Мало того, що квиток на літак мені дістався всіма правдами і неправдами на пізній ранок, так ще й рейс відмінили і довелось погоджуватись на вечірній. Від нехер робити я попросила Кетча провести мені екскурсію Лондоном, щоб не сидіти весь день в аеропорту, знемагаючи від нудьги. Не можу сказати, що Хранитель зрадів подібному проведенню часу і перспективою бути гідом для надприродної істоти (в декілька разів старшої його самого, ха ха ха). Саме тому він вирішив вести мене самими довгими дорогами, які тільки існують, до всіх пам’яток столиці. Чесно, я його проклинала подумки, але вперто тягнулась ззаду, захоплюючись де треба місцевими красотами і стараючись не спокушатись ароматами кави та яблучної випічки, коли ми проходили повз будь-яких кафе.
– Стій, – хапаю Кетча за руку і обертаюсь. В ніс мені вдарив знайомий аромат, що виходить з натовпу туристів, яких ми щойно пройшли, мимохідь глянувши на одну старезну будівлю дев’ятнадцятого століття, який я ніби вже десь відчувала. – Мені знайомий цей запах.
– Ти собака-нишпорка?
– Ця людина була в домі нашого священника! – на жаль, занадто голосний виклик привернув увагу одного юнака і він тут же кинувся тікати. Ні, ну можна ж було зробити вигляд, ніби ти недочув чи тобі все одно, навіщо спрощувати нам задачу? Я побігла слідом за туристом, а Кетч відправився йому навперейми. Спіймати втікача удалось тільки на оживленому перехресті, коли хлопець заледве не потрапив під машину.
– Добре бігаєш, – Кетч відтягнув того з проїзної частини і повів до найближчої лавочки. – Розповідай, що ти робив в домі падре Клеменса, – так, єдине, що нам вдалось з’ясувати про померлого – його ім’я. – І чому втікав від нас.
– Je ne parle anglais, – обурився хлопець і спробував вирватись із залізної хватки Посвяченого.
– Він не говорить англійською, – пояснила я Кетчу, у якого рівень французької такий же, як у хлопця рівень англійської. – Pourquoi nous as-tu fuis? (Чому ти від нас втік?)
– Je pensais que vous appartenait à la police (Я думав, ви з поліції).
– А тепер слухай мене уважно, – хлопець нервово ковтнув, коли я поклала руку йому на плече. – Думаєш, ми поведемось на розповіді про поліцію? Краще тобі по хорошому розповісти нам все, що тобі відомо про смерть преподобного Клеменса або ми будемо змушені застосувати силу, – мило усміхаюсь в відповідь на зляканий погляд туриста.
– Гаразд, гаразд, – він підняв руки вверх.
– Ого, ти таки розмовляєш англійською.
– Отець Клеменсе був моїм дядьком. Нарешті мені вдалось звільнити декілька днів, щоб побачитись з ним, але коли я приїхав… Господи, я знайшов тіло в церкві, тому й спробував втекти від вас сьогодні, щоб мене не заарештували за вбивство.
– Крім мертвого дядька ти нікого не бачив в церкві чи поблизу? – в розмову підключився Кетч.
– Ні, нікого. Тільки вікно було відчинене в будинку дяді, але я подумав, що мені здалось. Розумієте, я тікав звідти з усіх ніг. Той вираз жаху на обличчі дяді… Ніколи не забуду.
Іронічно, що ми знайшли якісь зачіпки за декілька годин до мого рейсу. З важким тягарем на серці відправляю повідомлення Сему, що ще на день затримаюсь в Англії, нехай Дін не ображається. Кетч запропонував повернутись в будинок преподобного Клеменса з племінником, щоб той оглянувся і сказав, чи нічого не зникло. По дорозі ми з’ясували ім’я хлопця – Сілвестр. Також він розповів про свої захоплення, про друзів, кохану дівчину, про сім’ю і відносини між родичами. Вже на півдорозі мені захотілось заклеїти йому рота скотчем і пустити пулю в лоб. Такої пекельної суміші англійської та французької я в житті не чула.
– Хвала Небесам, ми на місці, – Кетч вискочив з машини і я впевнена, що він перехрестився. Говіркого француза залишили на мене, звісно ж. Хоча той виходив вже не в такому піднесеному настрої. Монолог закінчився, настав момент гнітючої тиші. Вікна в будинку були розбиті, двері вирвані з петель, а по дворі вітер грався з папером. Ризикну підмітити, що вчора ввечері, коли ми покидали це місце, все було в порядку.
– Проникнення зі зломом відбулось або вночі, або сьогодні зранку, – я витягнула свій пістолет і рушила вперед. Навряд чи нам так пощастить, але можливо, що зловмисник досі в будинку. – Сілвестр, стій тут. Якщо почуєш вистріли, тікай.
Всередині все перевернуто вверх дном. Більшість меблів знищено, в декоративному каміні догорали останні документи, які, по всій видимості, були важливими для вбивці, але не для нас. Стенд з вирізками і написами зник, всі священні книги також. Видно, мій відліт переноситься не невизначений термін. В справі з’явились зачіпки. Точніше, зникли.
– Що будемо робити? – пошепки спитала я Кетча. Той тільки плечима повів. Для початку потрібно з’ясувати, що зникло в ніч вбивства преподобного Клеменса і для цього нам потрібен Сілвестр, а потім – що зникло цієї ночі. Я пішла за молодим французом, який намотував кола навколо машини, викурюючи одну сигарету зі іншою. – Fumes-tu? (Ти куриш?)
– Oui, excusez-moi (Так, вибачте), – француз заховав пачку в задню кишеню джинсів і спокійненько пішов за мною. – Тут я проводив кожне літо до тих пір, поки мені не виповнилось тринадцять. Потім почався той період, коли родичі йдуть на другий план, тому що це вже не круто. Цілими днями я тусувався з друзями, потрапив в погану компанію і приніс багато бід в свій дім. Мама до цих пір не хоче зі мною розмовляти. Я сидів за крадіжку дорогоцінностей в сім’ї моєї колишньої дівчини, – Сілвестр не замовкав ні на хвилину. Здавалось теми для розмови у нього ніколи не закінчуються. – Але я виправився. Навіть зловживати алкоголем перестав. Зі шкідливих звичок залишилось тільки куріння. Коли я вийшов з в’язниці, у мене був один шанс переїхати до дядька і допомагати йому по господарству, вчитися й працювати на престижній роботі… Знаєте, мені було соромно повертатись сюди. Якби дядя дізнався, що його ідеальний племінник не такий вже й ідеальний, це вбило б його. Він занадто близько приймав все до серця.
– У твого дяді були проблеми з серцем?
– Ні. Просто він занадто сильно співчував своїм парафіянам і ніби всі їх гріхи проходили повз нього. Він дуже довго молився наодинці ночами, – він ходив з кімнати в кімнату, проводячи пальцями по зламаних меблях, роздивляючись кожен предмет декору, який знаменував для нього щасливі дні дитинства. – Не зникло нічого, крім Писань. Пам’ятаю те літо, коли я приїхав до дядька і він одразу почав хвалитись своєю новою книжковою колекцією, яку йому вдалось купити практично задарма у одного приїжджого чоловіка.
– Писання не належали твоєму дядькові? – здивовано скинув бровою Кетч.
– Ні, у нього була одна Біблія на нічному столику дома і багато книг в церкві. Ці Писання не були схожими на інші. З відмітками, вирваними сторінками, підкресленими абзацами і дивним запахом. Ніби їх палили, – Сілвестр на цих словах навіть скривився. Від об’єму потрібної і не дуже інформації голова вибухала. Отже, Писання належали комусь іншому і цілком ймовірно, що колишній володілець вирішив повернути їх собі. Також можна зробити висновки, що отець Клеменс не був божевільним – ним рухала звичайна людська цікавість.
– І він дізнався те, що йому не слідувало знати, – вголос промовила я. – Тому його й вбили, – в кишені завібрував телефон і довелось мені відійти в сторону, щоб відповісти.
– Фель, я їсти не можу, спати не можу. Ця борода Сема переслідує мене в кошмарних снах, – в головоньці моїй світлій повільно, але вірно, почав зріти план вбивства Діна Вінчестера.
– Ну так не дивись на неї!
***
Наступні декілька днів ми по новій почали наше розслідування. Нарешті вдалось вистежити невідомого дивного торговця священними книгами. Він дійсно був дивним – араб, який торгував всім, що тільки було пов’язане з християнством від раннього до сьогоднішнього, практично за копійки. Писання він купив з аукціону й одразу перепродав їх по вигідній ціні померлому. Хто був володільцем раніше йому невідомо.
– Мені. Треба. Працювати. Так? – я витягнула з гаманця купюру і подякувала за допомогу. Не думаю, що в Лондоні проводилось багато аукціонів, на яких реєструвались Священні Писання. Таких виявилось трохи менше сотні. Сорок, якщо прибрати всі ті, де книги збувались по одній.
– Це ж ще потрібно всі дома обійти і розпитувати. Можна мені перекласти це все на тебе? – Кетч стомлено похитав головою і ми прийнялись за роботу. Зі стаканчиками кави в руках і пакетиками з випічкою в машині пройшов цей день, коли пізнім вечором нам вдалось-таки дістатись до останнього будинку в якійсь глушині без нормальної дороги і, по всій видимості, без всяких благ цивілізації.
– Цей будинок наша остання надія, – було б набагато простіше з допомогою британських Хранителів Знань, але вголос я говорити цього не збиралась. Добре вже те, що вони взагалі залишили Кетча в живих після провалу в Америці. Та й самому йому напевно важко дається працювати без зв’язків, колег, якими можна пожертвувати в випадку чого, і кучі крутої сучасної зброї. – Ти як?
– Порядок, – я йшла трохи позаду Кетча, розглядаючи навколишню місцевість. Старовинний двохповерховий будинок з увитими плющем стінами, закинута під’їзна доріжка, розбита невелика клумба, де ріс тільки бур’ян, стара іржава машина без коліс. – Навряд чи тут хтось живе. Все таке закинуте.
– Спробувати варто, – Кетч спритно збіг кам’яними сходами, що вели до вхідних дверей і постукав. На загальний подив, нам відчинив молодий хлопець в окулярах і з розкуйовдженим волоссям. – Добрий вечір, ми шукаємо володільця ось цих книг, – і він протягнув господарю фотографію. Той декілька секунд вдивлявся на роздруківку, а потім крикнув вглиб будинку:
– Та! Це до тебе, – він сором’язливо усміхнувся нам і продовжив вивчати носки своїх домашніх капців. На інвалідному кріслі до нас під’їхав чоловік похилого віку з довгим білосніжним волоссям і такою ж бородою. Прям нагадав мені Дамблдора в перших частинах “Гаррі Поттера”.
– Чим можу служити? – рявкнув він. На жаль, вистачило одного погляду на нього, щоб мої ноги підкосились, а перед очима поплило. “Хто перша душа, Фель?”
Додати до улюблених