Розділ 1: До тебе шлю я звістку крізь роки

Літак повільно виринув із щільних хмар, і Сонхва побачив Париж що розстилався вдалині, немов акварель, в якій змішалися дим, ранкове світло і час. В ілюмінаторі відбивалося обличчя – трохи втомлене після нічного перельоту, з легкою тінню недосипання, але з тим особливим виразом, коли внутрішнє хвилювання не вдається приховати навіть за нейтральною маскою.

Він повільно видихнув, ніби намагаючись впустити в себе це нове повітря, ще не відчутне, але вже реальне.

Аеропорт Шарль-де-Голль зустрів його звичною метушнею: гул голосів різними мовами, скрип візків, оглушливі оголошення. Сонхва йшов по скляному коридору до паспортного контролю, відчуваючи, як кожен рух робить його ближчим до невідомого, і в той же час – глибоко знайомого.

Це була не просто відпустка, не відрядження. Він не знав точно, навіщо приїхав. Знав тільки, що в цьому місті на нього чекає щось. Щось важливе. Щось, що змінить його.

Крізь скло він побачив легкий туман, що летів у небі – тонкий, майже невидимий. Париж ніби прикривався прозорою вуаллю, не відкриваючись відразу, але обіцяючи – якщо будеш дивитися уважно, він розкриє себе.

На виході з терміналу він на мить зупинився. Валіза стояла поруч, а він просто дивився на місто, якого поки не бачив. І все ж відчував.

Франція зустрічала його не урочисто, не яскраво, а тихо. Як дім, який впізнаєш серцем.

Сівши в таксі, він назвав адресу – готель на Монпарнасі. Голос у нього був трохи хрипкий від мовчання, але впевнений.

Машина рушила, і Сонхва обернувся назад – туди, де щойно ступив на французьку землю. Він не посміхався, але в очах була іскра.

Починалася його історія.

І місто, про яке він мріяв, нарешті, стало реальністю.

❈ ═══════❖═══════ ❈

Осінній Париж зустрів його молочно-білим туманом, що стелився вздовж річки, і запахом свіжозвареної кави. Паперовий стаканчик у його руці був ще гарячим, і пара, що виходила з нього, просочуючись крізь отвір у пластиковій кришечці, повільно вилася в повітрі, приєднуючись до туману.

Ледь світало і вулиці ще не наповнювали натовпи туристів. Втім, він був одним з них. Хіба що в цих старовинних вулицях він приїхав шукати не гарного ракурсу для фотографії в Інстаграм, а натхнення. Промучившись кілька місяців у стінах своєї квартири в одній з тисячі багатоповерхівок Сеула, він не витримав і одного вечора на відкладені на відпочинок гроші купив квиток на літак і забронював готель.

І ось тепер він тут. У місті, яке відоме всім як “місто кохання”. Де, як не в такому місті, варто шукати натхнення для першого роману. Місце тисячі історій кохання має допомогти йому знайти ідею для книги. Тут творили Дюма і Гюго, шукали натхнення Хемінгуей і Фіцджеральд. Може, йому пощастить тут так само, і місто знайде відгук у його душі і підштовхне до початку.

А може, йому хотілося відчути себе одним з героїв такого ж любовного роману. Побачити Париж таким, яким його описують закохані. Зачаровуючим, проникливим, що зберігає в вулицях відгомони чиїхось почуттів, слів про кохання і зізнань. Що плаче за чиїмись розставаннями і нездійсненними обіцянками. Що гірко спостерігає за відчаєм закоханих. Що зберігає в собі спогади про сотні років і про тисячі люблячих сердець. У самотніх вуличках йому хотілося почути відгомони чиїхось зізнань, які все ще живуть у цьому місті, незважаючи на минулі роки.

Крім кави і невеликої валізки з речами у нього не було нічого. Ні плану, ні карти і ні найменшого уявлення, куди піти, щоб це спонукало його почати писати. Приїхати так далеко, покладаючись тільки на власну удачу, було дуже нерозумно, але часто саме необдумані рішення приносять у наше життя найнесподіваніші події. Сонхва тільки сподівався, що і цього разу удача буде на його боці, і він не потрапить у якісь неприємності.

У його сумці, що висіла на плечі, були тільки блокнот, гаманець і ручка, яку він купив спеціально, щоб почати цю розповідь. Аркуші там були практично порожні, хіба що на першому чорним чорнилом було написано кілька рядків. Єдині з тих, що він не закреслив і не залишив у сміттєвому відрі разом з вирваними аркушами. Щось у тому, щоб писати ручкою і на папері, давало йому більше свободи дій. Так було приємніше. Писати, замальовувати і виплескувати думки на щільний папір було рідніше.

Париж тільки прокидався, починаючи дихати життям мешканців, які поспішали на роботу, і туристів, які виповзали, щоб встигнути всюди. Він не поспішав. Адже йому й поспішати нікуди. У нього є весь час світу, правда, тільки на один тиждень. Хотілося вірити, що цього часу буде достатньо, щоб відчути це місто і знайти в ньому щось надихаюче.

Він йшов по набережній Сен-Мішель у бік Монтбело, на лівому березі Сени, спостерігаючи, як вуличні ліхтарі догоряють сьогоднішню зміну, і, на власний подив, не відчував нічого. Легендарний Париж здавався йому звичайним містом, без того флеру таємничості, який йому приписували люди в історіях. У сірому світанковому серпанку місто здавалося йому таким же сірим і безликим. Зовсім не таким, яким він його собі уявляв.

Мегаполіс з кожною хвилиною, що минала, починав все більше ворушитися. Посилювався шум машин, що проїжджали повз, вулиці починали наповнюватися гамором людей, що поспішали повз нього на роботу.

Коли відчай і думки, що вся ця поїздка була затіяна даремно, почали згущуватися над ним, як дощові хмари, в його полі зору з’явився літній чоловік, який відкривав невелику букіністичну крамницю прямо на краю тротуару. Зелений дах яскраво контрастував з безликими сірими каменями стін. Сонхва неспішно підійшов до нього і, згадуючи колись вивчений в університеті французький, обережно заговорив:

— Доброго ранку! Не заперечуєте, якщо я подивлюся на ваші книги?

— Доброго-доброго. Ви рання пташка, я подивлюся. Дивіться, звичайно, як я можу заборонити вибирати книги тому, хто так в них зацікавлений.

Книги були всюди. Їх було так багато, що очі миттєво розбігалися. Вони рядами стояли на столиках, застелених старенькими скатертинами, лежали в ще не розібраних пошарпаних ящиках і коробках. На дерев’яних стійках виставлені журнали початку 20-х. Одні книги пожовклі, інші в трохи пошарпаних шкіряних палітурках з ляссе з ниток, що стирчать між сторінками. Вони вабили його особливою, майже інтимною чарівністю. Можливо, колись ці книги належали чарівній леді, яка жила в квартирі з балконом у центрі Парижа і любила читати, дивлячись на Іль-де-ла-Сіте? Або, може, літній мадам, яка колекціонувала книги на згадку про покійного чоловіка?

Ніхто цього не дізнається, але історія немов проглядалася крізь сторінки, вабила його і кликала. Більшість виставлених книг були французькою мовою.

Тому наступні кілька хвилин він зацікавлено розглядав старовинні обкладинки, намагаючись прочитати на них назву. Нарешті здавшись, він взяв книгу, що потрапила йому під руку, в непримітній і простій жовто-бежевій через час обкладинці з чорною рамкою посередині. Вона заклично лежала зверху однієї з ще не розпакованих коробок, і Сонхва піддався цьому поклику. Не дуже роздивляючись решту, він повернувся до продавця і запитав:

— Скільки з мене?

— 10 євро, месьє. Гарний вибір, він бачив почуття в Парижі не так, як це робили інші.

Сонхва ще мав з’ясувати, що це означає. А поки що йому залишалося тільки відкопати в сумці закинуту туди після кав’ярні купюру і, віддавши її старому, попрощатися. Придбана книга відправилася в сумку до його блокнота, чекати кращих часів.

До того моменту, як він визначився з книгою, вже повністю розцвіло. Ранні сонячні промені відбивалися в темних водах Сени, посилаючи відблиски на стіни. Туманний і похмурий ще півгодини тому Париж, тепер купався у світлі і здавався йому більш привабливим.

Взагалі він йшов сюди в конкретне місце, яке встиг нагуглити, поки возився в готелі. Правда, воно відкривалося о 9:30, а це означало, що йому потрібно погуляти десь ще добрих 40 хвилин. По дорозі сюди він вже встиг помітити станцію метро Нотр-Дам на 4 лінії. До самого відомого Нотр-Дама теж було не дуже далеко. Цілком собі видно навіть з того місця, де він зараз перебував.

Але все ж Сонхва пройшов ще трохи вперед і зупинився біля останньої лавки перед Малим мостом. Лавка була ще закрита, тому він, не боячись когось потурбувати, сперся на кам’яний бортик і ковтнув вже практично остиглу каву.

Все-таки все було не так вже й погано.

З кожною хвилиною вулиці все більше наповнювалися людьми, шумом і гамором, безліччю голосів і звуків. Повз із шелестом проносилися велосипедисти і чулися клацання фотокамер. Вирішивши більше не стояти на місці, Сонхва неспішно рушив до Монтбело. На ній так само тулилися зелені букіністичні лавки, ховаючись від сонячного світла в тіні дерев. Вони всі теж потихеньку оживали, відкриваючи свої книжкові обійми новим покупцям. Під ними вибудовувалося життя іншого ритму – забутого, наповненого запахом пилу, чорнила, фарб і старих книжкових палітурок

Місце, до якого він йшов, називалося Shakespeare and Company. Воно знаходилося тут же, на розі вулиць Бюшрі і Сен-Жульєн ле Повр. Він би зміг його розгледіти з місця, де стояв, але однойменний магазин, як і кафе, вдало ховалися за невеликим сквером.

До відкриття залишалося близько 10 хвилин, тому Сонхва неспішно повернувся до пішохідного переходу. Пройшов по Петі Пон і, минаючи ресторанчик з виставленими на вулицю столиками під жовтими парасольками, повернув на потрібну вулицю. Залишалося дійти до кінця. У сквері по широких сходах вже стрибали діти, поки їхні батьки пили каву, розмовляючи про те, що наближається сезон опалення.

Заклад, так само як і лавки, що він проходив, був пофарбований у той самий зелений колір і вже відчиняв червоні всередині двері йому назустріч. На вході вже були розставлені книги, а на вітрі гойдалася стійка з листівками.

Всередині горіло тепле жовте, навіть помаранчеве світло, розсіюючись між нескінченними книжковими полицями. Книг було в десятки разів більше, ніж він бачив на набережній. Повітря було наповнене запахом старих книг. Він намагався розглянути кожну, але очі раз у раз продовжували чіплятися за ту, що стояла поруч. Дівчина за стійкою ввічливо посміхнулася йому і привіталася:

— Bonjour! Чим можу допомогти?

— Ох, добрий день. Навіть не можу сказати, — він розгублено озирнувся навколо.

— Шукаєте щось конкретне? — знову поцікавилася вона.

— Ні, швидше просто шукаю натхнення.

— Ви, напевно, письменник, — дівчина розуміюче посміхнулася.

— Так, саме так. Як ви зрозуміли?

— До нас часто заглядають письменники і поети, які шукають притулку і захисту від решти світу. Всередині є кімната з кріслами і столиками, ми зберігаємо там найстаріші видання і рукописи, а також нові і незвичайні публікації. Можете пройти і подивитися, може щось знайде відгук у вашому серці. 

Кивнувши їй і не створюючи зайвого галасу біля входу, Сонхва пройшов углиб, практично відразу потрапивши в згадану кімнату. Атмосфера розслабляла його, він не поспішаючи розглядав кожну книжку, яку добре бачив. І пробродивши там добрих півтори години, він все-таки придбав ще одну книгу. “Фурор і таємниця”[1] Рене Шара привернула його особливу увагу, тому що була опублікована відразу двома мовами в одній книзі. Це було якесь сучасне видання і, тримаючи його в руках, Сонхва замислився над тим, щоб після повернення зайнятися вивченням перекладу французької літератури глибше.

Коли він розплачувався, дівчина за стійкою, на бейджі якої він зміг розгледіти ім’я Естель, посміхнулася, дивлячись на обраний товар.

— У вас не дуже веселий настрій, раз ви вибрали таку книгу. Сподіваюся, вона вам сподобається. Читайте із задоволенням. Будемо раді бачити вас у нашому магазині знову.

Сонхва кивнув, прощаючись, і повернувся на жваву вулицю, яка з кожною миттю все більше перетворювалася на вулик.

Він пройшов трохи більше метра і зайшов у сусідні двері кафе, щоб нарешті з’їсти щось крім кави. Зовні було зайнято лише два столики, і Сонхва вже помітив той, на який він збирався сісти. Всередині вже теж сиділи люди, і шуміла кавоварка. Вітрина привернула його увагу рівно розставленими рядами упаковок салатів і фруктів, склянками яскравого смузі і свіжою випічкою.

Взявши все перераховане вище, він вийшов на вулицю і зайняв бажаний столик. Тільки почавши їсти, він зрозумів, наскільки насправді він був голодний. Погода радувала, хоча прогноз, який він дивився раніше, виглядав не надто надихаюче.

Потягуючи смузі, Сонхва вирішив, що зараз саме час поглянути на книгу, яку він придбав на набережній. Діставши її з сумки і поклавши перед собою, він став розглядати її уважніше. На ній великими літерами було написано:

PAUL VERLAINE

POÈMES SATURNIENS

PREMIERS VERS

BIBLIOTHÈQUE DE CLUNY

Стареньке видання 1958 року ще непогано збереглося, щоправда, час все ж взяв своє, і сторінки потроху темніли.

Він пробігся поглядом по декількох перших сторінках. Все повністю французькою мовою. Відкривши книгу, він почав гортати пожовклі сторінки далі. І в одному з розворотів, між сторінками ховалося те, чого зазвичай в книгах не буває. Потертий, трохи пожовклий, такий же старенький паперовий конверт. Не вірячи своїм очам, Сонхва взяв його, шукаючи очима хоч якісь знаки. Зі зворотного боку, вже вицвілим чорнилом було написано:

„Ma chère Corinne. 1959”  

[1] Особистий переклад з англійської мови, оскільки на даний момент в Україні не видано жодної книги Рене Шара українською