Розділ 2

***

     — Заходь, роззувайся. Будь, як вдома. Давай допоможу з курткою.

Костя переступив поріг і увійшов всередину, роздивляючись квартиру Валіка з ледве прихованою цікавістю. Цей момент, коли він уперше увійшов сюди, вперто й надовго закарбувався в пам’яті. Оселя була просторою, стіни та меблі, підібрані у світло-пастельних тонах, додавали приміщенню ще більшого спокою. Костя був тут уперше, але вже відчував, що хотів би залишитися якомога надовше. З першого кроку було зрозуміло, тут панувала особлива атмосфера. Приглушене світло, десь на фоні грала спокійна музика, якась підбірка романтичних хітів, але було важко зрозуміти, не вслуховуючись. Одне було зрозуміло напевне — його тут справді чекали. Аж дивно. Так, певно, роблять люди, які справді люблять. 

— Ще скажи, що прибрав спеціально для мене, — Костя хмикнув, наче не вірив, що все може бути настільки добре.

— У мене вдома завжди чисто.  …Відносно.

Валік підійшов збоку, руки акуратно ковзнули по плечах його гостя, допомагаючи йому зняти верхній одяг. Кості стало трохи ніяково від неочікуваного жесту турботи, але сперечатися він не став. Це було дивно, заново звикати до турботи, особливо, коли цього разу її проявляють у твою сторону. Несподівано, руки Валіка повільно і ніжно обвилися у Кості навколо шиї, заключили у теплих обіймах зі спини, підборіддя акуратно сперлося на плече. Костя затамував подих. Він водночас любив і ненавидів такі моменти. Любив, бо це було найкраще, що ставалося з ним останнім часом. Ненавидів, бо не знав, як реагувати, і просто стояв на місці та червонів, як дурень.

— Я маю для тебе невеличкий сюрприз.

Тепле дихання Валіка ніжно лоскотало шкіру. Костя, коли до нього нарешті дійшло, наскільки все його тіло напружилося, розслабив плечі та відхилився назад, дозволяючи собі відчути груди Валіка навпроти своєї спини. Лице пашіло рум’янцем, але хіба це мало хоч якийсь сенс зараз? Треба просто відпустити і дозволити собі відчувати. Хоча б на мить.

— М? Сюрприз? Сьогодні якась особлива дата, про яку я не підозрюю? — Костя тихо спитав, намагаючись виглядати, ніби все під контролем. Але якщо він дійсно забув, як було завжди, і навіть не тільки з Валіком, то він готовий був під землю провалитися. 

— А мені треба чекати конкретного дня, щоб зробити щось приємне?

— Та ні… просто… незвично. — ніяково пробурмотів Костя, щоки стали ще червонішими від сорому. Це ж було очевидно, але Костя знав, що ніколи не зміг би так само. Він був іншим. От Валіку ніколи не потрібні приводи, виправдання чи нагадування. Він просто кохав. Все життя ним керувала емоція, щира і спонтанна іскра, яку, здавалося, ніщо не здатне загасити. Костя неодноразово заздрив цій здібності. 

— Ходімо. — Валік лише усміхнувся, губи торкнулися шиї лише на секунду, але цього було достатньо, щоб імпульс пройшовся по всьому тілу, заставляючи серце підстрибнути в грудях. До цього неможливо звикнути. 

Кості довелося вийти з цього секундного трансу і піти за Валіком до вітальні. Двері відчинилися, і Костя закляк прямо на місці,  не здатний зробити і кроку далі. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Тьмяне світло, запалені свічки, два бокали, пляшка вина, вечеря, від запаху якої живіт забурчав від очікування. 

— Ти це все… сам?

— А як по-іншому? — Валік хмикнув, наче не розумів сенсу запитання. Він підійшов до столу, чекаючи, що Костя теж присяде, але той навіть не рушив з місця.

— Але ж.. ти стільки часу витратив, стільки сил, просто так.

Костя не міг вкласти це в голові. Не звик, що люди жертвують заради таких дрібниць власним комфортом. Ще й для нього. Чим він це заслужив?

— Чому просто так? Для тебе. Та і досить роздувати таку драму. Подумаєш, пару страв приготував. Наче мені тяжко.

Валік лише знизав плечима, і все-таки кивнув у сторону стільця, запрошуючи Костю нарешті сісти за стіл. Ну як можна було відмовити. Костя ступив ближче злегка несмілим кроком, музика на фоні розряджала обстановку.

♫Secrets I have held in my heart

Are harder to hide than I thought

Maybe I just wanna be yours

I wanna be yours, I wanna be yours♫

Костя не знав, куди подітися. Втупився в свою тарілку з карбонарою. Усе було занадто ідеально, занадто добре. Але зараз у нього був шанс відпустити всі сумніви і страхи. Кохати і бути коханим.

— Залишишся на ніч? — Валік спитав, наповнюючи бокал червоним вином.

— Я назавжди залишуся, якщо хочеш.

 

***

Пронизливий писк будильника насильно повернув свідомість назад до реальності. Костя розплющив очі та здригнувся від неочікуваного звуку, на секунду не розуміючи, що взагалі відбувається. Думками він був не тут, і, чесно кажучи, не горів бажанням повертатися. Але вибору він не мав, бо ритмічний сигнал уже починав діяти на нерви. Рука потягнулася до тумбочки, навпомацки знайшла кнопку і відключила звук. Стало ще гірше. Пронизлива тиша давила на вуха, втискувала в ліжко. Кілька хвилин Костя безпорадно дивився на стелю, поки на нього не нахлинули спогади минулої ночі.

Сказані слова, викривлені провиною та соромом, відлунням повторювалися в голові, знову і знову, наче старалися остаточно звести з розуму. Відволіктися на щось інше не вдалося, інші думки тонули в цьому суцільному хаосі. Костя скривився, таке враження, від відрази до самого себе.

Йому ж було все-одно, правда? Мусило б бути. Але з Валіком усе, чомусь, кардинально по-іншому. 

Він ніколи не переживав, як його слова сприймають інші. Це їхні проблеми, хіба не так? Він не мусить нести відповідальність за чиїсь образи, і неважливо, хто був перед ним. Але зараз він готовий був послати усі свої принципи під три чорти, аби забрати все сказане назад. Аби лише не залишатися сам на сам з гнітючою провиною, від якої судомило тіло, стискало горло і пекло душу. Стало важко дихати.

Він нарешті сів, погляд впав на телефон. Всупереч усім ваганням, рука сама потягнулася в сторону тумбочки. Костя навіть не знав, на що сподівався. Він уже знав, що побачить, але якась дурнувата надія підштовхувала його не здаватися. Як і очікувалося, нуль сповіщень.

Живіт скрутило від гіркої тривоги. Костя втупився в екран, пальці почали помітно тремтіти. Ні, він не мусить писати ще раз. Треба дати час, думати раціонально. Валік не заходив у мережу ще з вчорашнього дня. Значить, причини для паніки відсутні, правда? Просто не помітив повідомлення, з ким не буває, відповість через годинку-другу. Усе ж добре. Мусить бути. Костя різко видихнув, повільно підіймаючись з ліжка.

Треба відволіктися.

Він кинув телефон на ковдру екраном донизу і пішов в ванну. Руки чухалися взяти телефон з собою, але не можна. Це все і так заходить занадто далеко. Костя завжди був проти будь-яких залежностей. Включно з цією.

Ноги повели його в ванну кімнату. Монотонне дзюрчання води об умивальник заспокоювало слух, бо хоч якось заповнювало нестерпну тишу. Дивно, зазвичай йому навпаки подобалася ця мовчазна ідилія, де він міг приділити час лише собі та своїм думкам, де ніхто би не турбував його повідомленнями чи пустими розмовами, які зазвичай розцінював як марну трату часу. Костя вмився, приємна прохолода обдала шкіру, допомогла остаточно прокинутися і позбутися сонливості. Якийсь час він просто стояв, спершись на умивальник, і розглядав себе в дзеркалі. Коли він встиг стати таким? Невиспане, бліде лице виглядало старшим на років десять. Погляд ковзав по синцях під очима, по ледве помітним зморшкам на чолі та біля носа, які з’явилися радше від перманентної втоми, ніж від віку, по відрослій щетині, яка повільно формувала неохайну бороду. Костя зловив свій погляд у дзеркалі, вдивляючись у власні зіниці. В його очах не було нічого, окрім критики. Він відверто не подобався собі. Яким чином він міг подобатися комусь іншому? Ще й після всього, що зробив, що наговорив, як він міг? Костя зціпив щелепу і нахилив голову донизу. Він не міг дивитися на себе. Не зараз.

Повернувшись до спальні, Костя більше не міг мучити себе. Першим ділом він підійшов до ліжка і схопив телефон. Пальці самі знайшли чат з Валіком, у якому, на превелике щастя, і ще більше здивування, висіло одне непрочитане повідомлення.

 

Валік

Тебе сьогодні підвезти?

8:04

 

Серце зробило кульбіт. Костя з полегшенням видихнув, тільки зараз зрозумівши, наскільки напруженим було усе його тіло.  Валік не злий на нього, а значить ігнорував не спеціально. Принаймні, так хотілося вірити.

Костя ненавидів подібні покарання мовчанкою ще з самого дитинства. Він старався не надавати цьому значення, бо уже був достатньо дорослим, щоб розуміти, чому батьки чинили саме так. Інколи дорослі вели себе більш інфантильно, за будь-яких дітей. Та все ж, десь глибоко всередині, він пам’ятав ці наповнені внутрішнім жахом моменти, коли він був готовий кричати, плакати, просити, благати, все що завгодно зробити, аби тільки у відповідь почути хоча б одне слово. Тоді це значило б, що усе було знову добре, що його спромоглися пробачити, і він міг перестати картати себе у тиші наодинці з собою. Гірше було, коли не зрозуміло, за що потрібно просити пробачення. 

“А за що ти зараз вибачаєшся?” 

Фраза віддавала залізним холодом і гіркотою. Здебільшого Костя не знав. Тому і відчував себе винним за все, що міг собі уявити: від неприбраної кімнати до самого факту свого існування. Зараз Костя знав, у чому його вина. А значить, міг усе виправити.

Пальці тремтіли, коли Костя набирав відповідь, стараючись не думати ні про що конкретне. Останнім часом його думки не приносили нічого хорошого. Чому з Валіком завжди так важко?

 

Костя

Так, будь ласка

Я такий радий, що ти відписав

Люблю тебе❤️

8:56

Вибачатися ще раз він не став. Не хотів ще раз нагадувати про вчорашнє, та і відчув, як його его неприємно кольнуло. Костя планував поговорити при зустрічі. Але принаймні, він міг нарешті вдихнути на повні груди. Через деякий час телефон завібрував у руці, прийшла відповідь.

Валік
Я знаю.
8:58

 

Раптовий стук у двері заставив тіло сіпнутися. Але коли ключ провернувся в щілині, Костя видихнув і підійшов до дверей. Мілан приїхав, як і планував, на тиждень. Хлопець зайшов всередину, привітався з батьком, його лице злегка нахмурилося.

— Все добре?

Костя перевів погляд додолу. Невже було настільки видно? 

— Не виспався.

— Точно?

Інколи Костя шкодував, що у них була ця обіцянка з сином — ніколи не приховувати переживань і завжди говорити про емоції так, як є. Таке правило було з самого дитинства, і завжди працювало, не даючи образам і конфліктам набирати оборотів. Але зараз ситуація абсолютно інша. Зараз це про Валіка. А це, з невідомої причини, в рази ускладнювало ситуацію. Тим більше, Мілан був останнім, кому треба було знати, про що Костя переживає.

— Точно. Не хвилюйся. 

Мілан ще секунду вглядався в обличчя батька але потім лише знизав плечима і пройшов до своєї кімнати. Костя полегшено видихнув.

— Я буду на зйомках. Якщо прийду пізно, розігрієш собі вечерю, не чекай на мене. — гукнув він до Мілана, синхронно одягаючи худі. Час уже піджимав.

— Добре! — почулося з дальнього кутка кімнати. Телефон на ліжку завібрував знову. 

 

Валік

Буду через 5 хвилин.

9:27

 

Костя написав відповідь, і зрозумів, що його пальці знову тремтять. Розмова, яка очікувала на нього, явно буде не з простих.