Епізод 1

– Ну так іди й помирай! – Дін навіть не озирається, зосереджуючи всю увагу на леді Бевелл, яку заводить в бункер. Буде смішно, Діне, якщо вони будуть твоїми останніми словами мені. Я все ж застигаю на місці, а потім покидаю бункер мовчки, навіть не кинувши на хлопців холодний зневажливий погляд.

Холодне нічне повітря дарує деяке відчуття полегшення, але водночас в ньому відчувається й напруга. Брати вирішили оголосити війну британським Хранителям Знань, а я вирішила, що брати в цьому участі не буду, бо не є членом сім’ї, що б там не говорив Сем. Для них зараз сім’я – мати й Кастіель. Я ж як приємне доповнення, острівець безпеки на полюванні. Під сумні думи рушаю в сторону парку, щоб привести себе в порядок і, можливо, постаратися знайти Люцифера, який бовтається по планеті в пошуках матері своєї дитини.

Я зупиняюсь біля якогось валуна. В голові дозріває план як красиво піти від всього цього. Від полювання, від обов’язків перед Небесами, від рідні кровної та названої і не затьмарювати своїм існуванням життя ще ненародженого брата. Закочую рукава татової куртки й уважно оглядаю свої шрами на руках від зап’ясть до ліктів. Незрозумілим чином це заспокоює, а думки ж потрібно упорядкувати, щоб подальші дії не здавались мені самій імпульсивними, не говорячи вже про інших. Для початку треба повернутись.

За час моєї відсутності хлопці встигли змінити замки на вхідних дверях, але це не перешкода. Різко смикаю ручку вниз (попередньо залізши в зовнішню систему безпеки бункера). Не закрито. Їм варто задуматись про власну безпеку.

– Як ти зайшла? – я чую жіночий голос. Леді Бевелл відносно спокійно стоїть біля Сема навіть не в наручниках.

– Ем… Через двері? – ризикую запропонувати. Десь всередині бункера в цей момент розноситься вибух.

– Це Дін, – завважує за потрібне пояснити Сем.

– Застрелився? – усмішка моя згасає, коли я бачу лиця людей, стоячих переді мною. Гаразд, не забуваємо, що сюди ми прийшли не просто так. Спускаюсь по сходах і як раз слідом всередину заходить Дін з жахливою раною на нозі. “Тільки не зцілювати. Тільки не зцілювати”, – я поспішаю зникнути з виду брата перш ніж той встигає відкрити рота. Знала б, що він і не збирався опускатись до прохань, не поспішала б. Навіть не збирався запропонувати приєднатися до них в нальоті на штаб-квартиру Хранителів. Ну й не треба. Подумаєш.

З кімнати я вже виходжу, коли голоси братів і Бевелл затихли. Решту цього шляху треба пройти поодинці. Нам всім. Останній раз я проводжу пальцями по своїх ініціалах “A. W.” на одному зі столів і виходжу. Спершу треба знайти пристойне кафе, де можна попрацювати в тиші, насолоджуючись спокійною музикою, комфортом і смачною кавою. Бажано, щоб там ще було різноманіття яблучних десертів. Отже, гра продовжується, але моя партія свідомо програшна.

Поспіхом допиваю третій стаканчик кави з заправки (це після кафе, де я влила в себе чашок п’ять, не менше), спостерігаючи за першими любителями ранішніх пробіжок і собачниками. Через півтори години почнеться офіційний робочий ранок, коли вулиці заполоняться людьми різного віку та машинами, а мені бажано до того часу бути на півдорозі до першого кладовища. Телефон в кишені вібрує. Приходить повідомлення від Сема, що британська проблема вирішена і він навіть прикріпив декілька фото. Сподіваюсь, це фотографії диявола, які знаходились на столі доктора Гесс. На повідомлення я, звісно, не відповідаю. Я його навіть не читаю. Вибачте, багато роботи, за яку не заплатять поблажливим “дякую”, під яким зазвичай розуміється “сподіваємось, ми вас більше ніколи не побачимо”.

Пізніше

Я дивлюсь на золоту нитку тріщини між світами. Збрешу, якщо скажу, що ніколи раніше такого не бачила, оскільки Михаїл ще в дитинстві навчив мене створювати їх. Так ось, значить, чим знаменується прихід нефіліма в цей світ. Цікаво, цікаво. Здалеку помічаю відблиск фар Імпали й спішу укритись під покровом дерев в очікуванні непроханого гостя. Ні, не Люцифера.

Брати прихопили з собою Мері, ось вони зустрілись з Касом і сховались в будинку. Ставлю сотню, що скоро янголятко направить їх до тріщини й Сем з Діном на свої очі побачать один з елементів майбутнього, з яким їм доведеться змиритись. Я користаюсь можливістю і підходжу до машини. На задньому сидінні залишаю татову курточку і срібний браслет – подарунок від братів. Не розумію цієї людської традиції кожен рік святкувати наближення смерті.

Вінчестери, як і передбачається, йдуть за янголом до тріщини. Думаю, їх не буде десь близько пів години. Може навіть менше. Варто тільки їм зникнути, як мої руки починають тремтіти, наче в старої. До будинку стрімко наближається тінь. Це тварюка, яка чимось нагадує маму з однойменного фільму жахів тринадцятого року, тільки без волосся, а її призвання не двох дівчат охороняти, а, власне, людей жерти. Смачного. Тварюка зупиняється на пів шляху і втягує ніздрями повітря. Раз… Два… Три… Біжімо!

Назвати лісом скупчення дерев, що оточують місцевість, перебільшення. Скоріше це великий парк. Я пересуваюсь не відносно второваними доріжками, а гущавиною. Чим більше шуму, тим більша ймовірність, що тінь не втратить інтересу в погоні за мною і не повернеться до дитини. Не знаю звідки взявся цей синдром старшої сестри. Гаразд, потрібно зупинитись і повернутись обличчям до свого головного страху. Янгольський клинок відкинутий в сторону і тінь користається цим. Шах і мат.

– Це не Фель. Більше не вона! – чий це голос я чую? Невже Люцифера? Ворушитись не можу. Руки й ноги ніби мені не належать. Тільки голова розколюється так, ніби хтось намагається прорватись крізь ментальний захист. Абияк вдається розплющити очі і я бачу дядька з Мері, які зникають в тріщині, що за ними ж і зачиняється. Мертвого Кастіеля, що потрапив під гарячу руку тіні, і двох ошелешених братів на колінах. Бачу як підходжу до Сема зі списом Михаїла в руці. А це звідки тут взялось? Ну і біс з ним. Треба постаратись врятувати братів. Хоч кого-небудь. Історія не повинна закінчитися тим, що у свою могилу я втягну ще й пасажирів.

Пекельний біль пронизує моє тіло. Кидаю здивований погляд на зброю, що стирчить з мого живота. Значить, в останній момент мені удалось повернути контроль. Позаду в агонії корчиться тінь. Подумки віддаю наказ Барто і пекельна гонча закінчує почате. Ще залишається активувати заклинання, над яким якраз таки я трудилась цілий день. Зібравши останні сили, шепочу останні слова.

– Ходімо, у нас ще є робота, – оскільки я стою спиною до братів, вони не бачать моєї рани. Не бачать, що в руці я стискаю телефон, на якому таймер відмірює мої останні хвилини життя.

– Не можу. Йдіть без мене.

– Що ти говориш? – Дін підходить ближче.

– Я нікуди не піду. Не можу.

– Закінчуй всю цю дурню. Кас мертвий, Келлі, ймовірно, теж, а наша мама застрягла в іншому світі з Люцифером! Не вистачає, щоб і ти ще починала… – договорити він не встигає. Таймер показує хвилину і декілька секунд, тож я обертаюсь до братів. Дін виглядає наче викинута на берег рибина. Сем також не одразу розуміє, що сталось.

– Я не можу піти, Діне. Я більше нікуди не зможу піти. – шепочу і валюся, мов підкошена квітка. Дін миттєво опиняється коло мене. Кладе голову собі на коліна, намагається витягнути спис, але слабким порухом руки я його зупиняю. По суті, зброя зараз продовжує мені життя ще на трохи.

– Дивись на мене! Дивись на мене! Дзвони в службу порятунку! – Сем стоїть і не ворушиться.

– Захистіть мого брата, – намагаюсь усміхнутись. Життя витікає з-під моїх пальців. Шкода, що не буде пафосного спалаху і спалених крил. Чимось довелось пожертвувати декількома годинами раніше. Проте тепер відчуваю оживлення архангельської частоти. Я роблю останній вдих і заплющую очі.

POV автор

– Вона мертва, Діне. – Сем підходить до брата, але той збирається із силами. Підіймає тіло сестри й несе його в будинок. Прощання з Кастіелем відбудеться пізніше. Зараз він не може навіть на тіло найкращого друга глянути.

Трохи згодом відбуваються похорони. Тіла Келлі й Каса лежать поруч одне з одним.

– Я не можу. – тільки й сказав Дін, коли прийшла черга загорнути в саван тіло сестри. Натомість він накриває її білим простирадлом і витягує з багажника каністру бензину. Щедро поливає вітальню і кидає туди запаленого сірника. Сем, надто зайнятий сином Люцифера, не одразу розуміє, що задумав його брат. Він обертається, коли вже було надто пізно. Будинок займається в лічені секунди. Особливе погребальне вогнище для особливого створіння.

Додому вертаються в понурішому настрої, ніж будь-коли, а їм вже доводилось втрачати рідних і друзів. Від деяких навіть тіл не залишилось, щоб поховати достойно. Без сил Сем з Діном опускаються на ліжка у своїх кімнатах і не бачать темного силуету, котрий сидить в темних кутках обох спалень. Ще не час.