіткі сновидіння — настільки правдоподібні, що вранці важко розумієш: ось це довкола — справжнє, а то було не насправді — мара, ілюзія, вигадка…
Чайник на кухні відчайдушно засвистів і Асторія, ще раз хлюпнувши в обличчя крижаною водою, пішла на кухню. Швидкий легкий сніданок, тиха ранкова музика — і в дорогу, адже науки самі себе не вивчать. Асторія натягла плащ, замотала шию помаранчевим шарфом і вибігла надвір, дзвінко стукаючи підборами по сходах.
Вона любила свій район. Вночі в Шордічі було шумно, весело й п’яно, вранці — спокійно й трохи ліниво. Гуляки відсипалися по домівках після всенощних розваг, студенти поспішали до метро, гортаючи на ходу якісь конспекти, суворі дами, що уявляли себе серйозними бізнес-леді, гнали на десятиметрових шпильках на улюблену (чи не дуже, чи навіть дуже не) роботу. Асторії подобався Шордіч — він був схожим на Дафну, такий же вибуховий і спокійний одночасно.
Асторія застрибнула в метро і притулилася чолом до прохолодного вікна вагона. Двадцять хвилин — і вона в університеті, де місіс Коллінз невдоволено зморщить свій довгий ніс, коли вона увійде в аудиторію з невеликим запізненням. Нічого страшного, переживе — у неї взагалі така робота, терпіти непунктуальних студентів.
Чи варто було розповісти Дафні про Драко? Вона б почала жартувати та говорити, мовляв, просто так клієнти у снах не приходять і тут явно затесалась якась любовна прихильність. Вона би підколювала Асторію ще довго-довго, винаходячи все нові й нові жарти та саркастичні зауваження. Це було в її стилі – нічого не сприймати всерйоз. Але, можливо, саме це й потрібно було Асторії зараз — трохи щирого сміху та свіжий погляд на дивного хлопця та давні колекційні штучки, які той приніс? Можливо, це допомогло би забути про китайську табакерку та її автора, про якого нічого не знає навіть Інтернет?
Хоча ні, це пройде саме — потрібен лише час. Незабаром контрольна за Ренесансом, варто більше почитати про це, а Китай цього семестру вони навіть не проходять — от і паритися нема чого…
Місіс Коллінз не морщила невдоволено ніс і навіть не відпустила їдкого коментаря про причини запізнення — вона мала натхненний настрій. У такі дні вона була готова прощати студентам абсолютно все: і запізнення, і перешіптування на лекції і навіть відсутні вирази облич. У такі дні місіс Коллінз була повністю занурена в себе — і лекцію вона вела не для аудиторії, а для себе, сама була найпершим слухачем і поціновувачем. І як би це не було дивно, саме такі заняття Асторія любила найбільше. Коли місіс Коллінз ловила приплив натхнення, вона розповідала тему так, що відірвати від неї захоплених очей було неможливо. Вона ставала якоюсь незрозуміло красивою, ця старенька жінка у безглуздому іноді вбранні. Історія мистецтв ніколи не була улюбленим предметом Асторії, але в такі дні вона була готова сидіти на парах хоч до вечора.
Університетське життя вирувало. Навіть повітря в аудиторіях було сповнене духу живопису та скульптури, а в коридорах — переповнене плітками та веселими жартами. До сесії ще далеко-далеко, а отже, можна не думати про пропущені семінари та низькі бали. Можна на якийсь час забути про все, крім свого такого молодого і яскравого життя. Чотири пари пролетіли непомітно — одна суцільна кольорова стрічка з особливостей стилю Мікеланджело, балаканини Міранди про нові шмотки і плани на спільний похід на найближчий матч столичного «Арсеналу» — хлопці загорілися ідеєю долучити дівчат до «найважливішого спорту». Чотири пари полетіли непомітно, і дощ на вулиці нарешті припинився, і треба було бігти на роботу. Містер Томпсон просив сьогодні прийти раніше, він знову нездужав.
У магазині було звично тепло і світло, Руді — як завжди — привітно нявкнув, але вибратися зі свого кошика і підійти привітати Асторію не зволив — для його королівської величності це було б вже надто емоційним проявом почуттів. Вони підібрали його кілька років тому — такої ж холодної та мокрої осені. Мокрий, рудий і облізлий, він тулився до дверей магазину і в його очах була така справжня людська туга, що серце стискалося. Містер Томпсон узяв його до себе, і кіт став вірним помічником та другом. Без його ледь чутного муркотіння в крамниці було незатишно, але варто було Руді тільки повернутися з гулянь – тут ніби ставало трохи світліше.
Старий антиквар кректав і скаржився на погоду, бурчав про те, що сьогодні день зовсім неприбутковий, і вже краще в такі дні магазин не відкривати. Асторія слухала його з усмішкою – він був неймовірно милим. Вона чудово знала, що бурчить він виключно для вигляду, а насправді зовсім не гнівається. Вона любила старого – він дав їй роботу і завжди був з нею добрий і щедрий, він любив свою крамницю і свою справу, він любив свої вицвілі гобелени і потьмянілі чаші. Це було його життя, і він з радістю ділився своїми знаннями та досвідом із нею, ще зовсім «зеленою» студенткою…
Містер Томпсон пішов, тихенько грюкнувши дверима, а Асторія заварила собі міцний імбирний чай і включила гучніше радіо. Негучні мелодії Radiohead попливли магазином, утихомирюючи і розслаблюючи. Вона любила їх – під цю музику чудово мріялося. І, тим більше, саме вони грали в магазині того дня, коли… Але про це й думати не варто.
І тільки вона влаштувалася зручніше у своєму кріслі, розгорнула книгу і готова була поринути у світ Фаулза та його колекціонера метеликів, як над вхідними дверима тихо брязнув дзвіночок. Асторія підвела погляд і відчула, як серце гепнуло вниз і очманіло забилося десь у п’ятах. На порозі магазину стояв Драко — майже такий самий, як уві сні: блідий, худий і стривожений. Він стояв біля дверей нерухомо кілька хвилин, а потім швидко рушив до неї.
— Здрастуйте, Асторіє! Ви не уявляєте, як я радий вас бачити! – видихнув, усміхаючись. Вона схопилася з крісла, мало не заплутавшись у власній спідниці.
— Раді мене бачити? — пробурмотіла якось невиразно і тут же подумки себе вилаяла: «Ну що ж це зі мною відбувається?!»
– Заспокойте мене, будь ласка! Мої реліквії, мої речі, які я вам приніс! Скажіть, вони у вас ще? Мені терміново потрібно їх повернути!
Асторія завмерла, глибоко дихаючи і намагаючись зібратися з думками. Перстень із драконом, нефритова табакерка, срібний кинжал. Вони були продані через день після того, як з’явилися в магазині — їх змели з прилавка майже миттєво.
– Мені дуже шкода, – тільки й змогла вона видихнути, винувато всміхаючись. — Ми вже їх продали, майже того ж дня…
Він якось різко знітився і надія, яка палала в сірих очах, згасла. Асторія тривожно вдивлялася в його обличчя. Треба було якось допомогти, щось сказати, обнадіяти… Серце шалено калатало.
— Ви продали їх одній людині? — голос у Драко був приглушений і хрипкий, і їй захотілося розплакатися від безсилля.
— Ні, їх купили три різні покупці. Але, якщо хочете, я можу спробувати дізнатися їхні контакти. Папка з клієнтською базою зберігається у містера Томпсона, зараз його немає, але якщо ви прийдете завтра, я постараюсь, я…
Драко сумно посміхнувся.
— Аби завтра не було пізно, — промовив тихо, і відразу додав голосніше: — Якщо вам не важко, дізнайтеся контакти. Це справа життя та смерті!
Він вийшов з магазину швидко, а Асторія безпорадно опустилася в крісло. Руки дрібно тремтіли, а щоки чомусь заливав рум’янець. «Справа життя і смерті…» Він же висловлювався метафорично?
Треба було дати йому телефон! Треба було просити його номер! Дурненька, ну як можна було про це забути?!
Асторія схопилася на ноги, гарячково намагаючись знайти клаптик паперу і ручку, записала поспіхом свій номер, натягнула похапцем туфлі і вибігла на вулицю — без плаща, в одній лише тонкій сорочці. Злий вітер обійняв холодними руками — наче крижаною водою облив. Тільки б він не поїхав! Тільки б встигнути!
Драко стояв у вузькому провулку з того боку дороги. З ним був якийсь чорнявий чоловік в окулярах, вони щось обговорювали, і обличчя в обох були такими напруженими, що було ясно — вони не друзі. Асторія кинулася до них, стискаючи в кулачку клаптик паперу з написаним номером. Холодний вітер підганяв її в спину.
— Драко… — промовила вона, а продовжити не встигла — підвернула ногу і полетіла вперед, назустріч мокрій осінній бруківці.
Теплі, сильні руки підхопили її легко і впевнено, ніби він усе життя тільки тим і займався, що рятував дівчат від падінь.
— Ви не забилися? Що ж ви вибігли надвір без плаща?
— Я просто… — тільки не червоній, будь ласка, не червоній! — Я думала залишити вам свій номер телефону на випадок, якщо з’ясую щось раніше. Ви можете подзвонити мені і дізнатися.
— Ви хочете лишити мені… що?
Він виглядав збентеженим, а вона раптом зрозуміла, що досі залишається в його обіймах. Ні, це треба вміти виставити себе такою дурепою! Асторія швидко відступила на крок і рішуче простягла йому листок зі своїм номером.
— Бери, Мелфою, дівчина чекає, — чорнявий усміхався. Здається, ситуція його трохи забавляла. Драко кинув на нього роздратований погляд і прийняв записку.
— Може ви залишите мені свій номер?
Його обличчя трохи витяглося від подиву, а чорнявий реготнув, марно намагаючись замаскувати сміх під кашель.
І раптом зовсім поряд щось засвітилося. Яскрава куля з’явилася ніби з нізвідки і миттєво перетворилася на велику сяючу рись, яка промовила низьким оксамитовим голосом:
– Гаррі, у нас ще один труп. Півгодини тому на Томас Роуд знайдено з перерізаним горлом сестру другої жертви. Мейдвел Хаус, сорок п’ять, миттю туди, після огляду місця злочину відзвітувати негайно!
Рись розчинилася в холодному осінньому повітрі, а Асторія раптом відчула, що їй важко дихати. Мара? Галюцинація? Вона хвора? Їй усе це сниться? Вона дивилася розширеними від страху і здивування очима на Драко та його дивного супутника і не могла вимовити й слова.
— Що це, чорт забирай, було? — прохрипіла за кілька хвилин. Вона тремтіла, але осінь і вітер тут були ні до чого. – Що це було, чорт забирай?!
– Мені дуже шкода. Вибачте, — відповів чорнявий і дістав з кишені якусь рифлену паличку. І перш ніж Асторія встигла щось сказати, дуже чітко вимовив: — Облівіейт!
Яскравий білий спалах освітлив провулок, тілу накрила дивна тепла хвиля і Асторія раптом виявила, що стоїть на холоді без плаща, а двоє незнайомців чомусь на неї витріщаються.
— Що зі мною? — пробелькотіла вона, озираючись довкола. За спиною м’яко світилася вітрина магазину. Навіщо вона вийшла надвір? Як же холодно…
І раптом високий світловолосий незнайомець ні з того ні з сього ляснув себе по лобі долонею і ледве не закричав:
– Який же ти ідіот, Поттере! Вона була твоїм єдиним свідком!
Додати до улюблених