Епізод 16

Завдяки наявності адреси ми обходимось без бронювання готелю в цьому місті. Зате бронюємо рейс в Африку. Там знаходиться всього одна душа, тож впораємось швидко, а зараз треба турбуватись про Марісоль. Ми стоїмо перед її будинком, гадаючи, від яких монстрів вона нас охороняє.

Двері відчиняє жінка похилого віку в фартусі та з дитиною на руках. Я відчуваю як напружився Кетч, коли бачить малюка. Хоча душею тут виступає старенька.

– Мені потрібно заглянути вам в душу, – різко випалюю я. Марісоль здивовано на мене дивиться і в якийсь момент я думаю, що зараз вона зачинить двері і ми впустимо такий шанс. – Боляче не буде, обіцяю, – і, не дочекавшись відповіді, проникаю в її душу.

На цій планеті немає нічого, крім гігантських чорних дерев з голими стовбурами. І павутини. Павутина буквально всюди. Та годі вам.

Збоку від мене одне чорне дерево ворушиться. Обертаюсь і величезна лапа павука пронизує землю в дюймі від мого обличчя. Після цього навколо ворушаться решта чорних “дерев”. Здається, павуки мене відчувають. Я кидаюсь бігти по схилу пагорба, то й справа плутаючись в павутині. На жаль, пагорб закінчується обривом, а павуків позад мене стає все більше. Доведеться стрибнути в провалля і сподіватись, що я не розіб’юсь об пороги річки.

– Її душа підходить, – різко підскакую з дивана і практично одразу сідаю назад. – Що сталось?

– У тебе були судоми. Навіть піна з рота йшла, – Кетч вкладає мене назад. – Тобі краще відпочити. Марісоль згідна, щоб ти з’їла її душу.

– Павуки відчули мене, – зовсім слабким голосом вимовляю. – Довелось стрибати з обриву. Де Марісоль? – Кетч кивком голови вказує на двері, об які спирається Марісоль, вперши руки в боки. Жестом підкликаю її.

Марісоль схиляється наді мною. Хапаю її за обличчя обома руками і поглинаю душу. Наступні декілька хвилин я віддихуюсь, а потім підводжусь з дивану.

– Я прожила занадто довге життя, – Марісоль, видно, дізналась про свою долю після втрати душі. – Прощавай, моя дівчинко, – старенька по черзі обіймає жінку та дитину. – Йди на кухню. Тобі краще цього не бачити.

– Барто, зроби це швидко, – як тільки зачиняються двері на кухню, Барто кидається на Марісоль і одним укусом вириває їй горлянку, а потім приймається її їсти.

– Ми рушаємо в Африку, в Сомалі. Душа живе в Могадішо. Його звуть Готто Траоре. За африканськими душами потрібен особливий контроль, тому я про них багато знаю. – такий поворот подій Кетча не радує. Та й мене також. Таке собі задоволення летіти в країну, де точаться бойові дії та існує тільки один безпечний квартал. Перед відльотом я встигаю ще переодягнутись.

– А я вже думав, що ти оголосила бойкот всьому взутті без каблуків.

– А я рада, що ти оцінив мої нові сандалі на високій, підкреслюю, високій підошві, – я надіваю накидку і сідаю поруч з Кетчем.

***

Тихо, безлюдно, спекотно. Ось ті три слова, якими можна описати столицю Сомалі. Навіть в жилому кварталі міста відчувається небезпека.

– Зброю не діставай. Тут і без того багато озброєних людей, ще приймуть тебе за терориста, – якраз невелика група миротворців маршує повз нас. – Готель тут один-єдиний. Ось там.

– Відчуваю, ми тут ненадовго. Не забудь сумку з книгами, – Кетч рушає до вказаного місця. Я йду за ним і помічаю як на нас з вікон домів дивляться люди. На їх обличчях читається підозра та страх. – Вінчестер! Пішли. На тебе миротворці уже задивляються, – шепоче він.

Після заселення в готель ми виходимо на вулицю. Прогулюємось невеликим житловим кварталом і натикаємось на Готто. Він молодий вісімнадцятирічний хлопець, який спостерігає за солдатами з потертою книжкою в руках.

– Вперше нам пощастило, – легкою джазовою ходою я рушаю до хлопця. Всідаюсь біля нього і мило усміхаюсь:

– Привіт. Як твої справи? – він спантеличено дивиться на мене і я повторюю своє питання арабською. Поки Готто придумує на рахунок відповіді я занурююсь в його душу.

А ось і загиблі ліса Амазонії під’їжджають. Цікаво, які тварюки тут живуть? Я виходжу до висохлої ріки, так нікого й не зустрівши по дорозі. Здається, ніби все живе вимерло. Навіть у світі павуків не було так страшно.

На горизонті щось наближається з блискавичною швидкістю. Воно легко ковзає по мертвій землі й вискакує максимально близько до мене.

Це – змія. Ну, щось схоже на змію. Тіло зміїне зеленого кольору, а ось голова… Вона не піддається опису. Подовжена, фіолетового кольору, очі жовті, у неї навіть вуха є, голову також увінчує щось на кшталт капюшона як у кобри. Видовище страшне, але не настільки. Головною зброєю цієї змії є отрута. Паралітик, а це означає, що у мене буде достатньо часу на розробку протиотрути, якщо якомусь янголу не пощастить.

– Вибачте, ви хочете побачити місцеві визначні пам’ятки? – Готто дивиться на мене зі щирим нерозумінням.

– Ні, мені потрібна твоя душа, – присуваюсь ближче до нього. – Боляче не буде. Обіцяю.

– Вибачте, я вас не розумію, – хлопець пробує відсунутись, але не встигає. Вже через декілька секунд його погляд пустіє. Правда, кликати Барто я не спішу.

– Ти його не вб’єш? – Кетча помітно дивує це моє рішення.

– Його батько був членом Аш-Шабаабу. Тільки питання часу, коли хлопця вб’ють миротворчі сили, а я пришвидшила цей процес, – йду до готелю. – Готуйся до поїздки в Австралію. Там дві душі. Далі буде Європа і закінчимо все Америкою, якщо будемо діяти за новим планом, – доволі бадьоро крокую. Залишилось дві душі й нарешті я покінчу із Чаком раз і назавжди. Я йшла до цього все своє життя.

POV автор

Фель падає на землю в судомах. Кетч, вже звиклий до такого, хоч після останнього такого випадку пройшло не так багато часу, просто повертає її на бік в очікуванні закінчення нападу. На жаль, з медициною ситуація в Сомалі залишається невизначеною, тож навряд чи хтось допоможе їм.

– Ей, Вінчестер, не думай тут вмирати, – чоловік тягнеться до зап’ястя, коли розуміє, що цього разу щось пішло не так. Напад закінчується, а вона все ще не приходить до тями. Навпаки, її пульс починає поступово стихати. Йому щастить, що поруч миротворці проходять. Вони відвозять дівчину у великий будинок, що править їм за місцеву лікарню і захоплюють з собою Кетча, до якого приставляють озброєну охорону.

POV головна героїня

Прокидаюсь під ритм апарату життєзабезпечення. Я знаходжусь в приміщенні, яке віддалено нагадує лікарняну палату. Із сучасного тут тільки цей апарат, який виглядає як дещо не з цього світу. На розкладаному стільці дрімає Кетч та як тільки я ворушусь він тут же прокидається.

– Ласкаво просимо у світ живих. Як ти почуваєшся?

– Це було передозування. Дві душі одна за одною, таке навіть Пітьма не витримає, – я слабко усміхаюсь (лиш би він повірив), а потім дивлюсь на двері. В коридорі стоять озброєні солдати. – Вони вважають нас терористами?

– Щось ніби того. Пробили нас за міжнародними базами даних. Тебе не знайшли ні в одній з них, а ось зі мною інша історія. Я ж служив у військах спеціального призначення, – Кетч байдуже стинає плечима. – За мною потрібен нагляд.

– До охоронця приставили охоронця. Ось тобі й анекдот.

В палату входять лікар з медсестрою.

– Що ж, життєві показники в нормі, – лікар виявляється американцем. Акцент його видає. – Скажіть, у Вас раніше були приступи епілепсії?

– Так, один за останні дні, – замість мене відповідає Кетч. Ну дякую тобі, друже мій.

– Ви не приймали ніяких ліків? – я заперечливо хитаю головою. – Що ж, декілька днів ми Вас тут ще потримаємо, визначимо курс лікування, а потім випишемо з лікарні. Відпочивайте.

– Якщо перекладати все на просту мову, то ми будемо знаходитись тут до тих пір, поки уряд не вирішить, що з нами робити, – я відвертаюсь до вікна і дивлюсь на захід сонця.

***

– Яка ціль вашого перебування тут? – в розпал нашої розмови з лікарем він ніби поміж іншим питає мене це.

– Ви вірите в містику, лікарю? – питанням на питання відповідаю я.

– Якщо це підведе мене до відповіді на моє запитання, то так, я вірю в містику.

– Не підведе. Просто цікавлюсь.

– Бачу, вас цікавить пітьма, – лікар розвертається, щоб піти.

– Мене цікавить те, що ховається в ній. Та тварюка, яка вбиває ваших пацієнтів, – я бачу як лікар здригається. – Воно ж харчується ними, правда? Нгояма, так воно зветься.

– Звідки ви про це знаєте?

– Моя робота полювати на всілякого виду істот, котрі живуть в темряві та харчуються людьми, – в цей момент після “дружніх” бесід з миротворцями в палату входить Кетч.

Миротворці цікавляться нами дужче після того випадку з Готто, якого вони спіймали на вулиці з саморобними гранатами та автоматом. Декілька людей під час операції загинуло, а перед цим його бачили в нашій компанії. Додайте до цього той факт, що ми туристи на території, яка часто стає ціллю диверсій прихильників Аш-Шабаабу, і вельми підозріливі особистості.

– Вони згодні нас відпустити. Збирай речі.

– Ось і виявляється те, що ти не ночуєш в лікарні, – він обертається до мене і здивовано зводить бровами. – Ночами сюди заглядає Нгояма – людиноподібна мавпа із залізним кігтем в одній долоні, яка харчується людьми. Останнього разу я бачила її в Джорджії, коли у цей світ готувалася прийти Єва. Власне, воно й стало причиною того, що я повернулася до Вінчестерів. Тепер я хочу пополювати на цю істоту.

– Ти впевнена, що впораєшся?

– Ну, Нгояма – це вам не Звіроподібний. Тож, так, я впораюсь, – не звертаю уваги на здивований погляд Кетча. – Вбити можна пилою. В лікарні хоч якась, крім ручної, є?

В лікарні знаходиться бензопила без бензину. З цим виникають деякі складнощі, оскільки солдати своїм ділитись не спішать, бо ми не пояснюємо, навіщо він нам знадобився, а в країні трохи дефіцит. Тому довелось той бензин красти. Кетч стоїть на стрьомі.

– Ну і який твій план?

– Все дуже просто. Не здохнути.

– Як це по-вінчестерському.

Заховавши пилу в найнадійніше місце (під ліжко), ми вирішуємо в очікуванні ночі перевірити попередніх жертв і забрідаємо в морг. Скажімо так, жертви трішечки з’їдені. Тільки декілька обгризених кісточок і залишилось.

– Мені ось просто цікаво, якого дідька ця істота забула в Сомалі? Воно ж родом з Кенії, там хоч ліса є, плюс пертись більше ніж тридцять годин. Заради чого? Харчуватись людьми в глухій лікарні? Не бачу логіки, – в декількох палатах ще залишаються люди. В основному, поранені миротворці, але і цивільних вистачає. – Хоча, про що я говорю? Воно ж і до Штатів якось дійшло.

Спеціальною плюшкою від місцевої влади є те, що ми в цю ніч можемо спокійно пересуватись по всій лікарні. З поганого. Бензопила всього лиш одна, тому розділитись для більш ефективної роботи у нас не вийде.

З однієї палати роздається крик і ми біжимо туди. Однак це всього лиш солдат зі зламаною ногою, яку йому вправляє лікар. Зізнатись чесно, я навіть трохи розчаровуюсь.

– Може, воно вже наситилось тут і підшукує собі інше місце годування? – Кетч, як завжди, йде попереду мене з бензопилою. Згідно з усною домовленістю полювати мені не варто, оскільки йде п’ятий місяць моєї одержимості Пітьмою і в будь-якій стресовий момент очі можуть почорніти.

– Я б не була так впевнена, – кивком голови вказую на тінь, яку кидає щось дуже велике і воно рухається до нас. – Ваш вихід, містере Кетч.

Незабаром перед нами постає людиноподібна мавпа. Чимось воно нагадує австралопітека, тільки вище, з зубами хижака та довгим срібним кігтем, який росте прямо з долоні. На жаль, Нгояма нас бачить.

Знаєте, в чому прикол бензопил? Їх не завжди виходить завести з першого разу. Ось так і сьогодні. Благо, я тут для страхування і розстрілюю в Нгояму всю обойму, що помітно його сповільнює.

– Ти впевнена, що пила робоча? – Кетч вже готовий кинути її на підлогу.

– Ні. Це просто єдина, яка там була, – він відлітає до найближчої стіни, випустивши з рук пилу, яка, як на зло, заводиться. Шум трохи відлякує тварюку і я кидаюсь до пили. Підіймаю її з підлоги. – Ну, давай же. Чи ти не такий хоробрий? – Нгояма нападає на мене, випустивши свій кіготь. Йому вдається навіть розірвати мою майку. Від більш серйозного порізу мене рятує тільки моя реакція.

Я заношу пилу над головою на манір вбивць із фільмів жахів і встромляю її в груди Нгоями. Видовище малоприємне. Грудну клітину розриває так, що видніються ребра, повсюди летять бризки крові. Нгояма ще трохи мучиться і завалюється мертвим.

– Не простіше було відрубати його голову? – Кетч витягує з волосся шмат м’яса тварюки. – Завтра ще пояснювати солдатам, чому ми в крові.

– Думаєш, до завтра труп випарується? Віднесеш його в морг, все одно ховати ніде, – повільним кроком, спираючись на милицю, яка під час бійки впала, рушаю у свою палату збирати речі. – Люди тут забобонні, нас можуть, чого доброго, на вогнищі спалити. Тому забиратись звідси треба чим швидше. Скористаємось милістю солдат і махнемо в Австралію. Так, до речі, зима в Австралії – це шістдесят вісім градусів вище нуля (+20 за Цельсієм) і рідкі дощі. Тож не сподівайся знову перейти на костюми.

Під покровом ночі нам вдається, принаймні до аеропорту, приховувати той факт, що одяг у нас заляпаний кров’ю. Вже на місці, на загальну радість, бачимо, що туалети знаходяться на вулиці. Вода там далека до ідеалу, брудна та смердюча, але цілком придатна для миття. Також я користаюсь нагодою і змінюю майку.

– Рейс з пересадками. Будемо сподіватись, що випаде нагода і ми зможемо прийняти нормальний душ. Надовго запах приховати не вдасться, – я відпиваю розведену каву та кривлюсь. Гидота ще та. – Дві душі: Єлизавета, не та, яка королева, та Гарольд.

***

Сідней – місто мого улюбленого серфінгу. І плювати, що зараз не сезон. Ще одна гарна новина – сьогодні можна спокійно гуляти хоч до самої ночі. Власне, ми так і робимо. На жаль, Сідней не маленьке провінційне містечко.

– От би ми приїхали сюди літом, в розпал сезону серфінгу, – мрійливо промовляю. Потім перед очима у мене пливе і я хапаюсь за дверний одвірок, випустивши з рук стаканчик недопитої кави.

– Так, що цього разу? – Кетч допомагає мені дістатись до ліжка.

– Чак. Він знищив практично всі світи, – зітхаю. – Він незабаром повернеться в наш Всесвіт.

– Що ж. Це достатньо вагома причина нам з тобою пришвидшитись.

Я слабко всміхаюсь. Ми ж не можемо з точністю вгадати, чи підійдуть ці дві душі. Ні, так було б занадто просто. До всього іншого ми не знаємо, чи живуть Єлизавета з Гарольдом в Австралії чи емігрували кудись в Європу, Азію чи Америку.

– Все добре? – мої роздуми перериває Кетч.

– Абсолютно, – киваю та розташовуюсь на ліжку зручніше. – Як би нам не хотілось, ми не можемо пришвидшитись. Якщо ти не хочеш нарватись на місцевий філіал британських Хранителів Знань. Щось мені підказує, вони не будуть тобі раді. Ну і мені також.

– Ти права, – подальшу розмову перериває дзвінок Вінчестерів. Пошуки Амари відновились, але не дають очікуваних результатів, тому вони вирішують проконсультуватись зі мною. На жаль, я практично нічим не можу їм допомогти. Зате хвалюсь своїми результатами і заявляю, що залишилось всього дві душі.

– А як ти взагалі? – Сем вловлює момент, коли Дін на щось відволікається, і включає режим “турботливої матусі”.

– Я зараз як міні атомний реактор. Як ти думаєш? – не без в’їдливості промовляю. – Ну, вбивати мені зараз категорично заборонено, тому що мої прекрасні зелені оченята можуть стати прекрасними чорними.

– Ти можеш хоч коли-небудь обійтись без свого сарказму?

– Пробач, чувак, мої сили на нулі, я ходжу з милицею, тож тепер сарказм є моїм єдиним захистом, – не встигає Сем придумати мені достойну відповідь, як в кімнату забігає Кетч.

– Сиди тихо, не висовуйся. До нас гості.