Дівчина пронизливо закричала.
Брудне розпатлане волосся липло до покритого потом чола, вона тремтіла і дихала так важко і рвано, наче повітря різало їй горло. У карих очах вирував страх. Вона лежала на кам’яній підлозі, і здавалося, не змогла би зараз підвестися на ноги, навіть якби їй дали таку нагоду.
Чорна жінка присіла поряд і щось тихо бурмотіла, стискаючи в руці кинджал. З блискучого гострого леза на підлогу крапала тягуча кров. Повільно, навіть ласкаво, жінка провела долонею по обличчю бранки, і та спробувала відсунутися, відчайдушно уникаючи дотику.
— Така гарна маленька бруднокровка, — тихенько наспівала чорна жінка низьким голосом. — Така неслухняна бунтівна дівчинка. Дорослих! Треба! Слухатись!.. Кажи!
Дівчина рвучко захитала головою — з очей градом котилися сльози.
— Я нічого не знаю… — шепотіла вона, вже не в силах говорити голосніше. Чорна жінка раптом зойкнула і різко, хижо схилилася над бранкою, хапаючи її за зап’ястя:
— Ти все мені розкажеш, тварюко! Все, у подробицях! Говори!!
Бранка знову закричала, зриваючи голос, коли гостре лезо кинджала встромилося в руку. Зойк нестерпного болю відбивався від високих стін і луною розносився похмурими коридорами маєтку. Чорна жінка тремтіла від збудження — її п’янив запах і вигляд брудної крові, але їй було страшно, по-справжньому, до жаху страшно — не зуміти, не впізнати, підвести… і старанно виводила на руці дівчини глибоке тавро, яке не зникне тепер, не змиється з часом — залишиться до кінця її жалюгідного життя. І вона із задоволенням зробить все, щоб життя це виявилося якомога коротшим!
Але поспішати не можна — дівчисько щось знає! Адже не дарма у них знайшли меч, не дарма! А поки нехай помучиться. Говорити починають усі, рано чи пізно, і вона теж заговорить, варто почати здирати шкіру з цих тонких пальчиків…
Рука здригнулася від передчуття, лезо встромилося глибше, бранка закричала ще голосніше, і від цих надривних криків на душі ставало так радісно! Хотілося встромити кинджал ще глибше і з насолодою провернути, смикнути, розпорюючи м’язи. Кров розтікалася по підлозі — гаряча, в’язка… брудна. Чорна жінка випросталася, майже картинно відсторонилася, милуючись своєю роботою. На закривавленому передпліччі дівчинки красувалося нерівне — «бруднокровка»…
…Асторія рвучко сіла в ліжку, розплющивши очі, але ще не розуміючи, де вона і що навколо. Серце стукало в грудях, як божевільне, а тіло покривав холодний липкий піт. У вухах все ще дзвенів несамовитий крик бранки, сповнений відчаю і смертельного жаху. «Бруднокровка»… А це ще що означає?!
Їй знадобилося кілька хвилин, щоб повністю прийти до тями. Ніяк не виходило відігнати жахливу і водночас чарівну картину — чорна жінка та блискучий метал, біла шкіра та червона кров. Вона вибралася з ліжка і на тремтячих ногах вирушила у ванну. Лише вмившись холодною водою, остаточно зрозуміла — нічого не було, вона вдома у своїй невеликій квартирі, а криваві видіння залишилися в нічному кошмарі. Асторія пильно подивилася на себе в дзеркало і твердо вирішила звернутися до лікаря за рецептом снодійного.
За вікном мрячив дощ. Вона змусила себе піти на кухню і зварити кави, після чого без сил опустилася в крісло. День тільки починався, а вона вже почувалася повністю розбитою — сизо-сіра, як ранкове небо, втома сковувала рухи і не давала нормально міркувати. Найбільше зараз хотілося повернутися до ліжка та проспати ще кілька годин. Але такої розкоші вона собі дозволити не могла — треба бігти до університету, а потім ще на роботу, до магазину… Завтра два семінари в Академії, вона ще зовсім не готова, і зосередитися на навчанні неймовірно складно — всі думки займає лише магія.
Дафна не дзвонила. Напевно, сестра повністю занурена у своє перше завдання на новій роботі. Що ж, Асторія була навіть рада, що та не дає про себе знати — адже якби Дафна запитала, як справи, довелося би щось брехати, а брехати сестрі їй вдавалося вкрай погано. Довелося би вигадувати якісь правдоподібні справи та проблеми, а в голові — тільки рухливий живий портрет. Тільки думки про сяючу сріблясту лисицю, яка торкалася теплим носом її пальців. Тільки стародавні чарівні реліквії, що тримала колись у руках, але не в силах згадати навіть, як вони виглядають!
Асторія насупилась і відставила спорожнілу чашку. Вона не могла не думати про магію. Вона не могла не думати про Драко.
Він був розумним, привабливим та веселим. За розмовами з ним швидко і непомітно проходив час, і страшенно не хотілося залишати його і повертатися в таке нудне і повсякденне життя! Коли Асторія була маленькою, мама часто читала їй казки про сміливих принців, які рятують принцес від драконів. Їм із Дафною не подобалися такі історії — вони вимагали розповісти про самих драконів, або про печерних чудовиськ чи бешкетних відьом. А тепер – яка іронія! — у її тихе і розмірене буття поривчастим вітром увірвався такий чоловік, відкривши для неї яскравий і казково-безмежний світ. Він був особливим.
Драко Мелфой їй дуже подобався. Драко Мелфой від неї втік.
Асторія вкотре відчула хвилю роздратування. Адже вона пообіцяла собі не думати про той вечір, коли Драко зник раптово прямо з-під парасольки. Поклялася ж не думати — але неможливо так просто відмахнутися від думки, що хлопець, який тобі сподобався, ні з того ні з сього залишив тебе серед дощу і темряви, навіть не попрощавшись нормально!
Ну і добре! Не хоче спілкуватися – і не треба!
Вона налила ще кави і важко зітхнула. Асторія чудово розуміла, що всі ці пишномовні заяви — просто порожні обіцянки.
Потрібно було вже збиратися і йти до Академії, але останнім часом улюблені лекції з мистецтва перетворилися на справжні тортури. Вона ніяк не могла зосередитися на тому, що говорили викладачі — думки тікали із задушливих аудиторій туди, в небачений маєток з живими портретами, потьмянілими від часу канделябрами та магією, яку відчуваєш при найменшому дотику до стін. Як можна було всерйоз слухати балаканину Міранди про якихось старшокурсників, коли в голові тільки реліквії, через які продовжують гинути люди? Як можна забути відчуття, коли в очах темніє, тебе здавлює з усіх боків одночасно і здається, що неможливо навіть зробити вдих — а потім за одну мить виявляєш, що стоїш на кам’яній доріжці, може, за сотні миль від Лондона?!
Але йти в Академію необхідно — адже ніхто не скасовував того самого «звичайного життя». Асторія раптом відчула гіркоту — мабуть, коли все закінчиться, і вони знайдуть убивцю, їй знову зітруть пам’ять. Просто вирвуть кілька сторінок з її життя, заповнивши їх нашвидкуруч вигаданими звичайними спогадами — і забудуть, що колись були знайомі з Асторією Грінграсс.
Надворі йшов холодний дощ, а в неї в грудях палала образа і якась невиразна злість. Асторія брела до метро, похмуро повісивши ніс і ледве стримуючись, щоб не прикрикнути на повну дамочку, що все поривалася її обігнати, штовхнувши ліктем. Злість втомлювала — навіть руки починали тремтіти при одній тільки думці про майбутні чотири пари і шість годин роботи в магазині.
Асторія такою не була. Ні запальною, ні дратівливою, вона ніколи — ну, майже ніколи, — не зривала злість і поганий настрій на оточуючих, але саме зараз накричати на цю нахабну дамочку, що тицяє їй ліктем убік, здавалося таким спокусливим! І потрібні слова вже танцювали на кінчику язика, готові зірватися будь-якої миті.
“Це все від недосипання”, – твердо вирішила вона, намагаючись відігнати геть погані думки і відійти подалі від “подразника”. Але куди ж відійдеш подалі в забитому вагоні метро, в годину пік? Асторія стиснула кулаки і спробувала відволіктися на інше. Як там було на курсах психології? Уявити місце, де ви були дуже щасливі? І думки самі собою віднесли її в будинок, де жив Драко.
Ні, ті емоції, які вона відчувала у магічному маєтку, не можна було назвати щастям у традиційному розумінні цього слова. Але вони були такими яскравими! І як же хотілося ось прямо зараз обернутися різко на підборах, заплющити очі — і наступної миті опинитися на всипаній гравієм алеї перед входом у цей дивний гіркий будинок!
Перед тим, як іти на заняття, Асторія зазирнула до бібліотеки. Напередодні вона замовила кілька книг — про техніку виготовлення перснів в Англії XIX століття, про холодну німецьку зброю та обробку нефриту китайськими майстрами. Уся ця література, швидше за все, ніяк не могла допомогти — артефакти були магічними і не мали нічого спільного з культурою звичайних людей, але вона не була б Асторією Грінграсс, якби не перевірила всі доступні джерела. Пам’ятається, того вечора в бібліотеці маєтку Драко обіцяв підібрати для неї кілька чарівних книг про артефакти, але вже кілька днів, як від нього не було звісток…
“Не смій думати про це! — гаркнула вона подумки. — Перестань уже ображатись, врешті — він тобі нічого не обіцяв! Ти для нього просто як там? – маґла!”
І від цієї думки до горла раптом підступив ком, а шкіра вкрилася сиротами.
Усі чотири пари Асторія просиділа на останній парті, вткнувши носа у взяті книги та зрідка створюючи ілюзію участі у дискусіях. Як і очікувалося, нічого там не знайшлося. А вона… вона не могла зосередитись. Автори праць багато знали про тему дослідження, кожен по-своєму, але як багато вони втрачали! Асторія ледь дочекалася кінця занять, щоб повернути безглуздий тягар на бібліотечні полиці. Настав час з’явитися на роботу, і коли вона вийшла з будівлі університету та попрямувала до антикварної крамниці, то майже фізично відчула, як трошки відпускає туга осіннього ранку. Драко запевняв, що саме у магазині вони й познайомилися, що там вона вперше взяла до рук реліквії — може, вдасться згадати хоч щось? Тінь, нечіткий силует, схематичний ескіз?
Старий Томпсон сидів за прилавком і щось роздивлявся через лупу. Він так низько схилився над стільницею, що густі вуса ледь не торкалися її поверхні. Кудлаті брови зійшлися на переніссі, він тихо наспівував собі під ніс якусь мелодію — і явно був у піднесеному настрої.
– Доброго дня, – Асторія підійшла до нього і зазирнула поверх плеча в лупу. Він вивчав невелику монету.
— Доброго, моя люба, ще якого доброго! — запевнив старий, розпрямляючись і сяючи променистою усмішкою. — Заходив сьогодні якийсь німець із континенту, приніс цілий мішечок пфенігів і кілька марок різних років. Продав дешево, а я вже виявив дві колекційні монети — одну гамбурзького карбування, одну — мюнхенську. Ти вже, будь ласка, розбери інші, бо ж очі в мене останнім часом зовсім слабкі…
Вона ледь придушила приречений стогін. Тепер увесь вечір доведеться розбиратися з дрібнотою, звіряти періоди та міста карбування, вишукувати відповідності у списках та виписках, шукати екземпляри, за які нумізмати потім віддадуть кругленькі суми. Але містер Томпсон так сяяв та посміхався так щиро, що навіть не помітив кислого обличчя своєї підлеглої.
– Ну, не нудьгуй тут, а я вже додому, – майже заспівав він і пробрався до виходу із зовсім не старечою спритністю. Дзвіночок на дверях тихо брязнув, і Асторія залишилася віч-на-віч з монетами і лупою.
Вона дістала велике біле горня, насипала туди чаю і залила його окропом, додавши побільше цукру. Гарячий чорний чай завжди допомагав розігнати тугу і з новими силами взятися за роботу.
На око, в мішечку було приблизно тридцять-сорок монет. Асторія уважно перебирала монету за монетою, оглядаючи з обох боків та складаючи опис. Час тягнувся, наче густа патока, нудне заняття навіювало сон і здавалося, ніби монет не стає менше, а хвилинна стрілка годинника зовсім не рухається. Вона вивчила вже штук п’ятнадцять, а колекційних екземплярів досі не траплялося.
І раптом великий рудий кіт стрибнув із верхньої полиці прямо на прилавок перед її носом і пронизливо нявкнув, аж мороз продер по шкірі. Від несподіванки Асторія здригнулася всім тілом, скрикнула — серце чомусь стислося від страху. І в ту ж мить горня з остиглим чаєм зірвалося з місця і стрімко полетіло у стіну, розбившись із коротким оглушливим дзвяком. Кіт вигнув спину дугою і зашипів, дивлячись на Асторію круглими від здивування жовтими очима.
Вона відсахнулася, переводячи погляд з рудого кота на уламки горнятка біля протилежної стіни. Серце билося десь у горлі, і раптом стало дуже важко дихати. Руки тремтіли, а на кінчиках пальців відчувалося ледь помітне, але явне поколювання. Що це щойно було?!
Вона не пам’ятала вже, в якому році був виготовлений пфеніг, який все ще тримала в руках. Вона не знала, яка пісня грала у магазині у цей момент. Але була абсолютно точно впевнена в одному — горнятка вона не торкалася. Воно відлетіло в інший кінець кімнати саме собою, наче… за помахом чарівної палички?
Асторія глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але з кожною миттю все виразніше відчувала, як її накриває паніка. Що відбувається?! Адже такого просто не може бути!
Вона схопилася з високого стільця і зрозуміла, що ноги зовсім не тримають. Спершись долонями об прилавок, нервово хапала ротом повітря і не відривала погляду від мокрої плями на стіні. Кіт, трохи заспокоївшись, підійшов до неї, м’яко торкнувся холодним мокрим носом руки — і ніби вивів із заціпеніння. Вона різко розвернулася і схопила свою сумку, витрушуючи на стільницю весь її вміст. Серед іншого мотлоху в ній був і мобільний телефон.
Довгі гудки набатом били по напружених нервах. «Ну, візьми слухавку, ти мені дуже потрібен, чуєш?!»
– Асторіє? — голос Драко на тому кінці дроту звучав глухо і трохи хрипко, немов у застудженого підлітка.
– Приїжджай! — майже вигукнула вона, тремтячи вже всім тілом. – Я не знаю, що зі мною відбувається!
– Що трапилось? Заспокойся, будь ласка, і поясни, у чому річ.
– Я не знаю в чому річ! Ти мусиш мені допомогти, чуєш?! Ти просто повинен мені допомогти!
– Де ти?
– В магазині.
Він відключився, а Асторія кинула телефон назад і затулила обличчя руками. Може, вона перебільшує? Раптом горня зачепив кіт? Може, це взагалі нічого не означає?
Драко увійшов до магазину впевненими кроками і вона кинулася до нього, забувши про всі ранкові образи. Обвила руками його шию, сховала обличчя у вологому від дощу чорному пальто — і розплакалася. Було соромно і вкрай необхідно ось так плакати в його обіймах, поки він обережно гладив її по спині, шепочучи на вухо всякі дурниці про спокій, витримку та самовладання. Напруга сьогоднішнього дня виходила з неї сльозами, й Асторію накривало з головою полегшення.
— Ну, що трапилось у тебе? — спитав він ласкаво, коли потік сліз трохи вичерпався. Драко трохи відхилився назад, не розмикаючи обіймів, і обережно витер сльози з її щік, уважно вдивляючись в обличчя Асторії.
— Я горня розбила, — видихнула вона і шморгнула носом. Він глянув на неї недовірливо і раптом засміявся.
— То ти викликала мене, бо розбила горня? — вимовив крізь сміх, й Асторія мимоволі посміхнулася, усвідомивши всю безглуздість фрази.
— Я його не торкалася. Я просто злякалася кота, сіпнулася назад, а воно полетіло в інший кінець кімнати. І розбилося.
З сірих очей в одну мить зникли веселощі, Драко посерйознішав і насупився. Тривога, що тільки-но пішла і розчинилася в його сміхові, знову почала охоплювати її душу.
— Впевнена? Ти ж була налякана, могла зачепити його рукою і навіть не помітити. Від переляку всяке може привидітись, — почав він обережно, але Асторія вперто хитнула головою:
– Ні. Я не торкалася його. Воно саме.
– Але ж…
— Якби навіть я його зачепила, горня не змогло від одного дотику відлетіти так далеко!
Він обернувся, оцінюючи відстань між прилавком та стіною, біля якої лежали уламки. Помовчав трохи і промовив задумливо:
— Не змогло б…
І замовк. Асторія чекала від нього чого завгодно — поради, втіхи, пояснень, але тільки не цієї довгої і важкої мовчанки. Вона глибоко вдихнула і спитала:
— То що це було? Це якось пов’язано з реліквіями та вашим маніяком?
— Не думаю, — нерішуче протяг він і раптом поцікавився: — Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять, а як це стосується…
— І раніше з тобою подібного ніколи не траплялося?
— Ні, ніби я…
— Де ви жили, коли тобі було одинадцять років? Тобі не надходили дивні листи? Які в тебе стосунки з батьками? Вони могли щось від тебе приховати, коли ти була маленькою? — Драко сипав питаннями, а Асторія навіть не встигала відповідати на них. Він стривожено дивився їй у вічі і міцно стискав плечі, і від усього цього вона знову почала тремтіти — хотілося зупинити його хоч на мить, щоб вдихнути, нарешті, на повні груди, щоб це все закінчилося, щоб…
— Та що це все означає?! Ти ж знаєш щось, я бачу по очах! — скрикнула вона. Якщо вбивця тут ні до чого, чому ж Драко тоді такий похмурий? Розбите горня має відношення до чогось гіршого за психа, що перерізає людям горло? Та що взагалі може бути гіршим за це?!
– Що це було?! — повторила вона, і голос її зірвався від тривоги, і лампочка над їхніми головами раптом луснула, обсипавши обох склом. Магазин поринув у пітьму, Драко сильніше притиснув її до себе, вкриваючи від уламків, що сипались зі стелі — перелякану, напружену і розгублену.
— У тобі прокидається магія, а я й гадки не маю, чому, — нарешті пробурмотів він тихо, і Асторія вдруге за день відчула, як ноги підкошуються. Вони завмерли посеред темного магазину, притулившись один до одного, він обережно гладив її волосся, глибоко й розмірено дихаючи. Вона слухала, як тривожно стукає його серце.
— У тобі прокидається магія, — повторив він голосніше й впевненіше. — Тільки Поттерові про це поки не кажи.
Додати до улюблених