Розділ 4. Лещата влади

Кирій сидів на кухонному табуреті, тримаючи в руках чашку з охололою кавою, і намагався вдавати, що присутність Артема в його квартирі — це просто тимчасовий кошмар. Але пістолет, який зник зі столу, і папери з якимись шифрованими записами, що Артем гортав на ноутбуці, нагадували: це не сон. Це реальність, і вона стрімко котилася в прірву.

Артем стояв біля вікна, тримаючи телефон біля вуха. Його голос був низьким, різким, як лезо, і Кирій, попри весь свій сарказм, не міг не відзначити, як легко цей чоловік віддавав накази. “Так, я в безпеці. Пришліть машину. І забезпечте периметр,” — говорив він, і в кожному слові відчувалася холодна впевненість. Кирій закотив очі, бурмочучи собі під ніс: “О, диви, бос мафії в дії. Може, тобі ще трон принести?”

Артем закінчив розмову й повернувся до Кирія. Його погляд був як завжди — пронизливий, ніби він бачив не лише поверхню, а й усе, що ховалося під Кирієвою маскою сарказму.

— Збирай речі, — сказав він, наче це була найбуденніша команда.

Кирій ледь не подавився кавою.

— Чекай, що? Які речі? Ти що, вирішив, що я твій особистий багаж? — Він поставив чашку на стіл із таким звуком, ніби хотів пробити дірку в столешні. — Я нікуди не їду, Артем. Це моя квартира, моє життя, і я не підписувався на твої кримінальні пригоди.

Артем підійшов ближче, і Кирій мимоволі напружився. У рухах цього чоловіка було щось хиже, як у пантери, що готується до стрибка.

— Ти не зрозумів, — його голос був спокійним, але від того ще більш загрозливим. — Ті, хто полює на мене, уже знають про тебе. Твоя квартира більше не безпечна. Ти їдеш зі мною.

Кирій розсміявся, але сміх вийшов різким, як тріск гілки.

— О, це просто пік романтики! Мене викрадає мафіозі, бо я, бачте, врятував його жалюгідне життя! Може, тобі ще каблучку мені купити, щоб усе за канонами було? — Він встав, схрестивши руки, і вперто дивився на Артема. — Я нікуди не поїду. Крапка.

Артем не відповів одразу. Він зробив ще один крок, і тепер їх розділяло лише кілька сантиметрів. Кирій відчув, як повітря стало густішим, а серце забилося швидше. Він ненавидів це відчуття — ніби він втрачає контроль. Артем нахилився ближче, і його голос став тихим, але від того ще більш небезпечним.

— Ти можеш огризатися, Кирій. Можеш кидати свої жарти. Але ти їдеш зі мною. Не тому, що я так хочу. А тому, що інакше ти не доживеш до кінця тижня.

Кирій відкрив рота, щоб кинути чергову шпильку, але не встиг. Артем раптово схопив його за зап’ястя, різким рухом притиснув до стіни й зафіксував його там своєю вагою. Кирій відчув, як його спина вдарилася об холодну поверхню, а подих Артема обпік щоку.

— Ти мій, — прошепотів Артем, і в його голосі було щось, що змусило Кирія замовкнути. — І ти житимеш зі мною. У моєму домі. Під моїм захистом. Зрозумів?

Кирій відчув, як гнів змішується з чимось ще — дивним, тривожним теплом, яке він не хотів визнавати.

— Ти… ти ненормальний, — видавив він, намагаючись вирватися, але хватка Артема була як сталевий капкан. — Відпусти, або я тобі твій же пістолет у горло засуну!

Артем лише усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. Він відступив на пів кроку, але лише для того, щоб одним швидким рухом перекинути Кирія через плече, ніби той був мішком із картоплею.

— Ей! Ти що робиш, псих?! — закричав Кирій, молотячи кулаками по спині Артема, але той навіть не здригнувся. — Постав мене, або я тобі всі ребра поламаю!

— Спробуй, — кинув Артем, спокійно прямуючи до дверей. Кирій продовжував сипати прокльонами, але його слова гасли в порожнечі.

Артем виніс його з квартири, ніби це було буденною справою, і за хвилину вони вже були біля чорного позашляховика, що чекав унизу. Двоє чоловіків у темних костюмах, із виправкою, що кричала “не лізь”, відкрили двері. Кирій, досі висячи на плечі Артема, кинув у їхній бік:

— О, привіт, хлопці! Ви що, його офіційний фан-клуб? Може, ще автограф попросите?

Артем, не звертаючи уваги на його тираду, обережно, але твердо посадив Кирія в машину й сів поруч. Двері зачинилися, і позашляховик рушив. Кирій скривився, відкинувшись на сидінні.

— Ти серйозно думаєш, що я просто так житиму в твоїй бандитській фортеці? — буркнув він, свердлячи Артема поглядом.

— Ти житимеш там, де я скажу, — відповів Артем, навіть не повернувши голови. — І ти будеш у безпеці. Це не обговорюється.

Кирій хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він глянув у вікно, де миготіли вогні нічного міста, і відчув, як його звичне життя остаточно вислизає з рук.

Машина зупинилася перед величезними воротами, за якими виднівся маєток, що виглядав як декорація до фільму про багатіїв із темними секретами. Високі стіни, камери спостереження, озброєні охоронці — усе кричало про те, що це не просто будинок, а фортеця. Кирій вийшов із машини, кинувши на Артема погляд, сповнений презирства.

— Ого, палац мафіозного короля. Може, тобі ще корону замовити? — пробурмотів він, але всередині відчував, як усе стискається від усвідомлення: він у пастці.

Артем лише кивнув охоронцям, які відкрили двері в маєток. Усередині було ще гірше: мармурові підлоги, кришталеві люстри, картини, які, мабуть, коштували більше, ніж Кирій заробив би за все життя. Але все це не вражало — це душило. Кирій відчував себе пташкою в золотій клітці.

— Ти житимеш тут, — сказав Артем, указуючи на коридор, що вів до однієї з кімнат. — Охорона стежитиме за тобою. Не намагайся втекти. Це буде… невдала ідея.

Кирій розвернувся до нього, його очі блищали гнівом.

— Ти серйозно думаєш, що можеш просто замкнути мене тут, як якусь ляльку? Я не твоя власність, Артем. І я знайду спосіб вибратися.

Артем підійшов ближче, і його рука лягла на плече Кирія — не сильно, але достатньо, щоб той відчув вагу цього жесту.

— Ти можеш тікати, Кирій. Можеш огризатися. Але ти мій. І я не відпускаю того, що мені належить.

Кирій вирвався, відступивши назад.

— Ти хворий, — прошипів він. — І я тобі не іграшка.

Але Артем лише усміхнувся, і в цій усмішці було щось, що змусило Кирія відчути, як земля вислизає з-під ніг. Він був у пастці. І найгірше — частина його, крихітна, ненависна частина, відчувала дивне тепло від цих слів.