Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Мій вступ

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

– Ну так іди й помирай! – Вінчестер навіть не оглянувся, зосереджуючи всю увагу на леді Бевелл, яку заводив в бункер. Буде смішно, Дін, якщо вони будуть твоїми останніми словами мені. Я все ж застигаю на місці, а потім покидаю бункер мовчки, навіть не кинувши на хлопців холодний зневажливий погляд. Мені ж не шістнадцять!

Холодне нічне повітря дарувало деяке відчуття полегшення, але в той же час в ньому відчувалась й напруга. Брати вирішили оголосити війну британським Хранителям Знань, а я вирішила, що брати в цьому участі не буду, бо не є членом сім’ї, що б там не говорив Сем. Для них зараз сім’я – мати й Кастіель. Я ж як приємне доповнення, острівець безпеки на полюванні. Під сумні думи рушаю в сторону парку, щоб привести себе в порядок і, можливо, постаратися знайти Люцифера, який бовтається по планеті в пошуках матері своєї дитини.

Я зупинилась біля якогось валуна. В голові дозрів план як красиво піти від всього цього. Від полювання, від обов’язків перед Небесами, від рідні кровної та названої і не затьмарювати своїм існуванням життя ще ненародженого брата. Закочую рукава татової куртки і уважно оглядаю свої шрами на руках від зап’ясть до ліктів. Незрозумілим чином це заспокоювало, а думки ж потрібно упорядкувати, щоб подальші дії не здавались мені самій імпульсивними, не говорячи вже про інших. Для початку треба повернутись.

За час моєї відсутності хлопці встигли змінити замки на вхідних дверях, але це не перешкода. Різко смикаю ручку вниз (попередньо залізши в зовнішню систему безпеки бункера). Не закрито. Їм варто задуматись про власну безпеку.

– Як ти зайшла? – я почула жіночий голос. Леді Бевелл відносно спокійно стояла біля Сема навіть не в наручниках.

– Ем… Через двері? – ризикую запропонувати. Десь всередині бункера в цей момент розноситься вибух.

– Це Дін, – завважив за потрібне пояснити Сем.

– Застрелився? – усмішка моя згасла, коли я побачила лиця людей, стоячих переді мною. Гаразд, не забуваємо, що сюди ми прийшли не просто так. Спускаюсь по сходах і як раз слідом всередину заходить Дін з жахливою раною на нозі. “Тільки не зцілювати. Тільки не зцілювати”, – я поспішила зникнути з виду брата перш ніж той встиг відкрити рота. Знала б, що він і не збирався опускатись до прохань, не поспішала б. Навіть не збирався запропонувати приєднатися до них в нальоті на штаб-квартиру Хранителів. Ну й будь ласка. Ну й не треба. Ну й не дуже-то мені треба. Подумаєш.

З кімнати я вже вийшла, коли голоси братів і Бевелл затихли. Решту цього шляху треба пройти поодинці. Нам всім. Останній раз я провела пальцями по своїх ініціалах “A. W.” на одному з столів і вийшла. Спершу треба знайти пристойне кафе, де можна попрацювати в тиші, насолоджуючись спокійною музикою, комфортом і смачною кавою. Бажано, щоб там ще було різноманіття яблучних десертів. Отже, гра продовжується, але моя партія свідомо програшна.

Поспіхом допиваю третій стаканчик кави з заправки (це після кафе, де я влила в себе чашок п’ять, не менше), спостерігаючи за першими любителями ранішніх пробіжок і собачниками. Через півтори години почнеться офіційний робочий ранок, коли вулиці заполоняться людьми різного віку та машинами, а мені бажано до того часу бути на півдорозі до першого кладовища. Телефон в кишені завібрував. Прийшло повідомлення від Сема, що британська проблема вирішена і він навіть прикріпив декілька фото. Сподіваюсь, це фотографії диявола, які знаходились на столі доктора Гесс. На повідомлення я, звісно, не відповіла. Я його навіть не прочитала. Вибачте, багато роботи, за яку не заплатять поблажливим “дякую”, під яким зазвичай розуміється “сподіваємось, ми вас більше ніколи не побачимо”.

Пізніше

Я дивилась на золоту нитку тріщини між світами. Збрешу, якщо скажу, що ніколи раніше такого не бачила, оскільки Михаїл ще в дитинстві навчив мене створювати їх. Так ось, значить, чим знаменується прихід нефіліма в цей світ. Цікаво, цікаво. Здалеку помічаю відблиск фар Імпали і спішу укритись під покровом дерев в очікуванні непроханого гостя. Ні, не Люцифера.

Брати прихопили з собою Мері, ось вони зустрілись з Касом і сховались в будинку. Ставлю сотню, що скоро янголятко направить їх до тріщини й Сем з Діном на свої очі побачать один з елементів майбутнього, з яким їм доведеться змиритись. Я скористалась можливістю і підійшла до машини. На задньому сидінні залишаю татову курточку і срібний браслет – подарунок від братів. Не розумію цієї людської традиції кожен рік святкувати наближення смерті.

Вінчестери, як і передбачалось, пішли за ангелом до тріщини. Думаю, їх не буде десь близько півгодини. Може навіть менше. Варто тільки їм зникнути, як мої руки почали тремтіти, наче в старої. До будинку стрімко наближалась тінь. Це була тварюка, яка чимось нагадувала маму з однойменного фільму жахів тринадцятого року, тільки без волосся, а її призвання не двох дівчат охороняти, а, власне, людей жерти. Приємного апетиту, блін. Тварюка зупинилась на півшляху і втягнула ніздрями повітря. Раз… Два… Три… Побігли!

Назвати лісом скупчення дерев, що оточували місцевість, було б перебільшенням. Скоріше це великий парк. Я пересувалась не відносно второваними доріжками, а гущавиною. Чим більше шуму, тим більша ймовірність, що тінь не втратить інтересу в погоні за мною і не повернеться до дитини. Не знаю звідки взявся цей синдром старшої сестри. Гаразд, потрібно зупинитись і повернутись обличчям до свого головного страху. Ангельський клинок був відкинутий в сторону і тінь скористалась цим. Шах і мат.

– Це не Фель. Більше не вона! – чий це голос я почула? Невже Люцифера? Ворушитись не могла. Руки і ноги ніби мені не належали. Тільки голова розколювалась так, ніби хтось намагався прорватись крізь ментальний захист. Абияк вдалось розплющити очі і я побачила дядю з Мері, які зникали в тріщині, що за ними ж і зачинилась. Мертвого Кастіеля, що потрапив під гарячу руку тіні, і двох ошелешених братів на колінах. Бачила як підходжу до Сема зі списом Михаїла в руці. А це звідки тут взялось? Ну і хрін з ним. Треба постаратись врятувати братів. Хоч кого-небудь. Історія не повинна закінчитися тим, що в свою могилу я втягну ще й пасажирів.

Пекельний біль пронизав моє тіло. Кидаю здивований погляд на зброю, що стирчала з мого живота. Значить, в останній момент мені удалось повернути контроль. Позаду в агонії корчилась тінь. Подумки віддаю наказ Барто і пекельна гонча закінчила почате. Ще залишилось активувати заклинання, над яким якраз таки я трудилась цілий день. Зібравши останні сили, шепочу останні слова.

– Що ти говориш? – я навіть не помітила Діна біля себе. Моя голова, виявляється, покоїлась на його колінах. – Дивись на мене! Дивись на мене! Дзвони в службу порятунку! – Сем стояв і не ворушився.

– Захистіть мого брата, – намагаюсь усміхнутись. Життя повільно витікало з-під моїх пальців. Шкода, що не буде пафосного спалаху і спалених крил. Чимось довелось пожертвувати декількома годинами раніше. Проте тепер відчуваю оживлення архангельської частоти. Я зробила останній вдих і заплющила очі.

– Вона мертва, Діне.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

7 Коментарі на “Мій вступ



  1. …Я себе переоцінила, коли говорила, що за місяць впораюсь з серіалом.
    Отже, в мене одне велике запитання: від чийого імені йде розповідь? Бо в рядку Герої: Артур Кетч, Дін Вінчестер, Сем Вінчестер і все. Хто така Фель?

     
    1. Доброго дня) Дякую, що вказали на це, бо після оновлення рядку Герої оригінальні другорядні персонажі змінились на ОЖП. Зараз виправлю)

       
  2. Доброго та спокійного, вам, дня!
    Дозвольте поцікавитись, щоб читати вашу роботу, обов’язково бути добре знайомою з оригінальним твором, чи можна читати як оріджинал?

     
    1. Доброго та спокійного, Вам, дня також)
      В принципі можна читати як оріджинал. Хоча для перших декількох глав краще бути знайомим з оригіналом для розуміння)

       
      1. Це знову я… Середина перегляду 4сезону, вирішила: тепер то можна почитати фанфік. Прочитала перший абзац: ні, траба дивитись серіал далі!
        Підкажіть, після якого сезону сюди заглянути, щоб все розуміти?