20.04.2029

– Ти впевнена, що варто, Марто?

– Ти знущаєшся? Нащо я білети брала? Переодягайся давай.

Юля глянула на себе в дзеркало і нервово видихнула. Чорт забирай, от вона – зразкова дружина, що ніколи не йшла проти волі чоловіка, зараз стоїть у ванній своєї подруги і збирається до театру – які цей партнер ненавидить! – аби повернути собі пам’ять, яку їй власний чоловік і стер!

Господи, ще місяць тому вона б і подумати про таке не могла!

Наскільки ж сильно її життя змінила поява у ньому Розстріляного Відродження…

– Ти там довго?

– Виходжу, Март!

Швиденько накинувши на себе сукню кольору червоного вина, підперезавшись поясом (йшов в комплекті до одежі) і нафарбувавши очі і губи, Саніна глянула в свої блакитні, як Тихий океан, очі, і вийшла з ванної. Марта чекала на вході – уже вдягнута в ту саму синю сукню, в якій ходила 26 березня. Брюнетка видихнула і нервово всміхнулася – добре, Тичана виглядає як богиня.

– А я в цьому платті не кончена?..

– Ображаєш, Юль. Тобі пасує цей колір. Ще й зачіска хороша.

І справді, зібране в пучок ззаду волосся добре підходило до сукні. Як же добре, що не довелося йти ні по яким магазинам – у подруг була майже однакова фігура.

– Тоді поїхали…

– Валу написала?

– Так, телефон типу вирублений. Завтра зранку вернуся. Давай зараз не про це. – співачка всміхнулася, але ця посмішка вийшла більше схожою на якусь гримасу абощо. – Поїхали.

***

Очі знову були вологими. Чорт… Кожного разу вона плакатиме над цими смертями… Це ж, блядь, було реально. З ними навіть Тіна знайома…

Юля видихнула.

Досиди… Досиди… Ще небагато…

– Там де сонячний Тичина,

– Там де друзі всі живі!

– МИ ЗУСТРІНЕМОСЬ З ТОБОЮ ДЕСЬ У ТВОЇЙ ГОЛОВІ!

Час знову зупинився, змусивши дівчину затамувати подих. Ось вона…

Їй в очі впилася ще одна пара сірих очей. Золоте волосся, ніжні руки, що знову тягнуться до неї. Не будучи готовою до цього, Саніна смикнулася вперед, намагаючись вловити їх. Але долоні пройшли наскрізь, привид просто завис в повітрі, і просто висів там деякий час, якраз достатньо для того, аби брюнетка дещо зрозуміла.

Час не танув. Вона лишалася наодинці з примарою, поки на сцені застигли актори, а в залі – глядачі. Юля озирнулася. Все відчувалося ніби якась дереалізація. Дівчина знову поглянула в очі привида.

– Це не наяву, правда ж?

Тіна кивнула.

– Я сплю на виставі, чи мені вся вистава приснилася?

Похитала головою.

– Ні те, ні те?

Кивнула.

Раптом співачка згадала. Вона колись читала, що людина може на мить знепритомніти, коли чхає. Але ж це неможливо…

– Я непритомна. І тут розтягнувся час. Аби ти дала мені підказку. Але я не чхала. Це просто вкид організму від пісні.

Кивнувши декілька разів на кожне твердження, блондинка вирівнялася і попрямувала до проміжку між місцями.

– Зачекай, ти куди?

Тіна зупинилася і повернулася до неї, глянувши неясним поглядом.

– Мені йти за тобою?

Кивок.

Рухнувши плечима, Юлія теж підвелася, слідуючи за подругою. Усі застигли. Марта уважно дивилась на сцену, де артисти підняли келихи. Звуків теж не лишилося – Саніна чула лише рух крові у власних вухах і власні кроки. Тіна ж ступала ніби невагомо (або взагалі не ступала, а летіла), і впевнено вела її до сцени.

– Ніхто ж не помітить, якщо ми вийдемо туди?

Похитала головою.

– Чому ти нічого не говориш?

Тиша.

– Не можеш?

Тиша.

– Тіна?

Тиша.

Блондинка піднялася невеликими сходами, жестом запросивши брюнетку слідувати за собою. Трохи завагавшись, дівчина теж піднялася на сцену.

Туманно знайоме тепле відчуття одразу обійняло її почуттям дежавю. Тіна повела її до великої декорації та швидко піднялася сходами вже на ній. Юля знов хотіла послідувати за нею, проте блондинка помахом руки зупинила брюнетку. За кілька секунд її голова вигулькнула серед акторів, після чого, уважно дивлячись на Саніну, фантомна подруга торкнулася спочатку плечей актора старого Тичини, потім Сосюри, а потім – Вишні.

– Тичина, Заїка, Ткаченко…

Нервово похитала головою.

– Сосюра і Вишня?

Кивнула.

– І що? Що мені з цим робити?

Тіна прикусила губу і знову швидко, ледь не стрибками, спустилася до брюнетки. У її погляді почав читатися чистий відчай. Тільки зараз Юля помітила, що зі спини дівчини тягнувся якийсь білий шлейф. Виглядав як плісирована тканина впереміш з якимсь ефектом диму.

– Що це?

Не відповівши, примара раптом вхопила Саніну за плечі, глянувши очима повними розпачу, після чого прозорі руки сильно її затрясли. Тіна ніби хотіла щось кричати, але жодного звуку не видавала – лише гримаса горя упереміш зі страхом показувала усе замість тисячі слів. В шумі крові у вухах Юлі навіть здалося, що вона почула відчайдушне «Згадуй!!!»

– Досить!

Після цього слова все припинилося і руки її відпустили. Тільки тепер Саніна помітила на обличчі блондинки впалі очі і величезні синці під очима.

– Що з тобою?? Чому ти нічого не говориш?? Що відбувається?

Відповіді їй знову не дали. Замість цього Тіна печально на неї подивилася…

І раптом зблиснула якимось вогником в очах.

Блондинка беззвучно ахнула, швидко підбігла до неї, знову війнувши димом. Стало зрозуміло, що йшов цей дим з усього її тіла. Знову схопивши її плечі, але пройшовши наскрізь, дівчина в паніці спробувала ніби розвернути брюнетку. Не одразу, але зрозумівши, що вона хоче, співачка розвернулася.

На мить – зовсім коротку, ледь вловиму – розпущене й укладене волосся полетіло їй в очі, а одежа зблиснула блакитним у світлі фіолетових софітів. В залі стало видно купу людей – вони вже не сиділи, а стояли.

Мить – і її ніби відкинуло спиною назад, вирвавши зі сну і змусивши хапнути ротом повітря. Руки одразу схопилися за бильця сидіння. Все відтануло, Юля знову сиділа у залі, де спереду – на сцені, де вона щойно була – доспівували «Спочатку було слово». До брюнетки одразу кинулася Марта.

– Що таке? – стурбовано прошепотіла.

Брюнетка розвернулася до подруги, і, здається, зараз її погляд був майже таким самим, як у Тіни хвилину тому – страх впереміш з відчаєм. Співачка ковтнула ком у горлі.

– Я знову її бачила.

Цього виявилося достатньо, аби Марта стиснула губи в тонку лінію і нервово, але якось підбадьорливо, накрила її долоню своєю.

***

– Що ти бачила, Юль?

– Вона… Я не зрозуміла, що з нею… Вона якась була… Дивна…

Дівчата вийшли з Жовтневого Палацу, тримаючи одна одну за руку. Надворі вже смеркалося. В обличчя дунув прохолодний вітер, і на мить Саніна, яка аж спітніла в театрі, пожалкувала, що не одягла куртку – холод проймав до кісток, торкаючись вологої шкіри і сукні. Наступної миті їй на плечі накинули бордову цупку хустку.

– На. – загорнула її в тканину Марта. – А то ще змерзнеш і болячку підчепиш. І тоді взагалі нічого не дізнаєшся. Я цього геть не хочу.

– Дякую, Март…

Тим часом Саніна і Тичана уже обходили Палац. Руда вже розповідала, що зазвичай МУР паркуються зліва від нього, проте впевненими бути було не можна.

І все ж, вона не прогадала.

На парковці біля театру зібралася невеличка купка людей, перемовляючись між собою і когось вичікуючи. Марта трохи примружилася і всміхнулася.

– О, смутнята!

– Хто?

– Якщо коротко, підписники тг-каналу Хоменка. Складно пояснити, але типу там є парочка знаменитостей, от я їх і впізнала. Ооо, впізнаю Монохромчика!

Група біля дверей трохи розсмокталася і звернули на них увагу.

– Березí! Йомайо, от знала, що ти будеш! – одразу вигукнула якась дівчина. На вигляд усім людям в колі було трохи більше 18-ти, але чомусь вони одразу тепло обійняли Тичану, що була старша за них років на сім. Здається, з цими особами руда була знайома вже давно.

– Март, яка Березі?

– Опа, це хто?

– Моя колега і найкраща подруга. Знайомтесь: Юля!

– Приємно познайомитись! – дівчина, яка перша обійняла Марту, одразу простягнула їй руку. Саніна невпевнено її потиснула.

– А мені Марта про вас не розповідала. Я не знала, що в МУР є така фанбаза…

– О повір, і не одна. Березі просто соромиться про нас розповідати. А, Зішка?

Тичана хихикнула і трохи почервоніла.

– А чому Березі?

– О, а з цим цікава історія. – руда засміялася. – Тут справа в тому, що Март – українською Березень. А оскільки я Марта, то вже вирішила, що нік мені треба березневий. Але якось Березою зватися я не хотіла. Тож згадала, що є Березіль! Так я і стала Березі. Типу одразу від Березня і Березолю.

– Прикольно! А в мене ти завжди просто «Марта» була підписана…

– Ха! Я в один час взагалі мала нік «Павло Тичана»!

– Серйозно?

– Да! Ще десь роки чотири тому.

Роки чотири тому…

Юля посмутніла.

Роки чотири тому вона втратила пам’ять…

– Гей, чому сумна? – до брюнетки одразу повернулися дівчата. Йой. Не на людях же.

– А? Все нормально. Просто задумалася.

– Про що?

– Не хочу розповідати.

– А, окей. До речі, мені здається, я Вас десь бачила. Давно щось. Тільки не розумію, де.

– Може, десь в інтернеті…

– Може. Не пам’ятаю, чесно.

– До речі, дівчат. – пожвавішала Березі. – Ви сьогодні з ким поспілкуватись прийшли?

– Та за усіма потроху побігаєм. Але Дядя, напевно, сьогодні трохи відпочине, бо ми його в «смутних» і так зайобуєм. Сьогодні моя головна ціль – Подлєсний. – потерла руки дівчина з каштановим волоссям. Групка засміялася.

– Ще там з Кольою, може, щось попитаєм. Заїку, звісно, теж ніхто не відміняв, але не переживай, тобі залишим. – штурхнула Тичану в плече дівчина зі світлим волоссям під каре – здається, саме цю дівчину Марта назвала Монохромчиком.

– А я за Олесем прийшла. А Юля в Хоменка має дещо спитати.

– Ви знайомі?

– Ні. Просто маю дещо дізнатися про будинок «Слово», а МУР в цьому добре розбираються.

– А, ну зрозуміло тоді, чому ви на [Романтику] прийшли. А нащо вам інфа про «Слово»? Її навіть ми достатню кількість можем дати!

– Я журналістка, готуватиму статтю. Плюс для себе теж цікаво дещо дізнатися.

– Так давайте ми розкажем.

– Ні, мені цікава саме одна людина. Я сумніваюся, що малознайомі люди мені з цим допоможуть.

– А, добре.

Раптом ззаду групки почувся неголосний скрип – відчинилися двері чорного ходу. Компанія одразу щасливо запищала і кинулася до цих дверей.

– Дядя!

Юля здивовано засміялася. Дівчата, ніби маленькі діти, обступили вийшовших з театру чоловіків.

– Обережніше! – одразу почувся знайомий голос – це Віктор Ткаченко (який грав Остапа Вишню) виніс надвір якісь великі коробки. Смутнята (як їх назвала Марта) одразу кинулися на допомогу – і от уже дівчата разом з акторами і балетом невдовзі тягали реквізит туди-сюди до невеликого автобуса.

– Ви хоч там собі нічого не обламайте, йомайо! – прикрикнув лідер МУР-у. – Мені круглики і пісні від Фаски ще треба!

– Добре, дядь!

– А чому дядя? – одразу поцікавилася брюнетка, підхоплюючи якийсь з численних реквізитів у Березі.

– Ой, в чаті смутних його так називають. Не пам’ятаю, чесно, звідки це пішло, але факт.

– Прикольно. Тільки б мені якось… Підступитися…

– Юль, повір, я така сама невпевнена була, коли тільки з усіма тут знайомилася. Вони спокійно йдуть на контакт. Якщо ще зараз Сашко відволічеться на щось, буде взагалі легко. Почекай, поки в телефон заляже – значить, йому нічого робити і він відкритий для спілкування. Якщо, звісно, не з Софією переписується.

– З Софією?

– Дружина його.

– А…

– Яка ж ти зелена все-таки, Юль… – легко, ніби до маленької дитини, усміхнулася Тичана. – Коли в тебе нарешті з пам’яттю нормально все буде, я тебе чітко познайомлю з лором МУРівців і ТРВшників. Хто там що, де і з ким. Це якщо що, я тобі щойно зробила відсилку на Pax Romanу, це їхній альбом про Римську імперію.

– Треба буде все це слухати, як я розумію…

– Ну канєшно! Тепер не відвертишся!

Брюнетка, хихикнувши, кивнула, передавши коробку комусь з МУРівського балету. З подивом дівчина помітила, що, здається, це був останній реквізит. Смутнята уже крутилися біля акторів, фотографуючись і сміючись. Олександр Хоменко тим часом сидів на сходах біля входу в театр, і, здається, те, що дівчата роблять з його артистами, його не зовсім і хвилювало. Ну, або ж таке з ними траплялося вже не вперше.

– Так, я шукати Олеся, а ти там давай, не соромся. Удачі.

– Дякую… – знову навіщось кивнула Юля і повернулася до лідеру гурту. Трохи завагавшись, але стиснувши всю волю в кулак, Саніна обережно підійшла до Сашка і, спитавши перед тим дозволу і витягнувши з сумки пакет для продуктів (підстелити під себе), сіла поруч.

– А ви ж на минулій виставі були, чи не так? З Подлєсним цілувалися? – одразу усміхнувся Хоменко.

– Ви пам’ятаєте?

– Ну звісно! Ми майже всіх пам’ятаємо.

– Я, чесно, тоді цього геть не очікувала.

– Ви не знали, що вас чекає на першому ряду?

– Нє. Мене подруга завела, тому, що там буде, я поняття не мала.

– А ця подруга випадком не Березі?

– Вона сама. А ви як вгадали?

– Ви з нею найбільше розмовляли і розпитували, поки реквізит допомагали носити.

– Так помітно?

– Мг.

– А Марта… Себто Березі… Вона популярна у вас в цьому… Чаті?

– А, ви не смутна?

– Ні.

– А, тоді зрозуміло. Ну взагалі, вона достатньо часто в чаті з’являється, тож… Достатньо популярна.

– А по ній і не скажеш.

– Ха, в житті вона скромніша, ніж в екрані, чи не так?

– І то правда…

Юля усміхнулася і знову глянула на інших дівчат. Деякі про щось перемовлялися з Заїкою, інші ловили Андрія Подлєсного (Семенка), деякі доймали Миколу Шмундира, що грав солдата Топорова, і фотографувалися з Віктором Ткаченком, а Марта дружньо обіймалася з Олесем Артюхом (Молодим Тичиною). З автобуса то виходили, то заходили, артисти балету, Валерій Величко (Курбас) і Марія О’Райлі (грала піонерку). І так якось на душі стало тепло, що аж подих перехопило. Людей об’єднав театр і література. І від цього у серці жевріла надія – значить, є ще в світі розумні люди. Розумні люди, які… допоможуть? О Боже, скажи, що вони допоможуть…

– Взагалі… Я б хотіла дещо у вас спитати. – нарешті обережно подала голос Саніна. – Я не знаю, чи варто говорити це вам, бо ми не знайомі, але… Марта казала, що ви можете допомогти.

– Для початку хоча б ім’я своє скажіть.

– Ну… – зам’ялася брюнетка. – У паспорті я – Оля. Саннова. Але я… Ну… Це не так. Я Юля.

– Тоді хай буде Юля. Приємно познайомитись.

– Дякую… Ну… Я можу розповісти вам, що зі мною сталося?

– Звичайно, боже.

– Але можете, будь ласка, тримати все це в секреті?

Брови Олександра на секунду підскочили вгору.

– Добре, без проблем…

Саніна глибоко вдихнула і нарешті почала розповідь.

Аби переповісти все, знадобилося трохи більше п’ятнадцяти хвилин. Брюнетка говорила і говорила, подекуди збиваючись і дивлячись на Хоменка. Той слухав уважно, зацікавлено, не перебиваючи, хоча дівчина думала, що хоча б один раз хлопець її переб’є. Але цього чомусь не ставалося.

Нарешті Юля закінчила розповідь – тим, що сьогодні теж Тіну побачила. Всього, що сталося в видінні, переповідати не стала – лідер гурту уже і так почув достатньо, щоб вважати її божевільною.

– І… Тепер я зовсім не розумію, що мені робити. Я хочу дізнатися щось з минулого життя. Може, в цьому якраз допоможе будинок «Слово». Або інформація про те, з ким його мешканці спілкувалися. Але де її брати, я не знаю…

Олександр задумався, на диво, виглядаючи цілком серйозно.

– Послухай… От взагалі… Я б міг сказати, що ви просто збожеволіла, але… Я цього чомусь не хочу думати. Ти звучиш дуже переконливо, та й божевільні люди навряд чи ішли б з Березі на вистави про інтелігенцію. Я б хотів тобі допомогти, проте… Теж не знаю, як. Було б чудово поспілкуватись з Володимиром Кулішем, це мешканець «Слова» та автор книжки про нього, але він уже двадцять років як мрець… А окрім нього я не знаю, з ким ще можна зв’язуватися… Я не знаю всього про будинок «Слово», ми інформацію брали здебільшого в Маші О’Райлі, можете до неї підійти, може, погодиться в архівах поритися. Але проблема в тому, що ніхто з нас не знає от взагалі нічого про Тіну Ліберман і Юлю Головань. В жодних книгарнях жодної їх збірки. Не здивуюся, чесно, якщо совєти їх просто спалили. Але! Але… Можеш пошукати в віршах інших поетів. Я не знаю, чи будуть вони доречними, але все ж таки, письменники тоді творили на власному досвіді. Ти задумувалася, що вони могли писати про Юлю і Тіну? Може, завуальовано, як про чоловіка з жінкою, але могли. Спитай у Тіни, з ким вона спілкується найбільше – може, найдеш щось в їх творах. Що ще – раджу прочитати книгу «Слово про будинок “Слово”», теж може допомогти, там житель про дім розповідає. Тіни там нема, але… Куліш сам писав, що він жив там ще маленьким, тому купу всіх міг просто не згадати. Чесно… Мені здається, що все у тебе вийде. Але за цим… Чоловіком твоїм раджу слідкувати.

– Як думаєте, навіщо йому це було?

– Ну… Не можу сказати. Міг би сказати, що для грошей, але в мене ж теж дружина є – і я точно можу сказати, що я б її чи її пам’ять не продав нікому, навіть за всі гроші світу. Як варіант – він просто тебе не кохає, але я цього сказати не можу, я його не знаю і вас разом з ним не бачив. Або він тебе не любить, або… копати глибше треба… Ну, я не знаю… Тіпа. Поки просто пошукай свої спогади, це буде краще, ніж задаватися питаннями, які тільки тебе сповільнюють. Якщо захочеш, можу свій номер дати, може, якщо щось знайду, то можу скинути.

– Я не знаю, чи варта цього. У вас же турів скільки, роботи і без мене вистачає…

– Знаєш… Наша робота – зацікавлювати українців в історії. Більше жодної. Тож… Якщо, звісно, дозволиш, я залишу свій номер, можеш написати, якщо що. Тільки тобі на замітку – я довго можу не відповідати. І, будь ласка, нікому не зливай. Навіть Березі. А то я її знаю.

– Домовилися.

Хвилина – і контакт Хоменка помандрував до неї в записну книжку. Юля усміхнулася і з вдячністю кивнула актору.

– Дякую… Величезне… І… Можна тебе обійняти?

– Та обіймайся, бога заради.

Юля усміхнулася і розпростерла руки для обіймашок. Хлопець кивнув і підбадьорливо стиснув її у відповідь, поплескавши по спині. Це не були якісь суперміцні обійми, які вона так часто дарувала Марті або тому самому Валу. Ні. Це були якісь абсолютно звичайні обіймашки майже незнайомих людей, які просто хочуть один одному допомогти – з почуття власного обов’язку та доброти.

– Добрий день. А що це тут за обіймашки? – раптом почувся веселий голос. Саніна обернулася – і побачила Олександра Заїку.

– Просто вона дуже захотіла обіймів. Я не відмовив.

– До речі. – актор весело хмикнув і повернувся до брюнетки. – Цікавенький факт. Ви знали, що людині потрібно чотири обійми в день, аби вона просто жила? А вісім – для підтримки? Я це на концертах часто кажу перед одною піснею.

В голові Саніної ніби щось клацнуло. Щось таке вона знає. Так! Говорила вона так! Купу разів! Давай же, Юль, згадуй…

Брюнетка усміхнулася.

– Дванадцять…

– Що?

– А для того, щоб людина була щасливою, її потрібно кожен день обіймати дванадцять разів! Ви таке бачили? – дівчина щасливо хихикнула.

– Так… Чув таке…

Я скучила за цим поглядом –

Хлоп’ячим, нестримним, палким.

Гарячим, солодким поглядом,

Виноградним…

Саніна легенько приклала руку до скроні, вдавши, що поправляє волосся, але насправді слідкуючи, як в пам’ять поволі повертається ще одна пісня. Ця – була такою теплою, ніби справжні обійми, такої насолоди від віршів, а найголовніше – музики (там була музика… Там вперше була музика!) в голові дівчина давно не відчувала.

Обійми гарячі. Слова – холодне золото.

Нам краще мовчати…

Обійми гарячі. Чому ж без них так холодно?

В твої очах себе шукати і не бачити…

– Дякую вам… За все. За вашу музику і… за те, що вислухали, Олександре. Я вам так вдячна…

– Не переймайся, нам в радість. – підморгнув актор Хвильового. – До речі, твою історію можна викласти мені в канал?

– ?

– Ну, в телеграм канал. Той, який я веду.

– Ну… Тільки ви не вдавайтеся в деталі. Не називайте імена, будь ласка, і скажіть просто про втрату пам’яті, а не її стирання. А, і про Тіну краще не говорити, з тої ж причини. Для конфіденційності. Добре?

– Без проблем.

Артисти ще трохи поговорили, сідаючи прямо на тротуар і обіймаючись з фанатами. Сонце знов заходило за обрій, даючи зрозуміти – зовсім скоро тур матиме продовжуватися і акторам знову доведеться їхати. Незабаром, коли годинник Юлі уже показував восьму вечора, більшість МУРівців зникли в автобусі.

– Куди ви далі? – поцікавився хтось із Смутнят у Миколи Шмундира. Той якраз докурював сигарету, тож врятуватися від запитань йому не вдалося. – Далеко?

– Тернопіль. – коротко відповів хлопець.

– Далеко.

– Не сильно.

– Далеко.

– Ну ми з вами і так скільки проговорили. Ще добре, що комендантської нема. Тернопіль чекать не буде. Стривайте, любі, не все одразу.

– Тур Україною – це ґрунт, фундамент, база! – підхопила група, і щиро засміялася.

– Дякуємо вам. – підійшла до актора дівчина – здається, під час розмов її кликали Фаска, хоча Юля не розуміла, чому. – Стільки задоволення, це просто як завжди.

– І Хамєнка підар.

– Да! – вигулькнула з автобуса голова лідера гурту.

Саніна поперхнулася повітрям.

– А так… Вдалого вам туру далі. – кивнула Березі, потиснувши хлопцю руку. – Сподіваюся, все пройде так само чудово, як у нас в Києві. Ви ж тільки в чат писати не забувайте. Без вас в «смутних» сумно. І смутні ріл смутні стають. – дівчина хихикнула, і саме в цей момент у автобуса запустився мотор.

– Так, я біжу. А то без мене поїдуть. – Микола загасив сигарету і жваво зайшов до транспорту. – Дякую вам. За все.

Двері автобуса зачинилися, відрізавши МУР від їхніх фанатів. Транспорт чмихнув, загурчав і повільно закрутив колесами, від’їжджаючи від Жовтневого Палацу. Монохром помахала рукою на прощання – смутні повторили за нею. Вже згодом автобус з акторами зник з поля їхнього зору, а дівчата, ще трохи постоявши, розійшлися по різні сторони.

Саніна обернулася до театру, перед тим збігши по сходах з Мартою під руку. Щось в її спогадах було пов’язане з цим Палацом, от лишень що? Чому «Обійми» згадалися саме тут? Що то була за тяга до сцени, дежавю, коли вона зайшла на неї і туманне відчуття чогось знайомого, коли спілкувалася з Хоменком прямо біля чорного ходу?

Дізнається… Ще є час…

***

– Я сьогодні курю і курю папіроси, я,

Я сьогодні смутна…

Я сьогодні смутна, я сьогодні 

смертельно смутна,

Бо люблю її коси…

 

Вечір притих зачарований місяцем сонним

Де самотить наш парк…

Я сьогодні не там, я не там, ах я хочу у парк

Хочу бути розмовной…

 

Юля розплющила очі, відкинувшись на подушки білого простору. Захотілося знову їх заплющити з насолоди, оскільки знайомий голос, бездоганно тягнучи ноти, співав акапела якусь незнайому пісню. Тіна сиділа на її ліжку і, здається, навіть не помітила Саніну, прикривши очі і ніжно виводячи своїм голосом ніжні переливи. Мимоволі, брюнетка аж почала заглядатися на Ліберман – в стильній навіть для Юліного часу, старовинній сукні, з бордовим беретом на золотому ледь хвилястому волоссі, співаюча зовсім незнайому мелодію, дівчина здавалася такою чарівною, загадковою… Ідеальною…

“Як же все таки Юлі пощастило з такою дівчиною…”

– Гарно… – нарешті подала голос Саніна.

Блондинка підскочила – здається, вона зовсім цього не чекала.

– Оу! Ти вже тут? – ніяково і трохи запинаючись, спитала.

– Так. Гарна пісня. Твоя?

– Ні… – Тіна заправила пасмо волосся за вухо. – Вірш Михайля, Семенка, а я його трошки на музику поклала, і заспівала… Я багато віршів так… на музику кладу, і свої, і Юліні, й інших… Мені зазвичай вона допомагає, бо вміє на гітарі грати.

– А вона говорила тобі, що в тебе чарівний голос?

– Говорила… Але з її голосом не зрівняється…

– Але ж ти чудова співачка. Чому не хочеш заробляти на цьому?

– Мене якось Курбас в Березіль покликав, але я відмовилася… Мені якось… Не дуже комфортно перед публікою співати… Ну, якщо, звісно, ця публіка – не Юля, або пісні – не колядки. Ми з нею дуже часто колядуємо на сусідніх вулицях… Цього року теж плануємо…

– Гм… А у нас майже не колядують… Це сумно…

– Може, з Мартою якось підете. До речі, як я розумію, ти зараз у неї?

– Так! Якщо чесно, думала, що тут ти не приснишся. Все ж, інші умови, все таке…

– Ну, але ж я досі хочу допомогти тобі, а ти хочеш цю допомогу отримати. Що в театрі? Поговорила з цим… МУРом?

– Так… Сходила на виставу, там… Побалакали… – раптом в голові зринув спогад про замороження часу. – До речі. Що це було в театрі?

– Що саме?

– Ну, ти знову прийшла. Ще й дивна якась була, за плечі мене там трусила, на акторів показувала. Причому не говорила нічого. Що це було? Що ти хотіла цим сказати?

Брови Тіни підскочили вгору, а в погляді ще більше читалося нерозуміння.

– Я до тебе не приходила… Я весь час сиділа у своєму часі з Юлею…

– В сенсі?

– Ну. Я не знаю, що ти там побачила. До тебе я не йшла.

– Це неможливо, я чітко тебе бачила. Ти просто пройшла між рядами, вивела мене на сцену, показала на Заїку, Ткаченка і актора Тичини, а тоді почала трясти.

– Я не розумію, про що ти говориш.

– Це неможливо, я чітко бачила!

– Може, це щось, що ще не відбулося…

– Що?

– Ну, може, це якась інша я… Це дивно… Я не знаю усього, але… Я послідкую за собою найближчим часом. Ну, це моторошно…

– Так. Заспокойся. Розберемося. Ми поки в безпеці, все нормально. Так що все, не парься. От, я сьогодні ще одну пісню згадала.

– Стій. До того ти казала, що згадуєш вірші, але ніколи не казала про пісню.

– Сьогодні була музика. Я чітко згадала мелодію.

– Заспіваєш?

– Я не пам’ятаю, як її співати. Пам’ятаю текст, музику, але досі не можу згадати виконання. Ніби… я якийсь струмочок, дуже міцно закладений камінням. І ці камені прибирають, прибирають, вода починає текти, але досі щось, якийсь бар’єр, не дозволяє мені текти на повну силу. Ніби от одне щось згадати – і все обвалиться, я все згадаю і зрозумію. Але я не згадую. – Саніна зітхнула. – І мені це не подобається…

– Ти пам’ятаєш свої вірші, пісні і деталі. А це вже прогрес. Головне – вірити, Юль. Я знаю, тобі складно. Проте я допоможу, якщо виникнуть труднощі. Я в будь-який момент ночі зможу розказати тобі все, що потрібно про наш час. Ти виплутаєшся, Юля. Ти – Жоржина. Ти вільна.

Вільна…

Щось у голові крутнулося, ніби муха, але зловити себе не дало. Брюнетка напружилася і спробувала скласти в голові пам’ятний ланцюжок. Вільна, вільна, вільна…

Ну давай же, згадайся…

Але на думку нічого не спадало.

Дівчина зітхнула. Захотілося заплакати, проте сльози завмерли на повіках, зупинені стиснутими кулаками. Не зараз. Ще розбереться.

– Гаразд. Тоді розкажи мені, з ким ти спілкуєшся зі «Слова». Хоменко сказав, що про вас з Юлею могли завуальовано писати, і я сподіваюся, що він правий. Розповідай про них. Говори.

І Тіна говорила.

Тичина, Семенко, Підмогильний… Хвильовий, Курбас, ще купа незнайомих імен…

Говори, говори…

– Ми з Юлею взагалі не часто з’являємось в будинку разом, але так вона з багатьма дружить, все ж, інтереси спільні – література, пісні…

Говори, говори…

– Іноді мені здається, що про нас знає все «Слово», а інколи здається, що не знає ніхто. Знаєш… Іноді важко жити там, де кохання заборонене…

Говори, говори…

– Але ми кохаємо. Це кохання, напевно, вартує усіх пісень світу…

Говори, говори…

– Я хочу вільно кохати…

Говори, говори…

– Юль, світанок…

Говори, говори!..

– Юль?..

Говори…