Частина 2: Загадки без відповідей.

З зникнення Ноемв’ле пройшов менше кількох днів, і він все так само думав про неї більше ніж про свою ціль. Як їй вдалось утекти? Зламати закляття? І якщо це їй справді вдалось, то де вона тепер? Спогади знову заполонили всю його голову.
Хлясь! Звучна пісня про два дубки під якими зустрілись закохані обірвалась на півноті. Пів дуже фальшивій ноти. А дівчина відкинулась у кріслі і сплюнула крові після ляпаса.
— Та гарна ж пісня, чи вам мій спів не подобається?
— Скоріше не подобається, що ти не хочеш йти нам на зустріч.
— А я бачиш, не можу взагалі кудись йти, прикута! — полонянка виразно посмикала руками і ногами.
Те що всі закляття примусу на неї майже, що не діяли було несподіванкою, і після тижня спроб дипломатично змусити її діяти в інтересах Дикого Гону, ще тижня намагань примусити магією, і от вона сидить у підземеллях, скована, а Ередін з втомою дивиться на її вперте обличчя.
— І чому ж ти так противишся?
— А чому ні? Можливо я й так знаю все що ви хочете мене попросити. Чого ви прагнете. Але просто не згодна з вами.
— Ну як ні… Тоді тебе чекає смерть. Карантір?
— Я думаю що варто лишити її, даремно розкидуватись матеріалом, хоч і впертим…
— Як скажеш, тоді довіряю її тобі.
І вони лишились з Aen Somniero удвох.
— Дякую, що дав мені трошки більше часу на життя. — Ельфка знову засміялась. Вона була абсолютно божевільною, що сміялась навіть у такій ситуації.
— Ти думаєш за це варто дякувати?
— Так. Якщо я зараз не помру це означає, що у мене ще є шанс повернутись додому.
— Чи ти не втомилась від всього цього? Чому ти так твердо стоїш на своєму? — Карантір мовив м’яко, майже так само як і на початку їх не надто приємного знайомства. Присів навколішки, так щоб їх очі були на одній висоті. Її мізерний, в порівнянні з його, зріст був в нагоді. Питав він це вже не вперше, але вперше отримав у відповідь злість. Таку раптову і бурхливу, що на мить він відсахнувся.
— А ви так твердо стоїте на своєму? Ви ж хочете вберегти свій народ від Білого Холоду, завоювавши і переселивши всіх в інший світ? Чому вам здається ця ідея єдиною правильною? — Ноемв’ле шипіла люто, і видно було що вона справді втомилась, не тільки терпіти фізично все, а й просто перебувати тут, чути їх голоси і відповідати якось на їх питання.
— А що ти пропонуєш? Здатися і згинути в снігах?
— Є інший вихід, і ти його не бачиш. Не бачиш очевидних речей. З одного боку уявімо що сюди в Тір-на-Лія телепортується армія — сотні і тисячі єдинорогів, щоб завоювати вас і переселитись. Питання: скільки загине ваших солдатів і їх, і хто залишиться в кінці. Але так, вам на це байдуже. З іншого боку “Ой, це катастрофа яка погубить наш світ, давайте переселимось всі в інший світ, щоб тікати ще через десяток років”! І наприкінець, а як ти думаєш чи справді ельфи готові забратись з рідних осель щоб переселитись в брудні людські хатки з трупами господарів? З цього випливає, що план ваш самогубний, нелогічний і навряд чи його підтримує ваш ж народ. — З шипіння до кінця всіх доводів вона майже що кричала, розлючено нахилившись прямо над ним. Видихнула, а потім продовжила, вже спокійніше і знову з усмішкою. — Якщо все настільки погано, то чи це не привід замислитись, можливо це не саме ваші плани настільки безглузді, а вони є просто частиною чийогось більш дотепного задуму?
Останнім питанням він задавався вже пів року, не в змозі від нього відсахнутись, так само як тоді від Ноемв’ле. І в пошуках відповідей він періодично заглядав по майже забутим місцям, де колись навчався.
Стара лабораторія Авалаха, місце яке вирішив самостійно обшукати Карантір після невдачі на болотах, зустріла його несподіваним світлом і присутністю зрадника. Він стояв, схилившись над столом. Але як тільки Карантір ступив далі, підняв голову, маска виблискувала в світлі факелів.
— Мій учень.
“Як добре що я прийшов сюди сам.”
— Учитель. — Карантір зняв шолом, і легко нахилив голову, як то він завжди робив у часи навчання. Зараз же, напевно це був як знак, що він поки що не налаштований до нападу. Він сам сподівався на це. Ця несподівана зустріч могла дати йому відповіді.
— Ти змінився. Навіть заробив шрам.
— Ти певно теж змінився. До маски вже звик?
— Якщо не прийшов вбити, то чого хочеш? Якої розмови?
— Ти захищаєш її бо маєш якийсь план? Чому ти захищаєш ту, яка вбила нашого короля?
— І що ти хочеш від мене почути? Повіриш, якщо скажу що не вона вбила? Чи може одразу не вагаючись підтримаєш мої задуми?
“Можливо це не саме ваші плани настільки безглузді, а вони є просто частиною чийогось більш дотепного задуму?”
— Якщо ти їх не пояснюєш — як їх підтримати? А можливо ми всі вже підтримуємо твої плани навіть не знаючи цього?
— Можливо. — Маска блиснула на мить. — Дякую, за розмову. Хочеш знайти відповіді в які зможеш повірити — шукай Королеву Зими.
Мить, новий портал і Карантір стоїть сам в старій лабораторії, відчуваючи себе ще більш розгубленим ніж до того. Проклята звичка відповідати питанням на питання.
Він Aen Saevherne, який навчався все своє життя, найкращий воїн свого народу, найвідданіший власному королю, зараз він відчував що просто тоне в загадках, які задав собі сам. І чомусь саме вороги мають відповіді.

Прекрасне життя вічного сну, з якого хочеться якомога швидше прокинутись. Але реальність була навіть чимось гіршим, тому ельфка засинала знов і знов, намагаючись втекти від постійної нудоти, болю і клятого запаху трав.
Таким чином, вона в пролежала аж цілих півтори тижня свого нового життя, не пригадавши майже нічого нового зі свого минулого. Тільки може дізнавшись емпірично.
— Ну було і було, може ще згадається. От ще днів зо п’ять і зможеш встати. А там може ще через тиждень на гулянку підеш з дикунами, так налижешся що знову провали в пам’яті стануть. І життя стане звичним і зрозумілим.
Ельфка уявила ту саму гулянку, і звичним рухом перехилилась до горщика. Її знову знудило. Можна сказати життя вже звичне і зрозуміле. Струс мозку, переломи декількох ребр і ще збіса все тіло в застарілих ранах, подряпинах і шрамах. Особливо її лякали нігті — видно, що десь з пів року тому їх виривали, і тепер вони відростали гидкими нерівними шматками в гематомах. Хоча руки не були єдиним, що вказувало на те, що вона комусь дуже сильно не вгодила — безліч шрамів на ногах і спині, наче її довго і з неабияким завзяттям били чимось дуже важким. Лікарка Неста лише знизувала плечами, і повторювала, що в часи популярності мисливців на відьом подібне не рідкість.
Але не одними шрамами дізнаватись минуле. Були ще ошмаття специфічних знань з алхімії і медицини, історії і магії. Остання, скоріше за все і була основним її колишнім ремеслом. Згадати тільки портал, завдяки якому вона тут опинилась.
Тож, якщо підсумувати — була вона колись магічкою, не дуже зграбною, бо як не старалась чашка з водою жодного разу ще не перемістилась до неї з її примхи, та ще й не дуже вдачливою, враховуючи що минуле досі темне і невідоме, нігті і шкіра в жахливому стані, а струс якось сам собою не лікується. Ось і лежала вона гадаючи, яким чудом вона взагалі ще жива. І чи надовго.
Думки не найкращі, тож дівчина вирішила намалювати в голові щось більш цікаве. Уявлялось щось дике, але таке приємне — принц на коні, весь в сяючих обладунках який врятував її колись, і безперечно ось зараз заїде прямо на коні в маленьку кімнатку рятувати її знову. І щоб зростом він був під два метри і ще щоб волосся прямо золотом переливалось. Весело і відволікає. І простягне принц свою могутню долоню до неї, і як в казках, оп, і пам’ять повернулась. А далі він її поцілує, і…
Її знову знудило.
— Йой, Карін, як тебе корчить… Настільки гидко уявляти гулянки?
— Ні, то я уявляла принца, який мене врятує, поверне пам’ять і силою кохання вилікує всі рани. Слухай, то ж якось дивно, вже більше тижня пройшло, якого дідька мене все ще так вивертає?
— А то скоріше за все якісь магічні твої вибрики, або просто забагато знеболювального просиш. Загалом, якщо так буде і на наступний тиждень, то тоді вже погано буде…
— Я помру жахливою смертю, проживши при своїй пам’яті тільки декілька тижнів. — Ельфка на показ сумно зітхнула.
— Ні, то буде означати, що ти береш свої гроші, Аделу, як підтримку для нестоячого тіла і біжиш в Новіґрад, шукати магіків і по-дружньому просити щоб вилікували. Якщо ти таки одна з них, може й допоможуть.
Згадуючи Аделу, дівчина не могла не посміхатись, до того наскільки ж їй пощастило натрапити саме на неї. Вона заходила в кімнатку пораненої майже щодня і кожен раз це було неначе свято — жваво і дотепно. Тож, так, якщо кудись їхати, то бажано з цією розбійницею.
— Ну все, мазь наклала, а тепер можеш спати собі далі. На добраніч, папа!
— Та ти знущаєшся, скільки як ти думаєш мені потрібно сну?
— Стільки, щоб не заважати мені жити життя, тобто бажано майже завжди.
І лікарка вийшла. В віконечко світило сонце, з одного боку ліжка тхнуло горщиком з її нудотою, з іншого травами і мазями. І жодного співрозмовника, чи бодай цікавої книги. Хоча, навряд ельфка змогла б читати в такому стані.
Вона насправді, навіть не знала де конкретно ця сама її кімнатка знаходиться. І не бачила вже згадуваного отамана, з милості якого вона тут куняє вже який день. Хоча, він, по розповіді Адели до неї заходив, глянути. Скоріше за все, що вона йому не здалась достатньо цікавою, щоб порозмовляти.
Все ж, заплющивши очі, ельфка змогла провалитись в темряву. Яка раптово змінилась як завжди буревієм, снігами через які вона йшла.
Щось було в них таке — що притягує, змушує забувати все, і можливо саме через ці сніги вона і втратила пам’ять.
І знов попереду миготіла маленька пташка, за якою вона гналась, але цього разу вирішила глянути по сторонам — навколо неї все так само вирувала метелиця, але не тільки. Вершники в сталевих темних латах, так схожі на ті, через які вона не могла піднятись. Невже цей сон це не просто сон, а її спогади? Але з якої бісової ковіньки вони женуться за пташкою? Ця істота — провідник чи здобич?
Відповідь вона дізналась майже одразу як питання спалахнуло в голові — один з вершників пустив стрілу в пташку, але та ухилилась. Чудово, загін дивних лицарів переслідує одного маленького птаха в такій віхолі. Або навіжені, або їсти аж настільки нема чого, або сон передає сенс в метафоричному вигляді. Особисто їй, найбільше подобалась друга версія, перша занадто проста, а третя занадто складна. Ельфці не хотілось розбиратись, що ж на біса може значити пташка і жахлива погода.
Дівчина намагалась через сніг, що заліплював очі вдивитись і визначити що це за ціль в них така, і побачила що женуться вони ще за однією якоюсь тваринкою. Хвіст видно, а все інше — здогадуйся.
Несподівано картинка змінилась, тепер можна було побачити нічне чисте небо, а хвіст перетворився на високу постать з посохом. Ельфка скоріше відчула ніж побачила хвилі магії, одна з яких з силою відірвала дівчину від землі і міцно так приклала об дерево. О, тепер положення точнісінько таке, як коли вона тільки прокинулась. Вона хотіла погладити себе по голові, настільки зраділа тому що це таки їй сниться минуле.
Поки вона тихо раділа, бій з колишнім хвостатим продовжувався, але один з лицарів не поспішав — і, здається, дивився прямо на неї. За моторошним шоломом не було видно лиця, тільки темні провали де мають бути очі.
Він поступово наближався і, з кожним його кроком, ельфка все сильніше відчувала як підступає до горла паніка. Вона ж з цим здоровенним монстром була заодно, чи ні? Чому вона так боїться?
Підійшовши до неї упритул він зняв шолом, і разом з цим все оточення знову змінилось на кам’яну кімнатку без вікон. Зникли звуки бою, і навіть одяг в який вони були вдягнуті.
“Золотокудрий принц, хоча б сні фантазії здійснюються.”
У цьому видозміненому тільки що сні вона навіть могла відчути його запах — вишня і м’ята. Могла відчути, що сидить на чомусь холодному, а в роті посмак крові.
— Як ти змогла втекти, Ноемв’ле?
— Це мене так звати? — Дівчина хотіла почухати носа, але руки виявились прикованими до крісла на якому вона сиділа.
— Ноемв’ле — безіменна. Ти так і не сказала як тебе звати.
— Зажди, сонце, щось я вже заплуталась. Я ж з вами їхала через бурю, і вдягнута була в ті жахливі лати як і ви, але як мене звати ти не в курсі?
Ельф, а це був саме ельф, дивно на неї глянув. Наче не повірив своїм вухам. Відійшов, сперся об стіну і схрестив руки, наче захищаючись від її слів. Це він так відреагував на те що вона назвала його лати мертвого лицаря жахливими, чи це на нього справило враження її звертання “сонце”? З таким золотим волоссям, а тим паче з такими янтарними очима, він мав чути до себе безліч разів що він сонце, тож напевно таки образився через одяг.
— Тобто ти нічого не пам’ятаєш?
— Анічогісінько.
— А де ти зараз знаходишся?
Вона знову відчула паніку. Та сама її інтуїція волала про те що цей принц не такий вже й принц, і вірити йому навіть у сні не можна.
— А ще б я знала. — Вона невимушено, як їй здавалось, знизала плечами і мило покліпала на співрозмовника. Дивацький сон, але однозначно цікавіший ніж постійні скачки через мороз. — Розкажеш мені щось про мене? Про тебе можна довідатись, якщо хочеш потім, якось цікавіше нарешті дізнатись яка скотина мені попсувала манікюр.
Ельф якось занадто втомлено зітхнув, прикрив очі рукою. Щось в цьому всьому змусило паніку охопити все її тіло, сковані руки тремтіли, і ельфка знову поглянула на власне оточення. Кам’яна кімната без вікон, крісло посередині, з спеціальними отворами для кайданів, і на ноги також. Одяг старий і пошарпаний. І дивний ельф, який не знає навіть її ім’я. Загалом, це між ними було спільним, та все ж.
— Це був ти. — Вона стверджувала, а не питала.
— Ти не хотіла з нами співпрацювати.
— Ну ні… чого ж собі. Себто перепрошую, пане, не мала на меті тебе образити, не знаю що там ми не поділили, але ти чортовий паскудний виродок.
— Ти не вперше це говориш.
— О, то в нас було досить цікаве спілкування. І як, ви таки мене зламали, щоб я вам допомагала?
— На жаль, ні. Стерли твою свідомість, і ти стала звичайним солдатом.
— Прекрасно, я майже, що собою пишаюсь, хоч і не розумію всього. Це так мило, що ти мені допомагаєш згадати моє минуле, дуже дякую тобі, сказала би я але саме через тебе і тобі подібних я тепер не знаю взагалі хто я і лежу зі струсом мозку.
— Ти очікуєш вибачень?
— Не думаю від таких плюгавих покидьків як ти можна почути вибачення, та я і б не повірила.
— Я б також. — Після короткої паузи, ельф продовжив щось говорити, але вона вже його не чула. Кімната в напівтемяві все більш темніла і темніла, обриси розмивались, аж доки все не накрило пітьмою.
І ще через мить, вона усвідомила що ця темрява — просто її заплющені очі.

— An’badraigh aen cuach*! — Карантір з силою вдарив посохом шестилапе потворне створіння.
*примітка автора. то він матюкнувся.
Цей світ особливо йому не подобався, і як на зло, кожен раз коли він помилявся він потрапляв сюди — в чортове синьо-фіолетове болото, на якому мешкають почвари, які вже раз лишили йому шрам. І будучи чесному не один, на лиці.
Кожен раз він справлявся з ними, було їх з десяток чи декілька десятків, та сьогодні він не був впевнений в перемозі. Взагалі ні в чому не був впевнений.
До чого старі легенди до теперішніх проблем? До чого тут стара казка про Королеву Зими? Чим був той дивний сон, чи він справді розмовляв з Ноемв’ле, чи лиш новий спотворений спогад?
Загадковим було і її вміння не підкорятись їх закляттям, старі Знавці подеколи не могли чинити опір як Ередіну, так і самому Карантіру. А як змогла зламати закляття і утекти? Повернути хоча і не всю, але свою власну свідомість?
Процедура звільнення рабів практикувалася на пам’яті Карантіра всього декілька разів, і жоден з них не був простим, для тих хто накладав закляття, не кажучи вже про те, що вона змогла звільнитись сама.
Йому здавалось, що на її запитання може дати відповідь Авалах, але тепер на загадки Авалаха також були потрібні розгадки. І Карантір шкодував, що не може її про це запитати. Чи взагалі когось хоч щось запитати.
Гидкий чавкаючий звук, коли верхів’я його посоха опустилась на чергову голову ворога, гарчання і скиглення. Потвори, яких досі було забагато, скалили міцні довгі зуби, і піднімали верхні кінцівки які закінчувались довгими шипами. По чотири нижніх кінцівок також мали такі прикраси, але значно менші. Він ненавидів вже цих монстрів зараз в сотні разів сильніше, лише від того, що не міг спокійно все обміркувати.
Новий ривок, Карантір перемістився подалі від скупчення монстрів, і направив на них потужний імпульс магії, який взірвався, вбивши ще з півдюжини тварюк.
Ще через чверть години бій нарешті був завершений, і ельф вирушив далі. Додому, де він знову не був щонайменше днів п’ять.
— Як успіхи? — Ередін Бреак Глас, король Aen Elle і головнокомандувач Дикого Гону виглядав втомленим, сидячи на троні. Карантір на мить відчув невдоволення — це саме він гасав між світами шукаючи зачіпки, саме він спав по три-чотири години, і саме він зараз по вуха в багні і крові. Але він швидко опанував свої емоції, недоречні і ганебні.
— Той край, майже що марний для вистежування — куди саме направилась Сіреаель з’ясувати важко. Тому, можливо, варто знову почати стежити за двома д’ойне, через яких вона скоріше за все і повернулась туди. Але я знайшов сліди Авалаха в одній з старих лабораторій. Варто стежити й за нею.

“Історичний початок формування окремої ідентичності Aen Elle безпосередньо пов’язаний не з первинним розколом Aen Undod, як довгий час вважалося, а з подіями, що відбулися вже після переселення ельфів у новий світ, відомий нині як домен Aen Seidhe. Згідно з архівними джерелами, ельфи Aen Undod були змушені покинути свій первісний світ унаслідок катастрофічного катаклізму, який спричинив повну дестабілізацію кліматичних, магічних і часових параметрів. Єдинороги, виступивши посередниками, відкрили Ard Gaet — Великий Шлях, що дозволив ельфам перейти в інші сегменти Спіралі.
Метою першої хвилі міграції було заселення нового світу, що, як з’ясувалося, вже мав корінне населення — расу вранів, рептилоїдного типу. Унаслідок збройного конфлікту між переселенцями та вранами було майже повністю знищено останніх, включно зі значною частиною ельфійської королівської династії. Саме після цієї війни й відбувся ідеологічний і політичний розкол серед ельфів, що на той час ще формально залишались єдиним етнокультурним комплексом.
Одна частина ельфів, орієнтована на адаптацію, відбудову та консолідацію у новозавойованому світі, обрала залишитися. Вони згодом стали відомі як Aen Seidhe — Народ Гір. Інша ж частина, не погоджуючись із напрямком стабілізації, а також можливо, з інших політичних, стратегічних або метафізичних міркувань, вирішила продовжити експансію Спіраллю світів. Саме вони сформували спільноту, відому як Aen Elle — Народ Вільх.
Подальшу історію народу Вільх пов’язують із двома ключовими постатями: королем Аубероном Мюркетахом та Знавчинею Inváerne Rhena, першою навігаторкою червоних вершників. Під їхнім керівництвом численна колонія ельфів Aen Elle переселилась у новий світ — уже заселений людьми. Цивілізація людей була знищена або підпорядкована, що згодом стало причиною конфлікту з нещодавніми союзниками — єдинорогами, які вважали такий акт порушенням магічного балансу та етико-екзистенційних норм взаємодії між расами. Цей конфлікт завершився війною, в якій Aen Elle, попри значні втрати, змогли утвердити свою гегемонію.”