Том 1. Розділ 8. Втручання

Частина 1

За мною бігло кілька чоловіків. Вони були значно швидші за мене, проте я відштовшувався з допомогою магії і тим самим пришвидшував себе. Мені вдалося пробігти повз бібліотеку, а це значило лише одне — до виходу було вже недалеко. Краєм ока я помітив того самого хлопця, якого нещодавно обікрав. Він з усіх сил намагався вибратися з фортеці, та йому нічого не вдавалося. Тим часом його форма досі сиділа на мені. Шкода правда, що повернути її не вийде.

Після проникнення на територію Академії Магії Раноа мені прийшлося втікати, бо хтось-таки викликав охорону. Кляті студенти, не дали мені навіть відпочити! Тільки-но я збирався розповісти Рінії та Пурсені свій план, як кілька озброєних чоловіків погналися за мною з криками. Я сказав Рінії та Пурсені прийти до головних воріт і чекати мене там, а сам рвонув у сторону тунелю, який вирив раніше.

Повертаючись до погоні, збоку почулося як один з охоронців почав читати заклинання, тому я створив позаду “Кам’яну стіну”. Чоловік, що біг досить близько до мене, врізався в неї і з жахливим звуком гепнувся на землю. Його колеги на хвилю зупинилися, щоб перевірити як він, але той грізно звелів їм бігти за мною. Звісно ж, мені було шкода його, проте нічого вдіяти я не міг.

Нарешті на горизонті з’явився мур, під яким знаходився тунель. Я зупинився та приклав руку до землі, щоб відкрити його, проте за мить відчув, як щось міцно стиснуло мене ззаду. Один з охоронців встиг оминути кам’яну стіну й наздогнав мене. Його міцні чоловічі руки охопили моє дитяче тіло з двох боків, а я тим часом старався відвернути своє обличчя від нього, щоб він мене не запам’ятав.

— Добігався? Тепер будеш виправдовуватися перед вартою. Хлопці, я його впіймав!

На щастя, цей ідіот повернувся, щоб покликати своїх колег, що й дало мені вікно для використання магії. Я вкусив його за руку, завдяки чому зміг отримати свободу, після чого відправив чоловіка в політ за допомогою “Аероудару”. Його тіло не змогло протидіяти силі вітру, через що той пролетів кілька метрів і впав на землю. Я, не очікуючи коли охоронець підніметься, схопив свою мантію та заскочив у дірку, яка вже встигла розсмоктатися.

Моє стомлене тіло ледь повзло тунелем, поки ззаду чулися якісь крики. Багно залишало на формі плями, через які мені ставало ще більше соромно за себе. Мало того, що я не повернув йому форму, так ще й побруднив її. Мені немає прощення! Сподіваюся, що в нього зараз усе добре і він не вмирає від голоду на самоті.

Нарешті мій погляд зустрівся із сонячним світлом. Душний тунель закінчився і я міг переодягнутися в свою мантію, яка також була брудна. Втім, відмити її — не проблема.

— Ах, точно. Треба поспішати. Мабуть, вони вже зачекалися.

Між містом і Академією стояв рів, але йти на міст мені не можна було. Там чекала охорона, готова схопити мене, тож я скотився з пагорбу вниз  і почав карапкатися до міста.

Довкола в повітрі висіла пилюка після мого падіння. Якби хтось ішов мостом, то легко помітив би мене, проте зараз там нікого не було. В цю пору мало хто виходив, адже більшість була зайнята уроками.

Врешті я видерся нагору та почав чекати. “Чекати на що?” — ви запитаєте. Звісно ж на моїх любих компанйонок, які чомусь запізнюються. Цікаво, що їх могло затримати? Невже вони вирішили зрадити мене і розповісти все охороні? Це було б досить неприємно. Все ж їхня відповідь звучала обнадійливо, тому сподіватимусь, що Рінія з Пурсеною не зрадники.

Хоча, якщо так подумати, охорона прибігла відразу ж після нашого поєдинку — тобто хтось викликав її під час бою. А ще охороні вже було відомо про те, що я не студент… Цікаво. Щось мені здається, що в цьому замішана третя сторона.

Якщо так глянути, поява Аріель також була надто зручною. Вона прийшла відразу ж після бою під оплески натовпу, а потім завалила мене текстом про приєднання до неї. Навіть агресія Люка виглядала награною. Невже це все було постановою? Гра, щоб заманити мене до себе в партію?

Ця думка дратувала й водночас тривожила мене. Я ходив з місця на місце та чухав руки в нетерплячці. Якщо Рінія та Пурсена прийдуть, то немає сенсу перейматися, та якщо їх не буде… Ні, варто вірити в своїх товаришів! Не для цього я пролазив на територію Академії.

— Йоу! Чого така кисла пика, ня?

Мурашки пройшлися по моїй спині, коли я почув цей голос. Не можна ось так підходити до старого ззаду! Мені ж уже майже п’ятдесят, скоро йтиму на пенсію.

Жартую! Проте їхня поява не могла не радувати. З руками за головою, Рінія прямувала в мою сторону по мосту. Пурсена, йдучи поруч із нею, тримала шматочок свіжоприготовленого м’ясця. Вже вкотре я бачу її з їжею в руках і весь час дивуюся. Втім, чомусь саме в цей момент, мені було приємно бачити їхні пики.

— А ви не поспішали.

— Це все провина Рінії! Якби вона не зализувала своїй рани, ми прийшли б швидше, нано.

Справді. Якби Пурсена не вказала на це, я б і сам не помітив. Навколо руки Рінії, яку вона ховала за головою і яку нещодавно я зламав, був нав’язаний бинт. До цього часу я навіть не знав про їхнє існування в цьому світі.

“Це все провина Рінії” каже… Якби я не зламав її руку, їй би не треба було її замотувати. Та нічого. Якщо ніхто не зверне на це увагу, можу пройти непомічений. Не хочеться нести тагяр провини за те, що вже неважливо. Тим паче, що це був бій не на життя, а на смерть!

— До речі, нащо ти нас сюди покликав? Я гадала, що ми вже на сьогодні закінчили, ня.

— Мені потрібна допомога зі ще однією справою. Ви можете відмовитися, та я був би вдячний, якби ви погодилися.

Я схилив перед ними голову. Бо так правильно. В нас не буде жодних зверхніх стосунків типу “бос — підданий”, ні. Ми — партнери. Вони допоможуть мені зі вступом, а я стану їхньою підтримкою у війні з Аріель.

— Ходімо.

Пурсена кинула косий погляд у сторону подруги, наче чекала згоди, а та знизала плечима й попрямувала за мною. Пурсена взяла приклад з Рінії та поспішила, щоб нас наздогнати.

Деяку відстань ми пройшли в абсолютній тиші. Люди раз за разом оглядалися в нашу сторону й обходили нас. Продавці, що стояли за лавками, ховалися. Така дивна атмосфера непокоїла мене, та я не міг збагнути в чому справа. Можливо мій одяг лякав усіх? Усе ж я виглядав як бандит у своїй сірій мантії. Та якщо так поглянути, я нічим не вирізнявся від інших авантюристів, що проходили поруч. Тим паче маги мають бути популярними в цьому місті, тож моя мантія не мусить викликати такої реакції.

Чим далі ми просувалися, тим більше дивних поглядів я вловлював. В один момент терпіння не вистачило. Я повернувся до своїх компанйонок, аби запитати що коїться, коли помітив як вони дивилися на всіх довкола нас. Усе раптом стало на свої місця. Чого я міг від них очікувати?

Рінія з Пурсеною, наче звірі в лісі, вирішили показати свою домінацію. Їхні рухи були зверхні, наче у левиць, а позирки горді й небезпечні. Поруч з непевним мною ці двоє виглядали як хуліганки, що схопили жертву. Саме тому більшість так споглядала на нас — ніхто не хотів мати проблем.

— Що?

— Поводьтеся нормально. Вас люди шугаються.

— Ми так поводимося лише тому, що ням нудно. Ти нічого не кажеш, от ми й вирішили подражнитися, ня.

Мені й самому було ніяково йти в тиші, та що я міг їм сказати? Втома накрила мене настільки, що йти було ліньки, а вони ще й про розмови заїкаються! Втім, їх можна зрозуміти. Діалог будує зв’язок між людьми. В розмові ми можемо відкритися одне одному, а це для людей найголовніше. Не буває довіри без дурних питань, а мовчанка — це її головний ворог.

— До речі, куди ми йдемо? Ти ж не збираєшся вести нас до себе додому і робити якісь дивні речі?

Пурсена скривила обличчя, наче почала уявляти ці “дивні речі”. Гримаса в неї була сповнена огиди, хоч я нічого ще не зробив. Насправді така ідея звучала досить цікаво, проте на думці в мене було зовсім інше.

— Побачите, коли прийдемо. Натомість можемо дорогою обговорити план дій.

— План дій? Про що ти?

Рінія схилила голову на бік і склала руки на грудях. Її груди випхалися під тиском рук і форма була ще виднішою, проте я, немов не звернув увагу, продовжив говорити:

— Я вже пояснював, що змагався з вами не задля шлюбу. Мені потрібна допомога зі вступом у школу. — Я почухав потилицю, поки намагався зібратися з думками, після чого важко видихнув. — Проте зараз мені здається, що весь план був безнадійний. Я хотів, аби ви порекомендували мене ректору, наговорили йому якихось гарних слів і він прийняв би мене до школи. Та враховуючи ваші завдатки… Скажіть, наскільки ви зразкові учні?

— Прогулюю.

— Байдуже на уроки, ня!

Як і думав. Від них не варто чекати допомоги. Як мінімум у цьому аспекті. Проте ці двоє все ж можуть бути корисними, я просто ще не знаю як.

— Може у вас є якісь впливові знайомі?

— Хріна з два! Не люблю вештатися з невдахами.

— Погоджуюсь з Рінією.

Два чоботи пара. Що ж, нічого не вдієш. Якби я знав, що вони настільки нездарні, не ліз би в Академію в першу чергу. Та треба брати з ситуації все, що можна. Хоч якась користь від них точно має бути. Я бачив їхні фізичні вміння і знаю на що вони здібні.

Допустимо, вони приєднаються до нашої групи шукачів пригод. Тоді нам вдасться виконувати завдання значно швидше, а ще можна буде братися за кілька доручень одночасно. Взагалі, ця ідея звучала непогано на папері, та якщо її застосувати в практиці…

Стоп.

— Гей, дивися де стоїш! — Викрикнула Рінія, коли випадково втаранилася в мене.

— Здається в мене з’явився план як вас використати.

В мене в мозку наче щось переклинило. Я став на місці, намагаючись зібратися з думками, а потім продовжив йти. Так, це могло спрацювати, проте треба зібрати відгуки.

План полягав у тому, щоб активно поширювати ім’я нашої групи в Академії. Мовляв, “в місті з’явилися могутні авантюристи, в групі яких лише двоє магів!”. Плітки швидко росходяться в таких містах. Якщо правильно провернути карти, можна виграти джекпот. Однак Пурсена була незгодна з моїм планом. Вона зробила зауваження і викликала цим у Рінії сумніви.

— Яким чином ми маємо “поширювати” ім’я твоєї групи? Гадаєш хтось нас послухає?

Її зауваження було доречне. Якщо вони просто вийдуть на світло прожекторів зі словами “Чули, містом ходить Чаклунський Тандем!”, то більшості буде байдуже. Саме тому нам потрібна якась ситуація, де це вписалося б у тему. Саме тому я вирішив їм розповісти про план.

— А що як скажемо, що “Чаклунський Тандем”, чи як ви там називаєтеся, перемогли нас? Це може спрацювати, ня?

— Ні, бо тоді всі знатимуть, що в Академію проник я. Мене і так уже розшукують.

Жодна з ідей не виглядала надійної і врешті-решт я здався. Мені було байдуже як вони виконають це завдання і як поширюватимуть наше ім’я. Головне — щоб це було зроблено.

Частина 2

Ми прибули до нашого місця призначення. Між двома досить бідними, майже непримітними будинками валялися руїни розваленого хостелу. Вікна розтрощені на шматки, бруківка валялася на дорозі. Я був здивований, що ніхто це досі не прибрав. Сходи, що вели нагору, зникли з лиця землі. Так само, як й увесь другий поверх. І чия, цікаво, це була провина?

Серед усього цього брухту, обмазані в бруді й пилюці, порпалися дві дівчини. Одна в одязі покоївки, інша — в плащі з туго натягнутим капюшоном на голові. Покоївці, мабуть, і десяти років не було, а вона мусила ось так бруднитися. Коли ж її погляд зупинився на мені, усмішка засяяла в неї на обличчі, а ноги самі потягли її до мене.

— Брате, ти вже повернувся! Глянь-глянь, ми майже закінчили.

Сповнена енергії, Айша вказала на обережно складені речі, що лежали неподалік. Коробки та ящики стояли одне на одному, наче вежа. Одяг був зібраний в одному місці на купі. Від одного погляду в ту сторону мене вивертало. Скільки ж це прийдеться всього прати й чистити.

— Х-хто ці дівчата, Руді? — Інша дівчина, Сільфієтта, обережно підійшла до нас, витираючи піт з лоба.

— Я вам розповідав про них. Вони допоможуть нам вступити до Академії. Точніше, так мені здавалося, хе-хе…

Сільфі кинула погляд на Рінію та Пурсену. Ті, наче не очікували такого недолугого представлення, зиркнули в мою сторону й почали гарчати. Втім, нічого більшого від мене чекати не варто. Я ставитимусь до них так само, як вони ставляться до мене.

— Сільфі, приємно познайомитися!

Сільфієтта стала перед ними й чемно вклонилася. Навіть якщо я знав наскільки ці двоє жалюгідні, їй це ще було невідомо. Хоча сумніваюся, що Сільфі вчинила б інакше. Все ж, вона надто добра. Сподіваюся, що ці двоє не дивитимуться на неї зверхньо через це.

— О, яка вихована! Воня мені подобається, Пурсено. Одразу видно, що зняє своє місце.

— Не будь дурепою, Рініє. Це, мабуть, жінка боса. До неї треба ставитися так само, як і до нього. Давай, стань на коліна й вклонися.

— Т-ти… Якщо пропонуєш, то сама ставай! Не збираюся я опускатися до твого рівня.

Ні з того, ні з сього, Рінія та Пурсена почали гризти одна одній горлянки. Пурсена, яка щойно доїла своє м’ясце, готова була бити Рінію кісткою, що лишилася. Друга ж, натомість, витягнула пазурі й вчепилася ними у комір Пурсени. Їх мусив хтось зупинити.

Я обійшов цих двох ззаду та розліпив одну від одної. Потім, у японській манері, схилив їхні голови перед Сільфі в знак пробачення. Ті, звісно ж, пручалися, та мої чоловічі м’язи були сильніші. А ще вони знали, що добром це не закінчиться і врешті здалися.

— Що ж, якщо вже всі заспокоїлися, можемо продовжувати роботу. Брате, йди сюди і допоможи мені з цим уламком. Я сама його не піднесу.

Айша озвалася до нас і відразу ж почала керувати. Рінія з Пурсеною не змогли встояти перед її керівницьким тоном і теж взялися за роботу.

Ще зранку я звелів Сільфі та Айші позбирати наші речі з-під завалу. Вони вже досить довго лежали тут і, на диво, ніхто досі їх не поцупив, хоча це було не важко. Мабуть тому, що розвалилася задня частина будинку, де люди майже не ходили. Так чи інакше, нам сильно пощастило.

Час плинув досить швидко завдяки розмовам. Нам було про що поговорити, хоч ми і не мали конкретної теми. Просто світські балачки. Напруги між дівчатками я не спостерігав, від чого на душі ставало легше. Гадав, що вони вчепляться в Сільфі як рип’яхи і будуть з неї знущатися, проте все виявилося напрочуд добре. Поки що…

— Що це? — Раптом почулося збоку, де в данну мить стояла Айша.

Вона дістала щось з-під заваленої стіни. З відстані, де я стояв, було важко розгледіти що саме, та чомусь її погляд впав на мене, а потім повернувся на цю річ. Айша, що до цього часу мала покерфейс, тепер спохмурнішала.

Цікаво, що вона могла там знайти? Якщо це щось пов’язане зі мною, то мені вже страшно. Сподіваюся, що Айша не почне мене шантажувати…

— Рініє, що ти робиш?!

— Н-ня!

Стіна, яка щойно була переді мною, раптово тріснула та почала розвалюватися. Пилюка розвіювалася по цілій кімнаті. Великий уламок полетілів уперед, завдяки чому в стіні з’явилося вікно, крізь яке я зміг побачити Рінію з Пурсеною. Пурсена стояла біля подруги та плескала в долоні, кажучи щось на зразок: “Молодець, молодець”.

Я глянув усередину й помітив, що на нозі Рінії лежала цегла. Схоже вона прилетіла на неї, коли стіна розвалювалася. Що важливіше — причина чому стіна почала розвалюватися.

Мій погляд сковзнув і вловив дещо цікаве: рука Рінії, що лише нещодавно була зламана, ледь тримала важку дошку, щоби та також не впала. Рінія, не в змозі тримати її довше, вже встигла спітніти. З усього цього можна було зробити один висновок: ця дурепа підняла дошку справною рукою, потім впустила її і впіймала зламаною, проте дошка вже встигла гепнутися об стіну та звалити і так ненадійну конструкцію.

На крик Рінії прибігла Сільфі. Вона бігла з іншої кімнати так швидко, що капюшон сам по собі вирішив стягнутися і перед нами постало її зелене волосся. Звіролюдки, помітивши це, здригнулися, а їхні обличчя зблідли, наче вони щойно узріли привида наяву. Ця реакція здивувала мене, бо до цього люди ставилися до Сільфі з агресією, та аж ніяк не зі страхом.

— С-супард!

Пурсена хотіла було кинутися тікати, однак Рінія схопила її за руку й зупинила.

— Якщо вже вмирати, то разом! Не лишай мене, ня.

Зі сторони це виглядало кумедно, та я міг уявити що діялося в їхніх головах. У цьому світі расизм щодо супардів був дуже сильним. Можливо для мене, як мешканця Центрального Континенту, вони не були такими страшними, проте я весь час чув історії від Еріс. Що вже казати про звіролюдей, які живуть на Материку Міліса, дуже близько до Континенту Зла.

Втім, незважаючи на їхню реакцію, Сільфі не похитнулася, забрала цеглу з ноги Рінії та почала зцілювати її. Їй було абсолютно байдуже як ці двоє ставилися до неї в цей момент, адже вона робила це заради себе.

— Тепер має стати краще.

Сільфієтта піднялася з колін і усміхнулася Рінії та Пурсені, які досі були в жаху від побаченого. Волосся та хвости, що весь цей час стояли дибки, почали опускатися, коли дівчата помітили відсутність каменя у Сільфі на лобі. Рінія поводила ногою, щоб перевірити її, а потім здивовано зиркнула в сторону Сільфієтти. Дошка, яку вона досі тримала, впала на землю з гучним звуком.

— Д-дякую тобі, ня. Не знаю чому я тебе так злякалася. Мабуть ти не така погана, хе-хе! — На мить мені здалося, наче Рінія зашарілася. Можливо це була лише моя уява.

— Немає за що.

Сільфі сказала це таким тоном, немов то не була велика справа, й продовжила збирати речі з-під завалу, проте її дія справила на Рінію враження. Можливо все було не так погано, як я думав, і колись вони зуміють подружитися. Але побачимо. На нас ще чекає багато роботи.

Частина 3

Від особи Сільфі

Я була здивована, коли почула план Руді щодо вступу. На дворі вечір. Ми з Айшею сиділи в будиночку Ліліани та Ґаеля, які прийняли нас, і слухали як він переповідам нам свою затію. В одну мить Айша вскочила з місця та стукнула руками по столу в знак протесту.

— Це надто небезпечно, брате! Не можна ось так пролазити в школу і сподіватися, що про це ніхто не дізнається. А що як тебе схоплять і почнуть допитувати? Що тоді? Батько сказав тобі захищати мене із Сільфі. Збираєшся кинути нас і сісти у в’язницю?

Думка про те, що Руді може потрапити за грати, жахала мене. Я притиснула руки до грудей і заплющила очі, не в змозі навіть уявити такого розвитку подій. Однак світ — важке місце. Я зрозуміла це давно, ще до того як познайомилася з Руді. Все завжди йде проти плану, навіть  наш вступ в Академію.

— Я розумію це, проте іншого вибору в короткостроковій перспективі у нас немає. Навіть якщо працюватимемо авантюристами, нам знадобиться купа часу, щоб піднятися рангово, тож мені здається, що ризик виправданий. Плюс, я йтиму вночі і старатимусь не трапитися нікому на очі. Не треба за мене хвилюватися.

Після цих слів Руді поклав руку на голову Айші та попестив її. Одначе вона, досі не переконана цим, надула щоки та глянула на мене. Що? Що Айша очікує від мене почути? Я не дуже сильна в такого роду речах і мало чим можу допомогти. Вона також це добре розуміє, та її погляд наче проїдав мене наскрізь і я все ж мусила заговорити:

— Мені здається, що в Руді все вийде… — Мій голос був тихий, адже я сумнівалася у підборі своїх слів. — Він розумний і може щось вигадати. Невже забула як ваш батько кинув його в невідоме місце навчати незнайому йому людину? Руді був сам-самісінький, але зумів повернутися. Я вірю в нього і хочу, щоб ти теж повірила.

Справді. Руді розумний. І сильний. Навіть тоді, в підвалі, він бився проти трьох осіб самотужки і переміг. Я ж, натомість, не мала жодної користі. Мені навіть здалося, що я йому заважала. Та стіна, яку він створив, аби захистити мене… В той момент мені стало страшно, бо в такому тісному просторі маг ніколи б не переміг проти воїна. Втім, йому вдалося.

— Сільфі, ти…

— Щоб там не сталося, я завжди буду підтримувати тебе, Руді!

Ці слова вразили не тільки мене, але й усіх довкола. Я, зрозумівши, що промовила, почервоніла та спробувала сховатися за подушкою, що лежала поруч.

Згадуючи це, я споглядала на Руді, який ішов з двома дівчатами біля нього і весело розмовляв. Ми всі несли важкі речі, що щойно витягнули з-під завалів, до нашого нового хостелу. Розмови лунали весь час, але в жодній із них я не була присутня. Навіть Айша, котра познайомилася з дівчатами лише пів години тому, втручалася в їхні розмови й сміялася разом з ними. Через це я почувалася як п’яте колесо до возу.

Вантаж не здавався важким, але легко мені не було також. Можливо саме через це відчуття відчуження я пленталася ззаду.

На щастя, вітру сьогодні не було і ніщо не могло здути капюшон. Люди довкола нас виглядали привітними, коли не бачили зеленого волосся на моїй голові і від цього мені ставало трохи ліпше. Та сам факт того, що Рінія злякалася, ранив душу гірше, ніж будь-які бридкі слова. Невже зелене волосся справді настільки погане? Навіть не знаю… Якщо всі його й далі боятимуться, мені прийдеться з цим щось зробити. Можливо якось пофарбувати? Та я не впевнена як. Якби знала, вже давно б це зробила.

Ми дійшли до нового хостелу. Останнім часом наше місце проживання змінювалося ледь не щотижня, від чого я почувалася ще гірше. Так далеко від дому, в незнайомому місті. Добре, що зі мною завжди є Руді. Я можу покластися на нього, не дивлячись ні на що.

Ми обрали ледь не найгірший готель у місті, адже в нас було мало грошей. Зовнішній вигляд цього місця викликав тільки страх, але скаржитися було б марно. Скарги не покращать нашу ситуацію жодним чином і лише погіршать атмосферу в групі.

Після оплати за проживання, Руді й інші відправилися до нашої кімнати, щоб поскладати речі. Я, звісно ж, пішла за ними. Вже всередині, Руді почав командувати всіма й давати кожному завдання. За пів години ми закінчили і почали обговорення:

— Гаразд, з цим покінчено. Тепер перейдемо до справи. — Руді почав. — Спочатку я хотів би запитатись у тебе дещо, Пурсено.

— Га? Чому саме в мене?

— Бо ти виглядаєш розумнішою серед вас двох.

Його стосунки з цими дівчатами розвивалися так швидко, що Рінія з Пурсеною перестали стримуватися. Вони розмовляли формально, наче це була звичайна справа. Наші з Руді балачки виглядали зовсім інакше.

Зрештою, розмова зайшла в сторону вступу в Академію. На жаль, у мене не було багато відомостей про цю тему, і навіть якби я щось знала, мені було б важко розмовляти з усіма так само, як Рінія чи Пурсена. Я споглядала за ними і дивувалася наскільки вони відкриті. Це пробуджало в мені нові почуття: як надію, так і раптову заздрість.

Рука, немов не в змозі терпіти бездіяльність, полізла в кишеню за підсказкою. Всередині вона нащупала щось знайоме. Круглі й тверді… Там лежало кілька старих монет, які я заробила в попередньому хостелі, коли прибирала. Хто ж знав, що добра пані виявиться злочинницею? Та думати про це вже було сенсу. Краще зробити щось справді корисне — те, що я точно зможу.

— Я-я сходжу за продуктами нам на вечерю!

Саме так. Я промовила це впевнено та голосно, щоб кожен почув мене, проте чомусь на обличчі Руді з’явився вираз сумління.

— Ти впевнена? Мені здається, що жінка на реєстрації казала щось про обіди. Можемо сходити й запитатися. Все ж, зараз ще далеко до вечора.

Його аргумент виглядав переконливо, та моя рішучість була сильнішою: “Ні. Гадаю, краще нам самим приготувати їжу. Все ж, ми не знаємо наскільки хорошою вона тут буде”. Айша, почувши мою відповідь, приклала руку до підборіддя та почала кивати.

— Сільфі має рацію. Не хотілося б їсти якісь недоїдки. Я почуватимусь краще, якщо готуватиме хтось із нас.

Завдяки підтримці Айші, мені вдалося вмовити Руді. Він не хотів пускати мене саму і почав збиратися, проте я зупинила його. “Не варто зупиняти зібрання заради того, щоб сходити на ринок”, — така була моя відповідь. Руді, досі сумніваючись, всівся на ліжко й глянув на сестру. Його погляд наче натякав їй на щось, але та не могла вловити що саме. Не в змозі терпіти це, він важко видихнув і промовив наступне:

— Гаразд, можеш іти. Тільки будь обережна… — Руді спинився, наче хотів ще щось сказати, та слова не вилазили з його вуст.

— Добре!

Чомусь усмішка з’явилася в мене на обличчі, хоча тут не було чому радіти. Енергія огорнула моє тіло і я вклонилася Руді на знак подяки, після чого залишила їх усіх на самоті продовжувати обговорювання.

— Точно, ледь не забула.

Я натягнула капюшон на голову та приготувалася до виходу з будівлі. Сонце відразу ж осліпило мої очі — на вулиці була прекрасна погода. Лише одна велика хмара на небі, і та ще досить далеко від нас. Вітру, очевидно, теж не було, що давало мені надію на вдалу подорож до ринку.

Трохи далі, ближче до центру міста, бігали дітки. Вони бавилися під яскравими промінчиками і усміхалися одне одному. Навіть мені усміхнувся один хлопчик, що пробігав поруч. Його усмішка нагадала малого Руді: те, як він бігав зі мною до дерева чи як радісно стрибав, коли в нього щось добре виходило. То були добрі часи. Зараз Руді ввесь час серйозний, але я можу його зрозуміти.

Я підійшла до крамнички та почала оглядати товари, що лежали там. Вперше мені трапилися такі дивні овочі — схоже в цій країні люди вирощують їх зовсім іншим способом, ніж у нас удома. Багато про що я ніколи не чула, від чого невпевненість виростала, однак щось вибрати треба було.

Я взяла те, що віддалено нагадувало продукти з рідного краю та склала їх у кошик, який пані за прилавком мені любо запропонувала. Коли ж я вийшла з крамниці, то помітила, як на небі хмара, що лише нещодавно була далеко, вже починала поглинати сонце.

— Матусю, на мене щось впало. Це все пташки — вони на мене напісяли! — Почулося збоку від якоїсь дитини.

— Не хвилюйся. Це дощик починається, нічого в цьому страшного немає. Дивися скільки тут людей. Гадаєш, що пташки спеціально поцілили б у тебе?

Матуся заспокоїла його. Вона підійшла, притулила хлопчика до грудей та обійняла. Ця їхня взаємодія викликала в мене на лиці усмішку, проте зовсім скоро ця усмішка зникла. Малі крапельки, які лишень розпочали падати, раптово перетворилися на жахливий дощ. За мить на дворі потемнішало.

Люди почали ховатися під укриття. Діти бігали зі сторони в сторону під дощем, поки батьки ловили їх, аби ті не захворіли. Площа, яка щойно була наповнена народом, раптово спустошала. Лише моментами хтось перебігав з одного місця на інше, лише щоб купити щось при лавці, а потім повернутися до своєї родини.

Мій одяг промок наскрізь за ті кілька секунд, що я стояла під дощем, але сенсу лишатися тут, разом із людьми, в мене не було, тому я рушила в сторону нашого хостелу. Погода так раптово погіршилася, що ніхто не встиг поховати товари, через що багато чого почало заливати водою. Продавці, з переляку, намагалися закрити якось свої продукти, проте нічого не допомагало. В одну мить якась дівчинка підбігла до крамнички з фруктами та взяла один, після чого рвонула з місця скоєння злочину.

Поки дівчинка втікала, вона зачепила мій кошик і перекинула його. Не сказала б, що це була її провина, адже саме я тримала його так ненадійно. Тому, не звертаючи увагу на злодюжку, я почала збирати свої закупи з землі, поки погода на дворі ще більше погіршувалася. Мої руки були незграбні через страх, що овочі зіпсуються, якщо лежатимуть так на землі.

— М-м-матусю, ря-рятуй! Це супард! Супард!

Без причини, хтось збоку почав кричати. Я глянула на цю особу та згадала, що це був той самий хлопчик, що нещодавно бігав довкола мене та усміхався. Однак тепер його палець вказував у мою сторону, а в нього на обличчі був вираз жаху. Немов він побачив монстра.

Я відразу ж торкнулася голови, після чого помітила, що мій капюшон знову злетів. Коли це сталося? Вітру ж досі не було, тоді чому я без капюшона? Відповіді на це питання в той момент знайти було важко. Мабуть крадійка штурхнула мене, через що той зіскочив.

Мої незграбні руки пробували сховати зелене волося під одягом, але шкода вже була зроблена. Дорослі, що стояли поруч з малим, оглядалися туди, куди він вказував пальцем. Авжеж нікого, крім мене, там не було. На їхніх лицях виступало занепокоїння, а в декого навіть злість.

— Агов, годі там метушитися! Не бачите, що люди відпочиваю… Ик.

Чоловік у броні, що сидів біля барної стійки та пив якусь рідину з чаші, повернув свою голову в нашу сторону та зробив зауваження. Його червоне від алкоголю обличчя виглядало досить безглуздо, та зовсім скоро алкоголь наче випарувався і він вскочив з місця.

— Ух-йо, нарешті щось цікаве почалося.

Від нього тхнуло алкоголем за кілометр. Я досі намагалася надягнути капюшон, але коли він підійшов до мене, зупинилася. Щось у його погляді казало мені, що вже надто пізно. Навіть якби я сховалася, мене почали б шукати.

— Люди, не хвилюйтеся. Я — Дренар Ваулдін, учасник третього загону варти Шаріа, прийшов вам на допомогу!

Після цих слів вартовий схопив мене за руку та підняв її вгору, щоб показати свою домінацю. Звісно ж, я не збиралася з цим миритися та почала вириватися, проте його хват був значно сильніший.

— Агов! Годі. Годі вже… п-пручатися!

Бум. Щось прилетіло в мою сторону і за мить я впала на бруківку. Щока боліла, наче її щойно обпікли, а волосся впало в багнюку. Він вдарив мене. Сильно. Я гадала, що ось-ось заплачу, проте вартовий не давав мені перепочити. Він знову потягнув мене за руку й підняв із землі. Люди поруч почали шепотіти і йойкати.

— Н-народ, ви що… подуріли? Це дитя супардів! Немає жалю таким, як вони. Немає! Чи ви хочете сказати, що я зробив щось не так?

Він зиркнув на людину, яка щойно йойкнула. Та підняла руки та почала махати ними, наче відрікуючись від своєї реакції. Інші, задумавшись, стояли там і навіть не звертали на мене уваги. Вони роздумували над його словами, наче він міг мати рацію.

— Я згоден! Навіть якщо дитина, вона не має ось так розгулювати на дворі. Я не хочу, щоб моя донечка випадково розізлила її.

Стурбований батько присів і обійняв дівчинку, що стояла поруч із ним. Почувши його слова, я не змогля стриматися і заплакала. Чому? Чому вони так ненавидять мене? Я не винна, що народилася з таким волоссям! Я не винна.

Нарешті хватка вартового ослабла після того, як з моїх очей полилися сльози. Я, розуміючи, що на мене чекатиме далі, схопилася за кошик, у який встигла поскладати продукти, та скрутилася. Не важливо, що вони робитимуть зі мною, я захищу його!

— Вона плаче, та це лише обман! — Викрикнув вартовий. — Не ведіться на це. Супарди дуже підлі, а особливо діти.

— Так!

Під час його промови люди викрикували слова підтримки. З кожною секундою їх ставало все більше й більше і зовсім скоро цілу площу заполонив крик.

Чоловік, оп’янівши від набутої слави, почав сміятися. В нього були очі безумця, що готовий зробити будь-що. Потім, аби підбадьорити народ, він вдарив мене в спину ногою. І ще раз. І ще раз. Його важкий чобіт бив мене раз за разом і від кожного удару я скручувалася ще більше. Втім, ніхто не наважувався стати на мій захист і я була сама.

— Руді…

Крізь сльози й біль, я почала думати про нього. Він, певно, навіть не знає що зараз зі мною відбувається і весело розмовляє зі своїми новими подругами. Та якби Руді довідався, він би обов’язково мене врятував! Я знаю… Я точно це знаю… Якби він тільки довідався.

Від особи Рудеуса

Ми закінчили обговорення плану дій, але Сільфі досі не повернулися. На дворі почало лити, через що я занервував і відправився на її пошуки. Не сказав би, що переймався за неї, проте мало хто знає що може статися. Все ж, вона надто скромна, щоб відповісти на образи.

Рінія з Пурсеною сказали, що підуть до гуртожитку. Попри дощ, ці двоє вирішили втікти від мене якнайшвидше. Схоже вони втомилися від розмов, які вимагають розумових здібностей. Айша, натомість, лишилася в хостелі, щоб стерегти наші речі. Це була погана ідея, та іншого виходу в мене не було.

Сільфі пішла на ринок, тож я прямував саме в ту сторону. Він великий, але її в натовпі легко знайти — з її капюшоном вона виглядає як справжній таємничий маг.

Однак не встиг я дійти до площі, як почув дикі крики. Люди тут верещали немов на родео. Я б не здивувався, якби хтось почав ходити з табличкою на шиї та збирати ставки. Та коли я прислухався до того, що вони кричать, уся цікавість зникла. Схоже хтось влаштував бійку посеред міста, а натовп підбурював.

— Може Сільфі теж десь тут?

Не думаю, що їй було б цікаво спостерігати за цим, але перевірити варто. Я пройшовся довкола натовпу, та вони стояли так тісно, що нічого побачити не вдалося. Коли ж спробував пролізти, мене відштовхнули й зиркнули, наче на комаху. “Дивись куди преш!” — промовив чоловік, після чого повернувся до криків.

Господи. Зовсім як стадо. Не здивуюся, якщо вони зараз знущаються з того, хто програє. В попередньому житті саме так сталося зі мною. Стараєшся дати здачу, а на тебе пруть із ще більшою силою. Людям подобається бачити як ти програєш… Та я не хочу згадувати про це зараз. У мене є значно важливіші речі — пошук Сільфі. Якщо вона справді десь тут, треба взяти кращий кут огляду і в мене вже з’явилася ідея як це зробити.

Я відійшов на кілька метрів від натовпу та приклав руку до бруківки. Земля тут холодна й мокра, та дощ уже закінчився. Сподіваюся, що не підслизнуся дорогою вгору.

Кам’яний стовп повстав із землі та підняв мене на кілька метрів, завдяки чому вдалося узріти цілу площу. Я почав сканувати місцевість у пошуку знайомого плащу, проте нічого не сходилося, поки зрештою мій погляд не зупинився на учасниках бійки.

Чоловік з мечем на поясі лупцював дитину. Його удари не були надто сильними, проте точно могли лишити синці після цього. Дитина, натомість, намагалася захистити щось цінне у своїх руках, скрутившись на землі. Це нагадало мені про те, як я вперше зустрів Сільфієтту в селищі, коли захистив її від хуліганів.

Дитина лежала обличчям униз, тому я не міг розгледіти хто це був. Волосся було кольору бруду, можливо від калюжі, що розмістилася поруч.

— Гаразд, час кінчати з цим! — Викрикнув чоловік, після чого торкнувся меча на поясі. Крики залунали довкола, проте це не було обурення. — Ви цього чекали?! Цього ви хотіли?!

Він витягнув меч і його безумні очі зараділи від блиску. Схоже це лезо не часто лишало піхви, враховуючин наскільки воно було доглянуте.

Не знаю чому, та ця дитина виглядала знайомо. Важко було сказати з такої відстані й з усім тим брудом, в якому вона була вкрита, проте деякі риси нагадували мені… Сільфі. Довжина волосся, фігура. Навіть одяг трохи нагадував її, проте я не міг бути певен на всі сто відсотків.

Поки чоловік грозливо махав мечем у повітрі, в моїй голові пролітали десятки планів як урятувати дитину. Кинутися в бій, а потім утікати? Ні, це було б безглуздо. Прийшлося б забути про Академію через напад на варту. Нас би кинули у в’язницю…

Т-тоді може якось розговорити його? Я вмілий зі словами, може мені щось вдасться… Ні, це теж не те! Самовдовлення від знущань над слабшими зовсім сп’янило його. Натовпу треба шоу, тому вони також не одумаються, може навіть переключаться на мене. Не зказав би, що це погана ідея, проте тоді прийдеться забути про репутацію “Чаклунського тандему”.

На мить щось промайнуло в натовпі — я помітив знайоме обличчя. Люк Ґрейрат стояв там, розмовляючи з якоюсь дівчиною. Це не була Аріель, а зовсім інша, незнайома мені панянка. Однак раптом немов ілюзія в повітрі зникла — образ дівчини змінився і перед нами постала Аріель Анемой Асура, в усій своїй красі. В руці вона тримала кільце.

— Годі цього фарсу.

Аріель виступила вперед, інші — розійшлися. Увага глядачів швидко перейнялася з бійки на неї, наче за покликом сирени. Дехто почервонів через те, що стояв біля такої красуні, а дехто був роздратований через припинення розваги. Та дещо було зрозуміло всім — вона домінувала на цій території. Навіть чоловік, який так агресивно поводився секунду тому, стояв як укопаний.

Ніхто тут не знав хто ця дівчина — це можна було зрозуміти з поглядів, але вона настільки заворожила всіх своєю появою, що жоден не пробував і рухнутися, очікуючи її дій. Я ж споглядав за цим зі своєї колони і дещо не давало мені спокою. Аріель знову зробила хід.

Частина 4

Якби тут була варта, вона вже давно зупинила б цей бій. Однак чоловік, який швидше за все працював в одному з підрозділів вартових, розпочав цей бій і не збирався зупинятися. Шкода лише, що Аріель мала зовсім інші плани.

— Ти… Не лізь не в свої справи!

Хоч її поява викликала в нього шок, але він швидко повернувся до свого звичаного стану — агресії. Його голос звучав дивно, наче він не міг підібрати слова. З самого вигляду обличчя можна було зказати, що вартовий влив у себе досить велику кількість спиртного. Не те, щоб це мене цікавило прямо зараз, але думаю, що варто зазначити.

— Ти ж знаєш, що це вважатиметься перешкоджанням правового акту? Тебе кинуть до в’язниці, якщо не відступиш! — Промовив він.

Та попри його слова, Аріель не реагувала жодним чином. Вона просто стояла там, очікуючи чогось, і споглядала йому прямо в очі. Люк, натомість, вже приготував руку на мечі, щоб витягнути його в разі чого.

З кожною секундою мовчання терпіння вартового згасало. В один момент він не витримав і почав… сміятися?

— Господи… І весело тобі ось так стояти? Могла б не соромитися і не виходити, якщо не мала що сказати! — Вартовий ходив зі сторони в сторону, перекидуючи меч з однієї руки в іншу, немов бавився з ним. — Все ж, за перешкодження варті тебе чекатиме покарання. Проте, — його погляд зупинився на грудях Аріель, — я можу допомогти тобі уникнути його.

Потім він закинув меч у праву руку й спрямував його в сторону Аріель. Та навіть не сіпнулася, проте занепокоєння вискочило на обличчі Люка. Він нервово витягнув меча до половини, вже готовий пуститися в бій.

— Якщо роздягнешся переді мною, я пробачу тебе.

Умова вартового вразила людей довкола. З різних боків почали щось шепотіти та казати слова обурення, проте як тільки він зиркав у їхню сторону, розмови припинялися. Кожен боявся виступити проти нього, хоч їх і було більше. Мені ж хотілося побачити що відбувається.

— Пф…

Аріель видала цей дивний звук, після чого почала сміятися. Її сміх був стриманий, але свого роду глузливий, через що око вартового засіпалося. Він зчепив зуби і схопився за меч двома руками. Йому було важко тримати рівновагу, проте вдалося стати в стійку.

— Годі глузувати з мене, суко!

Змах. Усі заплющили очі, навіть найхоробріші. Проте замість звуку рваної шкіри пролунав удар металу об метал. Коли я розплющив очі, помітив Люка та вартового, які лежали на бруківці. Мечі були поруч із ними.

Схоже Люк встиг витягнути свого меча й захистити її від удару, проте втратив рівновагу й упав на землю. Здивований що такий слабкий удар вартового зміг його збити…

— “Вартовий міста напав на охоронця порядної дворянки без особливої на те причини”. Цікава буде історія, якщо про це дізнається кервіництво міста.

— Що? Що ти мелеш? — Чоловік усе ще був у незмозі зрозуміти свою ситуацію.

— Додаймо до цього напад на туриста і посаді у варті можна сказати “прощавай”.

Її тон був спокійний, майже розслаблений. З усмішкою на обличчі, вона почала пояснювати невігласу наскільки по вуха в лайні він опинився. Однак той досі не міг зрозуміти і вже готовий був схопитися за меча, щоб провчити порушницю, коли інші люди, набравшись сміливості, почали протистояти йому:

— Т-точно! Взагалі дах поїхав, чи що?

— Як можна пропонувати такій молодій дівчині роздягатися!

— Тобі має бути соромно!

Народ наче переключився. Дитина, яка досі ховалася в страху, нарешті могла розслабитися, адже вся агресія перейшла з неї на нього. Вона підняла голову і мені вдалося розгледіти її обличчя. Сільфі. Це була вона. Як я міг одразу не помітити?

Мені хотілося кинутися туди, та сама думка про зустріч із Аріель відвертала голову в іншу сторону.

Вартовий не очікував, що з ним може статися щось таке, проте ще не збирався здаватися. Він піднявся з землі, тримаючи в руці меч, і гордо випхав груди вперед.

— Ви хоч знаєте скільки років я присвятив цій посаді?! Ви — невдахи, яких я мушу щодня захищати — маєте бути вдячні. Хоч раз у житті я зробив правильну річ — захистив людей від супарда — і така ваша подяка? Всі жінки мають ноги роздвигати, а не ось це…

— Пішов ти, збоченцю!

— Чхати ми хтіли скільки ти там працюєш!

Однак він потрапив у свою ж пастку. Самозакоханість і бажання показати себе героєм зіграли з ним злий жарт і він не зможе оговтатися після цього.

Я споглядав за цим зі стовпа, все ще не в змозі зрозуміти чому відразу ж не кинувся рятувати Сільфі. Думки про вигоду надто заполонили мій розум і я засумнівався… Якби Аріель не втрутилась, було б надто пізно. Проте ця її поява виглядала підозріло. Вже вкотре вона приходить у найзручніший момент. Якщо пригадати, коли ми шукали Айшу, саме Аріель вказала нам на місцезнаходження слідів. А ще той випадок біля гуртожитку ввечері, коли я проник перший раз. Вона помітила мене, чи не так? Навіть зараз її погляд спрямований… на мене?

Мій стовп очав опускатися вниз, на землю, після чого зник без сліду. Я стояв там, наче вкопаний, поки Аріель з усмішкою допомагала Сільфі піднятися. Вартовий, зрозуміла справа, вже зовсім втратив віру і готовий був розрюмсатися. Люди споглядали на нього як на лайно і нащо не могло йому допомогти.

Я важко зітхнув і рушив у сторону нашого хостелу. Аріель вдалося захистити Сільфі і тепер ми винні їй. Підло. Ця дівчина надто небезпечна. Вона керує за всім, що діється, з тіні. Як ляльковик, що грається з нитками й розтавляє фігури на сцені. З цим варто щось робити. Поки ще не пізно.

Коли Сільфі повернеться, на нас чекатиме серйозна розмова.

Частина 5

Від особи Сільфі

Переді мною постала прекрасна, елегантна дівчина. Її золотисте волосся розвіювалося від раптових поривів вітру, а сукня, хоч і була брудна на кінчиках, заворожувала. В порівнянні з нею я виглядала як жебрачка. Втім… Дещо мене непокоїло. Не знаю чому, та мені було важко повірити, що така красуня ось так підійде до мене, щоб урятувати. Яка для неї з цього користь?

— Гаразд, хай люди самі розбираються з ним, — промовила дівчина. — Люку, ти не забився?

— Авжеж ні, все в порядку. Легка подряпина.

Хлопець, що стояв поруч із нею, також виглядач чудово. Звісно, він не був гарнішим за Руді, проте точно мав багато прихильниць.

— А ти як? З тобою все добре? — Дівчина глянула в мою сторону та простягнула руку, щоб допомогти мені піднятися.

Я сумнівалася чи приймати її, та все ж схопилася. Пальці дівчини були делікатні та приємні на дотик. Зовсім не такі, як у мене. Видно, що вона тяжко не працювала, проте це не викликало в мене негативних емоцій. Такій красуні взагалі не варто займатися важкими справами.

— Т-так.

Боже, яка ж я дурепа! Не можу навіть слова чітко промовити перед нею. Дівчина так гарно говорить, що я на її фоні виглядаю невдахою. Те, як вона вміло розібралася з цим вартовим… Неймовірно! Вона просто сказала правду, проте саме те, як це було сказано, давало людям надію. Навіть зараз, якщо глянути, інші більше не дивляться на мене з ворожістю.

— Мене звати Аріель… — Вона хотіла щось сказати, та раптово зупинилася. — Просто Аріель.

— Я — Сільфієтта. Приємно познайомитися.

— Приємно!

Її усмішка викликала лише позитивні емоції. Здалося, наче сили поверталися в моє тіло, а все довкола починало світитися попри неприємну погоду.

Я піднялася з її допомогою та спробувала стати рівно, щоб не виглядати незграбою. Погляд Аріель зупинився на кошику, який лежав на землі і про який я зовсім забула через її раптову появу.

— О, то ти теж ходила за покупками? Ми з Люком вирішили пройтися по крамничках і помітили натовп. Яке співпадіння!

— Так. Ру… Мій друг зараз зайнятий, тому я хотіла допомогти тим, чим зможу. Все ж, з мене вийшла погана поміч.

Я глянула в сторону кошика, в якому було кілька розчавлених овочів. Схоже в спробі захистити їх мої руки стиснулися заміцно. Шкода.

— Нічого, ми тобі допоможемо. Ходім.

Аріель почала крокувати в сторону крамнички, що була неподалік від нас. Я ніколи ще не заходила в неї, адже продукти там виглядали свіжішими та значно дорожчими, ніж на дворі. Це було окреме приміщення, всередині якого овочі розкладали на окремі полички й кошики за різними розмірами, сортами та ціною. Звісно ж, на ринку теж так робили, проте тут був значно більший вибір.

Я оглянулась довкола та натягнула капюшон на голову, після чого направилась за Аріель. Не знаю навіть нащо, адже кожен бачив моє обличчя та волосся. Та можливо це хоч якось допоможе заспокоїти людей. Ну, я на це сподіваюся.

— Люку, візьми у Сільфі кошик і підбери продукти, які були знищені в сутичці.

— Так, міледі.

Люк підійшов до мене та простягнув руку. На його обличчі не виднілося жодної посмішки, адже він просто виконував накази. З першого погляду можна було сказати, що я йому не подобалась, але Люк мусив слухатися. Цікаво, які між цими двома стосунки?

Досі невпевнена, я повільно подала йому кошик. Він, не чекаючи на мене, схопив його та пішов виконувати завдання, поки Аріель намагалася мене заговорити.

— Той твій друг… Яка він людина? Схоже ти дуже стараєшся йому допомогти, якщо так захищаєш звичайні овочі.

— Його звати Руді! — Чорт, промовила його ім’я, хоч старалася цього не казати. — Він просто неймовірний! Це людина, яка навчила мене магії. А ще Руді дуже добрий! Він допомагає всім і кожному.

Як тільки тема зайшла про нього, мій язик наче сам розплівся. Не знаю що сталося, та якийсь час я розповідала їй про Руді все, що тільки зуміла пригадати, а коли закінчила, Аріель приклала руку до підборіддя та заплющила очі, наче щось пригадала.

— Чекай. Це, часом, не Рудеус Ґрейрат?

— Що? Ви знаєте Руді?!

Думка про те, що така красуня може знати мого… точніше, просто Руді, змушувала мене провалитися під землю. Ми лише нещодавно приїхати, а вже стільки дівчат крутиться навколо нього. Невже… Невже я починаю програвати?

— Почула сьогодні це ім’я. Кажуть, що вмілий маг.

Фух. Вона не знає його особисто. Яке полегшення! Проте я здивована, що Аріель уже чула про нього. Ми ще нічого не встигли зробити, а плітки вже розповсюджуються. Хіба що Руді сам щось зробив, поки виконував свій план в Академії.

— Зрозуміло…

Після купівлі продуктів ми вийшли на вулицю та попрямували в сторону хостелу, де я перебувала. З невідомих мені причин, Аріель і Люк вирішили йти за мною. Люк ще й ніс кошик, хоча не мусив цього робити.

Вся ця ситуація викликала в мене дискомфорт. Може я не така розумна чи вміла, як Руді, проте клепка в голові є. Навіть я можу зрозуміти, що щось тут не так.

— До речі, ти сказала, що цей Руді — твій вчитель. То ти теж маг? На тобі ще й вбрання відповідне, — промовила Аріель, коли ми вже вийшли з ринку та йшли вуличками.

— Ну… Так. Можна і так сказати.

— Цікаво.

Аріель вирішила підійти ближче до мене. Вона трошки зігнулася, щоб поглянути мені в обличчя, наче намагалася роздивитися щось у ньому. З цієї відстані я теж могла побачити її лице, яке в темряві від тіні будинків виглядало так само прекрасно.

— Я ще не бачила вас в Академії Магії Раноа. Збираєтеся поступати чи маєте інші плани в цьому місті?

— Як сказати… Ми збиралися поступати в Академію, проте вартовий на вході нас не пропустив. Мовляв, вступні екзамени вже закінчилися і тепер треба чекати на наступні.

Зненацька вираз обличчя Аріель змінився. Її усмішка перетекла в серйозність і з’явилося відчуття, наче зараз вона промовить щось важливе.

— Зрозуміло. Тобто ви не встигли буквально на кілька місяців. Мабуть їхали здалека, якщо не знали про дату вступних іспитів. Шкода. Хотіла б поглянути на що ти і цей Рудеус здібні.

Потім Арель зиркнула в сторону Люка, наче хотіла щось від нього. Той підняв брову, бо не розумів про що йдеться. Він весь час плентався за нами ззаду, не дуже вслуховуючись у розмови. Взагалі, його присутність відчувалася навіть гірше від моєї.

— А, так! — Пригадавши, Люк поспіхом рвонув до нас. — У мене є ідея як вам допомогти. Від вас натомість нічого не треба. Просто слухай. Ми з Аріель навчаємося в школі на особливих умовах. А ще ми учасники студентської ради, тож у нас є свої важелі впливу. Якщо напишемо вам рекомендаційний лист, у вас буде більше шансів потрапити в Академію навіть попри прострочені терміни.

Його пояснення нагадало мені щось. Було відчуття, ніби я десь чула це все, та ніяк не могла згадати де саме. Можливо Руді колись розказував мені його, або ж у мене самої були такі думки, проте ідея не виглядала поганою.

— Якщо так подумати… Руді зараз пробує провернути щось подібне.

Я сказала це вголос і забула, що поряд зі мною йдуть інші люди, які можуть це почути.

—Що? — Промовила Аріель.

— А, т-та нічого! До себе базікаю, хе-хе…

На щастя, вони цього не почули і продовжили розмову:

— Коротше кажучи, ми можемо допомогти вам зі вступом в Академію і за це нічого не просимо. Нам лише потрібна ваша згода на це, — почала Аріель. — Я б радила не чекати і погоджуватися якнайшвидше, адже ви можете згаяти важливий час на непотрібні речі.

— Я розумію, проте… Мені ще треба поговорити з Руді про це. Я б з радістю погодилася, та ми — команда, тому маємо все розповідати одне одному.

— Це хороша думка, — промовив Люк, — і ми повністю підтримуємо твою позицію.

На мить мені здалося, що вони справді були хорошими людьми. Чомусь усі сумніви щодо них зникли і я розслаблено йшла, розмовляючи з ними. Коли ж ми нарешті прийшли, обличчя Аріель і Люка скривилися від того, що вони побачили.

Хостел, який мав усього два поверхи, ледь тримався на рівному місті. Його старі, майже розвалені стіни, хиталися від поривів вітру, наче гілки на дереві. В погляді Аріель читалися одночасно і здивування, і жах побаченого. Люк, хоч і зберігав свій холодний спокій, відвернув погляд від цієї жалюгідної картини.

— Сільфі, ти тут живеш? — Сказала Аріель після хвилини мовчання, а потім продовжила, не чекаючи відповіді: — Це не місце для дівчини! Не знаю, що цей Рудеус собі думає, проте…

— Ні, все гаразд. Бувало і гірше.

Я вирішила заспокоїти Аріель цими словами, проте її погляд ще більше спохмурнів. “Бувало і гірше, так?” — повторила вона і важко зітхнула.

— Гаразд. Якщо це тебе влаштовує, то не будемо тобі заважати. А як надумаєш просити про допомогу, передай листа варті Академії. Вони перенаправлять його на нас.

Вони вже збиралися йти, як щось зупинило Аріель на місці. Хвильку вона стояла, роздумуючи, а потім повернулася до мене й промовила на останок:

— Якщо Рудеус справді твій вчитель, то ти, мабуть, вміла. Якщо вам вдасться вступити до школи, приєднуйся до студентської ради. Ми будемо раді тебе вітати.

На цьому вона залишила мене перед входом у хостел і попрямувала в ту сторону, звідки ми прийшли. Люк кинув ще один позирк на мене, після чого рушив за своєю подругою і зовсім скоро її наздогнав. Ще деякий час я спостерігала за тим, як їхні фігури губилися в даличині, поки зовсім не зникли в темряві вулиць.

Кошик, який Люк ніс увесь цей час, лежав на землі біля моїх ніг — я навіть не помітила коли він там опинився. Всередині лежали новесенькі, тільки зібрані овочі, при погляді на які в мене на душі стало тепло. Сьогодні я познайомилася з неймовірними людьми і це додало мені впевненості.

Частина 6

— Руді, я повернулася!

Коли я увійшла, в нашій кімнаті вже нікого не було. Навіть Айша, яка завжди крутилася біля Руді, кудись зникла. Звісно ж, ця картина змусила мене напружитися. В повітрі висіла важка амосфера, а вікна були зачинені шторами, через що довкола стояла непроглядна темрява. На ліжку, прикривши свої очі рукою, лежав Руді. Його безсиле тіло ніяк не реагувало на мій прихід, наче він заснув.

— Руді?

Я підійшла, щоб перевірити як він. Руді точно не спав, адже з його вуст лунали тихі слова, які я не змогла б почути навіть якби схилилася. Схоже щось сильно його турбувало, проте що? Це мені було невідомо. Лише мить тому я раділа цікавій зустрічі, та тепер моє серце розривалося.

— Не хвилюйся. Я в порядку. Проте нам треба буде про дещо поговорити.

Я почула його слова та з полегшенням видихнула. Нічого не сталося. З такою ілеєю я всілася на ліжко навпроти, однак відразу ж після цього вона була повністю розтрощена. Руді сів і поклав руки на коліна. Він схилився, наче важко над чимось думав, а я споглядала за тим що він робить.

— Не варто було тебе пускати саму. Я помилився, — промовив Руді.

Стоп, що? Він знає що сталося зі мною на ринку? Неможливо. Це ж не зайняло багато часу… Хоча ні. Якщо так поглянути, на дворі вже сутиніє. Тобто кілька годин точно пройшло. Мабуть Руді почав перейматися і відправився мене шукати. Хіба що… Він просто злякався, що мене так довго не було.

— Н-не хвилюйся, все гаразд! — Заспокоїла я його. — Сьогодні я познайомилася з такою цікавою…

— Нічого не гаразд!

Голос Руді був суворий, але я не бачила його очей. Від цього мені стало трохи ніяково, що я замовкла. Погляд бігав зі сторони в сторону, бо не знав на чому фокусуватися — на Руді чи на чомусь іншому.

Чому він на мене кричав? Нічого поганого не сталося. Навіть якщо він і бачив що діялося на ринку, всі лишилися цілі і неушкоджені. Чоловік не бив мене сильно, я просто злякалася. Правда якби Аріель не прийшла, він би точно… Ні, зараз не варто думати про це! Я мушу відповісти Руді так, як вважаю за найкраще.

— Ти не повинен завжди захищати мене. Я можу постояти за себе, якщо є необхідність.

Звісно ж, це була брехня і він це знав, але я хотіла дати йому краплю надії. Показати, що в мене є своя воля, що я не безнадійна. Можливо сьогодні я показала слабкість, але більше цього не станеться. Зустріч із Аріель показала, що не все вирішується силою, що правда — це головне.

— Я мушу… Адже Пол сказав…

— Твого батька тут зараз немає. Як і мого. Ми самі вирішили поїхати від них, отже маємо відповідати за себе.

Нарешті, ніби почувши мене, Руді підняв голову і мені вдалося побачити його очі. Стомлені, ледь не в сльозах, вони виглядали наче після безсонньої ночі. В них не було жодної злості, тільки страх. Страх за те, що зі мною щось станеться. І голос Руді, який щойно здавався суворим, тепер нагадував голос людини, що переймається. І чомусь це все викликало в мене неприємне відчуття провини.

— Вибач. Я змусила тебе непокоїтися… Та тепер усе буде добре.

Мої руки, немов самі по собі, потягнулися до голови Руді. Вони обхопили її та притиснули до моїх грудей. Його лоб притиснувся мені до шиї і я відчула як з його очей потекли сльози. Вперше Руді ось так плакав переді мною, проте чомусь це не викликало в мене туги. Я почувалася добре через те, що зараз тримала його і заспокоювала. Важко тримати все в собі, особливо коли ти так стараєшся.

— Можеш відпочити і лишити все на мене…

З цими словами я поклала одну руку йому на голівку та почала гладити, поки темрява повністю окутувала вулиці за вікном.