І всі перепони впали або це маленьке веселе життя

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Останніми днями я майже не полювала. То були якісь справи на Небесах, то просто не мала бажання. В життя моє ввірвались шкідлива їжа (якої я не дуже-то й потребую) і серіали днями й ночами напроліт. Частково мене дістав Дін Вінчестер своїм ниттям, який (як останні частини “Форсажу”) говорить, що це його остання справа і готується помирати, штовхає речі, які беруть за душу, але продовжує активно полювати. Ось тому я вирішила відпочити від цього всього й увійти в альтернативний світ кіно.

.

– Фель, бігом сюди! – як же ж вам описати Сема в цей момент? Знаєте, його можна порівняти зі схвильованим батьком, який влітає в вашу кімнату з вимогою дати листок і ручку скоріше, а ти в цей момент відчуваєш себе пасажиром “Титаніка” під час зіткнення з айсбергом.

– Ми полювали на Горгону і ця тварюка приклала Діна декілька разів головою об стіну. Він не отямлюється, – Сем вів мене в лазарет, куди вони з Джеком віднесли брата. Мої спроби зцілити його виявились марними і Джек запропонував свою допомогу, але цей варіант я відкинула одразу ж, не встиг він до кінця сформулювати думку. Не можна дозволяти йому спалювати свою душу.

– Рану треба промити, – не звертаю уваги на Сема й Ровену, які сперечались (відьмі чомусь дуже цікаве заклинання, котрим ми повернули мого кузена в нормальний стан), і приймаюсь за роботу. Раптом Дін підскакує на ліжку, а я заледве не проткнула йому горло ангельським клинком від несподіванки.

– Михаїл. Хоче втекти, – брат завалився назад на ліжко непритомний.

– Можна з тобою поговорити? – в лазарет зайшов Джек. Я кивнула й кузен сів з іншого боку ліжка. – Одного разу ти сказала мені, що не можна прив’язуватись до людей, що рано чи пізно вони помруть, залишивши після себе тільки пустку всередині. Тоді який сенс бути могутнім створінням, якщо помруть всі дорогі тобі люди? Як можна не прив’язатись?

– Скажу по особистому досвіду, ти пронесеш Вінчестерів крізь все своє довге життя, вони залишаться твоєю єдиною сім’єю, як і моєю. В перші роки свого перебування тут я намагалась зблизитись з людьми. Визнаю, навіть були дві успішні спроби: в одного я закохалась, а у ангелів це відбувається раз і назавжди, й жити без нього виявилось тою ще задачею, другий ж був маленьким хлопчиком з однією хворобою, через яку його вбив власний батько і я пустила Чуму в Європу. Уявляєш, яке було задоволення – спостерігати як помирає цей чоловік? – переводжу погляд на Діна. – З Вінчестерами все інакше. Ніяка інша людина не стане мені ближче них і до кінця існування Землі я залишусь малою Вінчестер. Суть в тому, що вони залишать в твоїй пам’яті слід, непідвладний часу. Ти будеш закохуватись, можливо заведеш сім’ю в майбутньому, у тебе будуть нові знайомства, друзі, але керуватись по життю ти будеш тими принципами, закладеними Вінчестерами.

– Можна мені допомогти Діну, щоб Михаїл не вирвався?

– Ні. Якщо ти залишишся без душі, мені доведеться тебе вбити.

– Тоді розкажи про того чоловіка, якого ти любила, – він точно син свого батька. Зі всієї розповіді він уловив тільки це, схоже.

– Серйозно? Це все, що ти почув? – заспокойся, згадай, що перед тобою сидить дитина і задає цілком відповідні питання. – Ну, скажімо так, його душа піддалась реінкарнації, хоча мені обіцяли, що цього не буде, і ти наочно можеш спостерігати за тим, як мені важко знаходитись поруч з ним, бо я відчуваю його душу, а він мене не знає.

Наш діалог перервав Дін, який скочив з ліжка. Він прийнявся громити лазарет, незважаючи на наші з Джеком спроби вгамувати його, і постійно питав, де він знаходиться.

– Дін, Дін, ти в лазареті, – на допомогу прибіг Сем і разом ми схопили Діна. Той потихеньку почав приходити до тями і незабаром подивився на нас цілком тверезими очима.

– Де Михаїл? Двері в комірчину зірвані, а його ніде нема.

Клас, архангел тепер може бути де завгодно, якщо вже він вирішив покинути своє вмістилище. Поки я обмірковувала ситуацію, Сем з Діном гаряче сперечались, чия це вина.

– Це ти відмовив мене поховати себе заживо в Ковчезі. Якби не ти, всього цього не було б! – не встигла я втрутитись в сварку, як її перервав крик, що донісся з головного залу. Ми кинулись туди, витягуючи на ходу пістолети й клинки.

Зал був завалений трупами мисливців з випаленими очима. До нас спробувала підбігти Меггі, але раптом її очі спалахнули і це плюс один труп в скарбничку. Питання, куди подівся Михаїл, відпало саме собою. В чиє ж тіло вселився архангел нам стало відомо практично одразу. До нас вийшла Ровена, вся в крові й з синіми очима.

– Привіт, хлопчики, – стандартне вітання Кроулі й Ровени. – Непогане вмістилище я для себе вибрав? – архангел покрутився. – Спочатку вона не хотіла мене впускати, але я пообіцяв не чіпати нікого з мисливців, – він (вона) вказав рукою на трупи, мовляв, як ви бачите, обіцянка не дотримана. – Дін, Дін, Дін, ти втратив такий шанс закрити мене раз і назавжди в Ковчезі, а тепер я знищу все, що тобі дорого і почну з неї.

Та блять. Вічно всі шишки мені. Хоча я не відмовлю собі в можливості розбити Ровені обличчя, просто щоб вона не вимахувалась, а то думає ніби вона краще за всіх. Правда, мої мрії так і залишились мріями. Михаїл змусив нас з Семом і Діном задихатись, а братів ще й зору позбавив. Це все робиться, щоб змусити Джека відчувати себе дитиною. Слабкою беззахисною дитиною. Від злості мені вдалось вирватись з хватки Михаїла і звільнити Сема.

– Ти звичайна дитина, – Михаїл почав насміхатись над Джеком.

– Я мисливець, – хлопець гордо розправив плечі. – І я Вінчестер.

Він схопив Михаїла й вигнав його з тіла Ровени. Прости прощай, людська душа. Від благодаті архангела відділились залишки благодаті Джека і повернулись до істинного володаря, а потім він поглинув ще й благодать Михаїла.

– Я тепер знову я, – з усмішкою сказав він, коли зволив до нас повернутись і розправив свої крила.

***

Бездушного Джека я старалась по можливості уникати хоча б тому, що сама присутність в бункері цієї істоти напружувала мене. Тим часом Сем винуватив себе за те, що не зміг захистити мисливців і мучив себе безперервним полюванням. Коли Діну це набридло, в напарники до брата викликалась я, лиш би втекти звідси і не думати про бідного Джека, який поки навіть не підозрює, що залишився без душі.

– Куди шлях тримаємо? – вже в машині я зволила поцікавитись, куди ж ми їдемо.

– В містечко Чарівні Акри, – Сем дав мені свій ноутбук. – У одного хлопця вибухнула голова. Схоже на наш випадок?

– Якщо на ньому був нашийник як в “Королівській битві”, то це не наш випадок. – ось так за обговоренням книг і екранізацій ми провели весь шлях в Арканзас. Нас гостинно прийняло містечко з минулого століття. На нашу машину люди  в старомодному одязі косились з погано прихованою цікавістю, а потім Сем показав першій зустрічній парі телефон. Вони ж, до речі, направили нас в місцеве кафе, де ми можемо познайомитись з мером цього міста й дізнатись про померлого хлопця.

Це було типове американське кафе кінця двадцятого століття. Як тільки ми ввійшли й познайомились з мером, нас пригостили безкоштовними коктейлями.

– Вибач, я не п’ю все, що не кава, а вона в мене ще не закінчилась, – показую свій термос. – Цей коктейль я називаю “Привіт, тахікардія”.

Мер міста люб’язно розповів, де жив померлий хлопець і ми легкою джазовою ходою відправились до дому. План був до божевілля простим – Сем відволікає хазяйку дому, а я перевіряю кімнату хлопця. На перший погляд в ній не було нічого особливого, але під ліжком я знайшла коробку з вельми пікантними листами від якоїсь Санні. Здається, так звали ту дівчину з бару.

– Слухай, ти не проти, якщо я переночую тут? – Сем переглянув листи, а потім повернув коробку мені.

– Четверте полювання підряд дається взнаки? – усміхаюсь. – Гаразд, піду прогуляюсь десь всю ніч. На добраніч.

Дивно було гуляти по місту, де не було чути гучної музики, шуму машин, криків п’яниць та інших звуків живих міст. Ось так в тиші я проводила час, що раптом з’явився, поки не побачила чоловіка, який біг. Той від чогось втікав, постійно оглядався і часом хапався за голову. Біля ліхтаря він зупинився перевести дихання, а потім закричав і голова його вибухнула. Підбігаю до нього, щоб дізнатись, ким був цей труп. По документам – Джастін Сміт. Жив недалеко, вранці треба буде поговорити з новоспеченою вдовою. В кишені Джастіна я знайшла мобільний телефон Сема. Що за фігня тут твориться?

Вранці я поспішила до будинку, де переночував Сем, але там мені виписали чарівного підсрачника і сказали, що він відправився в бар ще за однією порцією коктейлю. Гаразд, йду туди. В барі мені повідомили, що мого брата там нема. Санні уявлення не мала, де він зараз, тому я вирішила самостійно поговорити з вдовою Джастіна. На здивування, двері мені відчинив Сем.

– А я тебе всюди шукала. Що це за наряд?

– Я Вас знаю? – Сем здивовано витріщився на мене. Тим часом з-за його спини вигулькнула вчорашня вдова. – О, вибачте, не відрекомендувався. Як це неввічливо з моєї сторони. Мене звуть Джастін Сміт, а це моя дружина Сінді. Заходьте, почастуємо Вас холодним лимонадом.

– Я прийду пізніше, коли ти протверезієш, – здається, настав час дізнатись детальніше, що відбувається в цьому місті й єдиним місцем, де таку інформацію можна було знайти є бар. Тяжке життя мисливця. Не встигла я як слід розпитати барменшу, як мене перервали мер міста й місцеві чоловіки на чолі з Семом. Делікатно мене вивели з приміщення, де мер прийнявся розповідати трагічну історію про те, як просто хотів зробити людей щасливими. Йому б з Діном пити. У них багато спільного.

– То ти просто подумав, що можеш вирішувати за людей щасливі вони чи ні? – в цей момент на мене накинувся Сем, але я ж не Кастіель, якого можна було звалити з ніг. Я легко ухилилась від цього випаду і повалила брата на землю. – Сем, послухай мене. Я ж також втрачала солдат і пропускала кожну смерть крізь себе. Але ти потрібен нам з братом, ти Джеку потрібен. Він ж без душі залишився. Давай же, отямся.

– Ні! – мер міста не зрадів такому повороту подій і постарався навернути нас назад в свою віру, але в історію втрутилась його донька (барменша), у якої раптово прокинувся дар керування людським розумом. Вона зачинила розум свого батька в тихому, щасливому місці, де вже нічого не загрожувало йому. Допомагаю Сему встати і ми мовчки повернулись до машини.

– Ти маєш рацію, я не можу знаходитись в бункері. Кожний раз, коли я туди заходжу, бачу трупи мисливців. Ми пообіцяли їм безпеку й світ без Михаїла, а що в результаті? Він все одно їх вбив. Я ніколи собі цього не пробачу.

– Ти не винен. Ніхто не винен. Ти ж не міг побачити майбутнє і попередити все це. Проте вони отримали практично цілий рік без ангелів, що бажали їх смерті. І, якщо вже кого винити, то краще мене. Це ж я не добила Михаїла, коли у мене була така можливість, і не вберегла Діна від того “так”.

– Фель…

– Одного разу мені сказали: ти байдужа тварюка, Фель. Думаю, вони праві. Я ніфіга не відчуваю. Взагалі нічого і це лякає мене. Я перестаю себе контролювати, Семмі. Скоро все зміниться, весь світ.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
.
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: