Частина 11 Допомога і результати недбалості

Я обережно закотив рукав. Мітка була там. Чорна, чітка, але… мертва. Я прислухався до своїх відчуттів і завмер від подиву. Це було схоже на те, ніби я все життя тягнув за собою важке залізне ярмо, як той нещасний тягловий віл, і раптом хтось одним ударом розбив ланцюги. У грудях, де роками гніздився холод і страх, тепер панувала дивна, майже забута легкість. Організм був виснажений до краю, кожен м’яз нив, але душа… душа вперше за десятиліття дихала вільно.

Потім прийшло осмислення.

«Звідки він міг знати?» – ця думка не давала мені спокою.

Я згадав слова Поттера про рабське тавро і єгипетську основу. Він говорив про це з такою впевненістю, ніби читав саму суть магічного плетіння, як відкриту книгу. Але найстрашніше було інше: він знав, що саме нам обіцяв Темний Лорд. Звідки одинадцятирічному хлопчику відомо, які солодкі промови про «обраність» та «еліту» вливав у наші вуха Волдеморт? Це неможливо знайти в бібліотеці Гоґвортсу. Це знання іншого порядку.

Я заплющив очі, згадуючи момент наповнення. Кількість сили, яку Гаррі пропустив крізь моє передпліччя, була… неймовірною. Практично неможливою для людського тіла. Я бачив сильних магів, я бачив Дамблдора в гніві, але те, що зробив Поттер – цей чистий, відфільтрований потік потужності без жодної краплі стихійного хаосу – було за межами мого розуміння магії.

Це була не просто безпаличкова магія. Це була маніпуляція самою першоосновою світу.

Я повільно сів на ліжку, відчуваючи, як сигнальні чари, залишені ним, м’яко вібрують у повітрі.

Продовження точка зору Гаррі

Після наради вчителів та моїх «польотів» із шоломом, ситуація з квідичем пішла зовсім іншим шляхом. В оригінальній історії Макґонаґал мала б одразу затягнути мене до Вуда, побачивши майстерне піке, але моя вистава «Довакін-Авіатор» була настільки специфічною, що того дня вона просто не знала, як на це реагувати.

Проте наступного дня вона все ж викликала мене до себе в кабінет.

– Містере Поттер, – почала вона, розглядаючи мене поверх окулярів. – Вчорашні події на полі… це було незвично. Ваша здатність опинятися в потрібному місці та спосіб, у який ви… допомогли містеру Лонґботому. Це свідчить про неабияку реакцію. Ви ніколи не думали про квідич? Я могла б поговорити з директором, щоб зробити виняток для першокурсника.

Я спокійно вислухав її, розуміючи, звідки ростуть ноги у цієї пропозиції.

– Професорке, я вдячний за вашу увагу до моїх скромних успіхів, – відповів я рівним голосом. – Але давайте не будемо вдаватися до фаворитизму. Правила існують для всіх: грати у збірній можна лише з другого курсу. До того ж, у мене немає жодного бажання витрачати час на те, щоб ганятися за м’ячиками на мітлі, коли є значно важливіші справи.

Макґонаґал помітно знітилася. Вона, мабуть, чекала від одинадцятирічного хлопця захоплених вигуків, а зустріла холодний раціоналізм.

– Що ж… як знаєте, містере Поттер. Я просто подумала, що вам це принесе задоволення.

Я вийшов з кабінету, відчуваючи легкий присмак маніпуляції. Я був майже впевнений: це була спроба Дамблдора «підсолодити» моє перебування в школі. Подарувати дитині трішки щастя, польотів та спортивної слави перед тим, як відправити її на жертовний вівтар як це і було задумано каноном. Директор хотів створити яскравий спогад для «хлопчика-що-вижив», щоб той мав за що триматися, коли прийде час вмирати.

Але він не врахував одного: я не збирався грати роль жертовного ягняти. У моєму списку справ на цей рік не було пункту «героїчна смерть», зате був пункт «перебудувати цей світ під власні потреби».

Поки я займався стратегічним переплануванням свого майбутнього, Северус Снейп, відчувши небувалий приплив сил та легкості після звільнення від рабського клейма, вирішив спрямувати свою енергію на «захист» моїх інтересів. Його методи, щоправда, стали дещо… ексцентричними.

Звільнений від постійного болю у руці, він розгорнув справжню партизанську війну проти Квірела. Професор захисту від темних мистецтв не встигав оговтатися від однієї халепи, як на нього звалилася інша. Зіллєві диверсії: під час сніданку Квірел раптом починав неконтрольовано гикати мильними бульбашками або відчувати таку нудоту, що мусив тікати з Великого залу під глузливий погляд Северуса. Магічні пастки: варто було Квірелу наблизитися до мене в коридорі, як під його ногами оживали обладунки або підлога ставала слизькою, мов лід.

Фізичне виховання: він регулярно отримував болючі поштовхи чи удари магією «звідкись із тіні». І щоразу, приголомшений, чув лише відлуння низького театрального голосу: «Я – сама ніч! Я – страх серед ночі! Я – Чорний Плащ!»

Снейп явно увійшов у смак. Використання цитат із маґлівських мультфільмів, які він, очевидно, підгледів у моїх думках або просто вирішив узяти як абсурдну маску, доводило Квірела (і того, хто сидів під його тюрбаном) до сказу. Волдеморт же був у повному замішанні: його чуття ливило відгуки світлої, чистої, без жодної домішків сили Снейпа. Для Темного Лорда це виглядало так, ніби проти нього діє невідомий месник, а не колишній слуга.

Для всього Гоґвортсу це виглядало як низка нещасних випадків для Квірела, але я знав: Северус просто насолоджується своєю новою свободою, випалюючи залишки страху перед колишнім господарем через цей дивний, але ефективний терор. Дамблдор лише замислено протирав окуляри, спостерігаючи, як Квірел вчергове заплутується у власній мантії, за якою нібито промайнула «тінь

з крилами».

Витрата колосальної кількості чистої сили на випалювання Мітки Снейпа не минула безслідно. Така енергетична вспишка в стінах Гоґвортсу була подібна до маяка в повній темряві – вона привернула увагу тих сил, що зазвичай дрімають за межами людського сприйняття.

Того вечора, коли я повертався з бібліотеки порожнім коридором, сама реальність навколо раптом здригнулася. Простір «репнув», наче старе полотно, і з розколини вивалилася постать у темному обтягуючому вбранні, схожому на обладунок ніндзя. Розвідник був невисоким, навіть нижчим за мене, але в його руках я побачив щось абсолютно абсурдне для цього світу. Це був невеликий топірець, але з електроприводом: зуби на лезі рухалися з характерним дзижчанням бензопили.

– Кров для Кровавого бога! Черепа для трону черепів! – пронизливо закричав нападник, кидаючись на мене.

Але замість епічної битви сталася катастрофа. Вбивця, очевидно, не розрахував довжину власних штанин або слизькість гоґвортської підлоги, бо в наступну ж секунду він зашпортався об власний чобіт. Фігура з розгону полетіла вперед і влупилася обличчям прямо в кам’яні плити. Почувся виразний «хлюп».

– Хм, ось і кров, – зауважив я, дивлячись на червону пляму, що почала розтікатися під носом нападника.

Від удару ніндзя підкинуло вгору – мабуть, спрацювала якась інерція або невдала спроба згрупуватися. Він підстрибнув і з усього маху врізався головою в масивні металеві лати лицаря, що стояв біля стіни. Метал відгукнувся гучним, болючим дзвоном.

– А ось і череп для трону черепів… – подумав я, почувши характерний звук, ніби щось тріснуло (сподіваюся, це був лише шолом латів).

Нападник обм’як і залишився лежати бездиханним на підлозі. Бензо-топірець, востаннє чхнувши димом, заглух. Я обережно підійшов до цієї купи нещастя і потягнув за край чорного капюшона.

Коли маска сповзла, я завмер. З-під обладунку «вбивці-хаосита» вибилося вогняно-руде волосся, а на мене дивилося бліде, залите кров’ю з розбитого носа обличчя Джіні Візлі.

Я швидко озирнувся – коридор усе ще був порожнім. Підхопивши непритомну рудоволосу фігуру під пахви, я затягнув її до найближчої порожньої аудиторії та зачинив двері на засув. Використавши декілька заклять левітації та звичайні мотузки, що знайшлися в шафі, я надійно прив’язав Джіні до стільця.

– Енервейт, – промовив я, спрямувавши потік сили на дівчинку.

Джіні різко вдихнула повітря і розплющила очі. Її погляд спершу був розсіяним, але побачивши мене, вона одразу спробувала смикнутися.

– Ти… – прохрипіла вона, спльовуючи кров із розбитого носа.

– Я, – спокійно відповів я, присунувши стілець навпроти неї. – Тепер розказуй. Чому, що, як і, найголовніше, навіщо? Звідки у тебе цей бензо-топірець і хто навчив тебе кричати про Кров для Кровавого бога? Ти ж маленька дівчинка, Джіні, тобі б про єдинорогів думати, а не про трони з черепів.

Вона замовкла на мить, а потім її очі дивно зблиснули – це вже не був погляд дитини, це був погляд когось, хто бачив безодню.

– Мій Патрон… – почала вона, і її голос став на тон нижче. – Він зацікавився. Ти виплеснув таку кількість сили на того вчителя, що це засікли «за завісою». Він дав мені завдання – знайти і вдарити по «Світлому магу», який мутить воду в Гоґвортсі. Він не чекав, що така міць належить тобі.

Я підняв брову. – І що тепер? Твій план провалився, ти розбила ніс об кам’яну підлогу і сидиш зв’язана.

Джіні раптово опустила голову і всхлипнула, повертаючись до свого звичного образу. – Гаррі… я не хотіла. Це він… він змусив. Але я нічого йому не скажу про тебе. Я скажу, що це був Дамблдор. Скажу, що намагалася напасти на директора, але старий занадто сильний і я не змогла нічого зробити. Тільки не здавай мене братам… і мамі.

Я дивився на неї, розуміючи, що цей «Патрон» – сила, з якою доведеться рахуватися. Але те, що Джіні готова була підставити Дамблдора під удар уваги Кровавого бога, мені цілком підходило.

– Добре, – я розв’язав вузли. – Іди. Помий обличчя і якщо твій Патрон спитає – Дамблдор просто відбив твій удар, навіть не глянувши в твій бік. Нехай думає, що старий – справжня загроза.

Коли Джіні підвелася, вона не побігла до дверей, як звичайна дитина. Вона міцно стиснула свій дивний топірець, і той знову загрозливо загарчав електроприводом.

Замість того щоб вийти в коридор, дівчинка з розмаху полоснула лезом-бензопилою прямо по повітрю посеред аудиторії. Простір піддався з неприємним тріском, наче хтось розривав цупку тканину. На місці розрізу виникла вузька вертикальна щілина, що світилася багряним маревом.

– Це був Дамблдор, – повторила вона ще раз, обернувшись на порозі розлому. – Він занадто могутній.

Вона зробила крок у розріз, і реальність за нею миттєво стягнулася, не залишивши жодного сліду, крім слабкого запаху озону та мастила.

Оскільки я вже був зовсім поруч із тим самим коридором на третьому поверсі, про який Дамблдор так настійно попереджав на бенкеті, цікавість взяла гору. Події з Джіні та її «Патроном» лише підтвердили: у цьому замку забагато таємниць, які краще вивчити особисто, ніж чекати, поки вони вистрибнуть на тебе з-за рогу.

Я підійшов до масивних дерев’яних дверей. Замок був запертий, але для людини, яка щойно випалила рабське тавро з нервової системи Снейпа, звичайне залізо не було перешкодою. Я не став діставати паличку – просто приклав долоню до замочної щілини, дозволяючи крихті сили розширити простір усередині механізму. Клац – і шлях вільний.

Як тільки я прочинив двері, у ніс вдарив важкий, тваринний сморід – суміш сирої землі, старого м’яса та собачої слини. У темряві кімнати, що займала майже весь простір від підлоги до стелі, височіла гора м’язів і шерсті.

Це був він – триголовий цербер Геґріда.

Три величезні голови з налитими кров’ю очима одночасно повернулися в мій бік. Шість вух нашорошилися, а з пащ почала капати слина, що з гучним шипінням роз’їдала пил на підлозі. Собака був напружений, як стиснута пружина, готовий розірвати будь-кого, хто посміє ступити далі люка, який він охороняв.

– Ти диви, який гарний хлопчик, – тихо промовив я, дивлячись прямо в шість очних яблук монстра. Одна з голів видала низьке ричання, від якого завібрували шиби у вікнах. Але я не відвів погляду. Я випустив ледь помітну хвилю своєї сили – холодну й спокійну, як гірський туман. Цербер раптом завмер. Його голови почали схилятися набік, одна за одною, намагаючись зрозуміти, чому ця маленька істота не пахне страхом, а пахне чимось, що змушує його древні інстинкти схилятися.

– Спи, пухнастику, – прошепотів я.

Я не став грати на флейті, як це передбачалося каноном. Замість цього я просто «натиснув» на його свідомість, присипляючи звіра чистою волею. Через хвилину в кімнаті пролунало три потужних хропіння, що злилися в один громоподібний звук.

Цербер заснув, завалившись на бік і відкривши доступ до дерев’яного люка під лапою. Я підійшов ближче, оглянув конструкцію і злегка постукав по дошках.

– Отже, тут у нас філософський камінь, – подумав я. – Дитяча смуга перешкод, яку розставили вчителі, щоб перевірити «героя».

Зараз я не збирався спускатися вниз. Моє знайомство з охоронцем пройшло успішно. Тепер я знав, що Пушок (яке іронічне ім’я вибрав Геґрід) не є перешкодою, а скоріше сигналізацією, яку я навчився вимикати одним порухом думки.

Але перед тим як піти, я вирішив залишити невеликий «сюрприз» для будь-кого, хто захоче пройти цим шляхом без мого відома. Я підійшов до дерев’яного люка під лапою пса, зосередився і прошепотів формулу свого самопального закляття мінного типу:

– Пердакус Бомбарда Максіма Тріо!

Повітря над люком здригнулося, наповнившись ледь помітним багряним маревом. Це було закляття з відкладеною детонацією: воно не зреагує на пса, але варто комусь сторонньому спробувати відчинити кришку, як спрацює потрійний вибуховий імпульс специфічним акустичним та кінетичним ефектом. Назва закляття повністю виправдовувала те принизливе видовище, яке чекало на порушника.

– Нехай щастить, Квірелле, – посміхнувся я, закриваючи за собою важкі двері коридору.

Тепер «смуга перешкод» Дамблдора стала набагато цікавішою. Виходячи з коридору, я відчув, як Октавіан у сумці схвально цокнув дзьобом – він завжди цінував гарний вибуховий фінал.

Я тихо вийшов з кімнати, залишивши цербера бачити сни про гігантські цукрові кістки. Попереду був ще цілий навчальний рік, і цей забіг за безсмертям мав відбутися за моїми правилами.