Через півгодини ми сидимо перед ноутбуком в очікуванні, що ж скаже Кетч. Той хоче, аби я летіла в Англію, тому що там сталося щось серйозне і на що мені варто глянути своїми очима. Приходиться збирати манатки в Лондон. Переодягнутись, перевзутись і готово. Сем, звісно ж, такому розкладу не радіє, тому що їм я потрібна тут, але видно це щось дійсно незвичайне, раз Кетч оплатив білет на літак і забронював номер в готелі.

– Відколи це ти біжиш по першому поклику Кетча? А раптом в Англії тебе чекає пастка? – Сем ходить за мною по п’ятах. В дорожню сумку я скидаю все з косметики і банних приналежностей, до чого тільки можу дотягнутись. На самому дні десь валяються запасна пара джинсів та пара толстовок. – Навіщо тобі сонцезахисний крем в розпал зими?

– Слухай, я цього не роблю. Але якщо він сказав, що в них сталось щось серйозне і це мені треба бачити власними очима, то я роблю висновки, що це стосується особисто мене, – перебираю сумку і приймаюсь за її вміст. – Подзвони мені, якщо знайдеш Діна. Чи хоча б натяк на його місцезнаходження, – вдруге перевіряю сумку на наявність документів, грошей та білету на літак. На жаль, через англійську систему безпеки проти надприродних істот мені доводиться подорожувати звичайними людськими способами – літаками і таксі.

– Аякже, – бурмоче Сем. Він проводить мене до машини. Сідаю всередину і рушаю до найближчого аеропорту. Пункт призначення – Лондон. Побажайте успіхів!

На диво, там яскраво світить сонце, дисплей телефона показує, що на вулиці сорок два градуси (+6 за Фаренгейтом), але я все ж застібаю курточку і накидую шарф як тільки літак приземляється. Кетч чекає мене на стоянці перед аеропортом серед таксистів, які похвилинно від’їжджають, а їх місця займають нові машини. Крізь натовп я повільно просуваюсь до виходу, тримаючи сумку і рюкзак перед собою наче щит.

– Міс Вінчестер, – Хранитель мене зустрічає із знайомою самовдоволеною усмішкою. На ньому той же одяг, як під час першої нашої зустрічі чи мені здалось? В будь-якому разі байдуже. Я тут заради тієї таємничої справи.

– Тримай, – віддаю йому речі і починаю роззуватись, балансуючи на одній нозі. В іншій руці тримаю змінне взуття: чорні напівчеревики на каблуках. Імідж. – Куди шлях тримаємо?

– В церкву, – коротко кидає він. З місця рушити нам вдається тільки через півгодини, коли потік людей трохи зменшується і немає більшості таксистів. Ще через годину на вулиці починають загорятись перші ліхтарі. Я не можу відлипнути від вікна, оскільки в останній раз в Англії була ще за часів Римської Імперії, а з тих пір все кардинально змінилось. Нарешті ми виїжджаємо за межі столиці і дістаємось до невеликої церкви в передмісті.

– Хочу попередити, що я стараюсь обходити церкви і монастирі десятою дорогою.

– Ми не молитися йдемо, – відповідає Кетч і виходить вперед. Всередині церкви темно хоч око виколи. Здається, цей храм Божий закинули давним-давно, про що свідчить пилюка і павутина. Ми проходимо попри вівтар в кабінет пастора і тоді я бачу те, про що говорив Кетч.

На підлозі серед розкиданих паперів і зломаних меблів лежить чоловік похилого віку. Слідів насильницької смерті на трупі не видно, але вираз жаху на обличчі вказує, що падре помер не від старості на апаратах життєзабезпечення в кругу сім’ї. Скоріш за все у нього стався серцевий напад, щось дуже сильно налякало його. Підходжу ближче і бачу, що права рука старого заляпана кров’ю, а трохи вище плінтуса виведено всього одне слово:

– Архангели, – першим ділом хочеться відсахнутися, вийти і подихати свіжим повітрям. Значить, Михаїл в тілі Діна часу даром не втрачає, але навіщо вбивати пастиря в англійській церкві на околиці міста, де прихід максимум людей двадцять? Це враховуючи нинішні часи, коли не так вже й багато людей ходять кожної неділі на службу та сповідь.

– Наші спеціалісти зійшлись на тому, що це початок послання архангелам, – коли Кетч подає голос, я здригаюсь. – Нічого на думку не спадає?

– Крім того, що я хочу тебе прибити? – опускаюсь перед трупом на коліна й уважно вивчаю напис. – З’ясували, чия це кров?

– Напевно, нападника, – на ці слова я показую йому руки мерця без єдиного натяку на сліди самооборони.

– Він помер миттєво і не зміг написати це слово, – піднімаюсь і нарешті повертаюсь до Хранителя. – Це зробив той, хто вбив. Напевне одним трупом справа не обмежиться. І ні, чому вбивця використав саме “архангели” мені невідомо. Можливо продовження нас чекає з черговим мерцем.

Більше робити нічого: ні крові, ні слідів перебування тут стороннього, нічого, крім безладу і мертвого падре. Хранителі, до речі, теж зайшли в тупик. Навіть їх мега круті й сучасні іграшки нічим не допомогли. У падре немає ні сім’ї ні близьких друзів. Він все життя присвятив Богу і Чак йому відплатив. Кетч також пропонує відвідати будинок вбитого. Той стоїть буквально через дорогу від церкви і я погоджуюсь перевірити, але не сподіваюсь на якусь цінну інформацію.

– Звідки у простого пастиря ікони приблизно п’ятнадцятого століття? – я підходжу до книжкової шафи. Речі в будинку мене дивують, бо я знаю їхню вартість. Якщо у нього є такі цінні ікони, то й Писання повинні бути не менш цінними. – Що це таке? – ми з Кетчем починаємо переглядати всі книги й з’ясовуємо, що з кожної вирвали всі сторінки, крім тих, які безпосередньо стосуються архангелів. – Не здивуюсь, коли ми знайдемо стенд з детальним дослідженням кожного Святого Писання.

Стенд ми таки знаходимо і головна думка виведена червоним маркером звучить приблизно так: “Де правда, де вигадка в Біблії?”. Цікавий хід роздумів в стариганя, однак. Серед всього цього потоку свідомості моє око чіпляється за одне слово “мертві”, обведене червоною ручкою.

– Архангели мертві, нехай живе хаос, – шепочу я. Кетч здивовано дивиться на мене. Відірвався від вивчення стенда і мені доводиться пояснювати. – Колись один з перших пророків Господа вирішив усамітнитись в пустелю, щоб там розібратись з усіма видіннями, які відвідували його. Там, практично без їжі та води, через півроку він видав дану фразу. Можна сказати, пророцтво. Хто його знає, що це означає, бо треба, щоб всі архангели померли, а такого не було. Так, серед померлих були Рафаїл та Гавриїл, Михаїл виявився зачиненим в Клітці Люцифера разом з дияволом, якого потім випадково випустили назад в наш світ…

– Ну і ти не померла, – додає Кетч. – Я весь час думав, чому доктор Гесс говорила, щоб дівчисько Вінчестерів ніхто не чіпав і привів її цілою й неушкодженою на базу. Тоді я почав підозрювати, що ти не зовсім людина. Потім сталась та ситуація з янголами, коли ти мене звільнила і це остаточно переконало мене.

– А потім мене кинулись обіймати тато й дядько і ти зрозумів, хто я насправді. Я бачила, з яким виразом обличчя ти від мене відсторонився, – усміхаюсь і сідаю на диван. – Ти хоч не спробував мене вбити і не погрожував як Дін. Слухай, я стараюсь вести себе як звичайна людина. За часів Інквізиції мене тричі спалювали на вогнищах, тому я вже… Як це люди говорять? А, точно! На воду дмухаю, – Кетч сідає поруч весь увага. – Якщо повертатись до теми, то поняття не маю як цей чоловік наткнувся на це пророцтво, яке ніколи ніде не записувалось.

– Мало того, як про нього дізнався вбивця?

– Телепатія, наприклад. Чи падре сам розповів про це перед смертю. Чи хтось вломився в дім, побачив це все і склав два і два. Хоча знову ж-таки, пророцтво ніде не записувалось.

– Або ти про це не знаєш.

***

Пошуки вбивці затягуються на декілька днів. Враховуючи, що британські Хранителі Знань не поспішають нам допомагати, оскільки Кетча вже виключили зі своїх рядів, нам доводиться всю роботу виконувати як звичайні мисливці зі звичайною зброєю і з ноутбуками зі стандартними хакерськими програмами. Добре, хоч не живемо в дешевих мотелях і харчуємось більш менш пристойною їжею. Вивчення стенда падре нічим не допомагає, бо я все більш переконуюсь в тому, що той страждав якоюсь манією, що межувала з безумством. Опитування парафіян теж не приносить нічого нового, власне як і злом поліцейської бази даних.

– Раджу закрити цю справу через відсутність яких би то не було зачіпок, – Кетч закриває ноутбук. Я стомлено киваю і слідую його прикладу. На столі, крім ноутбуків, також валяються стаканчики з-під кави й обгортки від фаст-фуду. – Що там з Вінчестерами?

– Ні слуху ні духу від Михаїла. Напевно, збирає десь свою армію.

Втома накочується на мене подібно гігантській хвилі. Хочеться просто провести всю ніч на свіжому повітрі, йти куди очі дивляться, хоч і в сусіднє місто, насолоджуватись красотами нічного Лондона й Англії в цілому.

– Ти куди зібралась? – голос Хранителя приводить мене до тями. Виявляється, я дійсно зібралась уже виходити в одному чоботі, з гаманцем і телефоном, який вирішує завібрувати. Вхідний від Сема. В паніці піднімаю слухавку, але новини вельми несподіваними.

– Вони знайшли Діна, – опускаюсь на стілець і зітхаю. – Михаїл покинув його тіло як раз за декілька хвилин до того як Сем з Мері й Боббі ввірвались в каплицю, де архангел намагався вивести новий вид вампірів. Вдосконалених. Я вилітаю додому.

***

Мало того, що квиток на літак мені дістається всіма правдами і неправдами на пізній ранок, так ще й рейс відміняють і я погоджуюсь на вечірній. Від нічого робити я прошу Кетча провести мені екскурсію Лондоном, щоб не сидіти весь день в аеропорту, знемагаючи від нудьги. Не можу сказати, що Хранитель радіє подібному проведенню часу і перспективою бути гідом для надприродної істоти. Саме тому він вирішує вести  мене самими довгими дорогами, які тільки існують, до всіх пам’яток столиці. Ніби мені відома втома від довгої ходьби. Незабаром він вже сам шкодує про своє рішення.

– Стій, – хапаю Кетча за руку і обертаюсь. В ніс мені б’є знайомий аромат, що виходить з натовпу туристів, яких ми щойно пройшли, мимохідь глянувши на одну старезну будівлю дев’ятнадцятого століття, який я ніби вже десь відчувала. – Мені знайомий цей запах.

– Ти собака-нишпорка?

– Ця людина була в домі нашого священника! – на жаль, занадто голосний виклик привертає увагу одного юнака і він тут же як дремене. Я біжу слідом за туристом, а Кетч відправляється йому навперейми. Спіймати втікача виходить тільки на оживленому перехресті, коли хлопець заледве не потрапляє під машину.

– Добре бігаєш, – Кетч відтягує того з проїзної частини і веде до найближчої лавочки. – Розповідай, що ти робив в домі падре Клеменса, – так, єдине, що нам вдалось з’ясувати про померлого – його ім’я. – І чому втікав від нас.

– Je ne parle anglais, – обурюється хлопець і виривається із залізної хватки Хранителя.

– Він не говорить англійською, – пояснюю Кетчу, у якого рівень французької такий же, як у хлопця англійської. – Pourquoi nous as-tu fuis? (Чому ти від нас втік?)

– Je pensais que vous appartenait à la police (Я думав, ви з поліції).

– А тепер слухай мене уважно, – хлопець нервово ковтає, коли я кладу руку йому на плече. – Думаєш, ми поведемось на розповіді про поліцію? Краще тобі по хорошому розповісти нам все, що тобі відомо про смерть преподобного Клеменса або ми будемо змушені застосувати силу, – мило усміхаюсь в відповідь на зляканий погляд туриста.

– Гаразд, гаразд, – він піднімає руки вверх.

– Ого, ти таки розмовляєш англійською.

– Отець Клеменсе був моїм дядьком. Нарешті мені вдалось звільнити декілька днів, щоб побачитись з ним, але коли я приїхав… Господи, я знайшов тіло в церкві, тому й спробував втекти від вас сьогодні, щоб мене не заарештували за вбивство.

– Крім мертвого дядька ти нікого не бачив в церкві чи поблизу? – питає Кетч.

– Ні, нікого. Тільки вікно було відчинене в будинку дяді, але я подумав, що мені здалось. Розумієте, я тікав звідти з усіх ніг. Той вираз жаху на обличчі дяді… Ніколи не забуду.

Іронічно, що ми знайшли якісь зачіпки за декілька годин до мого рейсу. З важким тягарем на серці відправляю повідомлення Сему, що ще на день затримаюсь в Англії, нехай Дін не ображається. Кетч пропонує повернутись в будинок преподобного Клеменса з племінником, щоб той оглянувся і сказав, чи нічого не зникло. По дорозі ми з’ясовуємо ім’я хлопця – Сілвестр. Також він розповідає про свої захоплення, про друзів, кохану дівчину, про сім’ю і відносини між родичами. Вже на півдорозі мені хочеться заклеїти йому рота скотчем або пустити пулю в лоб. Такої пекельної суміші англійської та французької я в житті не чула.

– Хвала Небесам, ми на місці, – Кетч вискакує з машини і я впевнена, що він перехрестився. Говіркого француза залишається зі мною, звісно ж. Хоча той виходить вже не в такому піднесеному настрої. Монолог закінчується, настає момент гнітючої тиші. Вікна в будинку розбиті, двері вирвані з петель, а по дворі вітер грається з папером.

– Проникнення зі зломом відбулось або вночі, або сьогодні зранку. Інакше добросердні сусіди викликали б поліцію, – я витягую свій пістолет і рушаю вперед. Навряд чи нам так пощастить, але можливо, що зловмисник досі в будинку. – Сілвестр, стій тут. Якщо почуєш вистріли, тікай.

Всередині все перевернуто вверх дном. Більшість меблів знищено, в декоративному каміні догорають останні документи, які, по всій видимості, були важливими для вбивці, але не для нас. Стенд з вирізками і написами зник, всі священні книги також. Видно, мій відліт переноситься не невизначений термін. В справі з’явились зачіпки. Точніше, зникли.

– Що будемо робити? – пошепки питаю Кетча. Той тільки хитає головою. Для початку потрібно з’ясувати, що зникло в ніч вбивства преподобного Клеменса і для цього нам потрібен Сілвестр, а потім – що зникло цієї ночі. Я йду за молодим французом, який намотує кола навколо машини, викурюючи одну сигарету зі іншою. – Fumes-tu? (Ти куриш?)

– Oui, excusez-moi (Так, вибачте), – він ховає пачку в задню кишеню джинсів і спокійненько йде за мною. – Тут я проводив кожне літо до тих пір, поки мені не виповнилось тринадцять. Потім почався той період, коли родичі йдуть на другий план, тому що це вже не круто. Цілими днями я тусувався з друзями, потрапив в погану компанію і приніс багато бід в свій дім. Мама до цих пір не хоче зі мною розмовляти. Я сидів за крадіжку дорогоцінностей в сім’ї моєї колишньої дівчини, – Сілвестр не замовкає ні на хвилину. Теми для розмови у нього ніколи не закінчуються? – Але я виправився. Навіть зловживати алкоголем перестав. Зі шкідливих звичок залишилось тільки куріння. Коли я вийшов з в’язниці, у мене був один шанс переїхати до дядька і допомагати йому по господарству, вчитися й працювати на престижній роботі… Знаєте, мені було соромно повертатись сюди. Якби дядя дізнався, що його ідеальний племінник не такий вже й ідеальний, це вбило б його. Він занадто близько приймав все до серця.

– У твого дядька були проблеми з серцем?

– Ні. Просто він занадто сильно співчував своїм парафіянам і ніби всі їх гріхи проходили повз нього. Він дуже довго молився наодинці ночами, – він ходить з кімнати в кімнату, проводячи пальцями по зламаних меблях, роздивляючись кожен предмет декору, який знаменував для нього щасливі дні дитинства. – Не зникло нічого, крім Писань. Пам’ятаю те літо, коли я приїхав до дядька і він одразу почав хвалитись своєю новою книжковою колекцією, яку йому вдалось купити практично задарма у одного приїжджого чоловіка.

– Писання не належали твоєму дядькові? – здивовано скидає бровою Кетч.

– Ні, у нього була одна Біблія на нічному столику дома і багато книг в церкві. Ці Писання не були схожими на інші. З відмітками, вирваними сторінками, підкресленими абзацами і дивним запахом. Ніби їх палили, – Сілвестр на цих словах навіть кривиться. Отже, Писання належали комусь іншому і цілком ймовірно, що колишній володілець вирішив повернути їх собі. Також можна зробити висновки, що отець Клеменс не був божевільним – ним рухала звичайна людська цікавість.

– І він дізнався те, що йому не слідувало знати, – вголос промовляю я. – Тому його й вбили, – в кишені вібрує телефон і я відходжу в сторону, щоб відповісти.

– Фель, я їсти не можу, спати не можу. Ця борода Сема переслідує мене в кошмарних снах, – в головоньці моїй світлій повільно, але вірно, починає зріти план вбивства Діна Вінчестера.

– Ну так не дивись на неї!

***

Наступними днями ми по новій починаємо наше розслідування. Нарешті вдається вистежити невідомого дивного торговця священними книгами. Він дійсно дивний – араб, який торгує всім, що тільки пов’язане з християнством від раннього до сьогоднішнього, практично за копійки. Писання він купив з аукціону й одразу перепродав їх по вигідній ціні померлому. Хто був володільцем раніше йому невідомо.

– Мені. Треба. Працювати. Так? – я витягую з гаманця купюру і дякую за допомогу. Не думаю, що в Лондоні проводилось багато аукціонів, на яких реєструвались Священні Писання. Таких виявляється трохи менше сотні. Сорок, якщо прибрати всі ті, де книги збувались по одній.

– Це ж ще потрібно всіх обійти і розпитувати. Можна мені перекласти це все на тебе? – Кетч стомлено хитає головою і ми беремось за роботу. Зі стаканчиками кави в руках і пакетиками з випічкою в машині проходить цей день, коли пізнім вечором нам вдається-таки дістатись до останнього будинку в якійсь глушині без нормальної дороги і, по всій видимості, без всяких благ цивілізації.

– Цей будинок наша остання надія, – було б набагато простіше з допомогою британських Хранителів Знань, але вголос я говорити цього не збираюсь. Йому й самому, напевно, важко дається працювати без зв’язків, колег, якими можна пожертвувати в випадку чого, і купи крутої сучасної зброї. – Ти як?

– Порядок, – йду трохи позаду Кетча, розглядаючи навколишню місцевість. Старовинний двохповерховий будинок з увитими плющем стінами, закинута під’їзна доріжка, розбита невелика клумба, де росте тільки бур’ян, стара іржава машина без коліс. – Навряд чи тут хтось живе. Все таке закинуте.

– Спробувати варто, – Кетч спритно збігає кам’яними сходами, що ведуть до вхідних дверей і стукає. На загальний подив, нам відчиняє молодий хлопець в окулярах і з розкуйовдженим волоссям. – Добрий вечір, ми шукаємо володільця ось цих книг, – і він протягує господарю фотографію. Той декілька секунд вдивляється на роздруківку, а потім кричить вглиб будинку:

– Та! Це до тебе, – він сором’язливо усміхається нам і продовжує вивчати носки своїх домашніх капців. На інвалідному кріслі до нас під’їжджає чоловік похилого віку з довгим білосніжним волоссям і такою ж бородою. Прям нагадує мені Дамблдора в перших частинах “Гаррі Поттера”.

– Чим можу служити? – рявкає він. На жаль, вистачає одного погляду на нього, щоб мої ноги підкосились, а перед очима поплило. “Хто перша душа, Фель?”

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь