Частина 10 Політ і політична підготовка.

Обід у Великому залі проходив під акомпанемент приглушеного шепоту – вчорашня історія з тролем вже обросла неймовірними чутками. Я сів не з Роном, а поруч із Герміоною, яка досі виглядала дещо блідою. Вона майже не торкалася їжі, нервово крутячи в руках порожній кубок.

– Гаррі… – тихо почала вона, озирнувши зал. – Те, що ти сказав учора в туалеті… про дружбу. Ти це серйозно? Я маю на увазі, ти бачив, як я поводилася. Я справжня зануда, я постійно всіх поправляю, я… зубрилка. Зі мною ніхто не хоче спілкуватися.

Я відклав виделку і подивився їй прямо в очі. У цей момент вона була так схожа на молоду Ярославу, яка теж колись боялася, що її гострий розум відштовхне людей.

– Герміоно, послухай, – мій голос звучав спокійно й твердо. – Мені не потрібні друзі, які вміють лише весело сміятися і жувати цукерки. Мені потрібні люди з мізками. Твій розум – це не недолік, це твоя зброя. Просто треба навчитися тримати її в ножнах, коли навколо мирний час. Тож так, я серйозно. Ми дружимо.

Герміона на мить завмерла, а потім на її обличчі з’явилася перша за день справжня посмішка. Вона нарешті потягнулася до тарілки з вівсянкою.

Раптом стіл під нами здригнувся. З-під лави, наче два рудих чорти з табакерки, вискочили близнюки Візлі. Фред і Джордж одночасно вмостилися навпроти нас, сяючи ідентичними посмішками.

– Подивіться-но, Джордже, хто це у нас тут! – вигукнув один. – Це ж наш героїчний приборкувач тролів! – підхопив інший. – Гаррі, друже, після вчорашнього ти просто зобов’язаний стати нашим почесним партнером у справах… хм, веселощів. – Прийми цей скромний дар на знак нашої глибокої поваги, – вони простягнули мені жменю яскравих, апетитних ірисок. – Особливий рецепт Візлі.

Я відчув, як Октавіан у сумці насторожено клацнув дзьобом. Мені не потрібна була магія, щоб зрозуміти: у цих цукерках «сюрприз» сильніший за смак какао. Я ледь помітно повів рукою над столом, наводячи легкий мольфарський морок. Для всіх навколо я ніби взяв цукерки і почав їх їсти, але насправді іриски вже були в руках самих близнюків.

– О, дякую, хлопці. Але знаєте, справжні друзі ділять частування порівну. Прошу! – я зробив швидкий пасаж пальцями, замикаючи ілюзію.

Близнюки, впевнені, що вони пригощають мене, самі закинули цукерки до рота. Секунда жування – і раптом їхні обличчя почали стрімко змінюватися. Шкіра на носах зроговіла, видовжилася і загнулася донизу, перетворюючись на яскраві жовті дзьоби. Одяг на плечах став дибки, нагадуючи пір’я канарейки.

Фред спробував щось сказати, але замість слів видав дзвінке: «Цвірінь-цінь!».

Клас навколо вибухнув реготом. Навіть Герміона, забувши про свій стрес, щиро засміялася, прикриваючи рот долонею. Близнюки переглянулися, кумедно кліпаючи очима, і почали махати руками, наче крилами.

Через десять хвилин ефект розвіявся, і дзьоби зникли так само раптово, як і з’явилися. Фред витер сльози від сміху і з повагою подивився на мене.

– Послухай, Поттер… це було… – він намагався підібрати слово. – Геніально! – закінчив Джордж. – Ми навіть не помітили, як ти підкинув їх нам назад! Така спритність рук… ти справжній майстер маніпуляції, Гаррі. – Ласкаво просимо до нашої пісочниці, – вони дали мені «п’ять». – Здається, ми знайшли того, хто може нас перевершити.

Вони пішли, весело обговорюючи, як саме я це зробив, а я повернувся до своєї каші. Герміона все ще посміхалася.

– Ти дуже спритний, Гаррі, – зауважила вона.

– Просто треба знати, куди дивитися, – відповів я, відчуваючи, як світ Гоґвортсу стає все більш непередбачуваним. – Їж, нам ще треба зайти в бібліотеку. Треба підібрати тобі щось цікавіше за «Історію Гоґвортсу».

Після обіду ми попрямували до бібліотеки. Герміона йшла швидко, притискаючи до грудей сумку, і я бачив, як її знову накриває хвиля тривоги. Але цього разу причиною був не троль, а розклад занять, що висів у вітальні.

– Перший урок польотів, Гаррі! – майже прошепотіла вона, коли ми опинилися між високими стелажами, де пахло старим пергаментом і тишею. – Це ж абсолютно нелогічно. Як можна керувати тонкою палицею в повітрі, спираючись лише на «відчуття»? Це суперечить усім законам гравітації!

Вона кинулася до секції «Спорт і аеродинаміка магічних об’єктів», гарячково перебираючи назви на корінцях книжок.

– Так… «Польоти на мітлах для чайників», «Історія мітлобудування», «Як не впасти, якщо ви не птах»… – бурмотіла вона, витягаючи одну товсту книгу за іншою. – Мені потрібен самовчитель. Якийсь чіткий алгоритм: під яким кутом тримати лікті, з якою силою стискати древко, як розрахувати вектор тяги залежно від швидкості вітру…

Я спостерігав за нею, спершись на стіл. Октавіан висунув голову з сумки, з цікавістю спостерігаючи за тим, як дівчинка споруджує на столі справжню вежу з літератури.

– Герміоно, зупинись, – тихо сказав я. – Ти не зможеш вивчити небо за книжками. Це як намагатися навчитися плавати, читаючи про склад води.

– Але я повинна знати теорію! – вона розгорнула «Посібник з ідеального зльоту» і почала жадібно вчитуватись у текст. – Ось, тут пише, що треба тримати спину під кутом 45° до древка… Ні, Гаррі, я серйозно. Я дуже боюся. А що, як я звалюся? А що, як мітла мене не послухає?

Я підійшов ближче і м’яко закрив книгу прямо перед її носом.

– Мітла – це не механізм, – пояснив я, згадуючи, як мольфари «домовлялися» з вітром у горах. – Це провідник твоєї волі. Якщо ти будеш думати про кути й вектори, ти заплутаєш власну енергію. Тобі треба не вивчати інструкцію, а навчитися довіряти своїм інстинктам.

Герміона подивилася на мене з розпачем. – У мене немає інстинктів польоту, Гаррі! У мене є тільки інстинкт самозбереження!

Я ледь помітно посміхнувся. – Добре. Читай свою теорію, якщо це допоможе тобі заснути. Але завтра, на полі, забудь усе, що тут написано. Я буду поруч. Просто дивися на мене і роби те саме, що й я.

Вона глибоко зітхнула і знову відкрила книгу, але вже не так гарячково. Я бачив, що мої слова подіяли, хоча її аналітичний розум все ще вимагав «фундаменту».

«Аналіз: Об’єкт “Герміона” демонструє класичну когнітивну затисненість. Рекомендую: під час уроку використати легкий імпульс для синхронізації її вестибулярного апарату з магічним полем мітли. З повагою: Господарю, ваша присутність діє на неї краще за будь-яке заспокійливе зілля Снейпа», – пролунав голос Октавіана в моїй голові.

Ми провели в бібліотеці ще годину. Я гортав старий атлас зірок, а Герміона виписувала в блокнот «десять кроків до успішного зльоту», навіть не підозрюючи, що завтра її першим вчителем буде не книга, а відчуття волі, яке я допоможу їй знайти.

***

Настав день першого уроку польотів. Усі першокурсники Грифіндору та Слизерину вишикувалися на полі, де рівними рядами лежали старі шкільні мітли. Я стояв у шерензі, виблискуючи на сонці своїм новим придбанням – масивним металевим шоломом з крутими рогами, який ідеально доповнював мій образ.

Герміона, яка досі міцно стискала в руках свій блокнот із «алгоритмами польоту», з подивом вставилася на мій головний убір. – Гаррі, навіщо тобі це? – пошепки запитала вона. – Це ж додає зайвої ваги, та й аеродинаміка… – Для антуражу, Герміоно, – коротко кинув я, поправляючи шолом. – У небі важливо не лише те, як ти літаєш, а й те, як ти виглядаєш.

Мадам Гуч вийшла на середину поля, її жовті яструбині очі оглянули стрій. – Ну ж бо, чого ви чекаєте? Станьте праворуч від своїх мітел! Швидше!

Я не збирався просто робити крок. Повітря навколо мене наелектризувалося. – Wuld Nah Kest! – тихий, але владний вигук розірвав тишу. У ту ж мить я перетворився на розмиту тінь. Для інших це виглядало так, ніби я просто телепортувався: секунду тому я стояв позаду, а в наступну – вже ідеально рівно завмер біля своєї мітли, навіть не поворухнувши рогатим шоломом. Мадам Гуч лише кліпнула очима, не розуміючи, як я подолав цю відстань так швидко.

Коли почалася практична частина, події розгорнулися за канонічним, але небезпечним сценарієм. Невіл, злякавшись власної мітли, злетів занадто рано. Його несло вгору, він безпорадно бовтався в повітрі, наближаючись до гострих піків замку.

– Спускайтеся, містере Лонґботом! – кричала вчителька, але Невіл її не чув. Його мітла збожеволіла.

Я зрозумів, що час діяти. Коли він почав стрімко падати вниз, я виставив руку вперед, фокусуючи силу. – Zun Haal Viik! – металевим голосом промовив я. Магія вирвала мітлу з-під Невіла прямо в повітрі, відкинувши її вбік. Хлопець на мить завис у вільному падінні, і коли до землі залишалося кілька метрів, я додав фінальний штрих. – Fus Ro Dah! Спрямована хвиля повітря підхопила Невіла, м’яко, але впевнено відштовхнувши його в бік густих приберегових кущів. Він приземлився в м’яку зелень із гучним шелестом, але без жодного хрускоту кісток.

Коли мадам Гуч підбігла до нього і витягла з кущів, у Невіла були очі як у славнозвісної сови Геґріда – величезні, нерухомі й повні абсолютного шоку. Вчителька, сама перебуваючи в стані легкого офігіння від того, що щойно побачила, лише пробурмотіла: – Цілий… він цілий. Містере Лонґботом, ідемо в лазарет. Негайно.

Вона була настільки вражена моїми діями (які вона, мабуть, сприйняла за дуже специфічні стихійні чари), що навіть забула заборонити нам тренуватися.

Поки поле залишилося без нагляду, я повернувся до Герміони. Вона тремтіла, дивлячись на свою мітлу. – Тепер ти, – сказав я, підходячи до неї. Я наклав на її мітлу стабілізуюче закляття, яке не давало їй розгойдуватися. Під моїм тихим керівництвом Герміона нарешті наважилася скомандувати «Вгору!». Мітла стрибнула їй у руку. – Тепер сідай. Я тримаю.

Я взяв її мітлу за древко і, використовуючи свою волю, змусив її піднятися на метр від землі. Я повільно водив її по колу, як малу дитину на атракціоні. Герміона спочатку вчепилася в дерево так, що побіліли пальці, але відчуваючи мою підтримку, почала розслаблятися. – Дивись уперед, не на землю, – наставляв я.

Через п’ять хвилин вона нарешті набралася хоробрості. – Я… я сама, Гаррі! Відпусти! Я прибрав руку. Герміона пролетіла невелике коло самостійно, з обережною, але переможною посмішкою на обличчі. Вона плавно опустилася на землю якраз тоді, коли урок підійшов до кінця.

– Це було… непогано, – видихнула вона, сяючи. Я лише поправив свій рогатий шолом.

Після завершення уроку польотів, коли ми повільно поверталися до замку, я вирішив, що настав час для серйозної розмови про соціальну стратегію. Герміона все ще сяяла від свого маленького успіху в повітрі, але я знав, що стіни Гоґвортсу можуть бути куди небезпечнішими за криву мітлу.

Я подивився на неї з тією самою суворістю, з якою колись давав інструктажі підпільникам.

– Слухай уважно, Герміоно, – почав я, збавляючи крок. – Ти розумна, і це твоя сила, але в цьому середовищі вона діє на інших як червона ганчірка на бика. Якщо хочеш, щоб вони перестали на тебе кидатися, ти маєш змінити тактику.

Я виклав їй кілька основних правил «виживання» в колективі.

Герміона слухала, прикувавши погляд до моїх рогів на шоломі, і я бачив, як у її голові шестерні перемикаються на новий режим.

– Це… це здається дуже складним, Гаррі, – тихо сказала вона. – Наче я маю грати роль.

– Це не роль, це дипломатія, Я хочу, щоб ти стала хитрішою.

Я побачив, як вона рішуче кивнула. В її очах знову з’явився той вогник «Ярослави», який я так цінував – готовність вчитися не лише з книжок, а й із самого життя.

– До речі, – додав я, посміхнувшись, – якщо хтось зовсім не розумітиме людської мови… ну, для цього в нас є Октавіан і методи Аздрубаєля Векта. Але спочатку спробуй мій план.

Я дістав із сумки невеликий полотняний мішечок, від якого пахло сонцем, чебрецем і чимось невловимо гірським.

– Тримай, – сказав я, протягуючи його Герміоні. – Це карпатський збір. Справжні трави, зібрані там, де повітря можна пити. Сьогодні ввечері, коли повернетесь у вітальню, не ховайся одразу за фіранками ліжка. Завари цей чай, аромат сам вижене їх із кутів. Пригости дівчат і просто поговори. Не про параграфи, а про те, як минув день. Це твій перший крок.

Відступ: Вечір у спальні дівчат. Думки Герміони.

Я стискала цей мішечок у руках, наче якусь магічну реліквію. Поради Гаррі завжди звучали так логічно, але втілити їх у життя… це було страшно. Проте, коли я переступила поріг нашої спальні, я згадала його слова про «соціальну броню».

Я дістала невеликий котел, закип’ятила воду і висипала туди трави. Кімнату миттєво заповнив неймовірний запах – пахло лісом після дощу, медом і спокоєм. Лаванда Браун і Парваті Патіл, які до цього щось весело обговорювали на ліжку, замовкли і почали водити носами.

– Ой, Грейнджер, що це так пахне? – запитала Лаванда, підходячи ближче. – Це що, якісь нові зілля від Снейпа?

– Ні, це просто чай, – я постаралася, щоб мій голос не тремтів і я не виглядала так, ніби зараз почну лекцію. – Це Гаррі дав. Карпатський збір. Хочете спробувати?

За п’ять хвилин ми вже сиділи колом на килимі. Парадокс, але без підручника в руках я почувалася вразливою, але водночас… частиною чогось. Дівчата пили чай і просто мурчали від задоволення.

– Неймовірно… – видихнула Парваті. – Я ніби в спа-салоні побувала. Цей Поттер… він дивний, правда? Але такий крутий. – Ага, – підхопила Лаванда. – Бачили, як він сьогодні на полі? Цей шолом з рогами був таким зухвалим! А як він врятував Невіла? Я навіть паличку витягти не встигла, а він уже все розрулив. Напевно, його сам Дамблдор таємно вчив перед школою.

– Або він з якоїсь дуже давньої магічної родини, про яку ми не знаємо, – замріяно додала Парваті. – Він стільки всього знає! Навіть Снейп на нього дивиться так, ніби Гаррі зараз сам почне вести урок.

Вони розпитували мене про нього, і я, користуючись порадою Гаррі, не стала виправляти їхні фантазії про «таємні навчання». Я просто розповідала, як він допоміг мені з мітлою. Ми говорили про косметику, про те, як Парваті сумує за сестрою з Рейвенкло, і про те, що Рон Візлі іноді буває неймовірно грубим.

Вперше за весь час у Гоґвортсі я лягала спати не з почуттям образи, а з теплом у грудях. Чай дійсно спрацював. А Гаррі… він справді знає про цей світ набагато більше, ніж написано в будь-якій книжці. І мені все таки цікаво хто такий Аздрубаєль Вект і що в нього за методи такі.