Частина 1: Кінець початку.

— На сьогодні досить, розбиваймо табір. Рульвейн, Едеріель на вас коні, Нітраль, приготуй спальники. І Ноемв’ле… розпалить багаття.

*примітка автора: Ellylon(мова ельфів народу Вільх): No – ні, не; emw – називати; le – закінчення, додається до дієслова, що інформує про те, що йдеться про 3-ю особу. Щось на кшталт “Не названий/на”;

Карантір тяжко видихнув і як завжди з неохотою зняв шолом. Зроблений майстрами Тір-на-лія цей шолом вирізнявся серед інших — не мав таких чітких обрисів черепа, проте був так само лякаючим. Ельф ненавидів знімати цей шолом, і показувати світу звичайнісіньке худе і продовгувате лице, але наразі був надто втомлений, щоб і далі продовжувати носити добрих п’ять кілограм металу. Сьогодні все-одно вже вони цю прокляту дівчину не знайдуть. Чесно кажучи, він втомився постійно цибати з одного світу в інший, минуючи пекельний холод вмерлих світів. Саме через Білий Холод він і втомився найбільше. І хто б не втомився постійно мерзнути?

Цього разу з ним в загоні було не було багато осіб — всього шестеро, для того щоб вишукувати сліди. Троє з них були навігаторами, точніше двоє, а третя була ельфкою Aen Seidhe, захопленою ще минулої осені. Вона як і більшість викрадених не мала власного імені, але була корисною для вершників.

Карантір зняв ще й рукавиці, але як виявилось зарано, артефакт відслідковуючий магію на мить засвітився, і ельф хутко підвівся. Даремно він гадав, що є час на відпочинок.

— Хутко, рушаймо.

В відповідь, почулись декілька лайливих слів, але сперечатись ніхто не став, лише знову збираючись в погоню. Дикий Гін — ідеальна армія, в якій воїни, розвідники і навігатори мали ніколи не втомлюватись. Не зважаючи на реальність.

Слід вів їх знову через хуртовину, і коли вони нарешті вийшли з порталу, Карантір зрозумів, що на цей раз вони таки встигли. Ельф зжав ще один артефакт, так що той ледве не тріснув, просячи підкріплення, і побіг до двох фігур.

В цьому світі їх вистежити було ледве не найлегше, чи через те що це був один з близьких світів, чи через схожість з їхнім побудовою. То тут, то там, попереду відкривались портали, через які виходили все нові і нові воїни. Один з порталів не сумнівно переніс і Ередіна. Не міг ж сам король пропустити таку значиму подію.

І знов вони біжать як хижаки, що намагаються піймати свою здобич – не звертаючи уваги на те, хто з них вже загинув, хто поранений, а хто…

Ні, він таки звернув увагу. Найменша з усіх масивних постатей Aen Elle відлетіла від потужної хвилі сили, і сильно вдарилась об стовбур дерева. Шолом, скоріше за все завеликий для її голови, покотився, відкриваючи погляду світлі кучері, а утікачі побігли далі. Карантір на мить відвів погляд від рабині, і глянув на свою ціль. Червоні вершники, яких було забагато всього на двох осіб — але все ж не встигали за Знавцем і носійкою гена Старшої крові.

Він мав бігти далі, мав… Він хотів переконатись чи лишилась жива Ноемв’ле, дивна дівчина, за якою він тихо спостерігав пів року.

Та все ж, його обов’язок понад усе. Дівчина з попелястим волоссям досі вражала своїми вміннями, певно що вона була б найкращим воїном не тільки в власному світі, а й в рідному для Карантіра. Вона, певно би не дала собі раду з цілою армією, але вправно могла затримати їх, переміщуючись бірюзовою блискавкою за спини, і наносячи чергові удари.

І як би це не було неймовірним, все ж, вона знову утекла. Портал засяяв лиш на коротку мить, в яку дівчина хутко стрибнула кудись знову в невідоме. Карантір встиг побачити, що хтось таки встиг її поранити, але на цьому все. Хоча її напарник і не встиг піти за нею і тепер лишався прямо перед десятком лицарів Охоти. Певно що ельфський Знавець можливо б впорався з ними усіма, якби тут не було його найліпшого творіння — Карантіра.

— Вбити зрадника, щоб він нам більше не завадив. — Ередін не витратив більше слів, просто пішовши геть, лишаючи все на одного з своїх генералів.

Певно що для всього народу Aen Elle, ельф що стояв перед ним і був зрадником, тим хто віддав перевагу дівчині, а не рятуванню всієї нації. Та Карантір, вихований ним, в глибині душі усвідомлював, що все було не так просто.

Авалах націлив посохом в одного з воїнів, миттєво збиваючи того з ніг і відкидаючи його з такою силою що той проробив прірву власним тілом. А Карантір усвідомив, що вагається. Що не хоче просто лишати життя наставника, хоч той і був зрадником. Невже слова тієї рабині досі діють на нього?

— Va fail, elaine, ceadmil folie! Glaeddyv dorne aep t’enaid, bunn’droh ithne i’yachus!

Прокляття, особливо таке, потужна річ. І позбавляє його сцени в якій від його ж дій помирає один з найближчих йому друзів, навіть якщо вони вже колишні.

 

---

 

Перше що спало їй на думку було те, що її чимось привалило. Виявилось, що це дивна броня в яку вона була вдягнута. До біса важка, від чого їй було важко рухатись. Друге, що вона подумала, що якось занадто холодно в цій броні, і на противагу цьому потилиці аж занадто гаряче. Гидкий контраст. Підняти руку, було важко, та все ж вона змогла. Результату — ніякого, відчути щось пальцями закованими в залізні рукавиці неможливо. Потім вона почала чути, і зрозуміла, що нічого не зрозуміла. Крики, лязкіт зброї, гупання і все це занадто не мелодично і хаотично. На щастя з кожною миттю все далі і далі від неї, але щось їй підказувало, що от вже прямо зараз, а краще секунд десять тому як вона прокинулась, треба вшиватись.

Щоправда, як вшиватись довелось вигадувати, і досить довгенько, але все ж вона змогла щось зробити. Раптово все оточення змінилось, з снігу і голих дерев на щось занадто світле і зелене. Мимохідь вона ще здивувалась, що вміє телепортуватись. Хоча вона не була впевнена чи це телепорт чи вона просто знавісніла.

Вивалилась вона гарно і граціозно на якусь калюжу. Гарна земля, порівняно з тим де вона була нещодавно, навіть вода тепла. А головне — м’якша. Тепер можна подумати, ось так зручно лежачи на животі в брудній калюжі. І не важливо, що багнюка в рот ліза, а сама вона буде схожа на якусь брудну почвару. За хвилину її міркувань, вона з жахом зрозуміла, що не може згадати хто вона, звідки, а що головніше, на чорта лисого вона нап’ялила таку незручну броню. Мало того що дивацька і страшна, так ще й лежати в ній було боляче. А вставати надто важко. Певно ось так і скінчиться її коротке життя, яке по спогадам почалось хвилини зо дві тому…

— Гей, гляньте що це? — тишу милої природи розрізав пронизливий низький жіночий голос, і за ним ж почулись і інші.

— Топелець? Та ні, топельці наче не залізні.

— До… помо… жіть.

Її голос був хриплим, наче вона не говорила мінімум декілька місяців і ще досить тихим.

— Почвара говорить?

— Ану тихо!

В її полі зору з’явились чоботи і чиїсь ноги.

— Це не почвара, телепні, а ельфка! Ти взагалі жива?

— Наче поки-що.

— Ну то й добре, Анґус, підсоби! Ух ти, срака залізна, яка ж ти важка!

— Це не я, це ці бісові обладунки. — вона відчула потребу виправдатись, хоч наступна сказана фраза навіть у її вдареній голові звучала по-дурному. — Поняття не маю де такі жахливі здибала.

Нарешті вона побачила світ не з положення лежачи в калюжі, завдяки двом на вигляд розбійникам, що ледве її підняли. І справді, як вона в таких ходити могла?

— І як ти їх носиш? І нахіба вони такі?

— А щоб ще я знала… Почесно дозволяю вам стягти якимсь чином їх з мене і продати десь.

Жінка засміялась, а чоловік поряд прискіпливо глянув на неї, в задумливості почесав голову з дивною зачіскою. Вся голова брита — і тільки на маківці довге волосся, що наче чуб звисає на лоб. Жінка також виглядала майже що стильно: мала коротку зачіску, з поголеною повністю однією стороною голови. Великі золоті сережки коливались туди-сюди, наче гіпнозували.

— Зтягнемо і продамо, а за дозвіл навіть долю отримаєш. — Нарешті висміявшись мовила розбійниця. — Маєш жахливий вигляд, та і голова вся в крові, може від того не знаєш де такий скелет собі натягнула. Ну-ж-бо хлопці, роздягнемо нашу красуню, а там і нести до отамана легше буде, щоб підлатати.

— Сподіваюсь, що латати мене ліками будуть, а не чимсь іншим, а то…

— Не бійсь, не дам тобі зашкодити. Я Адела, а це все — повела рукою жінка вказуючи на інших розбійників, що вже встигли підійти, — дикуни, себто Реданська вільна компанія.

 

---

 

— І все ж, ти дав йому утекти.

Карантір нічого не сказав. Йому, насправді певно не було чого сказати. Розгрібання тіл і поранених не дало нічого крім гіркого посмаку в роті. Мало того, що вісім воїнів мертві, ще п’ятнадцять поранені, так Ноемв’ле кудись зникла, лише пляма на дереві від крові і шолом лишились.

Все почалось, так, більше ніж пів року тому. Червоні вершники вишукували Ціріллу, а паралельно з тим продовжували стежили за тими двома людьми, що були близькі до неї — відьмака та чародійки. Увесь час вони захоплювали багато людей, але та ельфка була не простою полоненою, а чарівницею снів, Aen Somniero*. Такі чарівники — одні на тисячі інших, були надзвичайними по своїй природі, але…

*примітка автора: Ellylon(мова ельфів народу Вільх): Aen – артикль, що використовується перед назвами живих істот; Somniero, суміш з лат. somnia, та грець. omniero – спати, снити.

Був лиш один нюанс. Вони могли снити тільки тоді, коли самі того бажали, а проти волі, магічка надсилала раз за разом не надто приємні сни, які не давали анічого корисного.

— Без проблем, катуйте мене, вбивайте, я вам нічого не буду показувати, хіба що тільки знову дупу тролля.

І так, її катували. Безрезультатно, тільки пісень наслухались. Голосу в ельфки не було, за те горланила вона, як тільки могла голосно. І багато сміялась попри все. Особливо коли накладали закляття щоб слухалась. Впадала у сон, а коли прокидалась у власному глузді сміялась.

Вона була не першою, не другою і не останньою, чиї муки бачив Карантір, і певно було лише одне, чому вона й досі була в його голові.

— Ти раб, тебе народили як раба, виховали як раба і ти продовжуєш бути рабом. Лише шавкою на побігеньках у сокола.

Вона це казала не раз, скоріше кожен раз як він приходив до неї. Зрештою, рабинею стала саме вона. Повністю без пам’яті чи власної свідомості. На те щоб протидіяти цьому в неї не було достатньо сил. Хоча і так, вона все одно спромоглась свого — і снити за їх забаганками в стані постійної напівпритомності не могла.

Вона багато чого йому говорила, здавалось вона спеціально дізнавалась про нього у снах. Про його минуле і про майбутнє, яке закінчиться його смертю на дні. На запитання, на якому ж саме дні, вона лише сміялась, ховаючи сльози болю, і казала “льодяному”.

І так, її передбачення боляче віддавались досі в його вухах. Карантір поважав гідних супротивників, а міць і впертість тієї, хто навіть не сказала власне ім’я вражали. Можливо саме через це він і замислився чи на правильний бік він встав, і чи все робить на краще. Чи скоріше, вона лише укріпила ті суммніви, які почались вже давно?

Ередін, його генерал і король, вперто йшов до своєї мети, і Карантір підтримував його, не довіряючи при цьому колишньому наставнику, який мав інакші помисли. І ельф здогадувався що камінь зіткнення був не лише в дівчині Старшої Крові.

Аудієнція закінчилась, і хоча Карантіру слід було б знову вирушити у дорогу, він ледве переставляв ноги в напрямку своїх покоїв. Хотілось вимитись і проспати всі ці гидкі часи. Прокинутись десь у зміненому рідному світі, якому не буде загрожувати Білий Холод. Не стрибати з одного мертвого світу в інший, не бачити більше ні снігу, ні крові, ні зелених холодних очей короля.

Як він знімав лати, і як ніжився в ванній промайнуло швидко, і от нарешті він вже падає на своє ліжко. У темряву сновидінь.

У темні очі, що дивляться на нього зухвало, і нічого що знизу вверх. Брудні кучері обрамляють худе чоло і додають божевільності у усміхнений вираз обличчя.

— “Золотий хлопчик, що став вбивцею”. Так про тебе пише твій наставник. Чи ти сумуєш за ним? Певно що так, адже він провів з тобою значно більше часу ніж твої батьки, яких звели наче кроликів на розмноження.

Вона знову засміялась, хрипло, наче каркаючи. Голос вона зірвала ще з тиждень тому, горланячи якусь непристойну людську пісеньку, коли їй виривали нігті.

— Ти раб. Народився рабом і ним і виріс. Aen Saevherne, навігатор і генерал, а направду лише гомункул, якого виростили як лабораторну жабку.

Його руки впились в її шию, здавлюючи так щоб вона не могла промовити ані слова. Але вона не здавалась. Напевно ніколи не здасться.

— Ти ніколи не був особистістю, так хоч зараз проявляєш емоції. Вбивця.

Вона продовжувала усміхатись, навіть коли задихалась і перестала дихати. Навіть коли він її відпустив, і вона осіла холодним мертвим тілом, а очі перестали дивитись на нього, і тепер гледіли в порожнечу. Вона все одно посміхалась.

Карантір прокинувся від того, що тремтів.

 

---

 

Вона прокинулась від того, що тремтіла.

— Що поганий сон? З такою діркою на потилиці не дивно.

Снилось і справді щось не надто приємне, спочатку наче підземелля, де вона була прикута до крісла, далі вона бігла і бігла за маленькою пташкою через хуртовину. Ще снилось дивне місце — кругле приміщення, і кругле ж велике вікно над ліжком, за яким водяний простір. Кімната була десь у морі чи в якійсь глибокій річці. Не так щоб звично, але їй сподобалось.

Певно що вона заснула на пів дорозі, бо останнє що пам’ятала це як Адела її взяла на руки після того як стягнули металеві лати. А тепер вона вже лежить на чистій постілі на животі, і відчуває як хтось копирсається в її черепі, хоча болю не було.

— Як хоч тебе звати?

— Не знаю. Останнє що пам’ятаю як усюди щось гепало і ляскало, наче на полі бою, а я напівжива в тих тяжкезнних латах в яких і рухатись неможливо.

— Судячи з того наскільки ти ослаблена ти і просто так рухатись не зможеш ще тиждень-два. Ти вже не злись, але я тобі твої кучері трошки вкоротила.

— Та хай з ними, лиш би живою лишилась. Я так розумію, ти знахарка?

— Правильно розумієш, але не все. Бувша учениця Оксенфуртської академії, лікарка.

— Пощастило мені.

— Не те слово. З такими ранами чудо, що взагалі вибралась, а судячи по акценту ти десь з далекого півдня, тобто ймовірно за чорних воювала, але вуха твої то заперечують, може скоятаель?

— Зайве вигадуєш, — в кімнату увійшов чоловік, і трошки скосивши очі поранена побачила що то був Анґус, як його називала розбійниця — була б вона в кольорах нільфів, так до тебе б її не принесли, тільки б добили по-тихому. Те саме якби як білка виглядала. Звідки ж тебе таку сюди занесено?..

— Сліпий і глухий що не помічаєш мови і вух, чи як? Кажу, що бачу. — Копирсання в черепі припинилось. — Зрештою, це не так важливо, як те скільки мені доведеться над нею стояти. І як те, що вона свого імені навіть сказати не може.

— Добре ж тебе приложило. Поки ти спала ми ту груду металу ковалю відвезли. Як Адела і казала, то твоя частина. Вистачить щоб пожити тиждень-два десь в тавернах, а ліки і одяг ми тобі й так дамо.

— Якісь ви занадто добрі, як на розбишак.

— Ну треба ж колись хороші справи робити. — Чоловік гикнув і реготнув.

Дівчина не помітила як він вийшов, і в полі зору опинилась молода темнява жінка, яка певно і була лікаркою.

— Зашивати закінчила. Зараз напевно краще тобі поспати, поки знеболювальне діє, а то пізніше буде так боляче, що зможеш тільки плакати.

— Дякую.

— Все таки, якщо і не пам’ятаєш, то треба вигадати як до тебе звертатись.

— Я ж навіть не знаю як виглядаю, ще не бачила.

— То й краще не бачити. На черепі яке зветься чолом тільки і помітно твої величезні темні більма, прямо як в кошеняти з трущоб. Таке миле було, брудне, прям як ти, Карін я його звала, тож і тобі підійде.

— Ну й добре. Карін так Карін. В честь брудного кошеняти.

Вона заплющила ті самі величезні карі очі, і намагалась знову пригадати хоч щось з колишнього життя. Але єдине що спадало на думку — вічний холод хуртовини і жахаючі безперестанні сніги.

 

---

 

«Унікальність типу магії сновидінь, також звана як онейромантія, також в тому що його важко відслідкувати чи контролювати — оскільки основна направленість телепатія, точковий вплив на свідомість, або відслідковування і прогнозування, передбачення та провидіння. Тому є значні бар’єри в накладанні заклять поневолення на деяких Aen Somniero. Ця магія при її використанні не дає значні імпульси сили, хоч всю магію можна відслідкувати — просторову найлегше, бо вона дає дуже сильні коливання та хвилі від дії і “проколів простору”, але щодо онейромантів це майже неможливо — точкове керування свідомості не дає значних імпульсів, але можна відслідкувати по істотах з якими взаємодіяли сновидці, але і тільки. Люди також можуть мати здібності до онерйомантії, але досить слабкі для повного використання, часто для онейроскопії їм необхідні наркотичні, галюциногенні речовини.

Істинним Aen Somniero потрібна тільки інформація, яку можуть здобути навіть телепатично. Вони сприймають сни не тільки візуально, як більшість людей, але й слухом, нюхом, дотиком і навіть смаком.

Хоча безсумнівно таланти Aen Somniero є без перебільшення потужними та корисними, та сама сила снів — занадто вузьконаправлена. Так, до прикладу, сновидиці можуть передавати інформацію через сни магам, які не мають здатності до онейромантії, але не керувати ними, чи заподіяти шкоди. Часто онейромантки мають здатність до зцілень і використовують сни як допоміжний елемент у лікуванні. Також були записані відомості, що онейромантія була частиною пророчого дару, але такі випадки поодинокі, і менш досліджені. Оскільки глобальне провидіння є іншою, хоч і дотичною магією, важко сказати, чи ці Aen Somniero розвивали в собі саме цей напрямок, чи скоріше це були два вроджені таланти які переплелись. Провидці загалом можуть бачити майбутнє, можуть декілька варіантів майбутнього, конкретні майбутні події, а сновидці бачать через сни – минуле, теперішнє, чи інколи майбутнє, але лише конкретних осіб і лише по конкретним запитам, тоді як провидці – навпаки не мають конкретики.

Більшість Aen Somniero є такими ж чародіями, які можуть відкривати портали, створювати ілюзії, та багато чого іншого, вони мають скоріше більший потенціал поглиблення в психіку, психофізіологічні процеси та передбачення ймовірного майбутнього конкретних осіб. Та попри це все, дуже рідко коли Aen Somniero мають навички бойової чи потужної магії інших галузей.»