Частина 9 Троль

Вечір Геловіну в Гоґвортсі розпочався під акомпанемент сотень гарбузів-ліхтарів, що зависли під зачарованою стелею, освітлюючи Великий зал теплим бурштиновим світлом. Повітря було густим від ароматів запеченої дичини, солодких пирогів та кориці, а розмови тисяч учнів створювали живий, радісний гул. Жоден із першокурсників ще не здогадувався, що святковий бенкет – це лише затишшя перед бурею, яка ось-ось розірве звичний сценарій цього вечора на шматки. У повітрі відчувалася напруга, яку не могли приховати жодні чари, і лише Октавіан у моїй сумці час від часу видавав тихий металевий звук, наче скануючи простір на наявність неминучої загрози.

Раптом важкі дубові двері зали розчинилися з таким гуркотом, що навіть зачарована стеля на мить зблідла.

У залу влетів професор Квірел. Його вигляд був жахливим: тюрбан, зазвичай ідеально закручений, з’їхав набік, обличчя стало кольору мокрого пергаменту, а очі витріщилися від справжнього, тваринного жаху. Він не просто шкультигав на свою пошкоджену ногу – він буквально волочив її за собою, зачіпаючи стільці та збиваючи кубки зі столів.

– Троль! – закричав він так, що голос зірвався на високий ультразвук, від якого Октавіан у моїй сумці миттєво активувався. – Троль… у підземеллі!

Зал заціпенів. Тисяча вилок завмерла в повітрі. Квірел дійшов до середини зали, його коліна підігнулися, він безпорадно змахнув руками, наче намагаючись вхопитися за повітря, і видавив останнє:

– Думав… ви повинні знати…

Після чого він рухнув обличчям уперед прямо на кам’яну підлогу.

Кілька секунд панувала абсолютна, вакуумна тиша. А потім зал вибухнув. Крик сотень голосів злився в єдину хвилю паніки. Учні схоплювалися з місць, перекидаючи лави; хтось намагався лізти під стіл, хтось біг до виходу.

«Аналіз: Рівень адреналіну в приміщенні критичний. Суб’єкт “Квірел” імітує втрату свідомості, проте частота дихання не відповідає фазі глибокого сну. Попередження: Троль не в підземеллі. Запах сірки та вовни наближається з боку північного крила. Герміона Грейнджер – у зоні ураження», – холодним цифровим голосом пролунало в моїй голові.

Я підвівся, поки Дамблдор намагався перекричати натовп своїми синіми іскрами з палички. Поки вчителі готувалися до організованого відступу, я вже знав, що канонічний маршрут до спалень – це пастка. Моя ціль була в іншому боці.

Після того як Рон грубо висміяв її на уроці, вона так і не з’явилася на бенкеті. Сам Рон сидів поруч, зосереджено доїдаючи пиріг – він явно не збирався нікого рятувати. Між нами не було тієї дружби, що змушує кидатись у вогонь і воду, тож я просто непомітно вислизнув із колони грифіндорців і попрямував до жіночої вбиральні.

На біля туалету панував сморід – а не звичний людині з села сморід вуличного туалету а важка суміш бруду й немитого звіра. Величезна туша троля якраз протискувалася у двері туалету. Почувся пронизливий крик Герміони, а потім гуркіт – велетень зніс дубиною верхню частину кабінок, засипавши дівчинку уламками.

– Ей, ти! – крикнув я, заходячи всередину.

Троль повільно розвернувся, кліпаючи маленькими очима. Він замахнувся дубиною, але я навіть не торкнувся палички. Коли дерево почало опускатися, я різко махнув рукою вбік, і повітря навколо мене наче напружилося, штовхнувши моє тіло в сторону за мить до удару. Дубина вщент рознесла унітаз, здійнявши фонтан води.

– Давай, Октавіане! – коротко наказав я.

Крук вилетів із сумки й завис прямо посеред простору. Раптом залунала гучна, ритмічна, але вкрай недоречна 16-бітна музика в стилі класичного аніме. Простір навколо птаха залив каскад яскраво-рожевих і неоново-блакитних променів, які закрутилися в шаленому танці.

Октавіан почав свою трансформацію. Це виглядало одночасно велично і неймовірно комічно. Птах робив у повітрі граційні оберти, поки магічне світло, наче стрічки Сейлор Мун, обвивало його пір’я. Тільки замість матроски та спідниці на нього з гучним клацанням почали напливати металеві пластини, мікросхеми та титанові підсилювачі крил.

Кожен елемент броні вставав на місце з характерним пафосним звуком «Хлоп! Дзинь! Клац!». Його органічне тіло стискувалося й перебудовувалося, обростаючи механічними частинами. На довершення образу над його головою на мить спалахнула рожева магічна діадема, яка тут же трансформувалася в броньований шолом із тактичним візором.

Октавіан зробив фінальний, суто драматичний оберт, витягнув крило вперед і приземлився на столик перед Герміоною. Його очі спалахнули лютим, криваво-червоним світлом лазерів.

Музика обірвалася пафосним фінальним акордом.

– Урочиста заява: В ім’я стабільності цього світу та за наказом мого програміста, – проскрипів робокрук своїм зловісним металевим голосом дроїда-вбивці, – я покараю цю дефектну аномалію!

Його механічні крила видали різкий звук, схожий на свист леза. Октавіан каменем упав на голову троля. Його залізний дзьоб почав з неймовірною швидкістю вгачувати в лице велетня, змушуючи того ревіти від болю й відчайдушно відмахуватися від птаха, який викльовував йому очі.

Поки троль, засліплений і розлючений, відчайдушно намагався збити зі своєї голови настирливого «птаха», я зосередився на масивній чавунній трубі під стелею. Я простягнув руку, наче хапаючи саму основу металу, і різко смикнув її на себе. Простір навколо напружився, почувся скрегіт вирваних болтів, і важка конструкція з тріском від’єдналася від кріплень.

Троль нерухомо лежав на розбитих кахлях, а в повітрі ще висів пил від штукатурки та дрібна водяна завіса з пошкоджених труб. Герміона, яка до цього трималася на самому адреналіні, раптом зсунулася по стіні. Її плечі затремтіли, і вона закрила обличчя руками, даючи волю риданням – гучним, відчайдушним, у яких змішався страх смерті та весь біль від сьогоднішніх образ Рона.

Я підійшов ближче. Дивлячись на цю дівчинку, таку маленьку серед руїн вбиральні, я раптом відчув дивний укол у серці. Це було знайоме відчуття. Перед очима на мить спалахнув образ Ярослави з того мого життя, коли я був Бандерою. Вона була такою ж – гострою на язик, феноменально розумною, але часто беззахисною перед людською тупістю та жорстокістю. Герміона нагадувала її до болю: та сама пристрасть до знань, та сама нездатність знайти спільну мову з тими, хто не встигав за її думками.

Мені стало її по-справжньому шкода. Вона не була «всезнайкою», вона була просто самотньою дитиною в чужому світі.

Я присів поруч на коліно і обережно поклав руку їй на плече. Октавіан на моєму іншому плечі стих, відчуваючи зміну мого стану.

– Ну що ти, заспокойся, – тихо сказав я, і в моєму голосі проступили сталеві, але водночас теплі нотки командира, який втішає свого бійця. – Все вже позаду, а ти жива. Це головне.

Герміона підняла на мене заплакані очі. – Він… він міг мене вбити! – схлипнула вона. – І Рон… він був правий, у мене зовсім немає друзів, Гаррі!

– Рон помиляється частіше, ніж дихає, – я ледь помітно посміхнувся, витираючи великим пальцем сльозу з її щоки. – Щодо друзів… ти просто занадто розумна для більшості з них. Їм важко з тобою, бо ти змушуєш їх почуватися дурнями. Але я вирішив: нам з тобою по дорозі. Я допоможу тобі, Герміоно. Ми навчимо тебе не просто цитувати книжки, а розуміти людей так, щоб вони самі шукали твоєї компанії. І покараємо всіх хто буде тебе ображати ми покараємо від імені Місяця це сказав я Цукіно Усагі… Тьфу Гаррі Поттер!

Вона закивала, вхопившись за мій рукав, наче за рятівний круг. Я відчув, як у цей момент між нами виник зв’язок – не той випадковий союз із канону, а свідоме рішення взяти під опіку цю «Ярославу» нового світу.

«Аналіз: Формування стратегічного альянсу завершено. Матеріальність: +0.9%. З повагою: Господарю, соціалізація цього кадрового резерву стане вашим найскладнішим проектом у Гоґвортсі», – прокоментував Октавіан.

Я почув швидкі кроки в коридорі – вчителі були вже близько. Я підвівся і допоміг піднятися Герміоні, яка вже встигла трохи опанувати себе, хоча її очі все ще блищали.

Северус Снейп

Коли ми з Макґонеґел увірвалися до вбиральні, мої почуття були налаштовані на найгірше. Я очікував побачити два закривавлені тіла першокурсників під ногами тупого чудовиська. Але реальність, що постала перед очима, змусила мій розум на мить завмерти, наче я ковтнув порцію «Напою Живої Смерті».

Троль лежав. Не просто приголомшений – він був розчавлений. Але не це змусило моє серце пропустити удар.

Магічний фон. Повітря в кімнаті не просто вібрувало, воно було наелектризоване такою первісною, сирою потужністю, що в мене заніміли кінчики пальців. Це була не та магія, яку вивчають у Гоґвортсі. Це була концентрована воля, що розірвала простір. Залишків цієї енергії, що зараз марно розсіювалася між розбитими кахлями, вистачило б на два десятки вбивчих проклять поспіль, і той, хто їх випустив, навіть не спітнів би.

Я перевів погляд на Поттера.

Він стояв посеред руїн, спокійно поклавши руку на плече ридаючої Грейнджер. У нього не було палички. Навіть у кобурі. Його руки були порожні, якщо не рахувати того металевого птаха, що сидів на плечі й незворушно чистив закривавлений дзьоб. Дівчинка притискалася до нього, її паличка валялася десь під умивальником – вона явно не була джерелом цього шторму.

«Мерліне… – промайнуло в моїй голові. – Він зробив це голими руками».

Я подивився на стелю. Важка чавунна труба була вирвана з м’ясом і буквально вбита в череп троля. Це не було «Вінгардіум Левіоса». Це був спрямований удар такої сили, ніби самі гори обрушилися на цього велетня.

Мінерва поруч зі мною ледь не зомліла. Вона бачила лише наляканих дітей і переможеного монстра.

– Поясніть мені… негайно! – вигукнула вона, її голос тремтів від істерики. – Містере Поттер, місс Грейнджер! Як ви змогли?!

Я мовчав. Я бачив, як Поттер на мить підняв на мене погляд – спокійний, глибокий, без жодної краплі дитячого переляку. У цьому погляді було попередження і… нагадування про нашу угоду в підземеллях.

Поки Мінерва вислуховувала плутану брехню Грейнджер про те, що вона «сама пішла на троля», я продовжував сканувати простір. Грейнджер брехала погано, але Макґонеґел була занадто налякана, щоб це помітити.

Поттер не просто врятував дівчину. Він продемонстрував силу, яка робить усі наші палички схожими на дитячі іграшки. Якщо цей одинадцятирічний хлопчик може так викривляти реальність без жодного слова закляття, то хто він такий насправді? І яку школу «мольфарську» школу, як він каже – він представляє?

Я бачив, як він заспокоює дівчинку. В його рухах було щось… доросле. Командирське. Наче він не вперше заспокоює бійця після бою.

– П’ять балів… – лепетала Мінерва. – За таку неймовірну вдачу…

Вдача? Ні, Мінерво, тут немає жодної краплі вдачі. Тут є лише холодна, хірургічна розправа.

Я відступив у тінь коридору, коли вони виходили. Я не сказав ні слова. Я не збирався доповідати Дамблдору. Не тому, що боявся, а тому, що цей хлопчик щойно став найцікавішою і найнебезпечнішою загадкою в моєму житті.

Наступного ранку у вчительській панувала тиха, ділова атмосфера. Дамблдор сидів на чолі столу, неспішно помішуючи свій чай. Він виглядав спокійним, хоча подія з тролем була неординарною навіть для Гоґвортсу.

– Мінерво, Северусе, – м’яко почав директор, – розкажіть детальніше, що ви застали в тій вбиральні. Нам потрібно розуміти, як саме троль зміг так швидко вийти з ладу.

Макґонеґел, яка все ще виглядала трохи знервованою, поправила окуляри:

– Коли ми увійшли, троль уже був непритомний. Містер Поттер і місс Грейнджер були там. Схоже, хлопчик проявив надзвичайну холоднокровність. Наскільки я зрозуміла, він якимось чином зміг використати елементи самого приміщення. Труба зі стелі впала якраз на голову велетню. Щасливий збіг обставин, не інакше.

Дамблдор замислено погладив бороду.

– Труба, кажете? Цікаво. Містер Поттер завжди здавався мені дитиною, здатною на нестандартні рішення в критичні моменти. Це нагадує мені сміливість його батька.

Снейп, який до цього мовчав, розглядаючи візерунок на підлозі, відповів своїм звичним холодним тоном:

– Поттеру просто пощастило, Альбусе. Труби в жіночих вбиральнях на другому поверсі давно потребували ремонту. Те, що одна з них відвалилася саме тоді, коли троль розмахував своєю дубиною, – це лише питання статистики. Хлопчик вчасно відскочив, а дівчинка… ну, вона просто була поруч.

Флітвік схвально кивнув:

– Хоч би як там було, Поттер – надзвичайно кмітливий хлопець. На моєму уроці він показав дуже високий рівень зосередженості для першокурсника. Можливо, він просто від природи відчуває фізику предметів.

– Згоден, – додав Дамблдор, ледь помітно посміхнувшись. – Головне, що діти цілі. Містер Поттер продовжує підтверджувати свою репутацію людини, яка опиняється в потрібному місці в потрібний час. Це важлива риса.

Нарада продовжувалася обговоренням заходів безпеки та Квірела, який все ще перебував у лазареті після свого «непритомного» стану. Вчителі розходилися, обмінюючись короткими зауваженнями про успіхи своїх факультетів, а Дамблдор залишився сидіти в кріслі, дивлячись на вогонь у каміні, повністю задоволений почутими поясненнями.