Розділ 2. Лист, який не дочекався свого одержувача

Всередині все заворушилося, варто було йому побачити цей напис трохи нерівним почерком. Не зумівши побороти власну цікавість, Сонхва розгорнув не заклеєний конверт і витягнув звідти складений кілька разів аркуш паперу. Розгорнувши його, він побачив довгий лист, написаний прекрасною французькою мовою. Слова, написані тремтячою рукою, розпливалися від слідів сліз, що залишилися на папері, тому єдине, що збереглося практично в цілості, були два останні рядки, які він переклав.

„Ти — Париж в моїх легенях, Корінн. Я змушений піти, але якщо ти коли-небудь знову прочитаєш ці рядки — знай, я завжди чекав на тебе на набережній біля мосту Марі…»    

Сонхва довго дивився на конверт і лист у своїх руках, стискаючи його краї пальцями. Що це? Проста записка, забута часом? Або частина чиєїсь справжньої історії? Всередині щось ворухнулося, йому хотілося ще раз прокрутити в голові прочитані слова. Він не відразу усвідомив, що саме не давало йому спокою. Міст Марі. Корінн.

За кілька ковтків допивши смузі, він підвівся, вирішивши повернутися до старого, який продав йому цю книгу.

Дорога назад до непримітної крамнички зайняла у нього в два рази менше часу. Чоловік був на своєму місці, неспішно продовжуючи розставляти книги з коробок на прилавок.

Старенький букініст з обличчям, як пергамент, посміхнувся, коли Сонхва підійшов ближче.

— Ви швидко повернулися до мене, месьє. Щось сталося?

— Ви не знаєте, звідки ця книга, яку я купив у вас сьогодні вранці? Всередині неї я знайшов лист, — запитав він, простягаючи йому тонкий томик.

— Я не знаю, звідки книга, — він знизав плечима. — Люди залишають коробки, не дивлячись. Лист, мабуть, випадковість.

— Добре, велике спасибі. До побачення, — засмучено пробурмотів Сонхва.

У нього була надія, що чоловік знав щось, що мало допомогти йому знайти або адресата, або одержувача цього листа. Що ж, напевно, йому доведеться розбиратися з цим самостійно.

Букініст проводжав його поглядом трохи довше, ніж було потрібно. В його очах був той дивний вираз, який з’являється у людей, які вирішили щось не договорювати

Його все ще не відпускало відчуття, що все це було не просто так.

Сівши на найближчу лавку, він знову розкрив книгу в надії, що сторінки дадуть йому ще якусь підказку.

На передньому форзаці нічого не виявилося, а ось задній порадував його трохи затертим написом:

„Pour toi, quand tu n’es plus là” — Для тебе, коли тебе більше не буде.

І внизу ініціали з датою: „А. S.  21 juin 1959“

Повернувшись до початку, Сонхва продовжив далі гортати старенькі сторінки, в яких зберігалася частина історії чужого кохання. На деяких з них рядки з віршів були підкреслені:

„Et mon cœur transparent…” —  “І моє прозоре серце…”

“Aux souffles du matin…” —  „У подиху ранку…”

Це немов голос з минулого, що залишив слід навіть у чужих рядках.

Він перегорнув ще кілька сторінок, на полях час від часу траплялися ледь помітні позначки олівцем:

„Corinne”, „Demain”, „Pont Marie” — „Корінн”, „Завтра”, „Міст Марі”.

Сторінка 63 обведена, на ній вірш «Clair de lune» з підкресленими рядками:

«Votre âme est un paysage choisi

Que vont charmant masques et bergamasques…»[1]

Ближче до самого кінця між сторінками лежала давно забута, висохла гілочка лаванди. Крихка, трохи вицвіла, вона все одно продовжувала зберігати легкий ненав’язливий запах. Маленька і така крихка квітка, незважаючи на прожиті роки, не розсипалася, ніби всім своїм єством доводячи, що не дасть часу себе зламати.

На цьому будь-яка інформація, пов’язана з минулим власником книги, закінчувалася. Всі ці деталі здавалися випадковими, але чимось невблаганно чіпляли — немов історія книги в його руках тільки починалася.

Сонхва закрив томик, знову повертаючись до листа. Вітер з Сени пошарпав краї послання, забираючи за собою смуток його прощання. Погляд хлопця зачепився за слова про набережну біля мосту Марі.

Сонце вийшло з-за хмар і спалахнуло золотом у глибинах Сени. Сонхва притиснув книгу з листом до грудей і, підвівшись, пішов у бік набережної Турнель. Його дорога несподівано знайшла новий напрямок, і йому належало дізнатися, куди вона його приведе.

Довга дорога вздовж річки була наповнена шумом людських голосів і метушнею. Сонхва ж мало звертав уваги на звуки навколо, розмірковуючи про те, ким були люди, частинку історії яких зберігає ця книга. Що змусило їх прощатися? Що з ними сталося після того, як вони були змушені покинути один одного? І ще багато інших питань, відповіді на які він сподівався знайти.

Сонхва спустився кам’яними сходами від набережної Монтбело, залишивши позаду ряди хитких букіністичних скринь. Повітря, незважаючи на середину осені, здавалося йому теплим. У ньому відчувався м’який присмак паперу, річкової вологи і старого клею. Немов самі книги випаровували свої слова.

Він повернув ліворуч, до початку набережної Турнель. Його кроки ставали повільнішими, підлаштовуючись під ритм міста. Тут, уздовж вигину Сени, Париж ставав тихішим. По той бік дороги пліч-о-пліч стояли фасади будинків зі старими, напіввідкритими віконницями. Вони немов спостерігали за ним, але не наважувалися втручатися. Камінь під підошвами, легкий, ще не холодний вітер з води приносив запах випічки, вологої зелені і чомусь – тютюну.

Зліва, на тому боці, де був острів Сіте, промайнув силует Нотр-Дама, як далекий співрозмовник, від якого він щойно відійшов. Сонхва йшов вздовж води, міцно притискаючи до себе сумку, де ховалося лист.

У вікні одного з будинків, повз який він проходив, хтось поливав верес. Краплі майже непомітно падали і розбивалися об тротуар. Біля самого краю води сидів старий з мольбертом. Він нічого не писав, а просто дивився, як у віддзеркаленні Сени біжать хмари, ніби чекав, що місто завершить картину самостійно.

Дорога вела його до однойменного мосту, що з’єднує лівий берег з островом Сен-Луї, де на протилежному його березі і було місце його призначення — міст Марі.

Коли він досяг початку мосту Турнель, острів вже був перед ним. Не як місце, скоріше, як обіцянка. За аркою дерева, усипаного червоним листям, за кованими огорожами і вуличними ліхтарями, десь на тому боці маячила вулиця До Пон, нова і знайома одночасно. Сонхва на секунду зупинився біля підніжжя мосту, подивився вниз, де тихо ворушилася річка, і прошепотів:

— Корінн…

І видихнувши, пішов далі.

Острів Сен-Луї починався майже непомітно — як старовинна листівка, забута між сторінками книги. На відміну від набережних, що кишіли людьми, невеликий острівець був не дуже багатолюдним. Спокій вулиць приносив трохи умиротворення і йому, змушуючи сповільнитися в гонитві за відповідями і насолодитися тим, заради чого він приїхав до старовинного міста Європи — атмосферою і архітектурою.

Вузька До Пон простяглася через весь острів, уздовж прихована в тіні кам’яних будинків з високими вікнами і різьбленими балконами. Вивіски тут майже не змінилися навіть через стільки часу. З маленької булочної доносився запах мигдалевого круасана. У магазині сирів хтось сперечався про те, з яким вином краще поєднується Конте[2]. На вікні якогось невеликого магазинчика в такт вітру гілочками ворушився розмарин у трохи облупленому горщику. Все це немов тихо зберігало чиюсь пам’ять, одночасно чужу і таку близьку.

Він пройшов повз старий будинок із зеленими віконницями. На одному з балконів хтось залишив чашку кави, недопиту рано вранці.

Сонхва не поспішав, прислухаючись до власних кроків, до тихого, рівного дихання Сени, до м’якого шереху рідкісних велосипедів. На якийсь час Сонхва замислився, як це жити тут? Париж був, безсумнівно, красивим містом. Вулиці дихали сотнями років історії. Вони пережили війни, революції і все одно збергли шарм.

У голові промайнула думка, що саме тут могли йти герої цього листа. Можливо, вони йшли до свого улюбленого місця, тримаючись за руки і вирішуючи, куди піти далі. Від цього крок ніби ставав легшим.

Попереду відкривався вид на Сену. Ставали помітними контури мосту Марі – злегка вигнуті, з легкою аркою.

Міст наближався. Серце в грудях билося швидше, ніж зазвичай. Вулиця під його ногами зливалася з історією. Він видихнув, готовий знайти слід.

Дійшовши до іншого боку острова, він зупинився на перехресті набережних Бурбон і Анжу.

Але, схоже, доля збиралася ховати чужу історію від сторонніх очей. Зовні міст практично не відрізнявся від десятка інших мостів, якими був усипаний Париж. Він не був популярною туристичною точкою і не мав історичної цінності, але, тим не менш, він став важливим місцем зустрічей для двох закоханих сердець. Сонхва пройшовся по ньому, оглядаючись по сторонах, але нічого примітного на ньому не було. Звичайний кам’яний міст з декількома ліхтарями і повною відсутністю будь-яких інших прикрас.

Дійшовши до кінця і почавши трохи засмучуватися, він спустився на нижній ярус набережної. Прогулюючись по вузькій доріжці, Сонхва спостерігав, як повз по воді пропливають опалі листя з дерев.

На його велике здивування, всі найближчі лавочки, що тут стояли, були зайняті. Більшість з них займали парочки, які мило воркували між собою. Вони обережно дарували один одному поцілунки, поки ніхто не бачив, і щоб не бентежити їх, Сонхва поважно відвернувся, продовжуючи шукати очима хоч якийсь вільний куточок.

І всесвіт, схоже, зглянувся над ним, тому що на іншому боці моста йому все ж вдалося знайти місце.

Сена перед ним текла спокійно, майже ліниво. У воді відбивалося сіро-блакитне небо і силует старого моста. Під низьким каштаном стояла стара лавка. З дерева на спинці місцями трохи сходила фарба, балки трохи розбухлі і трохи похилені через постійну вологість. Але сидіти було зручно – особливо якщо сісти з книгою і думкою, що день тільки почався.

Наступні двадцять хвилин Сонхва гортав томик Верлена, практично не вчитуючись. Погляд продовжував шукати якісь підказки. Але очі час від часу піднімалися до мосту, до тихо дзюркотливої води, до перехожих. Він чекав – сам не знаючи чого.

– Ви теж ховаєтеся від туристів? – в момент, коли він заглибився в книгу, поруч раптом пролунав м’який, майже в тон шуму води, голос.

Сонхва обернувся. Дівчина в кремовому светрі, світлих брюках і легкому тренчі з фотоапаратом через плече стояла поруч трохи ніяково, але з напівпосмішкою. Вона здалася йому занадто французькою, щоб бути справжньою.

– Ні, – відповів він, – я, скоріше, шукаю привидів.

Вона розсміялася, легко і тихо, майже з полегшенням.

– Якщо ви їх знайдете, попередьте. Я живу поруч, і у мене до них кілька питань.

Сонхва посміхнувся їй у відповідь. Було щось просте в її інтонації, що не вимагало негайної відповіді. Дівчина обережно присіла на інший кінець лавки, на шанобливій відстані. Кілька секунд вони обоє просто дивилися на річку.

— Ви туристка? — ніби ненароком запитав він.

— Не зовсім. Я тут провела дитинство. Але зараз все, так чи інакше, здається не таким. Може місто стало іншим, а може я стала дивитися на нього по-іншому.

— Шукаєте щось?

— Швидше, когось.

Вона не пояснила. Сонхва не став питати. Книга в руці здавалася занадто легкою, практично прозорою в його руках.

— Мене звати Сонхва.

— Лілі.

Вони не стали тиснути руки. У Парижі це було не обов’язково. Іноді достатньо просто сісти поруч і мовчати однаково.

Між ними застигла спокійна тиша і Сонхва вирішив, що варто повернутися до загадкового листа.

Він розгорнув тонкий, пожовклий аркуш паперу. Він хрустів по краях, чорнило трохи вицвіло, але частина почерку залишалася розбірливою. Він був тонким, округлим і здавався майже шкільним.

Лілі кинула погляд на папір і раптом посерйознішала.

— Що це?  

Сонхва завагався, прикидаючи, наскільки дивно буде звучати історія, але все ж відповів:

— У книзі, яку я сьогодні купив у букініста на Сен-Мішель, я знайшов лист. Він привів мене сюди, я сподівався, що тут знайду якусь підказку щодо пов’язаних з цим листом людей, але я нічого не побачив. Я трохи розгублений і не знаю, що тепер робити. Лист лежав між сторінками, як закладка. Верлен 1958 року. Але цей лист… немов з іншого часу. І не з цього роману.

Повернувши свою увагу до листа, він прочитав перші рядки, які з якоїсь причини в компанії дівчини набували сенсу. Там були слова про те, як складно писати, коли не знаєш, чи буде воно колись прочитано. Слова були просякнуті сумом, пронизаним ніжністю, ніби ці рядки були написані не в надії, а просто щоб утримати чиюсь тінь, що зникає.

Лілі злегка нахилилася вперед, вдивляючись у текст.

— Можна?   

Сонхва передав їй лист. Дівчина повільно прочитала той самий перший абзац, губами повторюючи слова. Можливо, вона спробувала прочитати трохи розмазаний текст всередині, але швидко перемістилася вниз, до слів, що привели його сюди. І раптом завмерла.

— Корінн, — промовила вона, немов пробуючи ім’я на смак. — Так звали мою бабусю.

Сонхва підвів на неї здивований погляд.

— Ту саму Корінн, про яку ви говорили, коли згадали, що шукаєте когось?

Лілі кивнула, задумливо дивлячись кудись крізь лист.

— Я майже нічого не знаю про її молодість. Бабуся була тихою, стриманою. Ніколи не розповідала про Париж. Хоча нещодавно я дізналася, що вона жила тут і у п’ятдесятих. Після її смерті я знайшла пару дивних знімків і листівку з написом… тепер все, схоже, починає складатися. 

Вона знову поглянула на лист, ніби в ньому бачила ключ, який вона весь час тримала поруч, не знаючи, що до нього є відповідний замок.

Сонхва дивився на Лілі і відчував, як руки починають злегка тремтіти. Раптово він зрозумів — це не збіг. Це новий початок.

[1] У Вас душа – прекрасний краєвид,

Де маски у бергамський йдуть танок… (переклад В. Яковчук)

[2] Конте́ — французький сир із непастеризованого коров’ячого молока, що виробляється в регіоні Франш-Конте на сході Франції, за йменням котрого і названий.