Розділ 3. Клітка з тіней

Кирій стояв, упершись руками в стегна, і свердлив Артема поглядом, який міг би розплавити сталь. Пістолет на столі виглядав як нахабна заява, ніби цей тип уже вважав себе господарем його квартири. “У грі? Мій? Серьезно?” — Кирій ледве стримував бажання розсміятися, але в грудях наростало відчуття, що сміх тут недоречний.

— Слухай, мафіозний Шекспір, — почав він, роблячи крок до столу й навмисно ігноруючи пістолет, — я не знаю, які в тебе там сценарії в голові, але я не твій песик на повідку. Тож забирай свою залізяку, свої “борги честі” і вали, поки я не викликав копів. Чи, може, тобі потрібна карта до найближчого смітника?

Артем не відреагував на шпильку. Він відкинувся на спинку дивана, тримаючи телефон у руці, ніби Кирій щойно не видав тираду. Його спокій дратував ще більше, ніж той пістолет.

— Ти сміливий, — нарешті сказав він, і в його голосі промайнула нотка розваги. — Це добре. Мені подобаються сміливі.

— О, я прямо тану від твоїх компліментів, — Кирій закотив очі, але серце закалатало швидше. Щось у тоні Артема, у тому, як він вимовляв слова, змушувало відчувати, ніби невидима петля затягується на шиї. — Ти так і не пояснив, що за “гра”. І чому я маю бути її частиною.

Артем повільно встав, ігноруючи біль у боці, і зробив крок до Кирія. Той інстинктивно відступив, хоч і ненавидів себе за це. Артем був вищим, і його присутність заповнювала кімнату, як тінь, що поглинає світло.

— Ти врятував мене, — тихо сказав він, але в його голосі відчувалася сталь. — Це робить тебе особливим. А я не відпускаю те, що вважаю своїм.

Кирій відчув, як кров прилила до обличчя — суміш гніву й абсурдного збентеження.

— Ти що, зараз у романтичну драму граєш? — кинув він, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — Слухай, я не підписувався на роль твоєї принцеси в біді. І, до речі, нормальні люди кажуть “дякую” і йдуть собі, а не розмахують пістолетами в чужих квартирах.

Артем усміхнувся, але ця усмішка була холодною, як зимовий вітер.

— Ти ще не зрозумів, Кирій. Ти не просто врятував мене. Ти вплутався в мій світ. І в моєму світі люди або зі мною, або проти мене.

— О, це прямо девіз із поганого бойовика, — Кирій скривився, але в голові вже крутилися тривожні думки. Він не був дурнем. Пістолет, дорогий костюм, ця манера говорити, ніби весь світ належить йому… Артем не був просто бандитом із провулка. Він був кимось набагато гіршим.

— Добре, припустимо, я вплутався. Що далі? Ти мене застрелиш, якщо я скажу “ні”?

— Ні, — Артем зробив ще один крок, і тепер їх розділяло лише кілька сантиметрів. Кирій відчув, як повітря між ними наелектризоване. — Я не вбиваю тих, хто мені потрібен. А ти мені потрібен.

Кирій відкрив рота, щоб кинути чергову їдку ремарку, але слова застрягли. Погляд Артема був як магніт — неможливо відвести очі, неможливо не відчути, як він затягує. Кирій ненавидів це відчуття, але ще більше ненавидів себе за те, що на мить, лише на мить, його серце пропустило удар.

Наступні кілька днів Кирій намагався повернутися до нормального життя, але це було все одно що намагатися ігнорувати слона в кімнаті. Артем залишився в його квартирі, мотивуючи це тим, що “ще не час” іти. Кирій бурчав, саркастично коментував кожну дію Артема, але той лише посміхався, ніби Кирієві шпильки були для нього розвагою. “Ти що, мій особистий тіньовий бос? Може, мені ще кланятися тобі почати?” — кидав Кирій, готуючи вечерю. Артем лише відповідав: “Ти можеш кланятися, якщо хочеш. Але я волію, щоб ти залишався собою.”

Університет і кафе стали для Кирія єдиним порятунком від цього дивного співіснування. Сашко помітив, що друг став нервовішим, але списав це на втому. “Кир, ти виглядаєш, ніби тебе переїхав автобус. Що, знову всю ніч читав свої книжки?” — жартував він. Кирій лише відмахувався: “Так, Саш, автобус на ім’я ‘життя’.” Про Артема він не розповідав. Не тому, що не довіряв другу, а тому, що сам не розумів, що відбувається.

У кафе Лілі продовжувала дражнити його, але навіть вона помітила, що Кирій став відстороненим. “Ти що, закохався чи в мафію вплутався?” — пожартувала вона одного вечора, подаючи йому піднос із чашками. Кирій ледь не впустив піднос. “Ти начиталася своїх романів, Ліл. Мені просто спати хочеться,” — відрізав він, але всередині все стиснулося. Вона влучила занадто близько до правди.

Того вечора, повернувшись додому, Кирій застав Артема за столом із ноутбуком. Пістолет зник, але натомість з’явилися якісь папери з цифрами й іменами. Кирій кинув сумку на підлогу й скривився.

— О, диви, ти вже облаштував собі офіс? Може, мені ще секретаря тобі найняти?

Артем підняв погляд, і цього разу в його очах не було розваги.

— Сідай, — сказав він, указуючи на стілець. Тон був таким, що Кирій, попри все своє бажання огризнутися, сів.

— Що за цирк? — буркнув він, схрестивши руки.

— Ті, хто мене поранили, знають, що я живий, — Артем говорив спокійно, але кожне слово було як удар. — І вони шукатимуть мене. А це означає, що вони можуть знайти тебе.

Кирій відчув, як шлунок стиснувся.

— Чекай, ти серйозно? Я що, тепер у твоїй грі мішень? Ти ж обіцяв, що не вплутаєш мене в свої мафіозні розборки!

— Я не вплутую, — Артем нахилився ближче, і його голос став тихішим, але від того ще небезпечнішим. — Я захищаю те, що моє. А ти, Кирій, тепер мій.

Кирій розсміявся, але сміх вийшов різким, нервовим.

— Ти серйозно? Я не твоя собачка, Артем. І не твоя власність. Якщо твої дружки прийдуть, я просто скажу, що ти вкрав мій диван і зник.

Артем не відреагував на жарт. Він лише дивився, і в його погляді було щось, що змусило Кирія замовкнути. Це не була погроза. Це була обіцянка. І Кирій, сам того не бажаючи, відчув, як його світ, такий звичний і безпечний, починає тріщати по швах.