Том 1. Розділ 6. Порятунок

Частина 1

Знову цей клятий сон. Кімната, моє старе тіло. Дивитися навіть бридко. Втім, тут уже не так темно, як попереднього разу, бо світло пробивається крізь штори і освітлює деякі частини кімнати. Хах, ніби це якось допоможе мені.

Щось липне до моїх рук, але я не розумію що. Пробую глянути й бачу червоний колір. Не те, щоб червоний. Радше багряний. І до мене приходить усвідомлення. Кров. Це кров. Чия вона і чому в мене на руках? Це питання зводило з розуму.

В темному кутку, куди світло не потрапляло, виднілося спалене тіло. Дивно, що я раніше його не помітив. Обгоріле до самих кісток, воно видавало жахливий, майже отруйний запах. Повітря немов наповнили газом… Дихати було важко, легені наче затиснуті в лещата. Р-рятуйте! Агов! Я хотів крикнути, та чомусь не зумів. З моїх вуст вирвалося тихе стомлене “Е-е-е”. Прокляття, хтось узагалі мене чує?!

Не розумію що взагалі коїться. Відчуваю, що повертаю голову, проте знову бачу перед очима тіло. Воно теж споглядає на мене, хоч і не має очей. Узагалі в нього не було людських рис. Купка кісток та обгорілої шкіри.

Що я такого зробив? Це взагалі не моя провина. Якби вони не викрали Айшу, вижили б. Та хто такі ці “вони”? Про кого йде мова? Якось байдуже… Я лише хотів урятувати сестру. Мене не цікавили зниклі діти спочатку, проте чи міг я просто піти після побаченого? Звісно міг би. Я відразу ж запропонував їм віддати Айшу та розійтися в мирі, однак вони відмовилися. Тепер не топтатимуть більше рясту. Втім… чи не перегнув я палицю? Можна було знайти інший шлях, якби в мене був час. Якби… якби…

Я заплющив очі і вихор думок припинився. Щось стиснуло мене, проте відчуття не було болісним. Навпаки, в грудях потеплішало, немов хтось міцно притулився до мого тіла. Ніжні руки обвилися навколо шиї, наче шарф. Я боявся розплющити очі, бо думав, що зараз же побачу спалений труп, але це “щось” надто наполягало на тому, щоб я прийшов до тями.

Опиратися було марно, тож повіки самі піднялися. Дівчина, що тримала мене, зовсім не підозрювала про моє пробудження. Вона плакала, а її тіло тряслося як під час гикавки. Неподалік від неї сиділа маленька дівчинка. Сльози були в неї на очах, та вона закривала їх рукавом і шморгалася в нього.

Чому вони такі сумні? Невже я їх якось образив? Мені хотілося перепросити, проте тіло та вуста зовсім не слухалися, що лишало мене безсилого в обіймах. Лівий лікоть і ребра боліли, та я нічого не міг з цим зробити. Біль був нестерпний. На щастя, права рука подавала знаки життя і врешті-решт, з титанічними зусиллями, піднялася, щоб обійняти дівчину у відповідь.

Вона щось промовила, проте мені не вдалось розібрати слова. Слух був занадто слабкий, аби хоч щось зрозуміти. Зір також. Я не міг докумекати де знаходжуся та що взагалі сталось. Погляд зупинився на силуетах позаду дівчат. Діти. На них зовсім не було одягу і сиділи вони в клітках. Якщо придивитися, маленька дівчинка, що плакала, теж у клітці.

Спогади трохи прояснилися. Я нарешті згадав для чого сюди прийшов. Порятунок сестри. Як можна було про таке забути? Вона в біді, а я тут відпочиваю. Треба негайно ж вирушати… Та куди?

— Руді… — Крізь слабкий плач я почув це ім’я. — Молю, прокинься!

Дівчина, що обіймала мене, пустила в моє тіло ману і довкола все позеленішало. Магія зцілення. Раптом біль у ребрах та руці втих. Звісно, не повністю, проте цього було достатньо, щоб я відчув полегшення.

— Нужбо!

Вона ще раз використала це й закрила очі. Ця дівчина так старається, витрачає сили для того, щоб мене врятувати. Не буду її розчаровувати. Треба вставати. Навіть якщо буде боляче. Зчеплю зуби і встану.

Я спробував спертися руками об підлогу, щоб піднятися. Лікоть видав дивний звук і моє тіло опинилося на підлозі. Я знову спробував підвестися. Дівчина відсахнулася і мені вдалося побачити її обличчя та прекрасне зелене волосся. Сільфієтта. Це Сільфі. Ще ніколи не був настільки щасливий бачити ці ельфійські вушка, як зараз.

Вона перестала плакати, хоча на її очах досі лишалися сльозинки. Сільфі спостерігала за моїми діями, поки я намагався стати на ноги.

Кінцівки були занадто слабкі. Крові бракувало й кожної секунди тіло хотіло звалитися, та я тиснув на нього. Сільфі, помітивши зусилля, взяла мене під плече й підняла.

— Пробач, — пролунало від неї. — Я… Від мене не було жодної користі…

Її груди здригалися, немов вона от-от знову заплаче. Погляд опущений у землю. Вона занадто хвилюється через мене, а я не хочу її засмучувати. Але що можна промовити в цій ситуації? Що все добре? Це брехня… Тож я зробив крок з допомогою Сільфі й усміхнувся. Якщо виглядатиму впевненим, може для неї стане легше.

— Б-брате, ти як?

Голос Айші тремтів. Не так, як коли просто боїшся чогось. Радше як коли бачиш небезпечного звіра перед собою і намагаєшся вдавати, що все гаразд, аби його не розізлити. Я промовчав у відповідь, адже сказати нічого не зміг би. Натомість звільнив її, заразом із цим знищивши магією вітру всі замки на клітках.

Деякі діти почали виходити й оглядатися навкруги, однак більшість лишалася всередині. Вони навіть не збагнули того, що вільні. Айша, помітивши це, з непевністю кивнула, кілька разів глянула на мене, ніби ще вагалася, а згодом побігла всіх збирати. Можливо так не виглядає, та вона значно розумніша та проникливіша ніж я. Вдало читає ситуацію й діє відповідно, хоч у її погляді досі видніється страх.

— Н-не хвилюйтеся, — Айша сама не була певна в своїх словах, — усе буде гаразд.

Хотів би я так само сказати, проте зараз не знаю. Мені ледь вдалося себе врятувати, а тут ще й це. Як тільки згадаю той запах горілого м’яса, відразу ж тягне блю…

— Руді!

Згадай гівно — от і воно. Сніданок та обід, який ми зранку приготували, валявся на землі перемішаний з кров’ю. Ще й прямо перед Сільфі й іншими. Цікаво, як я виглядаю збоку? Вони ж не вважать мене вбивцею, правда? Я не хотів цього… Мабуть.

Якби не поліз у бійку, відступив і придумав план, можливо все було б інакше. Та цього вже не зміниш. Хоч на руках немає крові, та вона є на моїй душі. Хочу побачити її тіло… Перепросити. Може совість стихне після цього.

— Сіль—фі, — сказав я та показав пальцем на труп.

— Г-гаразд.

Вона привела мене до жінки. Мало що зосталося, крім попелу. Я гадав, що хоча б кістки будуть. Однак щось цінне лишилося по ній — трикутний значок з блакитним каменем усередині. Скоріш за все, магічний предмет. Чи варто забирати речі в покійниці? Хоч вона й намагалася мене покалічити та продати, точно не збиралася вбивати. Всі її атаки не були смертельними.

— Руді, що ти робиш?

Я нахилився, провів пальцями по попелу. Гарячий… Такий самий, як і почуття, що клубочаться в мені. Всі люди після смерті рівні, тож… Я вхопився за значок і стиснув його в кулаці. Залишиться як нагадування, що завжди є інший вихід. Водночас Сільфі поклала на моє плече руку, намагаючись підбадьорити, хоч сама почувалася не ліпше за мене.

— Мені справді дуже шкода, що так сталося. Я… Я злякалася, що втратила тебе. Почуваюся, ніби хтось хлиснув серце батогом і змусив його втікати в п’яти. Якби я була сильнішою, то допомогла б тобі в бою, проте… — після цього її голос затремтів, — …мені бракло сил. Ти так старався, навіть отримав серйозні ушкодження, хоча й був сам. Тобі нічого картати себе, бо в цьому й моя провина теж.

Після цих слів її рука потягнулася до моєї голови. Ніжна й водночас холодна, вона тріпала моє волосся й проганяла всі погані емоції. Смуток помалу стих і ясні думки нахлинули в розум. Я знову поглянув на свою брудну долоню, вкриті попелом, який уже встиг охолонути, й кутики моїх губ трішечки піднялися.

— Дякую.

Якщо продовжуватиму борсатися в своїх емоціях, то ми ніколи звідси не підемо. Не забувай заради чого сюди прийшов. Погляди дітей скуті лише на мені. Вони взагалі не слухають Айшу, наче вона говорить до стіни. Правда стіни нічого не бояться, а ці дітлахи нажахані. Мною. Хтось із них трясеться й обіймається, інші — опускають голови, коли я зустрічаюсь із ними поглядом. Кілька дітей от-от заплачуть. Не думаю, що вони захочуть зі мною розмовляти.

— Брате, що робитимемо?

Айша стала поруч зі мною, проте не заблизько. Я помітив, що її руки тремтять. Ну звісно. Я скинув таке завдання на свою сестру та забув, що її щойно викрали й тримали в полоні. Схоже втрата крові справді вдарила по моїм розумовим здібностям, але все вже гаразд.

— Слухайте, — промовив, коли тілу нарешті стало краще, — я не знаю чи правильно вчинив, але цього не змінити. Зараз головне — це вибратися звідси. Мені потрібна хоч якась інформація… Хоча б щось.

Однак ніхто не збирався відповідати. Чого й варто було очікувати. Мені самому не хотілося б розмовляти в такій ситуації, проте це необхідно. Я не знаю нічого про цих дітей. Звідки вони, куди їх вести? Якщо так продовжиться, ми залишимося в глухому куті.

— Ну…

Одна кішкодівчинка вирішила сказати щось, але подруга поруч зупинила її. Я ненав’язливо глянув їй в очі. Вони не були такі перелякані, як у всіх. Можливо тому, що вона не так давно тут знаходиться. На її тілі немає синців чи подряпин, а одяг досі на місці. Якби це була RPG, вона точно була б одним із важливих персонажів. Потрібно якось зрушити цю гнітючу атмосферу.

— Пробачте… Може здатися, що я жахлива людина, та це не так. Мені справді шкода, що так сталося і тому я хочу вам допомогти, — я спробував усміхнутися, проте доволі невдало.

Сільфі кілька разів махнула головою у відповідь. Айша, почувши мої слова, трохи підбадьорилася, проте це не справило ефекту на самих дітей. Одначе, кішкодівчинка вийшла вперед з опущеною головою й нарешті заговорила:

— Я… Ми всі… з однієї частини міста. Нас крали в різний час. Хтось сидить тут місяцями, а дехто лише кілька днів. Кому як пощастить… — Вона відвела погляд у сторону. — Це те, що я чула.

Тобто ця організація працює вже довго. Цікаво, чому досі ніхто про це не дізнався?

— Ну а ще… Не всіх із нас… Викрадали. — продовжила дівчинка. — Когось… Когось продали через борги в сім’ї чи знайшли на вулицях.

— Он воно як.

Я приклав руку до піборіддя. Якщо ситуація справді така, то частина сімей може не сповіщати служби чи гільдію про зникнення, а навпаки — всіляко заважати їм урятувати дітей. Це має сенс. Допустимо, в тебе величезний борг і ти намагаєшся його виплатити. Тобі пропонують погасити хоча б відсотки за те, що віддаси дитину в рабство. Якщо це велика організація, то сенсу йти до варти немає. Малоймовірно, що після цього ви лишитеся в живих. Але є одне питання, яке цікавить мене найбільше.

— Що ви, в біса, творите! — Пролунало збоку.

Власне за нього я і хотів запитати. Перед тим, як моє тіло вирішило вирубитися, я помітив як Сільфі відкинула чоловіка. Якщо він щось знає, то можна змусити його заговорити.

— Випусти мене, хвойдо.

Який грубіян… Надто він активний як для того, хто бачив щойно смерть союзниці. Ще й дітей злякав, що ті вже вуха позакривали. Та нічого. Сільфієтта добре попрацювала, щоб він нікуди не втік. Кам’яна стіна, що притиснула його тіло до землі — це просто геніально. А ще казала, що нічим не змогла допомогти.

— Гараздоньки… — Я присів біля його обличчя, що виднілося з-під стіни, — Що це ми тут маємо?

Як тільки він почув мій голос, його погрози втихли. Очі забігали в різні сторони, наче шукали щось. Нарешті його погляд зупинився на мені, а лице раптом позеленішало. Жах. Навіть не думав, що можу бути настільки страшним. Не дивно, що діти не хочуть зі мною розмовляти. Проте він мусить: добровільно чи силою.

Я створив вогняну кулю в своїй руці та підніс йому до обличчя. Він задригав головою, наче в спробі вибратися, та стіна була надто важкою для цього слабака.

— А тепер розповідай. Хто ви такі і чому викрали мою сестру?

Мій голос був суворим, без ввічливості, яку я використовую зазвичай. Чоловік зчепив зуби та перевів погляд у сторону. Так-так, тебе загнали в кут. Немає чого пручатися. Розкажи нам усе й проведеш трохи часу у в’язниці.

— Добре, як не хочеш говорити, то користі від тебе немає.

— Ч-чекай! Я розкажу… Тільки забери цей вогонь.

Ну звісно. В мене теж була б травма, якби я побачив свого союзника спаленим заживо. Насправді ні, та часом варто симпатизувати ворогам, аби краще їх зрозуміти. Я прибрав вогонь і почав уважно слухати його слова:

— Ми найманці. Мали завдання — вбити принцесу Аріель, але нам це не вдалося. А якби повернулися, то нас би точно стратили. Тож ми засіли тут, зв’язалися з кількома знайомими та вийшли на чорний ринок. Це мала бути швидка робота, проте… Ми позичили гроші не в тих людей і програли їх в іграх. Жити тут було жахливо. Роботи мало і працівники з нас такі собі. Ці самі люди запропонували викрадати дітей та погрожувати сім’ям. Це все, задоволений?

Не зовсім. Від його відповідей тепер ще більше питань. Аріель… Коли я жив у маєтку Бореасів, кілька разів чув це ім’я. Щось там про політичні ігри та боротьбу за владу в країні. Мене це не сильно цікавило, бо я займався вивченням мов. Але що привело Аріель Анемой Асуру в це місто? Не думаю, що вона приїхала сюди вчитися магії.

Також мене цікавить в кого вони позичили гроші. Якщо це настільки небезпечні люди, що варто викрадати дітей, — у цьому місті щось-таки діється. Поки люди весело гуляють вулицями, десь по закутках ховаються злочинці та злодюжки. Може тут навіть є мафія? Якщо так, то можна відрізати йому пальця та привести до них… Ах, точно. Забув, що в цьому світі зовсім інші традиції.

Мої раптові думки про мафію зупинилися, бо нагорі раптом почувся шум. Я здригнувся та глянув на вхід.

— Це твої друзі? — Вогонь спалахнув у моїй руці.

— Що? Ні, нас було тільки четверо! К-клянуся.

Зі сходів у підвал залунали повільні кроки. Сільфі приготувала свою паличку, в яку вхопилася з усією силою, а Айша відвела дітей у дальній кут кімнати. Мафія прийшла по мою душу.

Частина 2

До підвалу ввійшло семеро чоловіків. Усі мали на собі броню авантюристів і зброю відповідну. Вони поглядом сканували кімнату в пошуку чогось і позирк одного з них зупинився на мені.

Чого він так вирячився? Дратує його погляд. Він нагадує мені однокласників, які дивилися на мене зверхньо й усесь час глузували. Дідько. Починаю почуватися некомфортно.

— Гей, малий. Що тут сталося?

Я розвіяв вогник з долоні й сховав руки за спиною. Якщо вони прийшли сюди за завданням із гільдії, то без дітей точно не підуть. Це гарна можливість. Сам я не знав як буду повертати діточок і прийшлося б вигадувати щось хитромудре, проте ці авантюристи прибули якраз вчасно.

— Вітаю! — У вічливій манері промовив я. — Як бачите, ми вже розібралися з негідниками.

Краще зараз сказати правду. Якщо не повірять — змушу того довбня заговорити.

— Та не може такого бути. Скільки тобі років, хлопче?

Сумніваються — можу їх зрозуміти. Хоч я нещодавно боровся, та всі рани вже давно зажили завдяки зціленню. На мені немає слідів від порізів чи поранень і довести без свідків хоч щось буде важко. Загалом у мене є три варіанти: змусити полоненого найманця заговорити, що буде найефективнішим, довести їм свою силу та вказати на сліди бою, чи просто викликати свідка… Водночас, я не можу лякати дітей. Вони бояться мене і якщо я катуватиму злочинця, то взагалі жахатимуться. Такого допустити не можна.

— Це правда! — відізвалося десь із кінця підвалу.

Я глянув у ту сторону й помітив Айшу, що стояла перед дітьми та склала руки на грудях. Її постава була впевнена, хоч ноги тремтіли від пережитого жаху.

— Мій брат врятував нас. Скажіть їм! — Вона перевела погляд на дітей, але ніхто не відповів.

Кішкодівчинка хотіла було вийти, навіть зробила один крок, але відразу ж засумнівалася. Її подруга поклала руку їй на плече й помахала головою. Тим часом кутики губ Айші опустилися, бо вона зрозуміла, що ці діти надто налякані, аби щось вдіяти. Шкода, та часом треба вміти читати атмосферу в кімнаті.

— Все добре, Айшо. — Я усміхнувся своїй сестричці та зиркнув на авантюристів. — Якщо ви дозволите мені поговорити з цим чоловіком, то я з легкістю доведу, що маю рацію.

Лідер групи потер підборіддя, а потім повільним кроком підійшов ближче. Його рука лежала на рукоятці меча, а погляд не відривався від полоненого.

— Ну і що скажеш на це?

Той мовчав, навіть не подаючи виду, що чув його. Але я бачив як сіпнулися його пальці. Він прикидався. Досить добре прикидався. Проте авантюристи точно чули нашу розмову, поки спускалися в підвал. Можливо перевіряють його?

— Ані звуку… Точно впевнений, що він захоче говорити з тобою?

Я махнув головою та присів. Варто не перестаратися. Використаю слабку вогняну кулю, щоб він раптом не вмер від серцевого нападу. А якщо не заговорить, прийдеться показати їм свої здібності. Останнім часом мене все намагається змусити битися.

Бажаного результату  вдалося досягнути швидко. Як тільки вогонь опинився досить близько до обличчя найманця, він заклекотав і спробував утікти.

— Заберіть цього виблядка від мене! Геть! Боже милостивий, пробач мене за мої гріхи…

— Що ж, ти справляєш на нього враження, — промовив лідер авантюристів, звертаючись до мене — та це зараз ні про що не говорить. Агов, боягузе. Годі кричати і розкажи що сталося.

Нарешті цей придурок утихомирився й почав нормально говорити. Мені вже почали набридати його верески та погрози. Він переповів те, що тут відбулося, намагаючись опустити його втручення, та легкий удар ногою по голові повернув його до реальності та змусив казати правду.

— Он воно як. Тоді все сходиться.

Лідер підійшов до своїх, аби обговорити всю ситуацію. Поки ми розбиралися з найманцем, Сільфі й Айша заспокоювали дітей. Я не чув, що вони їм казали, та діти трохи повеселішали. Це добре. Забагато лайна звалилось нам на голову лише через викрадення Айші. Варто було б обговорити винагороду з авантюристами.

— Малюче, як ти тут узагалі опинився? — Пролунало від одного з них.

— Ну…

Прокляття. Навіть не знаю як відповісти. Сказати правду, що мені було байдуже на дітей, доки це не торкнулося мене? Ні, це занадто егоістично. Якщо вони почують таке, то не захочуть ділитися і всі мої зусилля виявляться даремними. Треба вигадати щось надійніше. Маю одну ідею, та побачимо як вона діятиме.

— Ми побачили завдання в гільдії та вирушили на пошуки. — Я дістав карту авантюриста та показав їм. — Наш ранг був замалий, але нам дуже хотілося врятувати цих дітлахів і повернути їх до сімейств.

Впевнений, що така брехня точно спрацює. Поки що нічого не вказує на мою неправоту, тож вони з легкістю повірять і допоможуть нам. Це майже геніально. Часом сам дивуюся як до такого додумуюся. Можливо це тому, що в минулому житті я навчився вибирати найкорисніші опції діалогів в іграх. Саме так. Це може бути воно.

— Ага… Ну, дякуємо за це. Гаразд, діти. Вам час повертатися додому, — лідер групи звернувся до дітей і кивнув союзникам, аби ті почали їх виводити.

— Перепрошую, — ввічливо почав я, — а як щодо нашої винагороди?

Лідер скривив пику, бо зовсім не очікував цього питання від мене. Он воно як. Хотів забрати всю славу собі? Воно й зрозуміло. Така легка здобич, ще й виконана низькоранговими. “Ніхто ж їм не повірить, якщо розкажуть” — мабуть, думає він. Але в мене є план як змусити його ділитися. Можливо він не такий дієвий як хотілося б, але варто спробувати.

— Хоча знаєте що? Забирайте всі гроші собі. Вони нам не потрібні. Натомість хочу попросити вас привселюдно розповісти в гільдії, що ми допомогли вам із цим завданням.

— Привселюдно?.. — Лідер групи почухав потилицю та видихнув у розпачі. — Добре. Це звучить як гарна пропозиція.

Чорт, він зашвидко погодився. Я збирався торгуватися, може навіть домовився б про грошову винагороду.

— Та грошима ми теж поділимося. Тридцять відсотків буде достатньо. Втім, ви мусите мовчати про те, що тут сталося. Згода?

Він простягнув до мене руку, щоб потиснути. Не очікував такого від найманців. Хоча якщо подумати, їм справді буде вигідніше заплатити нам за мовчання. Наша доповідь у гільдію мало що змінить, але створить хоч якісь сумніви в головах людей. Інше за другим і за деякий час їм перестануть довіряти. Так, усе логічно.

Я потиснув його руку у відповідь і посміхнувся. Якщо вже збираємося працювати разом, хоч і ненадовго, мусить бути приємна та дружня атмосфера. Саме тому я мушу поводитися відповідно.

Частина 3

Винагороди виявилася доволі щедрою. Хоч авантюристи забрали більшу частину грошей, мене це не сильно хвилювало. Гроші завжди можна заробити, а от славу — ні. Лідер групи авантюристів на всю гільдію прокричав, що ми їм допомогли, та сказав жінці за прилавком, що вона мусить підвищити наш ранг. На словах виглядає круто, та на ділі все було жахливо. Стільки я ще за життя не червонів, як у той момент.

Ми вийшли з Гільдії Авантюристів і помахали на прощання тій групі, що нам допомогла. В руках у мене був мішечок з грошима, які ми щойно отримали від лідера. Чу-дес-но. Тепер наша скарбниця збільшилася в ціні. Треба їх пошвидше сховати, щоб ніхто не вкрав. Ці збереженні підуть нам на вступ в Академію.

Сільфі виглядала дивно. Вона весь час озиралася, наче когось пробувала знайти, та ніяк не могла. Мені здалося, що вона хвилюється через колір волосся, та щось справді привернуло її увагу. Коли я повернув голову та почав стежити за вулицею, то теж помітив дивний рух. Дві дівчинки. Чотири вушка… котячих. Кішкодівчатка. Можливо втекли з гільдії та послідували за нами. Чи варто зупинитися та відвести їх назад? Мге… Не хочу. Я вже стомився, міг би полежати в ліжечку із сестричкою чи Сільфі. А вони трохи походять за нами та й набридне їм.

Зовсім скоро ми дійшли до нашого хостелу. Стан був жахливий. Через моє “Болото бруду” та кілька атак від Сільфі другий поверх розвалився та впав на перший. Вікна вилетіли, сходи потріскалися. Зате приймальня стояла ціла-цілесенька, поки наші речі валялися десь між купами брухту. Айша побачила це видовище та тяжко видихнула. Вона стомилася. Ми всі стомилися. Сьогодні був важкий день і хотілося якось розслабитися, проте не вийшло.

— І що будемо робити? — Трохи переляканим голосом промовила Сільфі.

— Ну…

Та хрін його знає. Спершу треба було б витягнути всі речі, та на це піде забагато часу. Ми не встигнемо заселитися до того, як стемніє, і будемо змушені спати на вулиці. А як кинемо речі тут, то малоймовірно, що вони лишаться до завтра на місці. Треба добре подумати над цим.

Неподалік немає жодного готелю і знайомих ми теж не маємо. Якщо попремося до когось, то нас не впустять за “просто так” — варто буде підкинути грошенят і навіть так цього буде замало. Незнайомим особам важко довіряти, тож умови проживання викликатимуть труднощі. Крім того, домовласник може виявитися збоченцем, який буде приставати до дівчат поки мене не буде вдома. Цього я допустити не можу. Варіант відкинуто.

Вже вечоріло. Сонце помалу заходило за горизонт, через що небо вкрилося рожевими барвами. Часу справді лишалося мало. Айша, хоч і пережила нещодавно викрадення, вже роздумувала зі мною над тим, як нам діяти. Сільфі тим часом оглядалася зі сторони в сторону, бо її увагу привертали ті самі кішкодівчатка. Вони ховалися за парканами та в провулках, перебігаючи з одного місця на інше. Мене їхня присутність узагалі не цікавила, та Сільфієтта чомусь не зводила з них очей. Згодом вона вирішила підійти до дівчаток, але ті задригали вушками й сховалися за кущем. Прикриття їхнє, чесно кажучи, ніяк не допомагало.

Сільфі попрямувала до них і розсунула гілки куща. Кішкодівчата, натомість, відскочили, почали обійматися та ледь не заверещали від страху. Сільфієтта вже не знала що робити й кидала погляди в мою сторону, та Айша відволіклася від думок і пішла їй на підмогу.

— Що це у нас тут?

Вона повільною ходою ступила в сторону дівчаток і склала руки на грудях. Її погляд був серйозний, навіть трохи зверхній. Айша дивилася на них так, наче наглядачка.

— Що ви тут робите? Хіба вам не було наказано лишатися в гільдії до приходу ваших батьків?

Агов, Айшо. Я розумію, що ти хочеш виглядати суворою, проте не можна ось так до них чіплятися. З дітьми потрібно поводитися обережно, особливо після того, що вони пережили… Хоча, моя сестра теж потрапила в полон. Чи варто мені її повчати? Чи маю я на це взагалі право?

— Айшо… — Раптом промовила Сільфієтта та підійшла до неї. — Не можна так розмовляти з дітьми. Вони ж молодші за тебе і можуть не розуміти деяких речей.

Поки я думав, Сільфі почала діяти. На неї завжди можна покластися, коли мова йде про дітей.

— В-вибач.

Айша перевела погляд з Сільфі на дівчаток. На її суворому обличчі нарешті з’явилася посмішка. Хоч кутики губ досі здригалися, вона стояла прямо й упевнено. Дивуюся, що моя молодша сестра часом поводиться стриманіше за мене. Я — дорослий чоловік у тілі дитини, а от вона — справжній геній.

— Ми… просто хотіли вам подякувати. За порятунок… — Одна з кішкодівчат вийшла вперед і глянула на мене.

Я помітив її обличчя. Це та сама дівчинка, що хотіла було щось сказати тоді у підвалі. А інша, певно, подружка, яка зупинила її? Так, тепер я згадав. Мабуть їх почали гризти докори за те, що вони не допомогли нам тоді. Або ж їм просто хочеться віддячити.

Так чи інакше, не можна лишати цих дівчат тут. Не вірю, що в грабіжників не було жодних зв’язків. Можливо хтось прийде перевірити як там справи і знайде пустку. Також не забуваймо, що ми знаходимося в нетрях. Навіть якщо грабіжників не лишилося, збоченці з радістю поласують беззахисними дівчатками. Ні, цього допустити я не можу.

— Гаразд, що ж нам із вами робити? — Я приклав руку до підборіддя. — Скажіть, у вас є куди повертатися? Будинок, батьки, хоч якісь родичі?

— Т-так! — Інша кішкодівчинка піднялася з колін. — Наші матуся і татусь живуть тут неподалік. Точніше, я так думаю… Ми ще не були в цій частині міста.

Вона весь час відводила погляд, говорячи до мене. Що? Я досі лякаю її? Та ні, не може такого бути. Я старався показати себе з гарного боку. Тоді що ж це? Можливо вона поранена?

Я почав оглядати її тіло. Ніби все в порядку. Мій погляд зупинився на її грудях. Малі. Навіть не почали ще рости. В іншої ситуація така сама. Хоч через бруд і це жахливе вбрання важко було помітити, проте ці дівчата дуже навіть гарні.

— Мг…

Ця сама кішкодівчинка кілька разів нюхнула повітря і відвернулася від мене. Ара? Що… що це було? Не може ж вона читати думки, хіба ні?

Краєм ока дівчинка дивилася в мою сторону з острахом і якоюсь дивною огидою. В її погляді читалося слово “Збоченець”.

— Пробачте їй. В неї дуже гарний нюх, особливо коли це стосується самців.

Її сестра пролила світло на ситуацію. Поки оглядав їхні тіла, я трошки збудився і вони це відчули. Суперніс! Як я не міг одразу допетрати? Звіролюди мають свої особливості і мені було про це відомо.

— О-окей.

Частина 4

Ми вирушили на пошук їхнього будинку. Це була нелегка справа, адже сонце вже зайшло за горизонт і нам приходилося блукати в темряві. Я використовував магію вогню, щоб підсвічувати все довкола, проте люди з будинків кричали і стукали по вікнам. Ще одна сцена, яка нагадала мені моє старе життя.

Нарешті ми вийшли на дорогу, яка була знайома цим дівчаткам. За їхніми словами це так. Однак я зрозумів, що ми ходимо колами. Одна і та сама будівля промайнула біля мене вже втретє. А ще знак. На знаку написано назву вулиці і її я також бачу втретє. Так продовжуватися не могло. Я зупинився та зібрався з думками. Варто звернути на іншу вулицю і йти за знаками. Навіть якщо кішкодівчата не знають назву, точно впізнають місцевість. Тож ми так і зробили.

— Ось де він!

— Матусю!

Кішкодівчата побігли до дверей будинку і почали стукати в них кулаками. Світло ввімкнулося. Хтось біг по сходах униз, аби відчинити. Раптом посмішка на моєму обличчі згасла. А що як батьки самі продали їх? Здали, щоб заплатити борг. Будинок був досить непоганий. Кам’яні стіни, двоповерховий. Міцна споруда, що триматиметься роками. Цілий статок можна за таке віддати. А що ж може бути дорожче за дітей?

Попри мій страх, усе виявилося напрочуд добре. Двері відчинила струнка панянка зі світлим волоссям і милими вушками. Саме в тому віці, коли треба мати дітей. В неї були великі груді, які дуже нагадували мені про Гіслен, а під очима виднілися синці, мабуть через недосип. Коли вона помітила дітей, сльози полилися з них рікою. Жінка присіла на коліна, щоб обійняти їх. Яка чудесна картина.

За спиною в жінки почувся ще якийсь голос. Чоловічий, суворий. Але враз він змінився на м’який, коли почув дітей, і перед нами постав мужчина. Його котячий хвіст задригався від щастя, вушки так само. Ціле котяче сімейство раділо зустрічі. Я міг лише споглядати за цим і всміхатися, поки Сільфі та сестра ледь не плакали від щастя. Наша робота тут закінчена. Герої мусять залишатися в тіні, тому нам варто йти… Сказав би я, проте нам немає куди.

Ми стояли ще кілька секунд, поки батько сімейства не помітив нас. Він перестав обійматися з діточками й підійшов, глянувши на мене трохи зверхньо. Його суворе обличчя і милі котячі вушка створювали дивну картину. Не ясно було чи боятися, чи сміятися.

— Це ви привели наших дітей, чи не так?

Ні, просто вирішили постояти біля вашого дому та посміятися з вас. Звісно, що так!

— Ви маєте рацію, пане, — відповів я у вічливій манері.

— Зрозуміло.

Раптом чоловік став на одне коліно, схилившись переді мною. Він заплющив очі, а його хвіст, який щойно щасливо гойдався зі сторони в сторону, зупинився.

— Я дуже вдячний за це, — його голос був спокійний. — Як рятівникам, я хочу запропонувати вам щось взамін. Ми люди не бідні.

Гроші було б непогано попросити, враховуючи нашу ситуацію. Однак у мене є інше на думці. Якщо правильно підберу слова, можемо виграти джекпот.

— Дякуємо, та нам нічого не потрібно.

— Он воно як.

На його обличчі з’явилася легка посмішка. “Ці люди такі добрі”. Такого роду думки, мабуть, вирували в нього в голові. Шкода розчаровувати цього хлопця.

— Однак… Хостел, у якому ми жили, був знищений під час атаки викрадачів. Якщо ви не проти, ми хотіли б переночувати у вас кілька днів.

— Переночувати?..

О ні, він сумнівається. Можливо я занадто впевнено це сказав. Треба було створити сльозинку за допомогою води чи просто відіграти жертву. Чорт. Я думав, що вмію читати атмосферу. Та чомусь у мене не вийшло зрозуміти, що він не з таких людей. В нього сім’я, робота і обов’язки. А тут ще троє дітлахів просяться до нього додому.

Мій план був зосереджений на цілі, а не на шляху. Я хотів якнайшвидше виграти цей “джекпот” і забув про обставини, в яких знаходжуся.

— Ми відпрацюємо.

Айша стала біля мене, склавши руки на грудях і гордо випхавши груди вперед. Така мала і така зухвала. Проте вона допомагає мені, тож нічого її сварити.

— Як бачите, я — покоївка. Можу допомагати вам удома. Та дівчина та мій брат — маги й умілі шукачі пригод. Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, можете кликати їх. Також варто не забувати, що викрадачі можуть прийти за цими дівчатами ще раз. Два маги, які вже перемогли їх раз, будуть гарною охороною для дому на перший час.

Ооо! Молодець, Айшо. Ти читаєш мої думки. Я щойно збирався почати розказувати, що ми будемо працювати на них, але Айша мене випередила. Знову ж таки, дивуюся її геніальності. З цим треба буде щось зробити. Не можна лишати Айшу вдома, щоб вона втрачала свій талант. Можливо як навчатимуся в Академії, домовлюся за її навчання.

— Гаразд, — промовив чоловік, на лиці якого досі виднілося легке спантеличення після слів Айші, — але недовго. Три… Чотири ночі. Я, звісно, дітей люблю, та в мене своїх проблем по вуха.

— Дякуємо.

Я вклонився йому, як це роблять у Японії. В цій країні, певно, інший етикет, проте використаю універсальний метод. Айша й Сільфі зробили так само, хоч і не знали навіщо. Так ми почали жити у котячому будиночку.

Частина 5

Моє завдання в цьому домі — захист від викрадачів. Робота нескладна. Я часом виходжу на вулицю, щоб оглянути околиці, та повертаюся в будинок. Спостерігаючи за Гіслен, мені вдалося зрозуміти чим займається охорона в цьому світі. Загалом, те саме. Різниця тільки в тому, що можна вбивати злочинців на місці. Не знаю чому так, адже схопити і допитати було б корисніше. Але це не моя справа.

Я виконую завдання, після чого повертаюся додому. Всередині мене зустрічають Айша, Сільфі, кішкодівчатка і їхня матінка. Її звати Ліліана, а чоловіка — Ґаель. Вони досить гарна родина. Жодних сварок, жодних зрад. Нагадує мені про життя в Буені. Гарні були часи.

В них є дві доньки. Айша любить проводити з ними час, коли не працює. Хоч спочатку їхні стосунки були напружені, та вони подружилися. Настільки, що Айша спить з ними в кімнаті.

Для нас із Сільфі виділили окрему кімнату. Хоча я не назвав би це так. Радше комору з одним ліжком і матрацом. Я сплю на матраці, адже ліжко замале для нас обох. А ще вважаю, що людям потрібен особистий простір. Навіть якби місця вистачало, я однаково лежав би на підлозі…

Одного дня я вирішив допомогти з приготуванням їжі Ліліані. Мене це зацікавило після того, як я готував із Сільфієттою. Можливо мені вдасться знайти рис у цьому світі і почати їсти нормальну їжу. А до того часу буду вчитися.

Поки ми готували, між нами зав’язалася розмова. За ці три дні нам усім вдалося відкритися. Навіть чоловік, який спочатку був досить суворий, пом’якшав і тепер вважає нас частиною родини. Хоча може я перебільшую і він просто радіє, що скоро нас не буде.

Ліліана дуже розумна жінка. Я розповів їй про нашу ситуацію і вона уважно мене вислухала. Не перебивала, проте ставила доречні питання як закінчу й уміло продовжувала тему. В один момент діло дійшло до вступу в Академію.

— В мене є знайомі, які навчаються там. Вони теж звіролюди, тож ми підтримуємо зв’язок. Хоча не сказала б, що спілкуємося часто. Просто “Привіт” і “Як справи?”. Нічого більше. Можливо це якось допоможе.

Знайомі, кажеш? Навіть якщо так, з її слів вони не дуже близькі. Просити про послугу буде дивно. І як взагалі вони можуть повпливати на нашу ситуацію?

— Колись, ще в селищі, я допомогла одній із них під час повені, — потім Ліліана приклала палець до губ. — Її, здається, Рінія звати. Гордовите дівчисько. Як згадую її в молоді роки, терпіти було неможливо. А все тому, що вона онучка голови.

Хах. Яка знайома ситуація. Якщо вже мені вдалося втихомирити Еріс, проблем не буде. У цьому світі немає звіра гіршого, ніж вона. Правда зараз Еріс доволі слухняна. І все завдяки мені. Фу-фу-фу.

— Я б спробувала з ними зв’язатися, та вони не допомагатимуть просто так. Чесно кажучи, часом мені страшно з ними розмовляти, враховуючи їхній статус і те, як вони поводяться.

— А з ними щось не так? — Раптом вирвалося з мене.

— З ними все гаразд. Просто… ці дівчата зазналися, бо їх прийняли як Особливих студенток. Чула, що вони тероризують усю школу. Крім того, визнають тільки сильних…

Потім Ліліана хвилину мовчала, наче серйозно роздумувала над чимось. Її ніж швидкими рухами нарізав моркву, поки в кастрюлі кипіла вода. Я спостерігав за цим, очікуючи продовження нашого діалогу.

— Гадаю, якщо переможеш, вони допоможуть тобі.

Вона перевела погляд на своїх діток. Айша гралася з ними, сидячи на дивані. Я теж глянув у ту сторону і легка посмішка з’явилася в мене на обличчі.

— Де я можу їх знайти?

— Це, мабуть, найважче завдання. Вони живуть у гуртожитку, що знаходиться на території Академії Магії Раноа. Я б хотіла розповісти як туди потрапити, та цього не знаю…

Зрозуміло. Тобто я мушу якось пробратися на територію, знайти гуртожиток і перемогти двох звіролюдок. Завдання справді не з простих. Навіть якщо мені вдасться якось перелізти паркан, там може бути охорона. Це дуже великий ризик. Якщо потраплю комусь на очі, мене можуть не прийняти в Академію. Проте…

— Дякую Вам. Ви дуже допомогли.

В мене є час, аби зважити всі “за” та “проти”. Почекаю до вечора, а потім щось вигадаю. Можливо навіть сходжу перевірити околиці Академії.

Частина 6

Гаразд, це станеться сьогодні. Небезпечно, проте ризик вартий винагороди. Я розповів свій план Сільфі та Айші. Сестра була проти, однак Сільфі сказала, що підтримає мене що б не сталося. Я ж наказав їм лишатися вдома. Якщо вже й брати ризик, то тільки на себе.

Стіни з магічного каменю і бар’єр. Неймовірний захист. Не думаю, що магією їх проб’єш. А навіть якщо так, шум викличе підозри і охорона прибіжить за кілька хвилин.

Я створив кам’яний стовп, аби піднятися вверх і глянути за паркан. Люди досі блукали територією Академії. Пізній вечір, а вони досі гуляють? Тут узагалі є якісь правила?

— Чорт…

Академія стоїть на пагорбі. На сам пагорб без магії не вибратися, тільки через міст. Вхід на територію теж один — головні ворота. Там охорона… Взяти на штурм? Ні, це найгірша ідея.

Я ходив зі сторони в сторону. Нічого не приходило мені в голову і здавалося, наче це кінець. Варто повертатися додому. Завжди є інші способи. Той варіант із шукачами пригод був непоганий, хоч і зайняв би довго. Час, який ми могли б витратити на навчання, буде витрачений даремно. Плюс, зараз у нас немає помешкання. Сьогодні остання ніч, коли ми житимемо в цих добрих людей.

Поки думки вирували, погляд спинився на землі, по якій ступали мої ноги. Земля. Точно, ось воно. Якщо сконцентрувати достатньо мани, можна змінити структуру землі і створити дірку. Справжній підкоп.

— Це ж геніально! Ой…

Я занадто зрадів. Дурний я… Але справді. Якщо зроблю підкоп, шуму багато не буде. Плюс, його важко помітити і можна використати як шлях для відступу. Як не глянь, а план чудовий.

— Окей.

Принцип такий самий, як із моїми фігурками. Я змінюватиму структуру та щільність землі, щоб створити потрібні мені форми. Приклавши руки до ґрунту, я пустив у нього ману. Щось рухається. Вже бачу кілька дірок. Перший раз роблю щось таке, тому це може зайняти трохи часу.

— Вийшло.

Яма розміром метр на метр з’явилася біля моїх ніг. Насправді це не складне заняття. Варто лише не втрачати концентрацію. Втім, дірка була досить мала. Цікаво, треба щоразу так бавитися? Мені здається, що можна якось пришвидшити процес. Наприклад, вкласти ще більше мани. Хоча навіть так… Ні, варто спробувати.

Я заліз усередину та нятягнув капюшон, потім — продовжив змінювати структуру землі. Як і думав, збільшення потоку робила дірку більшою, проте з’їдала достобіса мани. За пів години мені вдалося вилізти з іншої сторони. Тунель довжиною в три метри був проритий під муром. Ідеальний прохід.

Щоб ніхто не помітив його, я зірвав кілька кущів і поклав їх довкола тунелю. Ця конструкція була ненадійна, проте дієва. Плюс, тунель був досить далеко від дороги, тому мало хто взагалі сюди прийде.

— Гаразд, тепер треба знайти гуртожиток.

Місяць сховався за темними хмарами. Більш нічого не захищало мешканців Академії Магії Раноа від зловесного крадія трусиків. Я ховався за кущами й будинками, перебігаючи з місця на місце наче привид. Ніхто мене не міг помітити. Можливо тому, що нікого й не було. Поки я колупався в землі, всі розійшлися. Прокляття.

— І що ж тепер робити?

Я оглянув місцевість. Завжди варто оцінювати ситуацію з розумом. Якщо зрозумію де знаходжуся, зможу припустити де буде гуртожиток. У цьому світі міста будуть дуже подібно до нашого. Навіть якщо є кілька винятків, структура та сама. Тож і школи мають бути подібними. Однак вони точно не схожі на японські.

Зараз я біля будівлі з написом “Бібліотека”. Це справді велика споруда. Цікаво, скільки книг є всередині? Враховуючи, що в цьому світі книги дуже дорогі, крадії з радістю вдерлися б сюди. Зараз мене це не цікавить, але після вступу можна буде сюди заходити. Таке відчуття, наче моє навчання магії стало на місці.

Поруч з бібліотекою знаходилися інші будівлі. Мабуть, класи. Це значить, що я знаходжуся в головному кампусі. Тут гуртожитку мені точно не знайти.

Деякий час усе було гладко. Охорони небагато, хоча по вигляду можна було сказати, що це вмілі маги. Один із них навіть помітив мене. Він підійшов до куща, за яким я переховувався, та спробував перевірити свої здогадки. Втім, мене там вже не було. Я проліз трохи далі та сховався за смітником. Той махнув головою і пішов далі. Пощастило.

Будівлі довкола мене змінилися. Вони більше нагадували будинки, в який живуть, а не навчаються. Я був на правильному шляху. І поки ця думка вирувала в голові, мені вдалося простежити за парочкою, що блукала увечері. Через темряву було важко розгледіти, однак я помітив щось знайоме в них. Може ми вже десь бачилися? Хтозна.

Переслідування почалося. Вони йшли так безтурботно, що мені стало заздрісно. Чому я маю хочатися, поки вони ось так гуляють? Я теж хочу ходити з кралею і триматися за руки! Однак вони зовсім не схожі на закоханих. Схоже, це колеги. Мені не влалося підслухати їхню розмову, проте йшлося про щось важливе. Було зрозуміло з тону й атмосфери.

Хлопець провів дівчину до якоїсь будівлі. Зсередини яскраво вилазило світло, тому мені вдалося побачити їхні риси. Дівчина середнього зросту. Вбрана в шкільну форму і має золотисте волося. Красуня. Шкільна форма була жахлива й непрактична, проте навіть так ця дівчина виглядала прекрасно. Вона точно когось мені нагадувала.

Хлопець теж був непоганий. Стрункий, з гарно зачесеним волоссям. Точно популярний серед дівчат. Своєю зовнішністю він нагадував мені Пола. Навіть колір волосся був подібний до нього. Цікаво, можливо ми родичі? Хоча… Це малоймовірно.

Нарешті хлопець вклонився та пішов по своїх справах. Дівчина лишилася сама. Ще деякий час вона стояла перед входом, ніби очікуючи на щось. На мить здалося, що її погляд зупинився на мені. Я різко сховався за стіною будинка поруч. Навіть якщо помітила мене, за такий короткий час важко було сказати хто я. На щастя, на довго вона не затрималася і з дивною тривожністю увійшла до будинку.

— Пронесло…

Витерши піт із лоба, я поволі просунувся до тієї будівлі. З відчиненого вікна лунали жіночі голоси, а на одному з балконів висіли чиїсь трусики. Здоровенні! Боже ж ти мій, у кого настільки велика дупа. Сподіваюся, що я не зустріну цю людину під час навчання. Мені страшно.

Хлопець не увійшов усередину. Можна припустити, що в нього були інші справи, проте… Також можна вважати, що це і є гуртожиток. В більшості країн гуртожитки розділяють на жіночі та чоловічі. Десь можуть розділяти по кімнатах, а десь — цілих будівлях. Підозрюю, що в цьому випадку другий варіант. Але як мені потрапити всередину і знайти необхідну жертву? Впевнений, що хтось-таки ходить на перевірку, щоб хлопці не пробиралися всередину.

— …а пам’ятаєш як вона глянула на няс? Не забуду її обличчя, ня! Невдаха.

— Рініє, можеш не кричати. Зараз пізно і я вже стомилася, нано.

О ні, хтось іде. Хоча… Стривайте-но. Що це за “ня” та “нано”? Чунібьо? Ні, звучить занадто добре. А ще її ім’я… Рінія. Хіба не так звали дівчину, яку я шукаю? Хм… Так, якщо пам’ять мені не зраджує, то це вона.

— Кхм-кхм!

Я став на середині дороги, склавши руки на грудях. Світло з вікон не діставало сюди, тому впізнати мене буде важко. Капюшон щільно закривав моє обличчя. Темрява була непроглядна. Так, сцена в дії. Мій зірковий час! Лишилося тільки домовитися з ними про поєдинок.