Том 1. Розділ 7. Перевірка та визнання

Частина 1

Територія Академії Магії Раноа. Я стою, тримаючи рукою капюшон, аби він не злетів від раптових поривів вітру, а іншою вказую навпроти себе. Так, сьогодні та ніч. Це трапиться. Мусить трапитися. Гарна ніч. Шаріа — чудове місто. Мені подобається їжа звідси, особливо м’ясо. Та сьогодні я зголоднів на дещо інше.

Дві дівчини застигли від здивування, побачивши мене тут, ще й о такій пізній годині. Звісно вони спантеличені. Незнайомець, схований під маскою ночі та закутаний у мантію з капюшоном. Немає нічого звичного в такій картині. Невже це таємний шанувальник? А може сталкер? Мабуть такі питання застигли в їхніх головах. Або ж я просто перебільшую.

— Що ти тут робиш, ня? Не знаєш, що в цей час хлопцям заборонено вештатися біля жіночого гуртожитку?

— Варто його провчити, нано, тоді точно запам’ятає. Як гадаєш, Рініє?

Одна з них мала котячі риси: вуха, хвіст і все таке. Інша — собачі. В обох були величезні груди. А ці ніжки… Якби в мене був вибір, я б облизав їх. Однак вибору мені ніхто не дає.

— На тобі немає шкільної форми. А ще цей запах… Підглядати прийшов, ня?

Чорт, мене розкусили. Слина зібралася в горлі від розпачу. Невже мені не вдасться поласувати беззахисними панянками? Чому доля настільки жахлива? Я що, занадто багато прошу? Ці думки вирували в мені, наче ураган, поки я мовчки стояв у пітьмі…

Жартую. Насправді мої цілі зовсім інші, проте зіграти в таємничого збоченця було б весело. Перевірив би свої акторські здібності. Однак зараз мені треба викликати їх на дуель і перемогти. Якщо можливо, то непомітно і швидко. А як зчинимо галас, мене впіймають, тож треба бути обережним.

— Ну то що, будеш відповідати чи тобі одразу пику натовкти?

Вона надто груба та голосна як для такої милої дівчини. Можливо татусь надто розбестив її в дитинстві. Хоч мені не звикати, та стикатися з такими проблемними дітьми так часто не хочеться.

Гаразд, час для перемовин. Треба гарно підбирати слова. Може навіть змінити голос? Наприклад, якщо перемогти не вдасться і прийдеться тікати, мене буде важче знайти. А як перемога буде за мною — зроблю голос нормальним. Так, мабуть це непогана ідея. Хоча я досі не впевнений у самому план. Краще було б перехопити їх десь за територією школи. Не знаю наскільки в цьому світі серйозний злочин — проникнення, та можу бути певним, що покарання за це якесь чекатиме. Сподіватимусь, що всі карти зіграють на мою користь.

— Ха! Який сенс товкти мені пику задарма? — Сказав я гордовитим тоном. — Пропоную дуель.

У цей момент мої акторські здібності були на вершині. Я майстерно відіграв лиходія, що прийшов до головних героїв пропонувати бій. Мій голос вселяв страх у їхні душі, а земля тріщала від могутності.

— Що ти мелиш, ня? Який нам з цього зиск?

Зиск? Зиск! Я даю вам шанс битися з істотою, чий рівень сили — понад дев’ять тисяч!

— Дурні! Звісно ж за це на вас чекає винагорода. Якщо переможете мене, отримаєте гроші та славу, якої бажаєте.

Вони ж бажають цього, правда? Ну, на вигляд ніби так. Правда важко сказати з першої ж зустрічі. Треба додати щось, аби точно прийняли.

— А ще я стану вашим підопічним і всіма силами допомагатиму.

Так, саме так. Фінансова винагорода, слава і підлеглий. Послуга, від якої неможливо відмовитися. Якби я був на їхньому місці, погодився б одразу.

— Гроші, кажеш? — Рінія почухала потилицю. — А що за перемогу отримаєш ти?

Дурне питання. За перемогу я отримаю двох дівчат до свого гарему.Бу-ха-ха. А якщо серйозно, то все було продумано заздалегіть: після поєдинку вони стануть моїми спільниками, я попрошу в них про допомогу зі вступом і ми весело проводитимемо час в Академії. Ідеальний план.

— Вас, — коротко, проте з дивним пафосом промовив я.

На мить дівчата замовкли. Рінія глянула на свою подругу і почала шепотіти їй щось на вухо. Інша, в свою чергу, кивала головою і підтакувала. “Можливо це буде весело…” — пролунало від однієї з них. Схоже вони узгоджують всі плюси і мінуси моєї пропозиції. Це зайняло в них досить багато часу. Невідомо чому, та вони зиркали в мою сторону декілька разів під час обговорення.

— Ми згодні. Та бій буде двоє проти одного.

— Добре. Але тоді в мене теж є умова. Якщо переможу хоча б одну з вас, то автоматично стаю переможцем.

Обличчя Рінії скривилося в злісній гримасі.

— Не чесно так.

— А двоє на одного — чесно?

— Але ми не знаємо твоєї сили, нано!

Загалом, аргументовано. Втім, я мушу зменшити ризики. Не можна вестися на їхні умови просто так, адже вони зазнаються. Їм і так бракує скромності.

— Тим більше. Якщо я слабкий — одна з вас легко впорається. А якщо сильніший, ніж здаюсь — у вас і так буде перевага. Це ж лише страх перестраховується? Гадаю, моя умова — чесна.

Як я і думав, їм не має що сказати у відповідь. Видно, що клепки бракує, щоб сперечатися зі мною і виходити на свої умови. Вони могли б змусити мене погодитися, якби запропонували щось натомість. Наприклад, помацати груди. Якби вони запропонували це, я б виклався на всі сто. Та де там, навіть на всі двісті. Все ж Еріс зі мною немає, а Сільфі занадто мила, щоб її чіпати. Останнім часом мені бракує жіночої уваги. Сором’язливість Сільфієтти лише підкидає хмизу в багаття. Ох, моя люба Сільфі. Вона, певно, спить у ліжку зараз. Без мене.

Пройшло десять хвилин. Ці двоє стояли навпроти, скрививши пики. Вони не розмовляли між собою, тільки спостерігали за мною. Я ж старався не зустрічатися з ними поглядом. Чорт, що їм від мене треба? Я ніби все сказав, що хотів. Соромляться, чи що?

Нарешті Рінія склала руки за головою та з байдужим тоном дала відповідь на пропозицію:

— Добре, ня. Зустрічаємося завтра на цьому ж місці, ня. Вдень. Якщо не прийдеш, вважатимемо, що програв.

— Котра година?

— Опівдні.

Прокляття. Вона зрозуміла, що я не навчаюся тут і використала пастку. В цей час буде купа студентів, а в мене немає шкільної форми. Якщо з’явлюся тут, хтось може повідомити керівників школи. Можна, звісно, сховати своє обличчя, проте на вступі до Академії відразу стане відомо хто я такий. Бій посеред школи не пройде непоміченим, а в мене є безмовна магія.

Треба детально все продумати. Якщо зараз скажу “так”, то прийдеться пробиратися на територію ще раз. Я здивований, що дотепер усе йшло так добре й ніхто мене досі не помітив. Надто зручно як для правди. Можливо моя особа вже викрита, просто ще не встигли повідомити. Якщо це так, то треба закінчувати якнайшвидше. Тільки от незрозуміло що робити.

— Згода.

Хоч мої вуста промовили ці слова, та в серці я чув лише сумніви. Очевидно, що вони гратимуть за своїми умовами, бо дуель потрібна саме мені. Для них користі від цього не буде. Хоча… Якби все було так, вони навіть не погодилися б. Можливо є якісь причини, які ще не відомі мені.

Наскільки важко пролізти на територію Академії Магії Раноа? Хтозна. Мені це вдалося досить легко. Може так бути, що це просто вдача. І саме через те, що мені вдалося пролізти сюди, ці дівчата погодилися.

Я не знаю. Мені важко придумати хоч щось прямо зараз. Варто швидше відступати. В мене є ще ціла ніч на роздуми. Відправлю Айшу та Сільфі збирати наші речі з-під заваленого хостелу, а сам попрямую на бій. Так, мабуть, і зроблю.

Частина 2

Я не виспався. Ні, “не виспався” — це помилкове твердження. Я взагалі не спав. Факт того, що мені потрібно було продумати всі фактори поєдинку, не давав заснути. Медитація, фізичні вправи, щоб виснажитись, нудна робота, та я не зумів. Мозок наче працював на повну, поки тіло вмирало від утоми. І ось я. Стою перед діркою, що зробив вчора ввечері. Думка про те, що мені потрібно влізти в неї і повзти, не підбадьорює. Крім того, напруга через страх буди впійманим теж не допомагає. Це жахлива ідея. Чому я вчора погодився?

Тісно. Вчора цей “тунель” здавався мені більшим. Можливо, що за ніч земля звологшала і почала опадати. Тепер моя мантія повністю вкрита у бруді. Прекрасно. Який чудовий початок дня.

Гаразд, я на поверхні. Перше, що дуже легко помітити, — студенти. Їх тут достобіса. Пробратися як учора вже не вдасться, бо мене помітять одразу ж. Тож я думаю над кількома ідеями:

1. Пересуватися дахами будинків. Більшість споруд на території школи знаходяться близько одна до одної і я з легкістю зможу стрибати на них за допомогою магії. Правда як тільки моя нога ступить на землю, цей план провалиться. А поєдинок буде відбуватися на землі.

2. Відволікти увагу людей за допомогою магії. Створити якесь потужне закляття і відволікти учнів буде також просто. Втім, мені не варто витрачати зайву ману, а ще це може викликати підозри. Якщо хтось піде перевірити околиці й натрапить на нашу бійку, все скінчено.

3. Викрасти чиюсь уніформу. Як на мене, найкращий варіант. Навіть якщо мене хтось помітить, це буде лише одна людина. Майлоймовірно, що їй повірять, якщо вона розповість про вторгнення. Це дасть мені шанс не бути викритим і здивувати ворогів.

Так, варіант 3 справді звучить добре. Втім, сама форма не дасть мені гарантій. Якщо під час бою буде натовп, мене можуть викрити. Треба зробити так, аби це виглядало як шкільна сутичка з хуліганами. Тоді мене вважатимуть героєм школи і не лізтимуть.

Тепер мені потрібно підібрати хлопця з приблизно тим самим розміром одягу, що й у мене. Це має бути одинак, у якого немає друзів, аби його ніхто не шукав. Для цього в мене часу вдосталь. Я спеціально заліз на територію раніше, щоб забеспечити собі перемогу. Хоч і територія ворога, та розвідка може полегшити завдання.

Пройшло пів години. Студенти почали розходитися на заняття. Можливо це мій шанс. Схоплю якогось хлопця, що відстав від групи, залишу його без тями і вкраду форму. Бу-ха-ха. Я такий поганець.

Але серйозно, мені нудно ось так чекати. Я вже хочу щось зробити. Поки я тут сидів, неподалік проходило кілька охоронців. На вигляд вони не були сильними і я легко справився б з ними, проте сам факт бути впійманим звучить погано. Тим паче, що їх була ціла група.

Взагалі, в цій школі дивна система охорони. Навіщо ходити групами, якщо можна розділитися? Зона охоплення буде більшою, а як щось станеться, просто покличиш на допомогу чи пустиш сигнал. Звісно, тоді прийдеться якийсь час відбиватися самому, проте це невелика проблема. Я, мабуть, упорався б до підходу підтримки. Пусте. Наразі це грає мені на руку.

Нарешті моя жертва показалася. Одинак, приблизно такого ж зросту як я. Трішки худіший, через що форма на ньому висить. Чудово, ідеальна ціль. Тепер треба привернути його увагу.

Я створив “Водну кулю” і вистрілив нею в кущі поблизу. Навіть якщо він не підійде, точно зупиниться глянути що там. А так як нікого немає поблизу, мені буде легше усунути ціль. Усі вже лишили його позаду. Сподіваюся, що він не поспішатиме через те, що запізнюється.

На щастя, хлопець повівся на приманку. Він почухав потилицю й безсило підійшов до куща, щоб розсунути гілки. Тим часом я підповз ззаду й схопив його. Пригадую, як Еріс одного разу почала душити мене. Вона стиснула мою сонну артерію, через що за декілька секунд я втратив свідомість. Не знаю звідки вона цього навчилася. Мабуть, випадковість, адже їй було страшно так робити після цієї події. Я ж використаю цей досвід зараз. Моя рука міцно обхопила його шию і почала душити. Треба тримати від п’яти до десяти секунд, але сам ефект триватиме недовго. Коли втратить свідомість, я його зв’яжу магією. Звісно ж на видному місці. Не хочу, щоб він помер через то, що ніхто його не знайде. Мені і так соромно це робити з ним, у хлопця важче життя. Втім, такий стан речей. Сильні забирають у слабких. Сьогодні ця фраза чудово підходить.

Деякий час хлопець пручався. Навіть наступив мені на ногу, через що я зчепив зуби і пролив сльозинку. Проте зовсім скоро він опустив руки й охолов. Я вклав його на землю та почав роздягати. Мені потрібні твої штанці, хлопче! Сподіваюся, йому не буде холодно. Осінь почалася, на вулиці бушують вітри… Хоча часу думати про це в мене немає. За десять секунд він може прокинутися. Потрібно вшиватися.

Я створив із землі плиту, що обхопила його тіло зверху. Він лижав на спині, а плита тиснула йому в живіт. Гадаю, не задихнеться. Полежить тут трошки, поки я битимуся, а потім поверну йому форму. Буде про що дітям розказувати як виросте.

— Гараздоньки.

Форма сиділа на мені чудово. Насправді дизайн мені дуже не подобався, та вона була зручна. В Японії шкільна форма значно краща, хоча це й дурню зрозуміло стане. Правда обличчя не було як сховати. Що ж, прийдеться йти так.

Я зарив свою мантію в дірці, через яку проник.

Частина 3

За три дні, що ми прожили в котячому будинку, я вивчив достатньо інформації про особливості звіролюдей. Крім хорошого нюху, вони мають збільшену силу, а також так зване “Виття”. Здібність, що приголомшує супротивника магічним криком.

Про це мені розповів батько сімейства. Другого дня, коли він повернувся з роботи, я вирішив більше дізнатися про звіролюдей. Ті, що жили в маєтку Бореасів, неохоче розповідали, а Ґіслен взагалі не згадувала про своє минуле у Великому лісі. Чоловік він був хороший. Працьовити, добрий, хоч і любив випити. Тож я вирішив купити йому пляшку вина та сісти разом побалакати. Після кількох келихів його язик розплівся і всі секрети про звіролюдей впали на мої плечі. Правда чим це допоможе в теперішній ситуації?

Було близько опівдня. Я вирушив у сторону жіночого гуртожитку. Дорогою мені трапилася група гарних дівчат, з якими я обмінявся посмішками. Вони старші за мене, проте їхні погляди точно мали в собі зацікавленість. Мені завжди здавалося, що я маю середню зовнішність, але ця маленька зустріч похитнула такі думки.

Рінія стояла біля краю гуртожитку, спершись об стіну. Її подруга, ім’я якої я ще не знаю, стала поруч і жувала м’ясце. Яка дивна картина. Не очікував, що вони чекатимуть на мене, а не я на них.

— Т-ти прийшов і… Стоп, звідки в тебе ця форня?!

Ня. Її “ня” звучить досить правдоподібно, та чому це так бісить мене? Я зазвичай не б’ю жінок, але… Можливо тому, що в неї дивна манера говорити. Занадто зверхній тон, як для такої дівки. Я старший за тебе, ало! Прояви хоч якусь повагу.

Її реакція на мою появу справді підігріває серце. Вона-то думала, що я не прийду. Хвіст став дибки, вуха дригаються. Хоч і на мить, проте Рінія захвилювалася. “Якщо йому вдалося пролізти сюди вдень, наскільки ж він могутній?”. О, дівчинко, ти навіть не уявляєш. Таке відчуття, ніби мені допомагають Божі сили. Я, звісно, в Бога не вірю, та доказів проти його існування в цьому світі немає.

— Позичив у знайомого, не переймайся. Перед боєм я хотів би дещо запитатися. Можна?

— Давай.

— Перше: чому ви погодилися на дуель?

Це цікавило мене від нашої першої зустрічі. Вони так легко прийняли мою пропозицію, наче їх таке не турбувало. Я продумував варіанти відповідей, як піде наша розмова, та вони не дали засяяти моєму гострому розуму і відразу ж згодилися.

— А хіба не зрозуміло?

Подруга Рінії сказала це так, ніби все без пояснення очевидно. Під час цього вона гризла останні шматки м’яса, залишені на кістці, та споглядала на мене. В очах читалося дивне нерозуміння. Що? Що вже не так?

— Будь ласка, якщо ви не проти, — я використав свій ввічливий тон і схилив голову.

Можливо цей жест подіяв на них або ж я просто потішив їхнє его, та відповідь таки прийшла: “Розкажемо як переможеш”. Тобто вони просто ухилилися від відповіді. При чому два рази. Та пусте. Мені потрібно перемогти лише одну з них. Було б непогано також мати свідка, який би спостерігав за порушеннями. Наприклад, що їм заважає продовжувати бій, поки я не програю? Якщо вони вирішать забути про правила нашого поєдинку, мені гайки. Хоча… Я досі не знаю наскільки ці двоє сильні.

— Гаразд, — подруга викинула кістку в кущі, — закінчимо з цим пошвидше.

Рінія з подругою стали навпроти мене. Між нами була відстань десь у п’ять метрів. Я хотів би зробити якусь круту позу, та не зміг нічого вигадати, тому почав думати над тактикою. Із зовнішнього вигляду важко сказати як вони б’ються. Скоріше за все просто біжать на ворога й махають кулаками, з чим проблем не має виникнути. Втім, якщо ці двоє вирішать розділитися, мені буде важко встежити за ними.

— Рініє.

— Так-так.

Рінія стукнула себе по роті. Якого біса? Що це за дивний жест? Варто не розслаблятися. Я потягнувся в кишеню і схопився за магічний предмет. Той самий, який дістався мені в підвалі. Мої здогадки були правильними. Цей артефакт посилює магію вітру і може керувати повітрям довкола нас.

Нарешті Рінія забрала руку зі свого рота і через мить довкола почувся жахливий крик. Інстинктивно я відкинув себе в сторону, проте сила вітру була надто могутньою. Моє тіло звалилося на землю.

Я почав підніматися. Що це було? Такий мерзенний звук… Я ніколи не чув, аби хтось кричав настільки голосно. Можливо це і є то саме “Виття”. Якби не ухилився, давно програв би і валявся безсилий. Однак мені трохи дісталося. Моя нервова система не звикла до таких раптових переворотів. Голова крутиться.

Я підняв погляд на дівчат. Вони зникли. Зліва чи справа? Важко зосередитися, коли в очах темніє. За мить я відчув, як щось прилетіло в мою ногу. Удар. Навіть не знаю хто це зробив, але моє тіло знову звалилося.

— Пурсено, схоже ми перемогли!

Почувши ці слова, я спрямував повітря під себе й відкинувся на кілька метрів назад. Ще раз. І ще раз. Стільки разів, аж поки не став на ноги і не побачив їх. Нарешті мені стало легше рухатися. Ми вже були далеченько від гуртожитку, проте бій продовжувався.

Я помітив Пурсену, що бігла на мене з неймовірною швидкістю. Все ще не рівня Полу чи Гіслен. Навіть Еріс, здається, була швидшою, тож мені з легкістю вдалося відскочити в сторону й збити її з рівноваги підніжкою. Пурсена впала на землю, а я створив кам’яну фортецю, через яку нещодавно сам ледь не вмер, і схопив одну зі звіролюдок. Зсередини лунав гучний стукіт, але все було марно. Я переміг.

— Позаду?!

Коли вона встигла? Лише секунду тому… Гострий, як ніж, пазур промайнув біля мого ока, коли я повернувся. Рінія вирішила напасти ззаду. Схоже, це був їхній план. Поки одна відволікає спереду, інша йде в тил. На щастя, її атаки не проходили крізь мою оборону. Вперше в житті я визнав, що тренування Пола та Гіслен справді пригодилися. Поки Пурсена лупцювала фортецю, Рінія намагалася відволікти мене. Зрозуміло. Тобто це ще не перемога. Схоже, мені прийдеться вирубити одну з них.

Рінія зробила помилку. Вона не розрахувала силу й промахнулася, через що удар потягнув її за собою. Я помітив це й схопив Рінія, після чого вмілим ударом в лікоть вивернув їй руку. Хрускіт було чути на десятки метрів. Жах. Якби хтось зробив таке зі мною… Навіть уявити важко. Я, мабуть, розплакався б.

Втім, Рінія спочатку не була сильно цим засмучена. Вона відскочила від мене та глянула на свою руку, що звисала без ознак життя. Схоже усвідомлення того, що сталося, досі до неї не дійшло, однак у погляді читалося здивування.

— Я можу вилікувати це, якщо здасися. Годі пручатися.

— Ні, це ще не все!

Вона глянула в сторону кам’яної фортеці. Дірка. Пурсені вдалося пробити дірку й вилізти з фортеці попри те, наскілька та була міцна. Неймовірно.

— Що ж, схоже це другий раунд. Впевнені, що не хочете здатися? Видно, що ви стомилися.

Хоч я так сказав, але моє дихання теж було збите. На нозі синці, а кожен м’яз мого тіла кричав від болю. Ухилятися за допомогою вітру ефективно, проте небезпечно. Кожного разу я мушу відштовхувати себе, через що повітря тисне на тіло. Також часом невідомо куди я влечу. Буде прикро, якщо випадково вріжуся в стіну. В мене погані спогади з цим.

— Ти сам… Ледве на ногах стоїш. Але ми… Визнаємо… Що ти сильний. Бій буде йти за правилами.

А що, до цього вони шахраювали? Не розумію про що йде мова. Однак я радий, що вони вирішили трохи побалакати. Створюють час, аби перевести подих. Мені це теж не завадить.

Частина 4

Люди почали збиратися довкола. Небагато, проте досить, аби мене помітили. Сподіваюся, що ніхто не запам’ятає мого обличчя.

Водночас, Рінія з Пурсеною стали швидшими. Попри виснаження вони наносили удар за ударом. Пурсена пішла на пряму й намагалася поцілити в мене, поки Рінія використовувала “Виття”.

На щастя, ухилятися від цієї здібності було нескладно. Варто лише дивитися на те, куди спрямований погляд Рінії і тікати звідти. Втім, така біганина не могла не виснажувати. Я відчув, як біль у нозі, в яку Рінія поцілила, збільшився, а мої рухи сповільнішалися. Пурсена, натомість, була досить жвавою і старалася поцілити у життєво важливі органи. Її рухи були не такі швидкі, як у Рінії, та через втому вони здавалися ще небезпечнішими.

Я вирішив закінчувати з цим. Якщо бій затягнеться, програю через виснаження. Рінія зараз відпочиває збоку, тому згодом вони зможуть замінитися. В мене ж жодної підмоги немає.

У Рінії зламана рука, тож вона — досить легка ціль, однак я не встигну вирубити її перед тим, як отримаю удар від Пурсени. Натомість… Я можу підставити Пурсену. Коли Рінія використає “Виття”, я нападу на Пурсену і відкину на своє місце. Якщо на звіролюдей це діє так само, то перемога в мене в кишені. Проблема лише в тому, що я не бачу самого виття. Якби Рінія вирішила глянути в іншу сторону, мені було б важко. Однак… Варто спробувати.

Поки я блукав у думках, Пурсені вдалося завдати удар мені в живіт. Біль. Жахливий біль. Я відчув, що мене от-от розчавить зсередини. Наче кишки переплелися разом і зв’язалися у вузол. Дихання повністю збилося. Тепер я ковтав повітря, намагаючись хоч якось триматися на ногах. Прокляття. В мене ще замало досвіду, я забагато думаю під час бою. В таких справах треба діяти інстинктивно, інакше тебе випередять.

Я впав на коліна, через що на обличчі Пурсени вискочила хитра гримаса. Немов перед нею поставили грушу до биття. Я був занадто впевнений у собі. Одна перемога підняла моє его до небес і тепер я впав на землю.

Зцілення. Можна використати зцілення і мені стане легше. Я відкинув себе магією вітру, проте Пурсена була готова до цього. Вона відразу ж рушила в мою сторону й приготувала ногу до удару. Я заблокував його руками, проте отримав кінчиком чобота в шию. Прокляття. Мені і так важко. Хіба не очевидно, що я вже програв? Годі знущатися. Годі…

— Давай, Рініє!

Пурсена раптом відскочила в сторону. Я послідував її прикладу й перекотився на бік, аби ухилитися від “Виття”.  Дратує. Ця здібність надто сильна. Якби в мене було щось, аби їй протистояти… Тільки я не бачу виходу з цієї ситуації. Варто подумати.

Бачити… Бачення… Зір… Точно. Якщо Рінія не бачитиме мене, мені вдасться знешкодити Пурсену. На папері ідея хороша, проте тоді я теж не бачитиму. Треба запам’ятати де Пурсена стоїть і рухатися за припущеннями, проте… це має спрацювати.

“Пилова буря” заповнила простір. Зір і нюх звіролюдей були притуплені, а глядачі не могли розібрати що коїться. Ідеально. Я підвівся з землі, все ще тримаючись за живіт. Непомітно, майже беззвучно підібрався до Пурсени. Її силует добре виднівся в пилюці, адже сонце було над нашими головами й освітлювало все навіть крізь таку густу бурю. Удар. Пурсена впала на землю з неприємним звуком. Схоже, вдарилася головою. Ну нічого. Зцілю, коли буде на це час.

Я вирубив її за допомогою маленької “Кам’яної кулі”. Нарешті, поєдинок закінчено.

Частина 5

Пилюка, створена моєю магією, почала розвіюватися. Рінія дивилася вперед і не могла повірити своїм очам. Її ноги застигли на місці, наче були прикуті до землі. Так, її подруга програла. Вона лежала безсила та беззахисна, наче мертва, на холодному ґрунті. Ця картина лишила Рінію без слів. Як? Як вони могли програти звичайному людиську? Злість наповнила її груди. Хотілося кинутися на нього і розірвати його на шматки, проте… Сил на це забракло би.

Мабуть щось таке діється зараз у неї в голові. Бу-ха-ха. Я переміг. Як чудово. Всередині все клубочиться. Мабуть тому, що я ледь не задихнувся під час бою. Чи це гордість так усередині заграла? Хтозна.

Оплески. Люди почали плескати в долоні та викрикувати щось. Я оглянувся довкола. Ара? Звідки тут стільки глядачів? Чорт, треба вшиватися.

Щойно я про це подумав, з натовпу вийшла дівчина. Вона плескала повільно, але з якоюсь холодною витонченістю, ніби кожен рух мав значення. Її хода — пряма, впевнена, майже царська. Я одразу впізнав її. Та сама, що допомогла нам у нетрях знайти Айшу. Та, що підказала Сільфі, куди йти. І, звісно, саме вона вчора гуляла з тим хлопцем біля гуртожитку.

— Вітаю тебе.

Тиша повисла в повітрі, коли вона заговорила. Навіть ті, хто ще хвилину тому підбадьорювали мене, опустили очі. Рінія, помітивши дівчину, витягнула свої пазурі й зробила злісну пику. Видно було, що між ними існує якась напруга. Втім, точно сказати хто вона я не міг.

— Вали звідси, ня. Тут немає на що дивитися.

— Спокійно-спокійно, немає причини для ворожнечі. Я прийшла сюди лише заради нього.

Її погляд був скований на мені. Меланхолійний голос і чіткість в її словах створювали неймовірну атмосферу. Наче вона заволоділа натовпом і тепер стала головною героїнею. Було відчуття, ніби ось-ось і дівчина заспіває як у якомусь фільмі Діснею.

З-поміж люду вибігла інша особа. Хлопець. Той самий, що проводжав її до жіночого гуртожитку вчора. Він витягнув меча й спрямував його в мою сторону. Що?

— Принцесо, не варто вам розмовляти з ним. Принаймні не зараз. Станьте за мною. Ми ще не знаємо які в нього наміри…

— Ти теж заспокойся, Люку. Ми просто балакаємо.

Після цих слів Люк здригнувся й відвів погляд убік. От і добре — знай своє місце. Не можна просто так тикати в когось мечем. Це, щонайменше, неввічливо.
Але… Принцеса. Може, вона справді нею є. Її краса, постава, манера говорити — усе вказує на це. Хоча, можливо, прізвисько “принцеса” їй дали саме через ці риси, а не через титул.

— Мене звати Аріель Анемой Асура. Мабуть, ти вже чув про мене. Чи можу я запитати твоє ім’я?

Аріель? Та сама принцеса, на яку полювали викрадачі? Чорт, джекпот. Але навіщо я їй здався? Може, хоче втягнути в свої політичні ігри. Якщо так — треба зважувати кожне слово. Вона може обернути проти мене будь-яку дрібницю…
Стоп. Вона ж бачила мене вчора. Знає, що я не студент. Прокляття. Я вляпався. Шантаж, маніпуляції — тепер вона має всі карти. Як викрутитися? Поки що просто назву своє ім’я. Не хочу виглядати грубіяном.

— Рудеус Ґрейрат, приємно познайомитися.

Око Люка сіпнулося. Я щось не так сказав? Чому в його погляді читається огида? А, ну звісно. Привітання. Забувся про нього.

Я поставив руку за спину, а іншу витягнув уперед. Потім відступив на крок і нахилився. Офіційне привітання Королівства Асура. Аріель привіталася у відповідь. Добре. Зміг показати, що я добре вихований. Роки в маєтку Бореасів справді допомогли мені в цьому плані.

— Мені також приємно з тобою познайомитися. — Промовила Аріель. — Мабуть, ти здивований тим, що я до тебе звернулася. Втім, не варто хвилюватися. В мене немає жодних намірів втягувати тебе в свої справи. Я не могла спостерігати за таким вмілим магом і не допомогти йому.

Потім вона підійшла до мене ближче й тихо промовила на вухо. Люк, аби люди не помітили цього жесту, став за нею.

— Викрасти форму і проникнути — досить розумно. — Аріель відступила й заговорила нормально. — Я допоможу тобі потрапити до Академії. Все ж, я — голова учнівської ради. Мою рекомендацію точно вислухають. Тож я б не радила тобі вештатися з цими двома.

Її погляд зупинився на Рінії. Та стояла осторонь, тримаючись за свою руку. В мене все ще не було можливості вилікувати її.

Пропозиція Аріель звучала досить обнадійливо. Та якщо я погоджуся, колись прийдеться виплатити борг перед нею. Крім того, вона сама сказала, що знає про мої злочини. Навіть якби я не повівся, завжди можна погрожувати викриттям.

Трясця, ситуація надто критична. Завдяки знанням із минулого світу мені вдавалося вести ділові розмови зі старшими й розумнішими людьми, проте… Аріель на голову вища за мене в цьому плані. Вона ладна зманіпулювати кожним словом, яке я промовлю, щоб досягти свого. Навіть якщо в мене будуть якісь аргументи, не думаю, що зумію вибратися з цієї пастки. Можливо наразі мені потрібен час, аби все обдумати. Можливо Рінія з Пурсеною зможуть вговорити директора чи кого там, аби нас прийняли до Академії.

— Бачу, що ти ще не вирішив. — Голос Аріель витягнув мене з думок. — Розумію. Варто зважити всі “за” та “проти”, хоч я і сказала, що роблю це з доброї волі. Ну, нічого. В тебе є час, аби дати свою відповідь. Не поспішай, Рудеусе.

Мурашки пройшлися по тілу, коли вона вимовила моє ім’я. В її голосі звучала дивна зацікавленість і навіть азарт, хоча тон був спокійний. Я не знаю як це передати словами. Щось вказувало, що Аріель не просто хоче мене як пішака. Може вона закохалася?

— А ще… Якщо вступиш у цю школу, ласкаво просимо до учнівської ради. Тобі завжди будуть тут раді.

Залишивши останній гачок — такий, від якого важко відмовитися, — Аріель розвернулася і повільно рушила геть. Вона знала, що сказала рівно стільки, скільки треба. Не більше, не менше. Просто вистрілила словами — і влучила. Люк кинув на мене свій типовий зверхній погляд і, не мовивши ні слова, пішов слідом. Люди відходили, щоб пропустити Аріель і ніхто не наважувався сказати хоч слово. Ще мить тому всі кричали й плескали, а тепер — повна тиша. Один за одним студенти розходилися, ніби нічого й не сталося. Лишилося тільки побите каміння, пил у повітрі та я — стою серед усього цього хаосу, як ідіот.

Частина 6

Рінія нарешті зробила крок. Вона мовчала так само, як і я. Їй бракувало слів? Чи вона просто не хотіла розмовляти зі мною? Я не мав відповіді на це питання. Єдине, що мене цікавило, — як до такого дійшло? Проникнення на територію Академії Магії Раноа, викрадення форми й удушення учня, бій посеред вулиці. Якщо сказати це в голос, звучатиме як безглуздя. Однак я це зробив. Усі ці речі. Чи чекає на мене якась відповідальність за скоєне? Мені байдуже. Я стомився і хочу додому. Ах, точно. В мене немає дому.

— Бувай, невдахо. Вдало порозважитися з тією хвойдою.

Рінія взяла Пурсену за комір і потягла в сторону гуртожитку. Краще б нічого й не казала, бо я почав тобі симпатизувати. Грубіянка намагалася втікти з місця подій, але відпускати її я ще не збирався.

— Стривай. Дай хоча б підлікую вас.

— Щоб що? Ми тобі більше не потрібні, ня.

Я цього не казав. Плюс, пропозиція Аріель надто небезпечна, щоб погоджуватися. Мене не цікавить політика. Мене не цікавить студрада. Я хочу навчатися магії в школі, яку порадила мені вчитель. Саме тому я мушу допомогти Рінії та Пурсені. Вони винні мені пояснення. А ще я не змирився з попереднім планом вступу.

— Забула про нашу домовленість? Якщо переможу, ви станете моїми підлеглими. Вона досі в силі. Мені потрібна ваша допомога.

Рінія скосила погляд і зупинилася. Яка слухняна. Чудово, схоже мені вдасться з ними домовитися так чи інакше. Я підійшов до Пурсени та поклав руку їй на груди. Не для того, щоб мацати. Звісно ж ні. Просто так магія зцілення буде дієвіша. Мабуть.

— Тепер ти. Дай сюди руку.

Ще ніколи не пробував вправляти руку. Цікаво, чи це боляче? Досі згадую той звук, коли виверхнув її… Гаразд. Можливо в мене вийде. Бачив в одному шоу як це роблять. І в ранобе теж не раз читав.

— Н-няяяяя!

Бам! Я отримав по пиці кулаком. Моє тіло звалилося на землю й пилюка здійнялася. Це болісно, знаєш. Її рука досі звисала, наче шмаркля. Упс, схоже я зробив тільки гірше. Однак зцілювати її ще не буду. Спочатку нехай дасть відповіді на запитання.

— Леле-леле. Не можна ось так бити людей.

— Міг хоча б попередити, що робитимеш це!

— Але ж гірше не стало.

Рінія відсахнулася та перевела погляд у сторону. Так, гірше не стало, проте біль досі на місці. Вона не визнає цього, та я і так знаю. В мене був подібний досвід нещодавно. Взагалі, останнім часом я ніби груша для биття. Весь час у ранах і зі зламаними кістками. На щастя, Сільфі сцілює мене коли має час. Я б міг це зробити сам, але…

— Якщо хочеш, можу послабити біль. Але тоді ти маєш дотриматися обіцянки, що дала перед боєм.

— Ха! Нящо мені це? В мене вже нічого не боли…

Я знав, що вона так скаже, тому відразу ж вхопився за ту руку й потягнув в іншу сторону. На обличчі Рінії з’явилася дивна мармиза. Суміш відчаю, страху та сорому. Якби це була Еріс, вона б уже молила мене відпустити. Правда після зцілення я отримав би удар у писок.

— О-кей. Тепер має стати легше. Готова відповідати?

Ми всілися на траву один навпроти одної. Вона слухняно склала руки на колінах і схилила голову. Як справжня кицька. Хотів би я погладити її та почухати за вушком, але зараз не та амосфера. Геть-геть, дурні думки.

— А тепер… Перше питання: чому ви погодилися на поєдинок? Мені здавалося, що ви будете більш обережні.

— Щ-що? Що це за дурне питання?! Ти хіба не збирався зізнатися нам у коханні?

Га? Вони, звісно, доволі вродливі, проте… Дівчатам із таким характером я ніколи б не зізнався. Про що, взагалі, йде мова? Може я якось не так зрозумів.

— Як це, зізнатися?

— Ну, ти сам сказав “я отримаю вас”. Зараз у звіролюдей сезон парування. Ми гадали, що ти хочеш стати головою села і все таке.

Ага. Он воно як. Схоже вийшло непорозуміння. Однак сезон парування… Тобто, якщо я переміг, то мені можна використовувати їх як забажаю? А за груди братися можна? Вже уявляю будиночок з купою діточок, які мають вушка і хвостики. Вони збираються довкола мене і мурчать. А я підходжу до Рінії чи Пурсени й обіймаю її ззаду. Потім ми роздягаємося і починаємо займатися коханням. Ах, яка чудова сцена.

— Боже мій, як від тебе тхне. Ось, можеш помацати її груди.

Вона підтягнула безсиле тіло Пурсени до нас і поставила посередині. Ні-ні. Я думаю не про те зараз. Треба зосередитися на головному. Так.

— В-вибач, трошки замріявся. Кхм-кхм… — Прочистив горло. — Я не збираюся зізнаватися вам у коханні, проте мене ви цікавите. Якщо допоможете мені, обіцяю більше вас не чіпати. Ви житимете звичайним шкільним життям. Натомість, я старатимуся захищати вас від Аріель. Навіть якщо ви можете фізично вистояти проти неї, вам бракне розуму. То що, ви згодні?

Я стукнув по лобу Пурсену, яка лежала між нами. Вже деякий час вона прикидалася, що спить. Це було не важко помітити, адже її очі час від часу розплющувалися. Рінія, мабуть, знала про це, проте не подавала виду. Та мене важко обдурити. Ну, зараз точно. Після розмови з Аріель я досі наче на ножах.

— Я погоджуся, якщо Рінія погодиться.

— А я, якщо погодиться Пурсена, ня.

Ага. Тобто вони досі граються зі мною, навіть не розуміючи серйозність ситуації. Нічого. Нічого. Пурсена зараз така беззахисна, я легко міг би схопити її і погрожувати. Проте можна використати більш дієвий вихід. Просто їх перехетрити.

— Тобто ви згодні. Чудово! Буду радий з вами працювати.

Я почав плескати в долоні й усміхнувся. Так. Непорозуміння. Якщо зіграю дурника, вони почнуть сваритися зі мною. Завдяки сварці я зможу перехилити чашу на свою користь.

— А-агов, ми ж не погодилися!

— Га? Хіба? Ти ж ніби сказала, що погодишся, якщо Рінія згодна. А вона згодна, якщо ти погодишся. Тобто ви двоє згодні, просто не хочете цього визнати. Це замкнене коло, розумієш. Його розірвати можна тільки згодою.

Пурсена відвела погляду в сторону та почала роздумувати над моїми словами. Вона надто дурна, щоб сперечатися. Який жах. А мені хотілося трошки з ними порозважатися. Розслабитися, скажемо так.

— Гаразд… — Рінія знову схилила переді мною голову. Дивна картина. — Відтепер ми будемо називати тебе босом.

— Рініє!

— Ідіотко, без нього нам не перемогти Аріель! Май хоч трохи клепки в голові!

— Що? Кого це ти назвала ідіоткою? Я зараз тобі вуха відірву!

І в такий спосіб я став босом двох небезпечних звіролюдок. Не знаю як на це реагувати, проте пригода вийшла доволі цікава.