Розділ 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хтось скаже, що це вигадка. Що фігня собача. Але це — моє життя.

Те, що я бачила, чула, відчувала. Те, що прожили мої люди — друзі, названі брати. Це було справжнє.
Але, на жаль…

На жаль, розповідь піде не з початку.
Бо я сама себе зрадила. Забула.
Та це не була помилка.
Це було життя.
І це було правильно.
Напевно?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

— Добрий день, що бажаєте замовити? — знову і знову повторювала я завчений, нікому не потрібний текст. Він уже звучав не тільки вголос, а й у моїй голові.

Покупець завис — ніби не зрозумів, чого я від нього хочу.
Та всі вони такі. Нічого не знають: що їм потрібно зараз, що буде потім, куди йдуть по життю. А навіщо думати, коли за них усе вирішує телефон?
Жах.
Іноді ж треба думати…

Він уже хотів щось замовити, як раптом його, ніби штормом, відсунув якийсь чоловік позаду.

— Та фігня однакова! Що не вибереш — все те саме. Давай уже! Тут інші є! — гаркнув він.

Перший чоловік ще більше розгубився.

Я тільки зітхнула й приготувалась — як завжди — насадити свою «допомогу» клієнтові… як мене перебив колега. Почав теревенити з ним сам.

— Ей, тебе кличуть, йди, — прошепотів він.

Мовчки розвернулась і пішла. Цікаво, що за фігню знову вигадали, щоб я не стояла “просто так” за свої копійки.

Не думайте, що я ненавиджу свою роботу.
Я тут чисто по кайфу.
Але… надто часто вигадують якусь безглузду, нікому не потрібну дурню.
І це бентежить. Бо я — не розумію.

Спокійно пішла до менеджера. Тільки підійшла — він повернувся до мене, кривлячись, ніби намагався згадати, як мене звуть.

— Ммм… — нарешті глянув на бейдж. — А, точно! Кейт. Слухай, треба допомогти з видачею замовлень.

— Добре, — відповіла я, не зводячи з нього погляду.

Але він виглядав не дуже впевнено. Ніби забув, навіщо мене кликав.

Ну й хрін з ним.

Я розвернулась і пішла до столу видачі. Там кілька дівчат бігали туди-сюди. То не встигали, то нічого не могли зрозуміти.

Одне повністю зібране замовлення просто стояло, ніби про нього навмисно забули. Всім було лінь.

Перевірила список — усе на місці. Взяла і пішла віднести власникові.

Просовуючись поміж людей, шукала табличку з номером 66.
Ось і вони. Стандартна сім’я.

Віддала замовлення — й поспішила назад.

 

Але…

Мене хтось зупинив, схопивши за плече. Я не встигла навіть розвернутись, як…

— Це ж ти, так?

Я озирнулась — переді мною стояв незнайомий чоловік.

— Це ж вона, ну подивись! Ми ж нарешті знайшли! Це ж удача!

Поруч сиділа дівчина. Спочатку спантеличена, та за мить — ніби прозріла.

— Оооо, так! Яка зустріч!

Я заціпеніла.
Хто це взагалі такі?

А вони й далі повторювали: «Це ти! Це точно ти!»

Що вони мають на увазі?

— Ти й далі клеїтимеш дурня?! — крикнув чоловік. — Нам потрібна твоя допомога!

Що він взагалі верзе?

Я нічого не розуміла. Весь заклятий заклад дивився на мене. Люди стежили, як за мавпою в клітці.

— Вибачте, я не розумію, про що ви. Щось сталося? — спробувала я.

Чоловік розсміявся. Гучно. Безглуздо.
Привернув ще більше уваги.
Що з ним не так?..

— Раз не хочеш зізнаватися — я тобі продемонструю. І всім іншим! — мовив він, махнувши рукою в бік дівчини.

Вона встала. Спокійно підійшла до екрану самообслуговування.

— Ну, якщо так — то вже давай, — кинула вона.

Вона приклала до екрана якийсь предмет.

І всі термінали самообслуговування почали шипіти, немов старі телевізори без сигналу.

А потім — на екранах з’явилась моя мармиза.
Прямо впритул.
Крупним планом.
Моя пика.

Ну що? Будемо творити фігню? Чи день ще не настав?

Сміх. Повсюди.
Але раптом — тиша. Вони різко зупинили все й знову запитали:

— Ну що, і далі опиратимешся?

Я стояла, не розуміючи, чого вони хочуть.
З боку здавалося, що я просто заціпеніла.
Але я знала, звідки те відео.
Я розуміла, що буде далі.
Та не знала, звідки вони це взяли. І навіщо воно їм.

— Ну як хочеш, — сказав чоловік.
І відео знову пішло…

— Ну що, знімаєш?
— Звісно! Я ж оператор назавжди!

— А це точно гарна ідея? — перебив нас світловолосий хлопець. До речі, його звали Шакі. — Ти ж собі лоба розіб’єш, це точно.

— Та вже пізно про це думати, — відповів високий, худий хлопчина, що сидів на мотоциклі. І завів двигун.

— Давай газу! — закричала я.

І тут Шакі заволав:
— Ні! Ні! — і кинувся в бік мотоцикла,
але не встиг.
Бо Нік уже газонув.

А я — стояла за ним на роликах. І рушила.

Різкий рух — і відео знову зупинили.

— Ну, що далі? — запитала дівчина.

Що вона хоче від мене з цим відео?

Ну подумають:
«Відбита на голову».
Та нічого нового.

— Боже, вона справді дурепа? Чи не розуміє, що вона всюди в інтернеті? — продовжив чоловік. — Врубай, може, все-таки загазує.

І знову відео зазвучало, але тепер більшості це виглядало як кліп під музику — таку знайому, таку забуту.

Там вже було відео з нашого дому, де ми завжди були собою — дивними, неправильними, незасудженими, просто такими, які є.

Я бігала за Шакі зі сковорідкою. На жаль, музика перекривала всі голоси, але я досі пам’ятаю, ніби зараз, як я йому кричала знову і знову:

— Я тобі все розписала, як могло вийти не вірно, секунду!
— Воно само цифри не цифряться!
— Щооооо?! — і моє терпіння тріснуло. Схопивши що було під рукою, побігла за ним.

Ха, досі смішно — як мала ганяюся за двометровим хлопцем.

Далі кадр змінився: я займаюся йогою, а Нік ходить навколо з незрозумілим поглядом і різко починає повторювати.

Зміна кадру. Нік знову вилупився на мене, не розуміючи, як я так багато емоцій видаю за пів хвилини. Лора почала хватати мене за щоки, тягнучи їх.

Знову новий кадр. Всі стояли в ступорі, а Нік намагався зарізати кролика. Раптом тиша — і я починаю волати:

— Тебе що, мати не вчила розділяти кролятину? Жах! — після цього підійшла, двома рухами зняла шкурку і почала розділяти. — Ось так треба! А ти ще кажеш, що хірург — жах.

Відео продовжувалося, а мене нахлинули спогади.